Олександр Скороход
Всесвіт


– Дякую, хай i вам щастить, – вiдповiла трохи здивована такими манерами Алiса.

Чоловiк, не озираючись, рушив до спецiального автобуса, який доставляв пасажирiв до термiналу. Алiса разом iз батьком-послом, його секретарем та охоронцем пройшла до автомобiля, що стояв неподалiк, чекаючи на них.

Службове становище батька зобов’язувало тримати певну дистанцiю вiд громадськостi. Хоча парадокс полягав у тому, що сам Григорiй Петрович значною мiрою й представляв цю «громадськiсть» на мiжнароднiй аренi. Але, як казав його секретар-аташе: «Береженого й Бог береже».

* * *

Лiтаки Олексiй не дуже любив. Особливо впав рiвень його довiри до цих «металевих бляшанок iз крилами» пiсля подiй 11 вересня у США[1 - 11 вересня 2001 року в США терористами було вчинено серiю терактiв iз використанням пасажирських лiтакiв у ролi «керованих бомб». Найбiльшу шкоду заподiяно Нью-Йорку, де внаслiдок атак кiлькох лiтакiв повнiстю було зруйновано хмарочоси «Мiжнародного Торгового Центру», загинуло бiльше трьох тисяч людей.]. Тому вiн просто стояв поруч iз машиною, скептично спостерiгаючи за юрбами людей iз валiзами, якi снували туди-сюди з усiм цим своiм скарбом. Недалеко вiд нього розмiстилися машини кiлькох телевiзiйних каналiв. Бiля них метушилися репортери та оператори, приводячи апаратуру в «бойовий стан».

«Напевне, сьогоднi ми не побачимося… та воно й на краще… бiзнес i жiнки – несумiснi речi, – подумав Олексiй, а потiм криво усмiхнувся. – Часом…»

Несподiвано, нiби з-пiд землi, перед ним з’явився громадянин зi шкiряним чемоданчиком. Як не дивно, сам чоловiк своею зовнiшнiстю не привертав до себе жодноi уваги, однак його чорний портфель, що вилискував на сонцi, ще й як вирiзнявся! Панок упритул наблизився до Олексiя i прямо пiд нiс простягнув йому атлас Киева.

– Менi потрiбно ось сюди, – безапеляцiйно мовив вiн, тицяючи пальцем у карту та широко усмiхаючись. – Якi тут у вас розцiнки?

– Це вам не таксi, шановний, – крiзь зуби процiдив Олексiй.

– Ой, справдi? Тодi я дуже-дуже перепрошую, треба ж так… – незнайомець поплескав Олексiя по плечу, круто розвернувся i помчав до iнших машин. Здавалося, вiн просто не хотiв помiчати надокучливих таксистiв, якi зграями оточували кожного, хто виходив з аеропорту. Чи, може, це вони його не помiчали?

– Перепрошуе вiн, – пробурчав Олексiй, приходячи до тями. Ну й нахаба! Сплутати мене iз якимось таксистом? Нечувано!

– А ти чого там сидиш, гав ловиш? – гримнув вiн на гладенько вибритого водiя-охоронця, який протягом усього дiйства незворушно сидiв у машинi. – За що я тобi плачу?

– Ну-у, за охорону…

– Баранки гну! То охороняй! І не пiдпускай до мене всiх пiдряд!

– Ясно, Олексiю Івановичу! – закивав водiй.

– Сподiваюся, що ясно, а то…

Але Олексiй свою промову-настанову не закiнчив. Нарештi на виходi з аеропорту з’явилася людина, на яку вiн очiкував.

Корiнець другий

* * *

Задзвонив будильник. Андрiй розплющив очi, простягнув руку, зупиняючи подальше розповсюдження пронизливих звукiв. Трохи сфокусувавши зiр, побачив на пiдсвiчуваному в напiвтемрявi кiмнати екранi годинника «6:30».

– Хто рано встае… – вголос задекламував вiн, вилазячи з лiжка, – той усiх дiстае! – приказку ще зi студентських рокiв життя в гуртожитку. О, як це було давно й недавно! Як близько й одночасно далеко! Та гаяти час на подiбнi роздуми Андрiй не став. Починався новий тиждень, i його творчий графiк на сьогоднi був досить насиченим. Як, власне, i завжди.

Перш за все, ранкова зарядка. Гарненько потя-я-ягнути затерплi м’язи, ро-оз-з-працювати суглобики та й пустити кров по ii законному руслу. Розминочну частину ранковоi зарядки Андрiй проводив у кiмнатi, а от спецiальнi вправи – на вулицi. На щастя, поруч був парк. Для хлопця здоров’я, як це не по-економiчному могло прозвучати, було капiталовкладенням. І чим бiльше вiн вкладав, тим вищими, вважав, будуть вiдсотки – стiйкiсть до хвороб та стресiв, творча активнiсть i тривалiше життя.

Ранкове повiтря приемно збадьорювало. Сонечко заливало теплим золотом усе довкола й нiжно гладило своiми променями-рученятами по головi. Вiтерець злегенька дмухав свiжiстю з приемним присмаком осенi, зiбраним iз ароматiв трав, квiтiв та листя. На деревах вiдчайдушно виспiвували пташки, а дятел з ентузiазмом вистукував своею азбукою Морзе вiдому тiльки йому шифрограму.

Андрiй кiлька разiв пробiг по колу дорiжками парку й, повнiстю розчинившись у чарiвному свiтi природи, попрямував додому. Вiн зробив ще кiлька дихальних вправ та прийняв душ. Далi були медитацiя, снiданок iз вiвсяноi кашi з родзинками, курагою, горiшками й чашки запашного зеленого чаю. Тепер можна було й у редакцiю.

На жаль, його вiрний «кiнь» – мотоцикл поки що був у ремонтi.

«Шкода, а то хвилин за двадцять був би на мiсцi, – подумав Андрiй. – Та, зрештою, тролейбус чи маршрутка – чудове мiсце почитати! Головне – не забути книжку прихопити!»

Сповнений ентузiазму та енергii, хлопець рушив до найближчоi зупинки.

У кабiнетi редакцii Олег, його сусiд по кiмнатi, вже щось писав. Тридцятирiчний журналiст у iхньому тижневику вiв колонку «Кримiнал». Треба вiдзначити, специфiчний був чоловiк. Але, як свого часу казав iхнiй головред, Борис Едуардович, проблеми культури та кримiналу завжди йдуть плiч-о-плiч, а тому сусiдство журналiстiв, якi вели вiдповiдно цi двi рубрики, керiвник вважав плiдним.

– О, Андрiй! Привiт! Вiтаю з посвяченням у детективи! – Олег iз характерним йому запалом потис хлопцевi руку.

– Привiт! Дякую, звiсно, за привiтання, та навряд чи справа якось зрушить. Це швидше була репетицiя моiх репортерських навикiв…

– Та що ти таке говориш! – запротестував колега. – Очевидно, що справа заплутана й, на перший погляд, невирiшувана, але цiкава, нестандартна… Не те, що цi вбивства та вбивства…До речi, розкажи деталi, бо я не зовсiм у курсi.

Андрiй дiстав чорновий варiант репортажу i простягнув Олегу.

– Суть справи в тому, – почав вiн, – що один досить вiдомий на Заходi украiнський художник-постмодернiст Степан Масленко робив виставку-аукцiон у Берлiнi на честь нашого Дня Незалежностi. Вона мала тривати до десятого вересня. Як повiдомляють джерела, презентацiя робiт пройшла успiшно, кiлька картин художнику вдалося продати, причому за досить значну суму. А потiм, буквально за кiлька днiв до закриття, одну з найепатажнiших i найдорожчих (на думку експертiв) його робiт, картину «Всесвiт», викрали. Далi – нiчого не вiдомо. Як грабiжнику («Чи грабiжникам», – поправив його Олег) вдалося проникнути до виставковоi зали, куди подiлася картина, – загадка. Наразi слiдство повiдомляе тiльки те, що на картину претендувало кiлька покупцiв: iз Арабських Емiратiв, Америки та з теренiв колишнього СРСР. Їхнi прiзвища поки не називають…

– Цiкаво, цiкаво… – Олег крутив у руках репортаж. – Що ж то за картина така? Назва принаймнi досить претензiйна… Хоча це ж постмодернiст, у них як не чорнi квадрати, то кола чи бiлi аркушi. От i цей, напевно, щось таке утнув…

Олег заглибився в читання репортажу, зрiдка задоволено гмикаючи.

– А, до речi, як твое «сенсацiйне вбивство»? – виключно iз ввiчливостi поцiкавився Андрiй, бо ж знав, що колега-кримiналiст усе одно сам усе йому розповiсть та ще й у деталях…

– Убивство? А, вбивство!!! Та вбивство як вбивство. М’ясо якесь, – Олег поморщився. – Вбивця – чоловiк, на своiй дачi застрелив дружину iз мисливськоi рушницi. Звiсно, каже, що випадково. А тодi прикол – на тiй дачi двох наших винесли.

– Тобто? Як «винесли»?

– Ну, як-як… Цi горе-репортери хотiли мiсце злочину сфотографувати, а там, виявилося, ще ж нiчого не прибрали, тiльки тiла не було. Вони як побачили всi цi розбризканi мiзки, плями кровi на меблях, пiдлозi, то iм погано зробилося, а двое взагалi знепритомнiли. Ха-ха-ха! Так-то… Та годi з цим убивством, давай я краще репортаж твiй почитаю толком…

* * *

Чутки, чутки, чутки… Чому ж ви поширюетеся зi швидкiстю свiтла? Так невпинно i так нестримно… Останнi чутки Юрiя здивували й навiть трохи занепокоiли. Сьогоднi з досить надiйних джерел вiн довiдався про можливу змiну керiвництва компанii. Говорили, що колишнiй директор передав контрольний пакет акцiй, а разом iз ним i крiсло керiвника своему сину. Звiсно, зважаючи на свою посаду в компанii (десь у серединцi), Юрiю особливо хвилюватися нiбито не було чого. Однак цi чутки, цi думки… Хтось вiрить, узагалi, в iнтуiцiю?

При першiй-лiпшiй нагодi, трохи розгрiбши завали на роботi, Юра попрямував до курилки. Це був справжнiй неофiцiйний департамент мiсцевих новин. Трохи нервово вiн дiстав та пiдпалив свiй «Мальборо». З кожною затяжкою ставало трохи легше, спокiйнiше. Ранiше хлопець не палив зовсiм. Однак через пiвроку роботи на повну ставку все змiнилося. Палити тут було своерiдною нормою престижу i, як не дивно, пiдкресленням твого статусу. В iхнiй компанii переважна бiльшiсть чоловiкiв, та й багато жiнок, палили. Це стало й засобом трохи вiдволiктися вiд не надто цiкавоi офiсноi роботи, а ще нехитрим способом поспiлкуватися та дiзнатися останнi плiтки.

Так було й зараз – у курилцi вже зiбралося кiлька гуртiв. Переходячи вiд однiеi компанii до iншоi, Юрiй з головою поринув у iхнiй внутрiшньоофiсний таемничий свiт, захований вiд стороннього ока та непосвячених iмлою цигаркового диму.

Викинувши зрештою третього недопалка й позбувшись залишкiв хвилювання, Юрiй повернувся до кабiнету. Отож чутки пiдтвердилися ще раз.

«Щось я став бiльше палити, в середньому вiсiм цигарок на день… Якби ж знати, що то за один, цей наш майбутнiй директор, i чого вiд нього можна чекати…» – розмiрковував Юрiй. «А чого, власне, я так хвилююсь?», – здивовано запитав вiн сам себе.

І старший аналiтик заглибився в цифри. До його обов'язкiв переважно входило заповнення всiляких форм та перевiрка правильностi облiку видаткiв, зроблених компанiею на випуск продукцii. Звiсно, цiкавого в роботi малувато, але за тi грошi, що йому платили, можна було й позаповнювати. Ще трохи попрацювавши, хлопець спустився на перший поверх – набрати з автомата гарячоi кави.

Пластиковий стаканчик кави, як i в будь-якiй iншiй компанii, також став неодмiнним атрибутом «енергiйного, працьовитого та страшенно зайнятого дiлового службовця». На автоматах iз кавою компанiя не економила – iх у вестибюлi стояло аж три. Пiсля кiлькох ковткiв терпкого гарячого напою Юрiй повернувся до кiмнати й знову взявся за папери. Тепер ще годинка – а там уже й обiдня перерва недалеко…

* * *

«Установлювати рекорди, бити iх та встановлювати новi – хiба це не прекрасно?» – запитувала себе Алiса.

Вона щойно прийняла душ i тепер перевдягалася. Перед цим у басейнi дiвчина полiпшила свое особисте досягнення на 400-метрiвцi вiльним стилем i була дуже задоволена собою. У вестибюлi на неi вже чекала подруга.