Страта

Шматочки м’яса повільно оберталися на рожні, підставляючи вогню то один, то другий бік.

– Що трапилося з Анд… з паном Кромаром?

Жінка зітхнула.

– Він проводив експеримент… – Петер, як і раніше, дивився Ірені у вічі, й погляд його був схожий із поглядом змії, що вистежує жертву.

– Невдалий?

– Навпаки. Небачено вдалий. Талант пана Кромара… ще буде оцінений державою та суспільством… Утім, про це згодом. Справа в тому… що коли працюєш на межі дозволеного… уточню: дозволеного не суспільством – а природою… Тоді й успіх може раптово обернутися трагедією. Ось як у нашому випадку…

Ірена тоскно думала про свій плед, про канапу, про чашечку чаю, про теплий панцир байдужкуватої черепахи.

– Ви, мабуть, уже втомилися, – жінка роблено посміхнулася, – від наших недомовок…

– Що власне від мене потрібно? – запитала Ірена, з досадою розуміючи, що цим запізнілим запитанням і слід було починати розмову.

– Ми сподіваємося… – голос Петера став зовсім уже проникливим, – що ви відвідаєте пана Кромара там, де він зараз перебуває… і виведете його з шокового стану. Цим ви врятуєте… його життя. І, можливо, життя багатьох людей… Професійна етика не дозволяє мені сказати більше.

Ірена геть розгубилася.

Нічого собі… Якби йшлося про те, щоб з’їздити в якесь сусіднє містечко і розшукати там Анджея – навряд чи можливою була б уся ця дивна розмова…

– Я так розумію… він перебуває десь… далеко?

– Транспортні витрати бере на себе Комітет, – глухим голосом повідомила жінка.

– А куди, власне, належить…

Петер зітхнув. Витягнув із-під столу свій плаский портфель, а звідти – заздалегідь заготовлений аркуш:

– Ось… прочитайте, сподіваємось, ви зголоситесь.

Ірена пробігла очима текст – це була підписка про нерозголошення державної таємниці. Їй чомусь стало весело. Місцезнаходження Анджея є державною таємницею! Давно пора. Давно пора оголосити досліди цього нікчеми зброєю тактичного значення, а у похмурому настрої – і стратегічного… І, розсердивши як слід, скидати його на позиції ймовірного противника. «Через годину вороги у відчаї побіжать здаватися в полон…»

Петер насупив брови. Йому незрозуміла була її усмішка.

Вона знизала плечима:

– Зроду не вникала у ваші таємниці…

– Це, власне, формальність, – м’яко сказала жінка. – Але без вашого підпису ми не можемо…

«На канапу… – подумала Ірена стомлено. – І днів зо два не висовувати носа з-під пледа. Відновлювати внутрішню екологію…»

Вона таки підписала. Петер довго вдивлявся в папір, ніби сумніваючись у справжності Ірениного автографа.

Між тим офіціант приніс смаженину, і документ спішно прибрали – від жирного соусу подалі.

– Бачите… Основна спеціальність вашого колишнього чоловіка – моделятор.

Гарячий соус стікав краплями – м’ясо, просмажившись над вогнем, неначе побажало знову прибрати первинного вигляду і скористалося кривавим томатом. «Ось так і жінки…» – подумала було Ірена, але доводити повчальну думку до кінця не вельми хотілося.

– Отже, моделятор, – голос Петера знизився до шепоту. – Експериментатор… І сталося так, що в процесі експерименту ваш чоловік створив…

– Мій колишній чоловік, – мимохідь виправила Ірена.

– Ваш колишній чоловік… створив функціонуючу чотиривимірну модель. У тимчасовому режимі десять до одного…

– Добре, – автоматично кивнула Ірена, бо обоє її співрозмовників явно чекали хоч якоїсь реакції.

Жінка поперхнулась. Петер глитнув шмат:

– Ви не зрозуміли… Він перебуває ВСЕРЕДИНІ моделі. Ми маємо відомості про те, що він живий і здоровий… В той же час його поведінка наводить на думку про шок. Про розлад сприйняття…

Ірені уявився Анджей, котрий сидить всередині свого сірникового міста – найвища вежа ледь дістає йому до плеча. «Це? Дурниці, так, моделька…»

– Я щось не дуже вас розумію, – зізналася вона відверто. – Але обіцяю подумати.

* * *

…Приблизно місяць тому вона отримала листівку без підпису. Текст був надрукований безликим принтером, але вона відразу зрозуміла, хто відправник.

На листівці не було нічого особливого – просто типовий міський пейзаж. Якийсь магазин із яскравою вітриною. Вивіска над входом, щось на зразок «Святкові жарти і сюрпризи». Вулиця, перехожі, діти, звичайні жанрові сценки…

«Ну, я пішов, – написано було на зворотному боці. – Привіт».

Вона довго крутила листівку в руках. У якийсь момент навіть занепокоїлася – їй вчувся натяк на самогубство… І, можливо, будь-яка інша людина, відправляючи таке послання, справді думала б про суїцид. Будь-яка інша – але не Анджей.

Він був із тих, хто НІКОЛИ не накладе на себе руки. Навіть у помислах.

Що він мав на увазі? (Вона думала про це вже кілька днів, а потім переключилась на звичне. Зрештою, все це в далекому минулому – Анджей…)

Анджей.

Вона сіла на канапі. Будинок спав; дрімала на журнальному столі черепаха, і Сенсей теж, імовірно, спав у своїй будці (хоча варто випадковому перехожому пройти вздовж паркану, як уся околиця тут же почує, який буває Сенсей).

А ту листівку вона вже давно викинула. Разом із іншим паперовим непотребом.

* * *

Спочатку була прохідна. Потім внутрішній бар’єр, іще один, потім іще. Звідусіль витріщалися рачачі очі телекамер; на всіх постах пан Петер пхав у спеціальне гніздо своє посвідчення – зелену пластикову картку. І ще одну картку – червону, виготовлену спеціально для Ірени; лампочки блимали згідливо, і зосереджені охоронці знімали блокування з броньованих дверей.

– Вибачайте за, е-е-е, деякі незручності…

Ірена зверхньо посміхалася. Для того щоб захистити цю їх хвалену секретність, досить було б посадити біля входу одного-єдиного Сенсея.

За черговими дверима виявилась оббита корком, напхана апаратурою кімната; Ірена з цікавістю озирнулась.

Петер нервово потер долоні:

– Кави хочете?

Найбільший і найскладніший прилад, що примостився біля входу, виявився комбайном-кавоваркою. Ірена зроду таких не бачила.

– Автомат для миття посуду теж у вас є?

Петер не відповів. Підсів до мініатюрного монітора, поклацав кнопочкою, стомлено сказав комусь невидимому:

– Виведи на нас його фіздані…

Кавоварка засичала, випускаючи цівку ароматної рідини. В її шипіння вклинився інший звук – достоту фонограма з фільму про лікарів-убивць.

Розмірені удари серця. Звук подиху – вдих-видих… Екран монітора ожив, засвітився якоюсь розгорнутою діаграмою. Світлові стовпчики підстрибували і опадали.

Ірена підійшла до верткого крісла.

– Це Анджей, – збуджено сказав пан Петер за її спиною. – Зараз дані розгортаються в реальному часі, для наочності й для зручності. Хоча – ви пам’ятаєте – модель працює в хронорежимі десять до одного…

Ірена не сказала ні слова.

Їй складно було повірити, що самолюбне серце Анджея здатне битися напоказ, у динаміках. У якийсь момент їй стало мулько – ніби якусь інтимну подробицю виставили для загального огляду…

– Він притомний, – сказав Петер, дивлячись на кавову чашечку у власних руках. – Експеримент триває ось уже місяць… реального часу. У нас колосальна перевитрата енергії. Модель вже необхідно згортати… Якщо він цього не робить – він неадекватний.

Ірена взяла чашку з його рук і жадібно сьорбнула. Торкнулася долонею шиї, ловлячи власний пульс; серце Анджея завжди билося повільніше. «Удав, – казала Ірена свого часу. – Холоднокровна сита зміюка…»

Вона поставила каву на блюдечко. Вона УСВІДОМИЛА, і мірні удари перестали бути фонограмою. Це дійсно билося серце – цілком певної, знайомої Ірені людини…

– Справа ось у чому, – Петер зітхнув. – Ми… гм, володіємо можливістю… Ми можемо перервати експеримент, закрити модель ззовні… Навіть якщо не брати до уваги пана Кромара, який в даному разі обов’язково загине… Якщо навіть не брати цього до уваги – вибух імовірнісних аномалій такої сили… здатен… заподіяти неконтрольовані наслідки… викликати не до кінця вивчені процеси… Я вже не кажу про міжнародний скандал – але простіше, грубо кажучи, нас чекає катаклізм, який…

– Тобто як – не брати до уваги? – здивовано запитала Ірена.

Пан Петер замовк.

– Тобто що не брати до уваги? Смерть Анджея?

Пан Петер болісно скривився:

– Ні… тобто… Річ у тім, Ірено, експеримент із самого початку ніс у собі небезпеку… для життя випробовувача. Пан Кромар…

– Пан Кромар ніколи не був схильний до авантюр, – відрубала Ірена. – І ніколи не ризикував би життям просто так… заради наукового інтересу. Гадаю, він був абсолютно упевнений… що йому вдасться провести експеримент і залишитися живим.

– Звичайно! – Петер скривився так, що обличчя його стало схоже на здутий гумовий м’яч. – Але експеримент виявився НАСТІЛЬКИ вдалим… Що це межує з катастрофою, Ірено. Боюся, що навіть Анджей… не міг припустити…

Серце в динаміках билося впевнено й рівно – але Ірена раптом похолола від думки, що ще секунда-дві – і воно зупиниться. Заволають, забігають невидимі співробітники пана Петера, і сам він проллє каву на світлі штани – і тільки вона, Ірена, залишиться сидіти нерухомо, і навіть чашка в її руці не здригнеться…

– Отже, Ірено, ми не можемо закрити модель ззовні… І підтримувати її життєзабезпечення не можемо теж. Бо кожна хвилина існування моделі породжує проблеми… зокрема, вибачте, етичні. Адже оте, створене паном Анджеєм… з кожною миттю стає все більш… як би це пояснити… автономним. І коли воно стане зовсім автономним… Бачите, це ракова пухлина на ймовірнісній структурі реальності…

Він іще щось говорив – збуджено і науковоподібно. Ірена пила каву і слухала, як дихає Анджей. Здається, і пульс, і дихання трохи прискорилися – можливо, він хвилюється, чи, може, бігає…

При слові «модель» їй уявилася збільшена копія сірникового містечка, запакована в непроникну капсулу. І де там, власне, розігнатися?…

Вона іронічно посміхнулася. Петер помітив її усмішку і перервався:

– Я розумію – все це звучить… може, фантастично або не цілком переконливо… Але єдина для нас можливість – знайти моделятора всередині моделі і, повторюсь, спонукати його… примусити його завершити експеримент!

Він замовк. На обличчі його, як не дивно, проступило полегшення – наче він нарешті переступив через вагання і вилив душу. Висловив усе начистоту.

Кава закінчилася. Ірена з жалем заглянула в порожню чашечку. (Попросити ще, чи що?)

– Чому для цієї… місії вам потрібна тільки я і ніхто інший? Ви гадаєте, я здатна вплинути на Анджея? Ви помиляєтеся. На нього і в кращі часи ніхто не міг вплинути…

Петер роздратовано поклацав кнопочкою – в кімнаті стало тихо, екран монітора згас, несучи з собою таємницю кров’яного тиску Анджея Кромара і температури його тіла, та ще безлічі показників, в яких Ірена, не будучи лікарем, геть не розумілась…

– Надішліть краще роту десантників, – порекомендувала Ірена серйозно.

Петер засопів. Підвівся, пройшовся по вузькому коридорчику між приладами, характерним жестом потираючи долоні:

– Бачите… По-перше, ми виходимо з того, що пан Анджей, м’яко кажучи, не при тямі від пережитого потрясіння… І жіноча м’якість тут куди доречніша за грубу силу. По-друге… вірніше, це по-перше і по-єдине… Всередину моделі веде лише один канал. Чи за іронією долі… чи за дивною примхою пана Анджея… чи ще з якоїсь причини – але це ВАШ канал, Ірено. Нікого, крім вас, модель не впустить.

– Можна ще кави?

– Будь ласка…

Закрутилася кавоварка, перетворюючи зерно на пил. Засичала, давлячись власною парою.

Добряче ж сірникове містечко спорудив її давній друг…

Він завжди домагався свого. Завжди. Жоден його екстравагантний вчинок не піддавався передбаченню. На місці пана Петера вона б ніколи не зв’язувалася з…

Добре давати поради іншим. А вона сама? Можливо, тисячі жінок час від часу повторюють те саме: на місці цієї дурепи Хміль я ніколи б не…

– Де знаходиться модель?

– Що? – пан Петер чомусь здригнувся.

– Де знаходиться ця його модель?

– Бачите…

Тонка шоколадна цівка лилася в порцелянове нутро чашечки.

– Бачите… ніхто не в змозі відповісти на ваше запитання. Ми контролюємо лише ВХІД в модель, себто отой ваш канал…

Ірена вклякла.

– Пані Хміль. Не знаю, як ви це собі уявляєте… Справа в тому, що в ході експерименту Анджею Кромару вдалося змоделювати самодостатню реальність, яка саморозвивається… Тільки пам’ятайте – ви давали підписку про нерозголошення!

Автомат витиснув останню краплю свіжозвареної кави.

Ірена мовчки думала.

* * *

Вона була тоді на третьому курсі. Єдина серед усіх дівчат – заміжня.

…Про самогубство однокласниці Владки вона дізналася по обіді. І треба ж, тільки вчора прийшов останній Владчин лист – такий веселий, безтурботний…

Літак вилітав о дев’ятнадцятій, раз на два дні, але саме той день якраз був днем рейсу; Ірена кинулася до каси – квитків на сьогодні не було. Ніяких – не допомогла телеграма, яку вона сунула у віконечко. Касирка співчутливо зітхала й розводила руками. Всі місця зайняті. Абсолютно всі. Броні не буде, беріть квиток на післязавтра…

Тоді вона зателефонувала Анджею на роботу. Вона чинила так лише тоді, коли іншого виходу не було.

«Передзвони через півгодини…»

Вона передзвонила.

«Я підвезу тобі квиток просто до рейсу. Чекай в аеропорту о шостій…»

Вдячність за це на якийсь час поборола навіть шок від трагічної звістки. Вона метнулася додому, кинула в сумку необхідні речі й поспішила в аеропорт.

О шостій годині посадка була в самому розпалі.

Ірена стояла з сумкою в одній руці й телеграмою в іншій, розгублено роззиралася, вишукуючи серед натовпу знайоме незворушне обличчя…

О пів на сьому оголосили, що посадку закінчено.

О сьомій літак відлетів.

Вона постояла ще якийсь час, ніби сподіваючись, що літак, схаменувшись, повернеться. Потім побрела на зупинку автобуса…

Анджей був удома. Сидів за комп’ютером і навіть не помітив Ірениного повернення. У віконці монітора плавала складна тривимірна конструкція – Анджей в екстазі крутив її то так, то сяк; у передпокої, під дзеркалом, сиротливо лежав авіаквиток на сьогоднішній рейс…

Деякий час по тому Ірена дізналася, що Владка наклала на себе руки через постійні сварки з чоловіком.

«…Нічого особливого. Просто чергова моделька».

* * *

Вона витягла черепаху з-під канапи і поклала на подушечку під лампою. Черепаха не зраділа і не засмутилася – закута в лицарські лати морда залишалася безглуздою і незворушною.

У дворі Сенсей жадібно перемелював курячі кістки; мляво диміло багаття із хмизу.

«Ми вживемо всіх заходів для того, щоб ваша… подорож була якомога безпечнішою. Майже такою ж безпечною, як катання на лижах із гір… Тобто ймовірність якоїсь випадковості є завжди… Але ми зробимо все, щоб виключити таку ймовірність…»

«Я подумаю», – твердила вона як заведена. Їй хотілося додому, в самотність.

«Ваше завдання дуже просте – ви ввійдете в світ… імовірно, він точно відповідає нашому, хіба що деяка розбіжність у часі… Точка вашого входу буде відповідати місцю розташування моделятора. Ви ввійдете з ним у контакт. У разі успішного результату… (Ви розумієте, всі ми сподіваємося саме на успішний результат…) Так от, при цьому варіанті експеримент буде негайно згорнуто, і ви повернетеся автоматично – разом із моделятором. У разі ж… ми все зобов’язані передбачити… якщо ви не знайдете моделятора, або якщо його стан виявиться незворотним… Тоді ви знову скористаєтеся своїм індивідуальним каналом. Місце вашого входу ви використаєте як вихід. Вашому здоров’ю нічого не загрожує… ви проведете всередині моделі не більше кількох годин, а в режимі реального часу – менше півгодини…»

«Я мушу подумати…»

На вулиці діти ганяли м’яча посеред пустельної дороги. Сусідка час від часу вимагала припинити галас; м’яч перелетів через Іренину хвіртку – слідом боязко заглянув розпатланий щуплавий хлопчак – Валько, сусідський син.

– Сидіти, Сенсею, – сказала Ірена настороженому псу.

Валько осмілів. Перемахнув через паркан, улесливо всміхнувся Ірені та, вже вибравшись знов нагору, показав Сенсею довгий язик:

– Бе-е-е…

Проїхала, відчайдушно сигналячи на хлопчаків, чиясь машина. Сусідка вискочила на вулицю і від погроз перейшла до діла – почулося волання дітлашні.

Ірена поворушила присок у багатті.

Якби тоді вона зважилася мати дитину від цього божевільного… Ні. Тобто, звичайно, малюк бігав би й лазив через паркани укупі з цими шибайголовами – але тоді вона була б пов’язана з Кромаром куди більш, аніж просто спогадами…

Половину з яких слід було б навіки забути.

«Ірено… Я не кажу про винагороду, яку призначить вам Комітет. Я просто звертаюся до вашої гуманності… Ви ж благородна людина. Криза експерименту спричинить… на жаль, постраждають зовсім безневинні люди. У нас є останній шанс…»

«Я мушу подумати…»

…«А який поштовх для творчості!.. Певна річ, ви пов’язані підпискою про нерозголошення… Але, творчо переробивши… ви могли б написати фантастичний роман! Узгодивши сюжет із Комітетом… У нас є канали для швидкого видання, поширення, популяризації… Це був би сплеск вашої письменницької кар’єри… Не кажучи вже про незабутні враження… Уявіть собі, що вам запропонували б злітати в космос. Невже ви відмовилися б?!»

Вона повернулася додому. Лягла на канапу й натягнула плед до самого підборіддя.

Під стільцем безформною купою лежала роздруківка її незакінченої повісті. Уже написана відсотків на шістдесят – і раптом виявилася непотрібною, недоречною, безперспективною…

А чого, власне, їй треба? Щоб її упізнавали на вулицях? Щоб її ім’я було у всіх на вустах? Щоб відірвати хоч раз у житті Срібний Вулкан у номінації «повість»?

Вона пошукала поглядом черепаху. Не знайшла; стомлено заклала руки за голову.

Хай йому грець. Їй хочеться мати привід для гордості. І вона бажає, щоб її право на цю гордість визнали…

Ірена скривилася.

Ось уже тижнів зо два вона не бралася за роботу. І називала це «відпочинком…»

Навіщо Анджею знадобилося відправляти їй ту листівку? З огляду на те, що ось уже п’ять років, як вони щезли з обрію одне для одного?…

Увійшов, відчинивши лапою незамкнені двері, мовчазний Сенсей. Поклав морду на край пледа, підвів на Ірену сумні очі.

«Подивимося… – сказала вона пошепки. – Мені треба ще трошки подумати».

* * *

Експертів було п’ятеро. Всі чепурні, партикулярні, напахчені дорогими парфумами; всіх по черзі представили Ірені – але вона, певна річ, жодного імені не запам’ятала.

– Звіримо годинники…

Пан Петер нервувався і намагався приховати своє хвилювання. Ірені було його навіть трішечки жаль.

– Отже, зараз дванадцята година тридцять чотири хвилини, ми перебуваємо безпосередньо перед входом у канал… О дванадцятій сорок п’ять пані Хміль увійде в простір моделі. На жаль, ми не зможемо безпосередньо спостерігати за її діями… Однак пані Хміль пройшла необхідний інструктаж і здатна впоратися зі своєю місією абсолютно самостійно…

Петер говорив і говорив, спостерігачі мовчки кивали.

– Аварійний вихід не передбачено? – недбало запитав найпахучіший із них, який був представником, здається, якогось секретного відділу президентської адміністрації. – Наприклад, якщо контактерка не повернеться через енну кількість годин…

Пан Петер потер долоні:

– Панове… Ми зобов’язані передбачити все. Ми й передбачили все… що в нашій змозі. На жаль, специфіка роботи з моделлю… Однак, уже час! Пані Хміль…

Ірена подивилася на круглий циферблат, встановлений над залізними похмурими дверима. Дванадцята сорок п’ять…

Пан Петер нервувався все сильніше. Мовчазний молодик у спецівці техніка – але з фізіономією досвідченого охоронця – спритно відімкнув усі навішені на двері замки.

Експерти переглянулися. За дверима починався вузький занедбаний коридор, причому з глибини його відчутно тягло котячою сечею.

– Удачі, пані Хміль… Ваша нова книга буде мати феноменальний успіх!..

Ірена зробила крок через високий поріг. Таке враження, що поверхом вище зараз вискочить вересклива сусідка, а з-під ніг із нявкотом сахнеться щось…

Цілковита темрява. І німотна тиша.

Розділ другий

* * *

По широкому вигину траси повзли назустріч одна одній дві машини – жовта і біла. З такої відстані обидві здавалися іграшковими; ось вони розминулися, роз’їхалися не озираючись урізнобіч…

Ірена зіщулилася. Вітер був сирий і пронизливий.

Осторонь, під пагорбом, відчужено бродили зо два десятки корів. Ірена перевела погляд: гай був по-осінньому жовто-багряний, посеред вулиці ганяла м’яча галаслива дітлашня, а з димаря знайомого будинку вився кволий димок…

Вона вдивилася пильніше. Невже…

«Моделятор має перебувати в безпосередній близькості – такі конструктивні особливості каналу… Негайно приступайте до пошуків. Використовуйте всі ваші знання про моделятора – ймовірно, модель багато чим несе в собі відбиток його особистості…»

Праворуч і ліворуч стирчали із землі два грубі прути із прив’язаними до них червоними клаптиками. (Так нашвидкуруч огороджують ополонку на озері або незакритий каналізаційний люк…)

Ірена нерішуче зробила крок уперед. Скрипнули під ногами камінці.

Озирнулася.

Оті два прути нагадали їй саморобні «ворота» для дворового футболу. Сумнівно, щоправда, аби дітлахи дерлися на верхівку пагорба, щоб погратися тут у футбола. Тим більше що м’яч тут котиться лише в одному напрямку – вниз…

Вона потупцялася, вкотре оглядаючи до болю знайомий пейзаж.

Що ж, частину справи зроблено, тепер треба обмізкувати…

Вервечка диму над її будинком потроху вичерпувалася.

Стара тополя росла чомусь не праворуч од воріт, а ліворуч. Виявивши це, Ірена якийсь час стояла уклякло на місці.

«Перебування в тканині моделі абсолютно безпечне для здоров’я…»

Осінній вітер ворушив листя. Хвіртка скрипнула старечо-звично; Ірена торкнулася рукою дощок, неначе хотіла впевнитись, що це не голограма і не ілюзія. «Тканина моделі?…»

Ні, все це треба обміркувати потім… Вона сяде за комп’ютер і виведе білим по синьому: «Розділ перший…»

– Сенсей?

Шамотіння у будці. З’явилася одна лапа, тоді морда…

Він ПРОСПАВ її появу?!

Радісний гавкіт. Назустріч їй стрибнуло собача – заспане, дивно маленьке, закудлане, недоглянуте…

– Сенсею, це… ти?!

Вереск. Поважні собаки, переступивши межу повноліття, зазвичай так не поводяться.

Може він дуже скучив?

– Сенсею, у хаті є хтось?

Ніякої реакції. Висунуло язик. Щирі собачі очі…

Вхідні двері не були замкнені. Більше того – білі тріски на порозі та судомно висунутий язичок замка свідчили про те, що досередини увійшли не цілком мирним шляхом…

Зрозуміло. У Анджея немає ключа, але якщо він хоче зайти – зупинити його неможливо…

– Очам не вірю! – Вона стала в передпокої, схрестивши на грудях руки. – Ти ж клявся, що ніколи в житті сюди не заявишся!

Мовчання. Незвичний запах – чи то від чужої присутності, чи то будинок вже пахне по-іншому…

Ірена ревниво озирнулась. Ні, все знайоме. Все до останньої рисочки…

А ось цієї плями під дверима – не було. Що він тут розлив? Чорнило? Мастило?

– Анджею! – гукнула вона різко. – Виходь!

Мовчання.

Вона прочинила двері до вітальні – в каміні димився попіл. Вміст каміна її здивував. Якесь обгоріле лахміття… Крісла перед круглим столом були коричневі, а не сині.

Ірена зціпила зуби.

– Анджею!

На кухні вона знову виявила сліди чужої присутності. Тривалої, абсолютно безладної. Сенсей бігав за нею хвостиком, і в відданих очах його не було ані краплі каяття.

– Сенсею, як же це?! Прийшла чужа людина… і ти впустив?

Радісне повилювання хвостом.

– А де той дядько зараз? Де він?

Песик побіг до вхідних дверей. Ірена вискочила слідом; сусідські дітлахи все ще ганяли м’яча перед ворітьми.

– Валько!

Вона мимоволі здригнулася. Чубатий хлопчак, який підбіг, був старший, ніж вона очікувала побачити.

– Валько, де пан Анджей… де дядько, який тут був?

Хлопчисько подивився здивовано.

– Півгодини тому. У будинку був дядько. Ви з хлопцями не бачили, куди він пішов?

Валько казна-чого засоромився. Поворушив пилюку носаком стоптаної кросівки:

– Таж… тітко Ірено… Хіба то були не ви?…

* * *

Вони одружилися раптово і без усяких церемоній. Говорячи нареченому «так», Ірена страшенно нітилася: оті її черевики зі стоптаними каблуками… все сталося так раптово, що вона не встигла навіть їх підбити…

Наступного дня вона привела свого чоловіка (це ж треба!) в компанію однокурсників. З такої нагоди зал у гуртожитку було звільнено від зайвих меблів, а троє дверей, зняті з завіс і укладені на дві тумбочки, утворили належний цій нагоді довгий стіл. Дівчата клопотались на кухні безперервно; Ірена одягла свою найкращу святкову сукню, що ж до Анджея – він був того дня особливо показний. Ірена відчувала себе ніби фокусник на арені: от-от влаштує однокурсникам святковий феєрверк із коробки…