Олександр Скороход
Всесвіт

Всесвiт
Олександр Скороход

„ВСЕСВІТ” – пригодницький роман про чотирьох молодих людей, якi шукають себе та свiй ШЛЯХ у цьому свiтi. Їх долi час вiд часу переплiтаються у павутиннi загадкових обставин пов’язаних з викраденням картини украiнського художника-авангардиста Стефана Масленко, на якiй, як стверджуе митець, йому вдалося зобразити ВСЕСВІТ. Та хiба справдi можливо зобразити неосяжне? Виразити невиразне? І як це зробити? Розкрити таемницю допоможе Сан Санич, загадковий товариш митця, МАЙСТЕР i мешканець ВСЕСВІТу.

Олександр Скороход

ВСЕСВІТ

ЧАСТИНА І

ШУКАЙ КОРІННЯ – УСЕ В ТОБІ

Корiнець перший

* * *

«Боiнг» м’яко скрегоче колесами бетонованим полем та зупиняеться на вiдведеному спецiально для нього секторi аеропорту «Бориспiль». Ременi безпеки вiдстебнуто, мобiльнi телефони знову ввiмкнено. Ще якiсь кiлька хвилин – i трапом бадьоро тече людський потiк iз ручною поклажею, сувенiрами в кишенях, дiтьми, якi весело галасують та смикають дорослих. Бiля лiтака вже чекае спецiальний автобус, який доставляе пасажирiв безпосередньо до термiналу аеропорту. Звiсно, вiн трохи замалий для всiх прибулих, особливо пiсля европейських напiвпорожнiх автобусiв, однак пасажири «Боiнга» розумiють: iншого не буде. Тож остаточно спускаються з небес на землю та втискаються у транспортний засiб, люб’язно наданий «Украiнськими авiалiнiями».

По трапу зiйшов невисокий чоловiк у дiловому костюмi та осiннiй куртцi, розмахуючи чорним шкiряним чемоданчиком i усмiхаючись широкою, майже бiлоснiжною посмiшкою. На вигляд йому можна було дати рокiв 30–40, тобто вiк був зовсiм не конкретним. Вiн попрямував до автобуса й загубився в натовпi.

Уся дрiмота та сонливiсть Андрiя, молодого мiцно збитого журналiста, щезли, тiльки-но вiн вiдчув, що хтось легенько трусить його за плече. Пiсля нещодавнього «вiдпочинку» в спортивному таборi, де обiднiй сон був обов'язковим, хлопець цiеi пори хотiв спати майже весь тиждень. Спортивний режим, як-не-як…

Андрiй випростався в крiслi, витягнувши руки з кишень спортивноi куртки, автоматично зняв затемненi окуляри та подивився своiм твердим поглядом на незнайомця.

Перед ним стояв та усмiхався на всi 32 зуби описаний вище панок.

– Перепрошую, що потурбував, та, можливо, ви пiдкажете, як менi дiстатися до цiеi вулицi? – вiн простягнув папiрець iз нечiткою, нашвидкуруч виведеною назвою. Андрiй не без проблем прочитав написане.

– Хм-м, пiдкажу. Це в районi метро «Дорогожичi». Як вийдете – запитайте в перехожих, вам розкажуть – там недалеко… Або гляньте по картi… Маете карту?

– Маю, але не Киева, – засмiявся чоловiк.

– То тримайте мою! – Андрiй витяг iз внутрiшньоi кишенi своеi куртки атлас Киева. – Вона вже трохи застара, давно нею не користуюся, бо маю на телефонi… Ваша вулиця тут, напевно, е, тож, думаю, розберетеся…

Чоловiк узяв атлас та подякував. Як це не дивно, а вийшло все так, нiби вчинок Андрiя для незнайомця був зовсiм звичайнiсiньким, буденним – буцiмто йому щоразу по прильоту до аеропорту дарують атласи. Хоча, хто зна, можливо, так воно й було. Бо пiсля цього дивний пан зник у термiналi аеровокзалу, зоставивши Андрiя в легкiй задумi.

Однак, почувши оголошення про прибуття лiтака iз Франкфурта-на-Майнi, хлопець схаменувся й мерщiй побiг до контрольного термiналу, на ходу вставляючи касету в диктофон. На борту саме цього лiтака мав прилетiти пан посол, у якого Андрiй повинен був узяти iнтерв’ю про останнi подii, що трапилися в Нiмеччинi й мали вiдголос навiть в Украiнi.

Перед входом до вiддiлення контролю аеропорту, куди теоретично також мав прибути посол, уже зiбрався добрий десяток журналiстiв.

«Ще б пак, подiя ж неординарна!» – подумав Андрiй.

Вiдверто кажучи, працювати репортером хлопець не любив, та й репортажi не дуже в нього виходили. От i був «засланий» шефом, Борисом Едуардовичем, на цю «каторгу», чи то пак – на пiдвищення квалiфiкацii.

* * *

Тим часом у iншiй частинi аеропорту високий русявий парубок стояв, обiймаючи свою наречену. Знаете, як у тих прощальних сценах у кiно. Вiн – трохи повненький вайлуватий красень iз зализаним набiк чубом, у стильних джинсах та сорочцi у смужку. Вона – струнка, чорноброва, кароока красуня в коротенькiй спiдничцi, зеленiй блузцi та легенькiй жилеточцi. Дiвчина вiдлiтала на пiвроку стажуватися та переймати досвiд дизайнерськоi майстерностi в американських колег. А вiн, Юрiй, залишався тут чекати та потроху готуватися до весiлля, яке мало вiдбутися одразу пiсля ii повернення. За якусь годину кохана залишить свого обранця та неньку Украiну й полетить у далекi краi на лiтаку вiтчизняних авiалiнiй, де буде нудьгувати за домом, рахуючи днi до iхньоi зустрiчi…

«Хоча, мабуть, нi, Оксi точно не нудьгуватиме», – несподiвано для себе вiдзначив Юрiй. Чомусь вiн був у цьому впевнений, i на душi якось так неприемно зашкрябала кiшечка.

Враз цю зовнiшню iдилiю було безпардонно порушено чоловiком, який невiдь- звiдки з’явився та налетiв прямо на закохану парочку, ледь не впустивши свого шкiряного портфеля.

– Перепрошую, пане, панi… – i вiн помчав кудись далi, незграбно розмахуючи чемоданчиком i якоюсь брошурою.

«Зараз почнеться…» – тiльки й устиг подумати Юрiй.

– Ах ти ж!.. – Оксi закричала вслiд чоловiковi, перетворюючись iз чарiвноi красунi з кiнофiльму на таку собi стервозну дiвулю.

Юрiй поморщився та поправив окуляри. Вiн робив так завжди у подiбних ситуацiях. А вони, як це не сумно було констатувати, останнiм часом були не рiдко.

– … дивитися треба куди преш, окуляри купи! – завершила свою тираду Оксана.

– Оксi, Оксаночко, ну заспокойся, – Юрiй взяв дiвчину за лiкоть. – Ходiмо краще нагору, тобi вже час митний огляд проходити, щоб не запiзнитися…

Дiвчина пирхнула, та позаяк об’ект ii агресii вже давно розтанув десь у натовпi й розбиратися, по сутi, було нi з ким, вона знову стала «слухняною дiвчинкою».

– Бач, навiть «перепрошую» сказав. У нас зараз так рiдко вибачаються… А яка ж милозвучна наша мова! – заспокоював Юрiй супутницю.

– Якби вона була така милозвучна, то я б нею вже спiвала! – похмуро вiдзначила Оксана, пiднiмаючись сходами.

Вони зупинилися перед пунктом митного контролю. Все, далi Оксана мала йти сама. Юрiй, вiдчуваючи якусь незручнiсть, обiйняв наречену та мiцно-мiцно поцiлував на прощання.

– Щасливоi дороги, люба… І бережи себе, добре? – хлопець подивився коханiй у вiчi й побачив якийсь, ще не знайомий йому, дивний вогник.

– Бувай, любий, – як лисичка, хитро промовила та, – а за мене не хвилюйся, па-па…

Ох i не подобалося чомусь останнiм часом Юрiю оце ii «па-па».

«Та що вдiеш, усi люди рiзнi, мають рiзнi звички… Зате готуе вона гарно та й у лiжку просто бомба…» – фiлософськи думав вiн, махаючи рукою на прощання та поправляючи окуляри.

«Перепрошую…» – чомусь знову згадалося.

* * *

Поступово наближалася матiнка Земля. Ось уже лiтак проскочив зону хмар i тепер у вiконце (кому, звiсно, пощастило отримати мiсце бiля iлюмiнатора) можна було розрiзнити не бiльшi за сiрниковi коробочки, акуратно розкиданi на зелено-чорному тлi будиночки, малю-юсiнькi мурахи-машини та чорнi смужечки шосе, по яких тi повзли. Сам лiтак хижою птахою робив кола та спускався все нижче й нижче до своеi здобичi – шматка бетонноi посадковоi смуги.

Ранiше цей момент був для Алiси найнеприемнiшим. Їi вестибулярний апарат просто не витримував перевантажень, якi виникали пiд час посадки. Ото довелося батькам намучитися з нею в тi часи! При iхньому-то режимi перельотiв…

Коли лiтак зупинився, усi в салонi зааплодували пiлотам, висловлюючи свою вдячнiсть за безболiсне повернення iз неозороi блакитi на таку рiдну землю. Укотре вже не надто новий «Боiнг-723» та його екiпаж благополучно завершують рейс «Франкфурт-на-Майнi – Киiв». Вiльних мiсць у салонi немае, i майже всi пасажири – жителi Украiни. Нiмцiв набереться, мабуть, iз десяток.

Хоча додому Алiса поверталася з Франкфурта, цiлий тиждень вона провела в Берлiнi, працюючи консультантом iз мiжнародного права для свого батька, Григорiя Петровича, Повноважного Посла Украiни в Нiмеччинi.

Пан посол та його секретар-аташе спускалися трапом першими. Алiса йшла на кiлька сходинок позаду, уважно дивлячись собi пiд ноги, адже була на високих пiдборах. Їi чорняве волосся розвiював легенький вiтерець, а консервативний дiловий костюм тiльки пiдкреслював дiвочу вроду.

– Дозвольте вам допомогти, – почула вона поряд чийсь доброзичливий голос.

То був невисокий чоловiк у солiдному костюмi, легенькiй куртцi з невеликим чорним чемоданчиком. Вiн галантно пiдхопив ii пiд лiкоть i довiв до кiнця трапа.

– Усього вам найкращого, – посмiхаючись, просто мовив незнайомець.