Страта

Ще в таксі вона взяла з Анджея обіцянку не згадувати жодним словом про духовий оркестр під вікнами Івоніки – щоб не травмувати бідолашного хлопця… Анджей був поступливий, веселий і сипав жартами так, що навіть таксист – Ірена бачила – намагався хоч щось запам’ятати з дотепів, щоб потім дивувати приятелів…

Приїхали. Всілися за святковий стіл. Ірена бачила, якими цікавими очима дивляться на Анджея її однокурсники, наперед смакуючи обіцяного джина з пляшки…

Випили за молодят – і з цієї миті Анджей раптом замовк. Нічичирк.

Він сидів поруч із молодою дружиною на чільному місці за столом – і похмурнів на виду. Дивився в скатертину перед собою, відмахувався від тостів, щось бурмотів, досадливо мружачись на келих із шампанським. За столом залягла ніякова тиша; Ірені здавалося, що її підсмажують на повільному вогні. Білий комір сукні безжально відтіняв рожеву шию, яскраво-червоні щоки, палахкі вуха; подруги силувано жартували, заздрісниці скептично кривили вуста, а хлопці хмурніли на виду і все частіше виходили покурити…

Між тим, Анджей кривився, як від кислиць. Підвівся із келихом у руці; за столом запанувало напружене мовчання. Анджей обвів похмурим поглядом присутніх і запитав, нервово постукуючи пальцями по стільниці:

– До речі, що ви думаєте про смертну кару?…

Відтоді ця фраза стала на курсі своєрідним паролем. Коли комусь сказати було нічого, той питав багатозначно: «А що ви думаєте про смертну кару?…»

Ірена втекла зі святкування завчасно. Анджей наздогнав її на вулиці, довго мовчки йшов поруч і раптом заговорив – якось дивно. Спочатку їй здалося, що він цитує якихось забутих поетів, але потім вона зрозуміла із забобонним острахом, що чоловік її у такий спосіб просить вибачення, і його укладені в ритм зізнання – то не просто заримований текст, а вірш, який лякає своєю вивершеністю…

Він говорив увесь вечір – коли вони прийшли додому і вклалися в ліжко. Коли вони… Утім, це було вже без слів. І на ранок (а ранок, як не дивно, все-таки настав) ніхто з них не зміг згадати жодного рядка. Неначе нічого й не було. Ірена плакала з досади, і, втішаючи її, він винувато знизував плечима:

– Миттєве – невідновне…

– А що ти думаєш про смертну кару?! – питала вона крізь роздратовані сльози.

Він знизував плечима:

– Зараз – нічого…

* * *

– …Анджею!

Будинок мовчав, але Ірена і не чекала, що він відповість. Будинок був порожній, її поклик звучав за інерцією, для самозаспокоєння…

Вона пройшлася по кімнатах. Зупинилася в кабінеті, присіла на край канапи, провела рукою по торочках пледа.

Дістала із сумки записник. Акуратно вивела під малюнком палаючого замку: «У будинку нікого немає. Крісла не сині, а коричневі. Двері відчинено ломиком. Песик не злий… і недоглянутий. Черепахи немає. У будинку хтось жив».

Перечитала написане. Скривилася. Ні, за таке Срібний Вулкан не дають…

…Час?

Минуло близько години відтоді, як вона побачила дві машини, що повзли назустріч одна одній на широкому вигині траси. І тепер, відновивши перед очима цю картину, раптом насупилася.

Вона сховала записник, підвелась і попрямувала в гараж.

Машина була на місці. Брудна, із забризканими глиною бортами, і це вразило Ірену навіть більше, ніж незвична форма даху.

Адже її звична машина раптом виявилася… по-верблюжому горбатою. Так само, як і ті дві – жовта і біла, що вона їх бачила з пагорба…

Вона трохи постояла.

Потім дістала записник і додала кілька слів: «Машини не такі. І моя теж. Вона горбата. І брудна».

Глибоко зітхнула. Подивилася на годинник.

– Анджею…

Там, звідки вона прийшла, минуло сім хвилин. Імовірно, експерти багатозначно переглядаються, вдаючи, що хоч дещицю розуміють з того, що відбувається. А пан Петер – нервово тре долоні.

У принципі, вона просто зараз може піднятися на пагорб і пройти в ті імпровізовані «ворота». Пан Петер буде в розпачі (втім, матеріалу на оповідання уже вистачить). Хіба її не влаштує Срібний Вулкан у номінації «оповідання»?

Вона всміхнулася. А що коли ця сволота, себто майстер модельок, зараз спостерігає за нею – якимось хитрим моделяторським способом?

– Анджею… – сказала вона зморено. – Ти мене втомив…

Календар висів на звичному місці – у спальні; сторінка розкрита була на позначці «грудень».

Вона опустилася на краєчок ліжка. Дістала записник, але додавати нічого не схотіла.

Які є варіанти?

Пан Петер напхав її наркотиками, і тепер вона живе всередині великої галюцинації?… Тоді все зрозуміло. Тільки з якого дива?…

Вона роздратовано відкинула подушку. Зі зворотного боку наволочки виднілася довгаста бура пляма, Ірена гидливо скривилася.

Якого біса вона далася утягнути себе в цю сумнівну халепу? Тим більше що в ній замішаний Анджей…

От що… Десь вона читала, що існує спосіб відрізнити галюцинацію від реальності…

Вона стомилася. Ліжко чомусь не вселяло довіри – можливо, через пляму, якої на її наволочці ніколи не було. Притримуючись за скрипливі перила, Ірена зайшла в кабінет, увімкнула комп’ютер у надії відшукати на диску власний твір – але не знайшла. Нічого зі свіжих речей, навіть незакінченої повісті…

Вона лягла на канапу, натягнувши плед до підборіддя.

Чути було, як у передпокої стукає хвостом Сенсей.

Треба подумати. Трохи часу… Усе зв’язати. Усвідомити.

Модель. Оце все – МОДЕЛЬ?!

Вона потягнулася до телефону. З пам’яті набрала номер довготелесого професора східної літератури. Чекаючи зв’язку, всміхнулась подумки. Це ж треба… Зараз перевіримо…

– Ірена?! Ви вже повернулися? Це ж чудово!

Вона сіла на канапі, бездумно кутаючись у плед.

– Я такий радий вас чути! Ваші студенти вас чекають… Правда, Карателька стоїть на вухах, бо триместр уже п’ять тижнів як почався… Ірено, як ви з’їздили?

– Добре, – сказала вона розгублено. – Дякую…

– Коли вас чекати? Із торбою вражень, із сувенірами? – голос професора став грайливим.

Ірена зам’ялась:

– Власне… а коли зручніше?

– Завтра, звичайно! Відразу ж приходьте до інституту. Не слід давати Карательці зайвого приводу… Може, буде краще їй просто зараз зателефонувати?…

– Так-так… – пробурмотіла Ірена мимохіть. – Так… я теж рада… вас чути.

– Може, розповісте хоч коротенько? – професор заусміхався в слухавку.

– Ні… вибачте, я дуже втомилася… Завтра.

– Гаразд… тоді до завтра. Нехай щастить…

– І вам… також…

Вона перевела подих.

Оце вже цікавіше. Теж, як і все, – МОДЕЛЬ? Змодельований професор?

Вона знову ж таки з пам’яті набрала давній телефон Анджея. (Це ж треба – забути не вдалося…)

Ніхто не брав слухавку. Ірена замислилась і згадала ще два телефони, за якими Анджея можна було впіймати.

Той же результат. Довгі гудки.

Через кілька годин геть стемніє. Авжеж, бо… як там казав професор? Триместр уже п’ять тижнів як почався? Жовтень…

Її охопив страх – крижаний і раптовий. Сорочка миттєво прилипла до спини (як вона дозволила себе втягнути!). Чому вона просто не відмовилася відразу ж?! Зараз – це галюцинація, чи вона «в тканині моделі»? Над ким тут проводять експеримент?!

З-під канапи виповзла черепаха. Зиркнула на Ірену безглуздим блискучим оком; Ірена автоматично ввімкнула настільну лампу, поклала черепаху на серветку…

Час початку експерименту – грудень. Правильно, і календар у спальні свідчить про те саме… Експеримент триває ТАМ місяць, а ТУТ – десять. Все сходиться…

Але хто в біса весь цей час доглядав Сенсея і черепаху?!

Коли стемніє, пертись до пагорба немає сенсу – можна запросто зламати шию. Значить, за кілька світляних годин, що залишилися, будь-що треба відшукати Анджея… Схоже, він утік при її наближенні? Грається в кота і мишки?!

Ірена пройшлася кабінетом. «Ти вдома», говорили очі, але всі інші почуття ніяк не хотіли цьому вірити. Можна було піти на кухню і відкрити банку якихось консервів, але заважала думка про учинене чужими руками безладдя. Розкидане начиння, брудний посуд, якісь ганчірки в кутку…

Ганчірки… Вона почухала кінчик носа.

…Купа попелу у каміні з рештками якоїсь тканини. Що то була за тканина і чому Анджей її палив?

І чи був це Анджей?

Клята загальмованість! «Тітко Ірено, а хіба це були… не ви?»

У той момент вона вирішила, що сусідський Валько або фантазує, або бачив щось не те…

Що він бачив?! А раптом у цій… моделі живе змодельована Анджеєм Ірена?…

Вона перевела подих. Пройшла на кухню; в дальньому кутку лежала купа якогось лахміття. Втім, у Ірени не було ніякого бажання порпатись у ньому…

Кривлячись від огиди, вона згребла ганчірки в пакет і скинула в сміттєву яму. Нехай цей будинок і змодельований чи несправжній – але допускати такий безлад Ірена не бажала.

Посеред двору вона зупинилася, роздумливо втупилася на тополю. Ну нехай, якщо припустити на хвилинку, що ніякої МОДЕЛІ немає, і пан Петер просто оглушив її наркотою на десять місяців, і вона тільки тепер прийшла до тями… Якщо допустити, що це можливо – тоді чому тополя росте не праворуч од воріт, а ліворуч?!

Наскільки МОДЕЛЬ реальна? Де її межі? Наприклад, професор існує? Чи є тільки його голос у слухавці?

В задумі вона повернулася в дім, підійшла до телефону і набрала номер Карательки.

– Нарешті, пані Хміль зволила обізватись…

Із слухавки, здавалося, тягло крижаним протягом. Карателька навіть не вважала за потрібне іронізувати; байдужа холодність у її голосі віщувала найбільші з усіх можливих неприємностей.

Ірена відсторонено вислухала монолог про несумлінність і безвідповідальність та повідомлення про те, що питання про її звільнення майже вирішене. Цікаво: це сама Карателька дихає зараз у трубку, чи зневажливий її голос моделюється на рівні електронних імпульсів?…

– …за версту не підпускати до педагогіки. Це все, пані Хміль, вам ясно?…

– Хочете, розповім анекдот? – раптом запропонувала Ірена. – Прибігає студент у медпункт. «Швидше! Там пані Карательку вкусила гадюка!..» А медсестра йому так флегматично: «Я цій гадюці вже нічим допомогти не зможу…»

Короткі гудки. Виявляється, в трубці ось уже кілька хвилин нікого немає – вона говорить у порожнечу…

Ірена поклала слухавку на важіль.

Під час так званого інструктажу вона не раз і не два питала у пана Петера: наскільки МОДЕЛЬ реальна? І щоразу отримувала одну і ту ж незрозумілу відповідь: не більше, ніж будь-яка модель… Хоча геніальність пана Анджея полягає саме в тому, що модель, як би це сказати точніше… багатофункціональна, внутрішньо несуперечлива і, певною мірою, самодостатня… Сучасний стан науки, говорив збуджено пан Петер, не дозволяє повноцінно працювати з таким рівнем моделювання. Пан моделятор, можливо, сам не усвідомлює… що цей колосальний прорив рівносильний нищівній поразці…

Обізвався телефон. Ірена машинально підняла слухавку:

– Алло!

Мовчання. Тиша.

– Алло, я слухаю!

Короткі гудки.

* * *

Був час (вона саме вчилася в аспірантурі), коли Анджею раптом навперейми стали дзвонити молоденькі дівчата. А в комплекті з ними – і юнаки. Ірена кілька разів пожартувала на цю тему, але Анджей тих жартів не сприйняв. У той період він узагалі не розумів жартів; Ірена не знала, що їй робити – ревнувати чи насміхатися, а може, вдати, що нічого не відбувається…

Потім ця компанія молоді раптом заявилась до них у гості. Їх було десятеро, Ірена полишила будь-які спроби напоїти гостей чаєм і тільки здивовано спостерігала, як вони хвилюються, ніби перед іспитом, медитують по кутках і передають одне одному якісь наспіх видані брошури…

Потім вона ненадовго усамітнилася на кухні і, повернувшись, застала серед гостей демонстративну сценку. Двоє хлопців утримували третього, але це не була звичайна бійка – поруч метушилася дівчина з мотузяним нагаєм у руці, нещадно шмагала крісло, кричала, буцімто вимагаючи від хлопця якихось зізнань, вигукувала незрозумілі питання. Ще двоє дівчат застигли обабіч дверей, стискаючи пластмасові пістолети, а решта компанії забилася під стіл і звідти напружено спостерігала за тим, що відбувається…

Анджей стояв, схрестивши руки на грудях, і виглядав вдоволеним.

Дурне оте дійство тривало години три; нарешті присутні вичерпали всю снагу і, знову ж таки, відмовившись від чаю, розійшлися.

– Ти міг би хоч раз змоделювати що-небудь пристойніше? – запитала вона, коли зачинилися двері за останнім гостем.

Він підвів брову:

– А що, наприклад?

– Якесь спокійне життя, – сказала вона втомлено. – Хоч місяць. На морі. У відлюдному місці, в будиночку на березі, і щоб довкола кричали лише чайки…

– Гм…

Він зібрався і пішов, і вона вирішила, що він образився. Але вже назавтра був потяг, а ще через день вона вражено бродила по маленькому будиночку, прискіпливо вивчала вміст холодильника, перевіряла ногою температуру морської води.

– Анджею… От бачиш… Але навіщо ж сприймати все так прямолінійно?

Він кидав у море камінці і не помічав її вдячної усмішки.

Думав про своє.

* * *

На журнальному столику вона виявила грудневу газету. Переглянула – і, вражена, ледь не сіла на черепаху.

Газета «Вечірнє місто», знайома до останнього рядочка, спокійна щоденна газета, здалась їй розгорнутим висновком судово-медичної експертизи.

«Видобуте з колодязя тіло перебувало в четвертій стадії розкладання і мало на собі сліди…»

«…Нові жертви. Їхні прикмети: хлопчик близько десяти років з ознаками насильницької смерті, русявий, був одягнений…»

«Ми не мусимо відвертатися. Ні гидливість, ні страх, ні байдужість… Ті, хто хоч раз переступили визначену законом межу, – усіх спостигне правосуддя… За активної допомоги… Ти і твій сусіда – ніхто не має залишатися осторонь, і тільки тоді…»

І наостанок:

«Учора в ратуші відбулося засідання міської ради. Розглядалися питання фінансування правоохоронних структур… нові джерела поповнення міської скарбниці… затверджений законопроект, згідно з яким буде налагоджено цільове переміщення засуджених – підприємствам і організаціям для відповідних цілей, у тому числі… розширені мотиваційні списки для передачі засуджених до смертної кари у користування громадянам з гемоглобіновою залежністю… за умови дотримання… розгляду в кожному окремому випадку».

Ірена відклала газету. Взяла знову, подивилася на число, вивчила склад редколегії, прочитала адресу редакції та друкарні, якісь технічні дані…

Якщо модель носить на собі відбиток особистості моделятора, то що ж тоді трапилося з Анджеєм в останні перед експериментом місяці?…

Вона спохопилася. Глянула на годинник – скоро стемніє. Моделятор не з’явився, її місія на межі провалу, і все дужче болить голова…

Задзявкав у дворі Сенсей. Не загавкав – саме задзявкав, як пещена болонка…

До речі, невже змінений характер песика – теж відбиток неясних бажань її колишнього чоловіка?

Посеред двору сусідський Валько намагався відібрати у Сенсея палицю. Песик мотав головою, Валько азартно сопів; секунда – і палиця полетіла далеко в кущі, а за нею з дзявканням погнався вдоволений колишній (чи майбутній?) вовкодав…

Побачивши Ірену, Валько зніяковів. Засунув руки в кишені, почав колупати землю носком кросівки.

– Валько… – сказала вона якомога спокійніше. – Скажи, будь ласка… Ви газети отримуєте?

Хлопець кивнув.

– А ти не міг би… принести мені ненадовго який-небудь останній номер? Я тільки подивлюся…

Сенсей у кущах орудував палицею, як бульдозер ковшем.

– Я почекаю, – сказала Ірена м’яко. – Пограюся поки… з собакою. Гаразд?

Валько метнувся за хвіртку. Хвилин п’ять Ірена сумнівалась: чи він повернеться – але одночасно з вереском Валькової сестри і звуком розбитої пляшки із сусідського двору вискочила маленька метка тінь.

Вечоріло. Ірена насилу розбирала текст; газета була спортивна, але всю останню сторінку займали повідомлення в щільних рамочках: вироки, вироки, вироки…

– Дякую, Валечку, – сказала Ірена якимось не своїм, а противно-солодким голосом. – А скажи – ти в школу ходиш?

Валько кивнув.

– А Сенсея, коли мене не було, хто годував?

Валько соромливо всміхнувся.

– Ти?

Кивок.

– А хто в моєму будинку був, – ти не бачив? Тітка? Чи дядько?

Хлопчак спохмурнів. Взявся колупати землю кросівкою, провів у пилюці перед собою нерівну лінію.

«І ти житимеш у цьому ненормальному світі? – стиха запитала Ірена, не так у хлопчика, як у себе. – Моделька…»

Валько швидко стрельнув очима. Опустив голову.

– Ну, ти заходь якось, – дерев’яним голосом запропонувала Ірена. – Заходь… із собакою пограєшся… чаєм пригощу…

Валько кивнув, не підводячи очей.

– Ну, біжи…

Хлопчака немов вітром здуло. Спортивна газета так і залишилася в Ірени у руках.

Незручно…

Вона поклала газету на лавицю перед сусідськими ворітьми.

Анджей…

Долаючи раптову втому, Ірена переступила поріг начебто свого будинку. Побрела в нібито свій кабінет, опустилася на знайому канапу…

Все, пане Петере. З мене досить.

Нічого було заварювати всю цю кашу. «Виникають проблеми, в тому числі етичні… Модель багатофункціональна, внутрішньо несуперечлива і певною мірою самодостатня…»

Без неї.

Ірена потяглася до телефону. Востаннє, навмання, набрала один із номерів пана Кромара – порожньо. Можливо, він спеціально заманив її в свій божевільний світ – і тепер зловтішно спостерігає?…

«На жаль, пане Петере, виконати ваше завдання не є можливим… Що, спробувати іще раз? Ні! Ні другої, ні третьої спроби не буде. У мене – інша спеціальність… Я не секретний агент, я викладаю літературу. На нову повість матеріалів уже досить, – а роман пишіть самі, пане Петере, – у співавторстві з божевільним Анджеєм Кромаром. Я навіть готова поступитися вам своїм Срібним Вулканом…»

Вечоріло. Ще півгодини – і вона зроду не знайде в темряві два прутики з прив’язаними на них червоними ганчірочками…

Скільки часу минуло ТАМ? Година? Експерти все так само переглядаються, і все так само нервується пан Петер…

Вона підвелась. Увімкнула світло в передпокої, відшукала на вішалці свою стару спортивну куртку – на пагорбах зараз холодно…

«Ні в якому разі не намагайтеся пронести з собою будь-які предмети зі змодельованого середовища…»

Куртку вона потім викине.

Черепаху шкода. Прихопила би з собою… А Сенсея не взяла б у жодному разі. Це зовсім інший пес – чужий, йому і тут непогано…

Усе.

Ірена поправила на боці сумку і відчинила вхідні двері.

Відразу кілька ліхтариків вдарили промінням їй в обличчя, засліпили, змусили спіткнутися на порозі.

– Не чиніть опору… Це поліція. Підведіть руки.

* * *

Так, засліплену й розгублену, її доставили в тісне приміщення з жорстким ліжком і залишили на ніч. Даючи себе обшукати – незвична, принизлива процедура, – вона відчужено думала, що зараз усе одно темно. І прутиків на вершині пагорба не знайти без прожектора…

Крізь заґратоване віконце машини вона мигцем побачила місто. Абсолютно звичне. Абсолютно таке саме, як ТАМ…

Вона думала, що не засне, – але варто було її голові торкнутися пласкої подушки, як світ – і реальний, і змодельований – перестав існувати. Обернувся сновидінням.

У сновидінні був Анджей, але за межею видимості. Спотикаючись, сердячись, усе більше заплутуючись, вона шукала його і кликала – але він знущально вислизав, залишаючи тільки лиху пам’ять по собі, чужий запах, тривожне коливання повітря…

І в той же час він був. Повсякчас. Поруч – тільки руку простягни.

* * *

Кабінет слідчого був схожий на тисячі інших кабінетів.

– Пані Хміль, ви можете вимагати присутності адвоката… У вас є адвокат?

– Навіщо? – запитала вона після паузи.

– Тому що закон передбачає наявність адвоката, – слідчий, по-хлоп’ячому кирпатий, не зводив із неї неприємного, прискіпливого погляду. – Не знаю, хто б узявся захищати вас, пані Хміль, але… за наявності певної кількості грошей…

Він вичікувально замовк. Ірена знизала плечима:

– А навіщо… в чому мене… власне, звинувачують?

Минуло ось уже двадцять дві години, як вона увійшла «в тканину моделі». Реального часу – дві з гаком години. Ймовірно, експерти п’ють каву, а пан Петер не знає, що й думати…

Слідчий насупив брови:

– Скажіть, будь ласка, пані Хміль… Де ви провели останні десять місяців? Приблизно з десятого грудня?

Вона мовчала. Вона сидить тут і все глибше вплутується в цю маячню, в той час як на пагорбі чекає її дорога ДОДОМУ…

– Пані Хміль, ви згадали?

– У відрядженні, – сказала вона глухо. – А в чому річ?

– Де? Річ у тім, що це дуже важливо… Хто відправив вас у відрядження? Адже інститут не відправляв…

– Творче відрядження, – сказав вона вже твердіше. – Я письменниця…

Слідчий кисло скривився:

– Я знаю… Здається, навіть щось читав… так, цікаво, до певної міри… І все ж таки: де ви були? Хто вас там бачив? Чи не збереглись у вас, наприклад, квитки на поїзд? Візитки з готелів?

– А в чому річ? – тупо повторила Ірена.

Слідчий зітхнув:

– Річ у тім, що наш відділ веде справу про серійного вбивцю. В районі за останні два місяці вбито троє дітей – очевидно, однією людиною… Схоже, не з корисливих мотивів. І, ймовірно, вбивця – жінка.

– А до чого тут я? – запитала Ірена після паузи.

Слідчий подивився зовсім уже похмуро. І поклав перед нею на стіл протокол, як з’ясувалось, – обшуку в її будинку.

В її змодельованому Анджеєм будинку.

У підвалі – сокира зі слідами крові.

В каміні – рештки згорілого одягу…

У смітнику – теж одяг із плямами крові.

У машині – курточка, яка належала хлопчику, що його було вбито три дні тому… І його ж правий черевик.

Машина – це взагалі особливий випадок. Крім глини, налиплої на колесах, крім плям крові в багажнику – ще й характерна вм’ятина, причому при зіткненні частинки емалі залишилися на місці злочину…

Ірена мовчала.

– Пані Хміль, ви розумієте всю серйозність… всю доказовість звинувачень?…

– У мене алібі, – сказала Ірена і була вражена, як вдало згадалося потрібне слово. – Мене тут не було… десять місяців.

– Де ви були? ХТО може підтвердити ваше алібі?

Ірена мовчала.

– Сусіди бачили вас… Три дні тому вас бачив сусідський хлопчик. Чи варто заперечувати?

Він дивився на неї, гидливо скривившись. Ірена теж подивилася на себе його очима і вжахнулась: адже він вірить у всю цю нісенітницю!.. Перед ним сидить виплодок пекла – жінка, що холоднокровно вбила трьох дітей!

Ірена мимоволі зіщулилася. Погляд слідчого присмоктався щільніше:

– Ви розмовляли вчора з сусідською дитиною? З Валентином Єльником десяти років?

– Так, – сказала вона механічно.

– Ви кликали його до себе? Попити чаю?

Ірена мовчала. Тепер вона взагалі перестала будь-що розуміти; під доскіпливим поглядом думки, зазвичай неквапливі, перестали рухатися взагалі. Заціпеніння.

– …Пані Хміль, вам краще зізнатися відразу. Для користі справи – для мене і для вас.

– Я не винна… – сказала вона через силу.

– Ви можете пояснити, де були три дні тому? Місяць? Півроку?

Ірена мовчала.

Ще вчора… Ні, ще три години – три ЗОВНІШНІ години тому – вона вийшла з будинку… Зі справжнього свого будинку… Замкнула ворота… Її проводжав Сенсей – нормальний, суворий вовкодав, без ковтяхів на череві і без замашок вертлявого пуделя…

Який чорт тягнув її? НАВІЩО вона вплуталася…

Думки ще трохи поскрипіли й зупинилися – ніби іржава карусель.

– Пані Хміль, ваше мовчання справді не допоможе – скоріше ускладнить… Повторюю запитання: де ви були протягом десяти місяців, і хто може підтвердити, що ви дійсно там були?

– Я не винна… – сказала Ірена, і голос її затремтів.

Слідчий подався наперед – імовірно, на своєму віку він частенько чув цю фразу і тепер ловив у очах підслідної прикмети безсоромної брехні.

– А як ви поясните всі ці знахідки – у вашому будинку й у вашій машині?

– Я не винна… Це хтось інший…

– Себто хтось інший жив у вашому будинку і користувався вашою машиною?

– Так…

– Ви розумієте, що це звучить геть непереконливо?

Вона розуміла.

Вона розглядала власні долоні, але перед очима у неї стояли дві позначки на пагорбі – два прутики, ніби саморобні футбольні «ворота…»

Цікаво, якщо там корова пройде, – пан Петер із експертами отримає в лабораторії корову? Ні… Канал працює тільки на неї, на Ірену, – саме так улаштував цей світ пан моделятор – довільно чи мимоволі…

– Я не винна, – сказала вона, не підводячи очей. – Моє алібі… може підтвердити пан Анджей Кромар.

* * *

Вона скористалася правом на телефонний дзвінок. Єдиний.

І набрала номер Анджея.

Довгі гудки. П’ять, десять, п’ятнадцять…

– Ще один, я не додзвонилася! – в розпачі повідомила вона слідчому.