Епоха слави і надії

– Намагаюся втікти від гонитви. За мною хвіст, а тепер ще підключилися поліцейські. Допоможи позбавитися, хоч би від останніх.

– Дай мені пару хвилин, щоб зв'язатися з місцевою в'язницею. – Відповів йому товариш, сходу смекнувши, що треба робити.

– Нехай ніякі стіни не вб'ють у тобі людину. І немає іншої в'язниці, крім твоєї голови.

– Дякую, Цар. Все влаштуємо в кращому вигляді.

– Я знав, що на тебе можна розраховувати.

– Коли падаєш, не забувай про три речі: хто тебе штовхнув, хто тебе не підтримав, а хто просто стояв і дивився. Це згодиться, коли знову встанеш на ноги. Мені завжди кажуть – живи так, ніби завтра помреш. Якщо я так житиму, то наступного дня я потраплю до в'язниці. – Сказав чоловік в трубці, і додав свій фірмовий жарт. – Дайте мені автомат, і я висловлю свою думку.

– Потрібно завжди бути на стороні своїх. – Відповів Ніколас. – Ще раз дякую, я твій боржник.

На цьому розмова була закінчена, і Цар знову зміг двома руками вчепитися в кермо. Через двадцять хвилин машини поліції різко зменшили хід і сховалися в найближчому повороті. Ніколас повернув ручку і ввімкнув радіо. Ведуча передавала термінову новину.

– В Греції спалахнула критична ситуація у в’язницях. Ув'язнені відразу кількох тюрем, влаштували бунт через відсутність медичної допомоги. Вони вибралися на дахи, після смерті співкамерника, виражають своє невдоволення їх скрутним становищем і вимагають ліки та належну медичну допомогу.

– Нам потрібні лікарі. – Скаржився один з ув'язнених, оточений такими ж арештантами, які скандували свої вимоги людського відношення в місцях позбавлення волі. – Ми знаємо вже про три смерті. До сьогоднішнього дня ми не отримали ніякої інформації, чому це сталося.

По радіо йшла трансляція головного телеканалу Греції. Подія такого масштабу викликала сильний резонанс. Уряд не міг дозволити цим хвилюванням вийти з – під контролю, і вони кинули всі свої сили на підтримку порядку. Проїжджаючи по вулицях Родоса, Цар звернув увагу, що з вітрин магазинів йшов той же випуск новин і практично в кожному закладі, де, ще годину тому грала музика або йшла реклама по телебаченню, тепер показували термінові новини.

– Тут абсолютно немає медпрацівників. – Говорила мати одного з ув'язнених. – Їм не дозволено виходити на вулицю, вони абсолютно не отримують ніякого лікування. Мій син хворіє вже другий місяць, і йому не надали ніякої допомоги. Багато разів він звертався до наглядача, а той лише відмахувався від нього і погрожував палицею.

Жінку в сльозах різко перемкнули на інший кадр, щоб уникнути зайвих негативних висловлювань про дію державних правоохоронних органів.

– За інформацією влади, в місцях позбавлення волі більше п’яти сотен чоловік нанесли собі каліцтва різного ступеня тяжкості. В'язниці Греції переповнені. – Підводила підсумки журналістка – влада намагається направити до них додатковий загін національної гвардії для відновлення контролю, а також по кілька санітарних автомобілів до кожної установи, для надання першої медичної допомоги, постраждалим у важкому стані. – Журналістка замовкла і на цьому випуск закінчився.

Цар повернув ручку приймача і зловив інший канал новин. З динаміка доносився чоловічий голос, що розповідав про унікальний злочин в Монако.

– Минулим вечором, було здійснено напад на конвой, що перевозив ексгумовані тіла батьків відомого мільярдера і власника компанії Loza. Невідомі перегородили шлях поліцейським машинам і викрали автомобіль із двома трунами. Осіб викрадачів встановити не вдалося. Поліція Монако веде розслідування, але доки ніяких зачіпок немає.

Ніколас вимкнув радіо. Ця новина його ні краплі не здивувала. Його обличчя перетворилося в легку посмішку, і в голові промайнула лише одна фраза:

– Все складається, якнайкраще.

Поліцейські машини розвернулися і перестали переслідувати його, чорний позашляховик сховався разом з ними. Цареві вдалося відірватися від гонитви, завдяки своїм "бандитам" і всього одному дзвінку. Зараз він думав тільки про своє завдання. Його пунктом призначення був Палац великих магістрів на Родосі.

– Палац великих магістрів – важлива частина моєї місії. – Думав про себе Цар. – З якогось боку навіть добре, що Ганна залишиться тут, це куди безпечніше місце, ніж у нешкідливій фортеці.

Колись давно, більше 700 років тому, представники Лицарського Ордену контролювали величезну територію Середземномор'я, і вважалися вагомою військовою силою. Відтоді витекло дуже багато води, але мовчазні свідки тих далеких часів залишилися. Одне з наймасштабніших і яскравіших доказів існування Ордену – цей Палац. Згідно з переказом, фортеця була побудована на місці візантійських укріплень. А візантійці, В свою чергу, збудували їх на місці стародавнього язичницького храму присвяченого Геліосу, який вважався покровителем острова.

Сьогодні, замок Великих Магістрів – головна пам'ятка і гордість всього острова, але залишилися мало тих, хто знає про таємниці, які він у собі зберігає.

Ходять чутки, що десь у нескінченних кам'яних казематах лицарської твердині знаходяться древні руїни язичницького храму з його скарбами. Інші подейкують про підземні лабіринти, які є ще одним містом, в якому жило таємне співтовариство.

Цар вирулив вправо і, перемкнувши передачу, без зупинок помчав до фортеці. Його автомобіль їхав у бік моря. Відкривши вікно, він відчув, як в обличчя вдарило свіже морське повітря. Ніколас лише вдихнув його, як по тілу відразу розлився ніжний заспокійливий нектар. Занепокоєння було позаду. В'їхавши в старе місто, він відмітив, як на вулицях ставало людей все більше. Цар оглядав старі будинки і ринкові крамниці.

Старе місто – це не мертве місто – музей просто неба, це повне життя місто, має близько шести тисяч мешканців, які живуть і працюють в тих же будинках, де раніше жили лицарі св. Іоана.

Головною будовою старого Родоса була, звичайно – Фортеця Магістрів. Абсолютно кожного, хто вперше бачить цю споруду, вражає масштаб і потужність кріпосних стін. Здається, що взяти штурмом цю цитадель просто неможливо. Не менш дивовижні і інтер'єри, так званого палацу. Одних залів тут налічується близько двохсот. Звичайно, далеко не до кожного відкритий доступ, але нато вона і Магістерська Резиденція. Зали і галереї багато і щедро прикрашені неймовірними мозаїками, прекрасними фресками, гобеленами і дзеркалами. Зведення і стіни покриті майстерним кам'яним різьбленням, меблі – щонайтоншої ручної роботи.

Словом, Резиденція Великих Магістрів Госпітальєрів – типовий палац багатого, впливового лицарського ордену. Через півгодини Цар зупинив машину і глянув на фортецю. Він був на місці.

Глава 10

"Смерть не вибирає, перед нею всі рівні".

Ханой Злітаючий Дракон.

Холодна ніч залишилася позаду, і свіже ранішнє повітря легко лоскотало в носі, приносячи з собою запах солоного моря. Навкруги стояла тиша. Не було ні вітру, який міг би поривами створювати гул, розбиваючись об стіни будівль, ні шелесту листя, ні лаю бездомних собак, що шукають собі їжу, ні птахів, що співають. Всі ще спали. Цар прикрив очі, насолоджуючись тихою ранковою атмосферою. Він любив ці миті. Його наздогнало почуття втоми і бажання заснути, від якого він з легкістю відмахнувся, продовжуючи слухати тишу нового дня.

– Зустрічати новий день разом із сонцем – це багато чого варте. – Роздумував він, занурювавшись в середину себе. – Здавалося б, така подія щодня – одне і те саме, але, стати свідком її доводилося лише кілька разів у житті. А можливо і жодного.

Цар зняв піджак і кинув його на сусіднє сидіння. На ньому була тільки сорочка. Він загорнув рукави і доки думав, що робити далі, до машини йшли. Звуки човгаючих ніг по кам'яній дорозі доносилися до нього вже давно. Тепер же вони були виразно чутні. Поряд із сірим мерседесом зупинилася людина. Це був Казбек. На ньому був дорогий костюм чорного кольору. Через лобове скло він оцінив татуювання на руках Ніколаса:

– Найнебезпечніші… – потім прокашлявся, щоб не говорити "злочинці" і додав. – Носять костюми і краватки, а не татуювання.

Він дуже любив носити аристократичний одяг, вважаючи, що він підносить його до числа особливих. Вірніше, до числа тих, хто вважає себе особливими. В Ніколаса завжди було зневажливе відношення до тих, хто ставив себе вище за інших.

– Найбільший друг і найбільший ворог людини – його уява. – Відповів йому Цар, через прочинене вікно.

– Ніколас, або, як там тебе зараз, Цар? Подякуй мені, що я взагалі пам'ятаю, як тебе звуть.

Цар вийшов з машини і встав на повний зріст, дивлячись прямо в очі Казбека. Той повільно підняв руку і Цар побачив, що він стискає пістолет, який, тепер був спрямований прямо йому в обличчя.

– Дають – бери! – Жартівливо вимовив мільярдер і протягнув другу руку. – Не дають – відбери!

Цар витягнув з кишені свій телефон і вклав його в руку Казбека. Той, подякував кивком за слухняність, не приховуючи своєї єхидної посмішки.

– Настане момент, коли всі відвернуться від тебе. – Додав Цар, дивлячись, як він, сховав його телефон собі до внутрішньої кишені піджака – Будь готовий.

Сміх Казбека зруйнував тишу, як валун, що впав у безтурботно спокійне озеро.

– Всяка людина тягнеться до себе подібного. – Відповів йому Казбек, посміхаючись. – Ти мене з собою не порівнюй.

Перші промені сонця досягли острова. Стали помітні тріщини на старій фортеці і окреме листя на кронах дерев. Був чутний звук автомобілів, що наближалися, але їх не було видно. Вони, як віддалений шум водоспаду, зливалися з навколишнім світом.

– Сонце сходить для сміливців. – Вигукнув озброєний Казбек, вказуючи в бік світла, що проривався через небосхил.

– Значить, це не твій світанок. – Спокійно відповів йому Цар, не виражаючи ніякого хвилювання через те, що знаходився під прицілом.

– Я думаю, ти вже зрозумів, що я зроблю все, аби заслужити прихильність … батьків…

– Я в цьому впевнений.

– Я не зупинюся ні перед чим на шляху до своєї мети, оскільки це вище благо.

– Не важливо, як поводяться інші. – Сказавши це, Цар зробив крок, уткнувшись лобом, в холодний метал ствола. – Головне, ти поводься гідно.

– Якщо на моєму шляху з'являться люди, я їх зупиню. – Казбек звів курок, і лише легке натиснення на спусковий гачок відділяло Царя від світу мертвих.

– Навіть трьох пальців буде багато, щоб злічити тих, у кому я впевнений. – Заявив Цар. – Але в собі я впевнений, а ось ти ні!

– Неважливо, – продовжував посміхатися Казбек – якщо доведеться заподіяти іншим біль, то я зроблю це, адже все це заради вищого блага.

– Не лізь на того, кого не зможеш осилити.

Цар дивився прямо в очі своєму суперникові. Зведений курок пістолета, змусив би серце кожного забитися вдвічі швидше, але він був спокійний. Скільки разів він вже помирав і повертався? Скільки разів він бачив смерть в самих різних її формах?

– Більше лякає, як виглядають злі вчинки, які могла би вчинити людина, внаслідок обставин і образу думок. – Звучав голос Царя. – Кращі лиходії щиро вірять у власні проповіді, що робить їх переконливішими, адже вони вважають, що вчиняють правильно.

Казбек повів Царя в середину фортеці, відчинив двері, і пропустив його.

– Цар, хто такий Ніколас Романов?

– Всі таємниці і одкровення, які я тобі довіряю, будь добрий, понеси з собою в могилу.

– В музеї книг немає! – Із злістю сказав Казбек.

– Ні.

– Я був впевнений, що ти зробив те, про що я тебе просив, але ти вирішив пограти в ігри і обдурити мене. Скажу відразу: в тебе нічого не вийшло.

– Зробив. Ти шукав відповідь на своє питання, і я його знайшов. Ти перший почав грати і не залишив мені вибору.

– Секрет успіху в житті пов'язаний з чесністю і порядністю. Якщо в тебе немає цих якостей – то, на жаль.

Вони зайшли в порожній зал, з якого, через відчинені двері відкривався вид на вулицю. Біля входу зупинилася машина, здійнявши пил. З дверей з'явилася фігура – це був Стажер. За ним йшов Лангре і подав руку Ганні, вони ввійшли до залу і приєдналися до Казбека і Царя. Їх безцеремонність нікого не здивувала.

– Вночі, якийсь "невідомий" летів по острову із швидкістю 200км/годину. – Почав говорити Стефан. – Ледве його обігнав. – Хлопець розплився в посмішці, поглядаючи на Царя. – Ти так ганяєш, неначе безсмертний. – Продовжував сміятися Стажер. Він був радий, що встиг.

Цар дивився на Ганну, не звертаючи уваги на слова Стажера. Вона підійшла його обійняти, і навіть Казбек не став їм заважати.

Лангре дивлячись на цю сцену не зміг стриматися:

– Її характер виховуватиме твоїх дітей, а не її краса. – Ніколас підняв очі і, не випускаючи Ганну з обіймів, глянув на Лангре. Вони обоє розуміли, про який характер йде мова.

Казбек вступив в розмову:

– Найобразливіше – це чекати, сподіватися, вірити, а потім зрозуміти, що це була безглузда витрата часу. – Він пішов убік, розглядаючи зал. Розписи на стелі, вказували на спроможність Ордену, а статуї і картини на любов до розкоші.

– Вони бажали отримати владу і контроль. – На секунду зупинившись, кинув Казбек в їх сторону. – Вони це і отримали.

Він ставно ходив від стіни до стіни, переводячи свій погляд з однієї на іншу:

– Цар, як ти здогадався, що Братство тут?

– Легко, це єдине місце, де їх не шукатимуть. Це їх будинок.

Казбек подивився на Лангре, ставлячи йому ті ж питання, але тільки поглядом.

– Люди на джипі "Loza" вчора викрали Ніколаса і Ганну в Італії. – Відповідав комісар. – І я перевірив твою фірму. Півроку тому, коли стали пропадати члени Братства Дев'яти Невідомих, ти відкрив своє представництво в Греції, саме на цьому острові. Я бачив твою бухгалтерію і зрозумів, навіщо ти найняв охорону.

Промені світанку пробивалися через скляні мозаїки і наближалися до Казбека:

– З кожною хвилиною, в нас все більше минулого і все менше майбутнього. – З кепкуванням відмітив він, радіючи висхідному сонцю.

– Назви мені хоч одну річ в цьому світі, що не закінчується з часом?

– Всі ми колись помремо, Цар! Життя таке дивне, вчора ти був щасливий, а сьогодні… – Тут він знову направив заряджений пістолет на Ніколаса, але той навіть не подав вигляду.

– А сьогодні ти просто живий.

– Цар, яку відповідь ти знайшов? Скажи мені!

– Краще ти мені скажи, котра година?

Казбек дістав свій айфон і подивився на час.

– 05: 48.

– Коли тобі кажуть, що людина померла, ти не хочеш в це вірити. – Цар підійшов ближче до Казбека. – Ти не хочеш думати про те, що ти не побачиш її більше, не почуєш голос, не привітаєшся, не розповіси жарт, і ви не посмієтеся над ним разом. Ти все заперечуєш, але потім з часом, ти змиряєшся, входиш в реальність. Новина про смерть вибиває тебе з колії, але потім все стає, як завжди. Тільки тепер твоє "звичайне" вже без неї. Але в твоєму серці завжди житиме душа тієї людини, яка пішла.

Слова Царя змусили Казбека згадати про свою втрату. Його батьки покинули цей світ, так і не попрощавшись з ним. Він не зміг бути поруч, коли вони помирали і сказати, як сильно їх любить. І що важливіше, не почути їх останні слова.

В Казбека, завібрував телефон. Це був сигнал, про отримане смс повідомлення. Він подивився на екран. Годинник показував рівно шість ранку, там було сполучення з номером телефону, який в Казбека був підписаний "Мама". Сльози тут же з'явилися на його очах, і він почав читати:

"Я люблю тебе і дуже сильно сумую. Я вірю в тебе, і дуже тобою пишаюся. Я тебе приймаю. Ти молодець, і я ніколи не сумнівалася в тобі".

Лангре і Стажер відразу зрозуміли, що це повідомлення, написали люди Царя, які напали на перевезення тіл батьків Казбека. Вони і використали їх телефони для свого трюка.

Стажер нахилився і сказав Лангре, ледве чутно:

– Коли я помру, хочу, щоб мене кремували, а прах засипали в пісочні годинники.

Це викликало посмішку Лангре, але він стримався.

Ганна сказала:

– Моя мама, свого часу попросила мене, щоб я, після її смерті кремувала тіло, а попіл розвіяла над морем. Тоді вона житиме в кожній краплі води. І кожного разу, приходячи на берег, я зможу вшанувати її пам'ять без траурного антуражу, похоронних вінків і кладовищ, а просто дивитися на море і радіти красі.

– Хороша ідея, як мені здається. – Сказав Казбек, витираючи сльози, що котилися, по щоках.

Прийшло ще одно повідомлення. "Батько" показалося на екрані, і він одразу відкрив його, вже не стримуючи ридання:

"Пробач, що я не був присутнім у твоєму житті, що мою роль для тебе виконав хтось інший. Не думай, що ми з мамою залишили тебе. Ми так само любимо тебе і завжди поруч".

– Коли в мене буде син, я дам йому те, чого в мене не було. – Крізь сльози сказав Казбек, намагаючись позбавитися від кому в горлі.

Ганна спробувала його підтримати, взявши за руку.

– Діти не просять нас про народження. Ми самі приймаємо це рішення і тому ми повинні допомогти їм вижити в цьому світі. Дітям потрібно дати крила і коріння. Крила – щоб вони могли високо злетіти, а коріння – щоб їм завжди було куди повернутися.

Цар був радий, що він правильно винив. Казбек отримав повідомлення, яких йому так бракувало. Все життя він звинувачував себе і не міг знайти виправдань за те, що не вберіг найближчих і найдорожчих йому людей. Ця рана заподіювала йому стільки болю і ось зараз, людина, яка була його ворогом, забрала цей біль і оселила в його серці вдячність.

Казбек плакав. Він опустив свій пістолет:

– Дякую вам. Дякую!

Казбек провів їх до наступного залу. Велика широка кімната зі старими меблями, могла вмістити до ста чоловік. В центрі розташовувався великий стіл. Комоди, книжкові полиці, збройові стенди, кілька картин і пара важких скринь. За столом сиділи вісім чоловік Братства Дев'яти Невідомих. Їх руки були пов'язані і, здавалося, їх чекала інша судьба, але цього разу доля над ними зглянулася.

Ніколас йшов поряд з Казбеком.

– Ти обов'язково повинен впоратися і прийняти себе. – Казав йому Цар. – Боляче падати? Підніматися теж боляче. Важко. Важко. Але ти повинен. Обов'язково. І нехай поруч завжди будуть ті, хто протягне тобі руку в цей момент. Хто не дозволить, щоб ти вдарився ще раз. Подивися навкруги. Чи багато таких людей в тебе? Де вони зараз? Можливо, ти щось упустив? Подумай. Згадай. І, якщо ще не пізно, повернися на початок. Туди, де все починалося. Наново. З нуля.

За їх спиною відкрилися ще раз вхідні двері, з гуркотом вдарившись об укоси. Ввійшов сер Альприм і повторив останню почуту фразу Царя:

– Де все починалося. Нуль. – І ще раз прокричав він. – Нуль!

– Ласкаво просимо. – Привітав його Лангре і тут же замовк.

Альприм дістав пістолет і направив на них:

– Я б з радістю, але я зі злістю!

Лангре здивувався. Він бачив багато що в своєму житті і вже думав, що ніщо його не здивує, але такого повороту, явно не чекав.

– Озираючись на всі боки, не забувай подивитися собі за спину.

Стажер теж був у шоці:

– Двадцять перше століття – це не привід бути ублюдком.

– Хлопець, ти бачив тільки те, що я хотів показати. – Відповів йому Альприм, гидливо подивився на нього, і потім знову звернувся до Лангре.

– Ти завжди знаєш, хто зрадник, але не хочеш вірити в це.

– Я напишу книгу, про тебе, де ти помреш на самому початку. – Продовжував говорити Стажер. – По – справжньому помреш.

– Я завжди вчиняю так, як вважаю потрібним.

Казбек перестав плакати і засміявся, дивлячись на те, що витворяє Альприм. Той роздратовано подивився на нього і майже заволав:

– Чому ти посміхаєшся?

– З посмішкою і помирати легше. – Відповів Казбек, продовжуючи посміхатися.

– Де книги? – Кричав Альприм так, що луна двічі відбилася від стін і повторила його питання.

– Мені книги більше не потрібні. Я на тебе більше не працюю. Відпусти їх.

– Я ж домовився з тобою.

– Я всього доб'юся сам. Ти мені більше не потрібний. Все, що мені було необхідно, це віра моїх батьків і тепер вона в мене є. Завтра розпочну все з чистого аркуша.

– Але хто тобі обіцяв завтра? – Альприм вистрілив йому прямо в живіт, і Казбек впав, схопившись за рану.

Ганна спробувала кинутися до нього, але Альприм відразу направив на неї пістолет.

– Я думав, буде нове життя, а це мій останній день. – З цими словами Казбек помер, зберігши на своєму обличчі посмішку.

Альприм продовжував кричати до мертвого Казбека:

– Ти будеш забутий, ніби тебе ніколи і не було.

Ганна від жаху, прикрила рот руками. Цар дивився на тіло людини, яка ще кілька хвилин тому набула по – справжньому світу і спокою в серці, але доля не дозволила йому довго прожити з цим.

– Мрійник був вбитий своїми ж мріями. – Тихо вимовив Цар і схилив голову.

Альприм під дулом пістолета, повів всіх до таємного ходу. Всі члени Братства, Стефан і Лангре йшли один за одним.

– Людство продовжує шукати країну, яка кудись зникла.

– Ми цілком можемо припустити, що древні ченці ховали в печерах щось пов'язане не з твердю земною, а з височінню небесною. – Припустив Стажер.

– Все може бути! – Сказав Лангре.

Головною несподіванкою для "заручників" стали таємні двері підземного ходу, про які не знав ніхто. Ввійшовши, вони виявили кімнату, зовсім невелику. Тут не було меблів і навіть стільців, тільки кам'яна підлога, віддавала свій холод, тим хто ввійшов. Від стін віяло вологою і вогкістю. В далекому кутку стояла величезна статуя ящероподібної людини з відкритою пащею. Там же було розміщено кілька картин, досить великих розмірів. Альприм повів всіх далі до сходів, що вели вгору. Йдучи повз, всі намагалися розгледіти, намальоване на полотнах.

На першому було зображено величне місто з його мешканцями, ім'я якому було – ДаАрія. На наступному було зображено інше місто. Це був Асгард, або як його сьогодні називають – Петербург. Остання картина була самою захоплюючою. На ній, зображався величезний ящер, такий само, як статуя, якого пронизував списом великий воїн.

Ганна йшла поряд із Царем не в змозі відірвати очей від величезної статуї ящера. Вона була охоплена жахом. Вбивство Казбека в неї на очах, дуже сильно змусило її замислитися про істинний страх смерті. Зараз вона боялася, боялася за нього. Адже він, здатний ризикувати собою і йти туди, куди не пішов би ніхто. Всі ці сумніви розвіялися, як тільки він обійняв її за плече. Навіть у тьмяному світлі вона могла бачити його спокійний погляд.

– Він поруч! – Прозвучало у неї в голові і тепло пробіглося по тілу.

– Все скоро закінчиться. – Шепнув їй Ніколас так, щоб інші не почули. – Я впевнений, наближається фінал.

– Ти так кажеш, неначе ми з тобою персонажі якоїсь книги або фільму.

– Думаю, життя кожної людини це окрема історія, яка заслуговує того, щоб про неї написали книгу.

– Наша з тобою, більше схожа на переказ про лицарські ордени середньовіччя, що володіли істиною і проводили свої збори і обряди присвячення в таємних підземних храмах, як ось цей. Дивно, що про Братство немає книги!

– Історії про це Братство немає в підручниках або інтернеті. – Відповідав їй Цар. – Але вона зв'язує окремі історичні події в єдиний послідовний процес. Вона заповнює білі плями на загальній карті, в літописах розквіту і руйнування цивілізацій. Але я впевнений, що наша з тобою книга не про Братство, а про любов. Про ту любов, яка готова пройти крізь віки і не втратити своєї сили. – Ніколас притиснув її до себе ще сильніше.

– Вона вміла кохати, а цей дар дається не кожному. – Говорив собі Цар. – Вона вміє соромитися і часто поправляти волосся, червоніти від своїх думок. Вона вміє сумувати, але при цьому випромінювати радість. Вона вміє сміятися від душі, осяюючи все навколо своєю посмішкою. Вона вміє любити, як ніхто в цьому світі, повністю віддаючись цьому. Любов – це коли спочатку серце завмирає, а потім починає битися в такт з серцем коханої. Від дотику її рук, від одного тільки дихання, крутиться голова і по тілу пробігає тремтіння. Любов буває різна.

Любиш батьків, як Бога. Любиш друзів, як себе. Але є любов до однієї жінки, до однієї єдиної. Її хочеться бачити, чути, відчувати постійно, тримати за руку, і не відпускати ні на мить. Перший час важко визнати, що ти любиш, але коли усвідомлюєш, то розчиняєшся в ній повністю і дякуєш всесвіту за цей дар.

Ганна поклала свою голову на плече коханого. Цар поцілував її в тім'я і закрив очі, вдихаючи запах її волосся.

– Я хочу все життя провести з тобою. Весілля. Діти. Коли тебе немає поруч, мені важко дихати. Ти стала моїм диханням. Ти стала тільки моєю!

Глава 11

Світанок на Родосі вже наступив, сонце почало будити місто. Світанок всі провели під дулом пістолета Альприма, який вів їх на дах будівлі.