Епоха слави і надії

– Дивиться! – Раптом прошепотів Есін. – Це та людина, до якої прийшов Ідрог. Торес казав, що Гармир, важлива і небезпечна персона, давайте підійдемо ближче.

Гармир – невисокий міцний чоловік про щось бурхливо розмовляв із довгов'язим місцевим торговцем. Одягнений ватажок ‘’чорнокопачів’’ був більш ніж скромно, але його високе становище видавалося багатою зброєю і дорогою кольчугою, вдягнутою прямо поверх одежі. Гармир розмахував якимось сувоєм, прямо перед обличчям співрозмовника невизначеного віку, чия приналежність до Гільдії торговців була помітна по довгому волоссю і бороді, заплетеній в тоненьку косу.

Торговець махав руками, як би відбиваючись від невидимого ворога, його борода кидалася з боку в бік. Але слова копача не сильно його переконали, він був неприхилений.

Есін з дівчатами підійшли ближче і, роблячи вигляд, що розглядають посуд у крамниці, спробували розчути, про що йде мова.

– Я добре заплачу! – Говорив Гармир запально. – Але я можу говорити з тобою і по-іншому! І тоді ніяка Гільдія тебе не врятує! Ти все зробиш і притому найближчим часом.

Всім своїм виглядом він показав, що жарти закінчилися і тепер він, у жодному разі, не сприйме відмову.

Торговець неохоче кивнув, погоджуючись, і Гармир сунув сувій в сумку. Він навіть не встиг застебнути її, як знову обернувся до крамаря.

– І я не потерплю ніякої каверзи або зволікання. Мені потрібні ще люди! Ти зрозумів?

Довгобородий часто закивав головою, його коса і борідка понуро бовталися в такт.

Сумка залишилася відкритою, і сувій з неї вільно виглядав. Есін з дівчатами переглянулися – вони прийняли це, як керівництво до дії. Втрьох, вони подумали про одне і те саме. Тарсіша підморгнула, і Надіша підійшла ближче до Гармиру так, що той прямо зіткнувся з нею. Ватажок копачів прямо налетів на дівчину. Потягнувшись до кинджала, він раптом широко посміхнувся і зробив вітальний жест. Видно, що він був поціновувачем жіночої краси. Надіша розсміялася, та так весело і завзято, що прикувала погляди торговця і копача.

Тарсіша, скориставшись цим, вихопила сувій з сумки, миттєво поклала його під руку і, обсмикнувши Надішу, мило посміхнулася Гармиру. Дівчата, сміючись і озираючись на Гармира, швидким кроком сховалися в найближчий прохід між будинками. Той, ще трохи подивився їм услід і знизав плечима. Коли він звернув увагу на свою пропажу, дівчата разом з Есіном вже були далеко за ринком.

Тарсіша дістала сувій, щоки горіли рум'янцем, а очі азартно блищали. Розгорнувши його, вона показала Есіну – це була карта.

– А вино ми так і не купили. – Весело сказала Тарсіша. Есін і Надіша тільки посміялися.

Дітар і Агіас стежили за будинком, але ніяких ознак охорони не було. Дорога була порожня і Дітар нарешті вирішився.

– Думаю час! – Заявив чернець, подивившись на свого друга, той кивнув.

– Ідрог або там один, або там немає взагалі нікого. – Сказав Агіас. – Але якщо це пастка?

– Не думай про це. – Зупинив його Дітар і рушив до будинку.

Довгим клинком свого меча Дітар пробив наскрізь нехитрий замок, і ченці ввійшли до довгого темного коридору з десятком дверей по обидва його боки. Вони безшумно підходили до кожних дверей, прислухалися і переходили до інших, поки за однією з них не відчули присутність людини. Різким ударом Дітар вибив тонку бамбукову перемичку, що розділяла їх з тим, кого вони так довго шукали. В кімнаті не було вікна, а в кутку перелякано притискався до стіни Ідрог – радник і права рука імператора!

Маленького зросту, худий, з ріденькою борідкою на вузькому обличчі, він зовсім не виглядав другою людиною країни.

– "Велика людина" не завжди висока. – З усмішкою вимовив Агіас.

– Це він ще став вищий, після свого завдання.

– Та невже. Чим менше пес, тим більше гавкає. Ось від цього одні проблеми.

У відповідь Дітар лише знизав плечима і підійшов до Ідрога.

– Ми знаємо хто ти! – Почав чернець. – І ми знаємо про твій зв'язок з Книготорговцем. Нам потрібен він і якщо ти допоможеш, то ми збережемо тобі життя, що буває дуже рідко з тими, кого ми зустрічаємо.

Дітар уважно дивився на Ідрога. У того на лобі виступили краплі поту.

– Ти знаєш, хто ми і знаєш, що втекти не зможеш. – Продовжував пояснювати Дітар. – Не намагайся нам брехати або відмовчуватися. В тебе всього одне життя.

Ідрог, мовчки дивився то на Агіаса, то на Дітара. Тремтіння його бороди видавало страх. Так, хто ж не знав про таємничих, непереможних і безжальних ченців?! Прямо на столі, серед якихось статуеток і хитромудрих пристосувань, Дітар знайшов папери і спішно став їх розгортати. Він побачив те, що шукав. Прочитавши список і згадавши слова Тореса, чернець зрозумів, що у нього в руках перелік цінних речей з якоїсь скарбниці або гробниці. Нашвидко оглянувши карту, Дітар звернув увагу, що на карті є позначка із згадкою про Панадія.

– Ти все нам розповіси. Але не зараз. Навіть не думай чинити опір. Тебе шукає варта. Тобі нікуди тікати. Ти підеш з нами, швидко і спокійно, не привертаючи уваги.

Ідрог опустив погляд у підлогу і пригнічено кивнув. Він був у відчаї – він так і не встиг закінчити справу, хоча успіх був так близько!

Дітар і Агіас вивели Ідрога з будинку Гармира і швидким кроком попрямували в готель.

– Так що у тебе за справа з Гармиром, Ідрог? – Запитав Дітар. Йому явно не терпілося швідше отримати відповідь. Навкруги, в шаховому порядку йшли ченці їх загону, прикриваючи від можливого нападу.

– Гармир – ватажок ‘’чорнокопачів’’. Все просто. Я беру участь у цьому, продаючи знайдені цінності. Мертвим вони не потрібні. Ніколи не розумів цих обрядів, коли мертвим віддають багатства. – Видавив з себе Ідрог.

– А тепер правду! – Прикрикнув Дітар, і звернув увагу, як забігали його оченята.

– А ще я роблю копії, на знайдені артефакти.

– Продовжуй.

– Сьогодні ми повинні були відправитися в гробницю, даремно ви увірвалися до його будинку. Всі знають, що, ввійшовший туди – не проживе і дня.

– Де знаходиться ця гробниця? – Перервав Ідрога Агіас.

– Карта в Гармира, він її носить завжди при собі. Він вирушив до міста, щоб зібрати людей, – відповів той без запинки. – Вам краще бігти. Все просто.

Дітар хвилювався, щоб все пройшло вдало.

– Агіас, – сказав він. – Веди його в готель, а я зараз вас наздожену.

Дітар звернув на вулицю, що вела до торгових крамниць. Купивши в першій з них вина, швидким кроком пішов у наздогін за Агіасом і Ідрогом. За ним тінню слідували його воїни.

Ідрога посадили на великий дерев'яний стілець, поставили перед ним воду. Агіас наказав усім чекати їх у таверні. Там же зібралися майже всі ченці – воїни за винятком ковалів: батька і сина. Ті охороняли кімнату з Ідрогом і Агіасом. Незабаром до них приєднався і Дітар.

– У нас немає часу на вмовляння: я не вірю, що в тебе є щось подібне до совісті, – у Ідрога голосніше застукали зуби. – Але ти правильно боїшся, навіть смерть тобі здасться нагородою, якщо ти спробуєш обдурити або забаритися з відповіддю. І, на підтвердження слів, кантрі чернець просто натиснув пальцем точку на тілі чиновника, після чого той, ляскаючи ротом і задихаючись від болю, витріщивши очі, звалився на підлогу. Агіас тут же різко підняв його і іншим натисненням зняв біль. Мокрий від поту Ідрог схопив глек і став жадібно ковтати воду, проливаючи велику частину на себе.

– Я бачу, ти мене добре зрозумів. Повторювати не потрібно?

Зрадник і самозванець, відірвався від глека і замотав головою з одного боку в інший.

– Ось і добре.

– Куди ви повинні були відправитися сьогодні ввечері?

– На пошуки гробниці. – Ідрог відповідав швидко, боячись щонайменшої запинки. – Гармир повинен знайти людей, які виконають чорну роботу. Карта в нього. Я не знаю де гробниця. – Всі думали, що він ось – ось втратить свідомість від страху. – Гармир відпустив своїх людей в місто після вдалого походу, тому його будинок виявився порожній. Вам пощастило – зазвичай там повно озброєних людей, і вони вміють ним користуватися.

– Ми теж вміємо.

Ледве дізнавшись, що Дітар повернувся, до кімнати вбігла Тарсіша і відразу кинулася до нього. Її настрій швидко передався Дітару і він відчув добрі новини. Чи то від того, що вона знову поруч, чи від того, що вона хоче йому щось сказати.

– Мені дуже терміново треба тобі дещо показати.

Тарсіша дивилася на нього з азартом, а Есін кивав головою. Дівчина азартно заторохтіла:

– Карта, Дітар, я добула карту. Коли ми були в місті, Есін показав нам людину, в якої ховався Ідрог, і так вийшло… ну… загалом ось. – Вона протягнула сувій і тріумфуюче подивилася на коханого. – Поглянь!

Дітар розгорнув сувій і засіяв.

– Тарсіша, ти навіть не уявляєш, яку цінність ви добули! Це те, що нам було треба. Як ти здогадалася? – Захоплено заговорив Дітар, не вірячи в такий успіх.

– Я не знаю. – Збентежено хихикнула Тарсіша. – Я подумала, що це може нам знадобитися.

Дітар міцно обійняв дівчину за плечі.

– Ідрог, ми сьогодні вирушаємо на пошуки гробниці. Ти йдеш з нами, а поки ви охороняйте його, – він обернувся до ченців. – Всім готуватися до походу.

Агіас, Дітар, Тарсіша з Есіном спускалися в таверну. Голод вів їх за стіл, де вже стояла їжа. Пообідавши, вони вирішили обговорити план. Дітар, як командир загону, заговорив першим.

– Мріадр і Надіша, вони ще відпочивають? – Есін кивнув. – Нехай набираються сил, вони підуть з нами. День видався вдалим. В нас вже є карта, зрадник Ідрог розповів, куди нам належить проникнути.

Всі уважно слухали ченця. Дітар продовжував:

– Доки все йде добре. Ми знаємо, що Гармир збирається на пошуки гробниці. Він вже найняв людей. Там явно не просто золоті прикраси, якщо радник самого імператора і ватажок такої банди розвинули таку бурхливу діяльність.

– Меч Панадія? Третій і останній, втрачений меч Братства?

– Ми повинні бути готові до всього.

– Дітар, скільки чоловік готувати до вечора? – Запитав Есін.

– Гадаю, я візьму всіх. Тільки ви з батьком і Надішею залишитеся, щоб нам було куди повернутися. – Дітар посміхався в передчутті пригоди. – Готуйтеся до зустрічі.

– Не ризикуй сьогодні, захищаючи інших, тому що я буду далеко і не зможу допомогти.

Всі розійшлися по кімнатах. Ченці залишилися стерегти Ідрога. Агіас, піднімаючись по сходах, зустрів Надішу. Дівчина зупинилася, посміхнулася і шепнула:

– Будь ласка, будь обережним.

Агіас просвітлів і, притиснувши ліву руку до серця, схилив голову.

Вечір поступово розфарбовував вулиці, червонясто-помаранчеве сонце оповідало про закінчення дня. Ледве стемніло, невеликий загін вирушив у дорогу. Ідрог йшов між двома ченцями, опустивши голову, і явно перебував у важких роздумах. Як тільки вони перетнули спорожнілу ринкову площу і втягнулися в вузьку вуличку, то раптом побачили перед собою загорожу, висотою з людський зріст.

– Ще годину тому її тут не було! – Із здивуванням сказав чернець, вдивляючись перед собою.

Зробивши ще кілька кроків, ченці зрозуміли, що це була за стіна – щільно притиснувшись пліч-о-пліч, перед ними стояли десятки озброєних людей.

– Засідка! – Вигукнув Агіас. – Копачі!

В одну мить ченці оголили зброю і подалися назад, щоб вийти на широку ринкову площу.

– Позаду теж засідка. – Хтось з ченців, сказавши ці слова, раптом рухнув вниз обличчям. З його спини стирчав важкий дротик.

Тут же натовп кинувся на ченців, виставивши вперед списи, і ще один впав, пронизаний стрілою.

– Прориватися на площу! – Дітар вихопив два клинки з-за спини. – Бережіть Ідрога!

Загін нестримно атакував ченців. Недаремно всі так боялися копачів – ті виявилися сильним супротивником. Не такі спритні, як ченці, але копачі були дуже добре навчені правилам бою на відстані. Вони метали списи і дротики, стріляли з невеликих зігнутих луків, та були такі ж безстрашні в ближньому бою. Ніхто з них не відступив, багато хто полегли під ударами мечів і кинджалів, але все ж затримали ченців на кілька митей, поки основні сили не приспіли. Сталася сутичка, де вміння вже поступалося силі і натиску.

Коли б не Дітар з Агіасом, то весь загін ліг би в нерівному бою.

– Їх надто багато! Відступаємо! – Мечі Дітара описували виблискуючі круги, розтинаючи кожного, хто наближався, на частини. Спиною до спини з ним бився Агіас. Позначилася їх злагодженість у бою – немов одна смертоносна куля прокотилася по тілах копачів, що намагалися зупинити ченців, залишаючи за собою купу порізаних, обезголовлених і розітнутих тіл. Бій викотився на площу. Тут ченці вже могли застосувати свою бойову майстерність, але при цьому стали гарною мішенню для лучників.

– Де Ідрог? – Дітар раптом зупинився, як укопаний. – Агіас! Де Ідрог?!

Вони побачили чиновника одночасно. Той лежав навзнаки на землі, марно намагаючись захиститися руками від кремезного копача у виблискуючій кольчузі, одягненій зверху на одежу.

– Гармир! Стій, Гармир, не вбивай його!

Але той вже заніс руку з кинджалом у смертельному ударі. Камінь просвистав у повітрі і, отримавши удар в скроню, Гармир впав у пил. Тарсіша закричала:

– Чому стоїте?! Хапайте Ідрога і біжимо!

Четверо ченців кинулися до нього і, підхопивши під руки, винесли з сутички. Втративши свого ватажка, копачі перестали атакувати і відступили, відносячи Гармира з собою. Проте в ченців продовжували здалека летіти стріли і дротики. Дітар швидко відвів загін під прикриття будинків і огорож. Через кілька кварталів він зупинив людей. З усього загону вціліло менше половини. Дітар був у відчаї. Який же він після цього командир?! Обернувшись до Ідрога, юнак побачив, як той раптом мішкувато осів на руках ченців, що його тримали.

Зі спини його стирчала коротка оперена стріла.

– Швидко всі в готель! Біжимо! Агіас, прикрий нас.

Залишивши друга з двома бійцями, Дітар сам звалив Ідрога собі на плечі і в якійсь люті поніс його, не помічаючи важкості. Тарсіша і залишки загону бігли поруч. Буквально виламавши собою двері, вони ввалилися в таверну. Всі, що знаходилися там, схопилися зі своїх місць.

– Що відбувається? – Спохопилися ченці.

– Всі! – Крикнув Дітар. – Бігом на допомогу Агіасу!

Він опустив Ідрога на землю і почав далі віддавати накази:

– Есін, веди їх!

– Надіша, бери свій лук і займи місце на даху. Сьогодні нам знадобиться твоя влучність.

В таверну з другого поверху спускався Мріадр. Дітар повернувся до Ідрога,той явно помирав: кривава піна вже виступила в нього на губах, тіло здригалося в конвульсіях. Дітар з благанням подивився на Мріадра. Той схилився над тілом і намагався якось подовжити життя нещасного. Йому це явно вдалося – Ідрог раптом розплющив очі, сів і швидко заговорив, дивлячись кудись вдалину скляними очима:

– Наближаються змагання. – Говорив Ідрог. – Чуєте? – Він раз у раз закривав очі, закидаючи голову назад. – Книготорговець відправляє свого кращого бійця – жінку Магурану.

Ідрог захрипів:

– Всього буде кілька учасників, а переможець отримає золото Книготорговця. Я повинен був допомогти Гармиру викупити найсильнішого бійця для участі.

Тіло Ідрога зігнулося в останній спробі встати і він обм'як. Радник імператора, маленький немічний монстр, що тримав у страху всю країну, випустив останній подих. Дітар важко піднявся. По опущених у безсиллі руках, на підлогу стікали великі краплі крові, чужої крові.

– Скільки ще її повинно пролитися, заради щастя людства?

Глава 31

"Для чого тобі перемога, якщо ти не знаєш, що з нею робити, чому так наполегливо прагнеш її добути?" Заповідь Тридцять перша. Кодекс Братства тибетських ченців.

– "Страшніше за смерть нічого немає". Хто це сказав? Не воїн і не філософ. Легкодухість і боягузтво, в рази страшніше. Тому що слідом за ними завжди йде рабство і ганебна смерть. В хоробрості ж є сильне бажання жити, що набуло форми готовності померти. Існує така міра боязні, коли людина сама робиться страшною.

Вістрям кинджала Дітар видряпував хитромудрі руни "Страху немає" на чорній стільниці. Деревина, відполірована ліктями і руками тисяч тих, що сиділи за цим столом, згори була зовсім чорна і гладка. Тому значки, криві лінії, риски і точки, здавалося, світилися червонясто-бежевим полум'ям. Здувши стружку, не відриваючи погляд від дивних візерунків, чернець продовжив неквапливу розмову.

– Основа страху – це нереальне прийняття життя. Чи не цьому вчив мене наставник Агіас? Люди не вміють жити, але не хочуть помирати. В цьому і є вся складність. Я живу в своїй свідомості. Мій страх визначений подіями, які стануться в майбутньому, одже, я завжди боюся того, чого не існує. А якщо це так, то мій страх – тільки моя фантазія. Якщо я страждаю через те, чого немає, це називається божевіллям.

– Людина може бути божевільною настільки, наскільки йому дозволяє його оточення, і він сам. Коли ти виділяєшся із загальноприйнятих норм, тебе сприймають хворим. – Відповів йому Агіас.

– Люди переживають почуття провини і сорому через те, що сталося вчора, або страшаться того, що може статися завтра. Одже, душевні страждання завжди грунтовані на чомусь, чого – вже, або, ще – нема. Просто якщо ти не перебуваешь насправді, ти завжди прихований в своїй свідомості, одна частина якої: це – пам'ять, інша – уява. Але обидві вони однаково уявні, тому що, ні та, ні інша не існують прямо зараз. Ти втрачений у своїй уяві. В цьому і суть страху. Будь ти занурений глибоко в реальність – страх випарувався би в лічені миті. Але ніщо людське нам не чуже. Ці настанови, друг мій Агіас, я запам'ятав слово в слово. Вони ведуть мене по життю.

– І привели сюди.

Друзі сиділи навколо величезного столу вже цілу годину. Думки їх були обтяжливі: вони втратили багато людей, завдання уявлялося їм майже нездійсненним, і Дітар оголосив про своє рішення брати участь у турнірі, про який перед смертю сказав Ідрог. Всі вважали це самогубством і повним провалом місії.

Дітар піднявся і сказав:

– Я піду на турнір. Так у нас буде шанс. – Дітар, видихни. Командирові не варто приймати таких поспішних рішень. Ми не знаемо хто твої суперники, ми не знаемо хто їх хазяї. Давай продумаємо інший план, у нас є час до ранку. Ми можемо встигнути. – Агіас заперечував. – Будь ласка. – Дивлячись на Дітара переляканими очима, сказала Тарсіша. – Давай спробуємо щось інше.

– Ви щойно чули, що сказав Цзи Лу Торес, друзі. Не можна втрачати час, турнір починається вже завтра, а нам ще треба добути золото. – Дітар говорив рівним тихим голосом, продовжуючи вирізувати кинджалом глибокі борозни на столі. Цей його спокій найбільше і лякав друзів.

Мріадр мовчав. Він знав, що командира не відмовити. Есіну також були знайомі почуття молодого ченця – адже і сам він випробував подібне після нападу Книготорговця на Монастир Агарія. Надіша дивилася то на брата, то на Агіаса, не наважуючись вступити в розмову.

Три години тому вони скинули тіло Ідрога в мулке русло річки, заздалегідь прив'язавши камені до голови і ніг. За ним послідували і тіла двох ченців, які померли від ран на його руках. Всі розуміли правильність цієї дії, але не Дітар. Для нього смерть кожного була непоправною втратою. Такою втратою для нього був його друг Анріс. Можливо, тому він і став командиром вартових, і його так поважали в Білокам'яному?

– Ми вирушаємо до Цзи Лу Тореса прямо зараз. Він повинен знати про ці змагання. А після – на пошуки. Не можна втрачати ні хвилини.

Чиновник прийняв загін у своєму домі без особливого захвату. Ще менше радості йому принесла новина про смерть Ідрога.

– Не такого розвитку подій я чекав. – Торес заклопотано тер рукою очі, немов туди потрапили піщинки. – Я сподівався на його визнання і справедливий суд. Наш цар буде невдоволений. Можуть початися арешти серед мирних жителів. Що накажете робити, якщо розслідування його зникнення доручать саме мені?

– Наша перевага – швидкість. Ми будемо вже далеко. – Агіас говорив переконливо, але Торес тільки сильніше став терти очі.

– Що мені накажете робити?! Я ж повинен буду дати пояснення – що сталося!

– Коли ми підемо, ви зможете вказати на нас. Навіть місце, куди ми скинули труп зрадника вам покажемо. Ми не боїмося гніву царя – напередодні великої війни, він не стане переслідувати по горах і джунглях якусь жменьку ченців.

– Що за турнір, про який говорив Ідрог? Яке відношення до цього має Книготорговець? – Дітар втрутився в суперечку. – Розкажи нам, що ти знаєш. І не говори мені, що тобі нічого про це не відомо!

Торес, здавалося, перестав нервувати і заговорив зовсім іншим голосом.

– Ми знаємо про подібні турніри. Вони проходять у різних куточках нашого царства і сусідніх державах. "Рівні" таких подій різні: від сільської бійки за пару монет і до…

– До? – З нетерпінням підганяв його Агіас.

– До таких, де ставки дуже і дуже високі. Проходять вони протягом одного дня, бійців виставляється від чотирьох до восьми – чим менше, тим вище ставки. До нього готуються багаті князі і торговці весь рік: збирають гроші на участь, часто в складчину, шукають і тренують бійців. Відразу скажу, якщо за бійців була сплачена дуже висока ціна і вони сильні, то хазяї можуть між собою домовитися, і бій буде не смертельним. Слабких же, чекає смерть. Також такі турніри – свято для простолюдинів і жебраків. В них є можливість непогано заробити.

Для кожного бійця відбирають дюжину озброєних добровольців. Їх випускають на арену на кілька хвилин, щоб на них боєць міг "розім'ятися". Тих, що залишилися в живих, нагороджують по кілька золотих монет. Але таких, дуже мало. Особливо останнім часом.

– Це жахливо! – Вигукнула Тарсіша. – Жахливі, огидні правила!

– У нас так ніхто не вважає. – Цзи Лу Торес усміхнувся і продовжив. – Всі задоволені: публіка отримує видовище, боєць – розминку, що залишилися в живих – рятування від злиднів.

Після декількох митей тиші чиновник продовжив:

– Тільки останнім часом зовсім мало тих, хто залишається в живих – два бійці вбивають усіх за лічені миті. Один з них це – Магуран. Якось вони брали участь разом у одному турнірі, але їх бій був припинений – кожен залишається досі непереможним воїном. Тепер бажають їх знову звести в поєдинку і визначити найсильнішого. Ставки величезні! Тільки за участь сплачуються немислимі гроші.

– Ви ставили своїх бійців на турнір? Сподіваюся, ви чекали таке питання? – Питання Мріадра прозвучало хльостко, як удар бича по спині буйвола. Приблизно таке ж враження він справив і на Тореса. Чиновник здригнувся, але відразу опанував себе, обернувся до Мріадра і окремо з натиском сказав:

– Турніри – це частина нашої культури. Вони проводяться скрізь і завжди, в одному форматі, відрізняються лише сумами ставок та кількістю жертв. Організаторами його є представники вищого статусу. Гільдія торговців, при моєму сприянні, також неодноразово виставляла своїх воїнів, але не цього разу. Ніхто не хоче розоритися або загинути, бо запорука шалено величезна, а договори заборонені: всі б'ються до кінця – на смерть.

– Я впевнений… – Перебив його Дітар. – Я повністю впевнений, що Книготорговець виставить у нагороду саме потрібні нам монети. Нам не треба все золото, нам потрібно кілька монет. Як ви вважаєте, якщо ми відшукаємо бійців до початку змагань і запропонуємо їм розділити між собою все золото, але програти бій, вони на це підуть?

– Дух воїна не дозволить їм піти на таку угоду. Дух воїна – це, передусім безумовне бажання за всяку ціну перемогти. Я не можу гарантувати, що вам вдасться схилити їх скласти мечі. – Відповів Цзи Лу. – До того ж вже оголошено, що на цьому турнірі всі б'ються до кінця.

– Тоді розкажіть, де нам їх шукати. – Втрутився Агіас. – Ми спробуємо знайти аргументи, щоб вони прийняли наші умови.

– Книготорговець виставив свого воїна. – Сумно посміхнувся Мріадр. – Що ж, це частина нашої місії. Шановний Цзи, якщо ми звільнимо місце в списку бійців і внесемо необхідну суму, ви зможете зробити Дітара представником Гільдії торговців?

– Звичайно. Це буде не важко, якщо Гільдії не доведеться платити. А ваша участь тільки додасть нам авторитету в очах знаті і багачів. Ченці – відмінні воїни.

– Знайдіть нам список бійців і тих, хто стоїть за ними.

– Добре, список – не таємниця для нас. – Торес запнувся. – Я не стану приховувати, що після смерті Ідрога, наші домовленості набувають дещо інше забарвлення. Так що я не стану переживати про долю вашої місії, і вашу долю теж. Книготорговець ще жодного разу не затівав турнір, якщо не був повністю впевнений в успіху. А в турнірі бере участь його кращий воїн. Є ще один боєць – він прибув кілька днів тому і зупинився неподалік. Готуйтеся, зі мною піде один із вас – я покажу йому місце, де він зупинився. Чиновник піднявся з місця. Слідом за ним – інші присутні, на знак поваги.

Мріадр мовчав. Він знав, що командира не відмовити. Що ж, для Дітара головне – місія, а для нього, Мріадра – зберегти дітей. Есін і Надіша – його єдине багатство в цьому житті. Мечі і монети, істина і брехня, життя і смерть мали значення для нього тільки тоді, коли торкалися його сім'ї. Втративши багато років тому дружину, старий коваль усього себе присвятив дітям. Він мріяв піти з цього світу в спокої, знаходячись далеко від шумних і повних тривог місць, оточений онуками і правнуками.