Зіркоходи

Віталій Геник

Зіркоходи

Науково-фантастична повість у оповіданнях

Розділ І. Кладка над прірвою

Вітаю, Олю!

Якщо ти читаєш ці рядки, значить, – одне з двох. Або «Голіаф» з імформкапсулою розійшлися у просторах – і тоді ймовірність потрапити на Землю під великим питанням. Або ж усе гаразд, – мої поневіряння закінчилися щасливо, і скоро ми побачимось. Чи не побачимось – може ж так трапитися, що ти не захочеш бачити мою мармизу після всього, що сталося між нами… Каюся, я худобина, і якби міг зараз повторно обирати між космосом і тобою… Ну, що тут скажеш, дурень заднім розумом багатіє…

Якщо ж послання моє строчиться у вічність… Гм, тоді вся надія на співчуття якогось чужинського, неземного створіння, хе-хе…

Та все ж я адресую ці нотатки тобі. Либонь, здогадуєшся чому, наперекір усьому. Так, я дуже змінився останнім часом – небезпека й непевність у завтрашньому дні перетоплюють душу, мов податливий віск. Але головне лишилося незмінним… просто хочу, щоб ти це знала. Байдуже, чи значить це для тебе хоч щось. Зараз мені досить усвідомлення, що ти десь існуєш, що ти в безпеці й, сподіваюся, щаслива. І що не забула ще обіцянки при нагоді затопити мені в самовдоволену нахабну пику. Якось це допомагає відчувати сув’язь часів, просторів і душ.

І потім – кому ж мені ще писати? Такі послання не випадає надсилати батькам чи геть чужим людям. Перші хвилюватимуться, другим буде однаково. Ти – інша річ, відомо ж, що від любові до ненависті… Жартую, жартую – не супся, а краще наберися терпіння. Не виключено, що розповідь моя буде довгою. Якщо дуже пощастить.

Отже, ми десь у чорта на рогах.

Щось певніше напишу згодом…

Ситуація дещо прояснилася. Ми направду в чорта на рогах, це абсолютно точно.

Оддалік від корабля кипить і вирує червоний гігант без імені й звання. Навколо – цілі хмари зоряних стовпищ, такі густі й сліпучі, що боляче дивитися. Годі виокремити з них опрічну іскорку – сяйва навкруги значно більше, ніж космічної пітьми.

Зазвичай нові світи відкривають астрономи, шлях до них торують автоматичні станції, й лише потім на екзопланети вирушають розвідувальні місії.

В нашому ж випадку все сталося інакше. Винні в цьому не ми, і навіть не навігаційна система зорельота, яка, до речі, виявилася цілком справною. Річ у самому просторово-часовому континуумі, що учворив із нами один зі своїх підступних жартів.

Після відчалення від ксенологічного стаціонару біля Денеба, куди ми доправляли пошту й дрібні вантажі, ніхто не очікував жодних сюрпризів. Наш старий «Голіаф» – колишній розвідник із надійним двигуном Глома. Ще жодного разу кораблі цієї серії не підводили – це тобі не модерні непередбачувані трансери, що не так давно прийшли їм на зміну. І все ж…

Входження в гіпертунель минуло щасливо. А от вийшли ми звідти аж ніяк не у штатному режимі. Простіше кажучи, нас викинуло у звичну метрику, мов поплавець із виру. Штурман Ліберман допіру пояснював, що якимсь чином «Голіаф» із головного гирла кротовини ускочив у бокове відгалуження – випадок майже неймовірний, та бач – він випав саме нам!

І тепер ми гадки не маємо, де опинилися. Кібермозок невтомно сканує довкілля, однак не знаходить в осяжному просторі жодного знайомого орієнтиру. Це може означати лише одне: нас занесло не в рідну Галактику, ба навіть не в котрусь із сусідніх зоряних систем. Дім так далеко, що уява пасує при спробі усвідомити весь безмір між нами й Землею.

Усім нам збіса страшно… Правда, для паніки поки що нема підстав. Наш капітан поклав «Голіаф» у дрейф і наказав розкрити всі наявні батареї, щоб накопичити якомога більше енергії для зворотного стрибка. Приблизно за тиждень ми будемо готові спробувати щастя ще раз. Шанси потрапити у знайомі палестини – 50 на 50, тобто вельми високі. Перед стрибком випустимо в гіпертунель інформкапсулу, де будуть і ці нотатки – про всяк випадок, адже не виключено, що наші шляхи розбіжаться. В такому разі люди мають дізнатися про існування невідомого підпросторового ходу…

А тим часом розконсервовано дослідницьку частину корабля й ухвалено рішення вивчити систему цієї червоної зірки. Допіру з’ясувалося, що планет тут лише п’ять, із них найдальша виявилася крижаною пустелею, найближча – кам’яним пеклом, а ще дві – газовими недосонцями. Тільки четвертий світ виглядає перспективним для відрядження туди експедиції – в лініях спектру його атмосфери ми знайшли достатньо кисню, хоч сама газова оболонка тонша від земної. Не виключено, що там може існувати органічне життя. От здорово було б! Назвав би твоїм іменем, скажімо, вічнозелене дерево чи якогось хижого пухнастого звіра… Ну, наразі рано загадувати, побачимо…

Виявляється, це черлене світило старе, як Усесвіт, а планета під нами ненабагато молодша. Хотів було наректи її на твою честь, але різко передумав, дізнавшись, що їй зо десять мільярдів років.

Наш катер намотує навколо цього дивовижного світу останній виток. Планета явно більша від Землі, проте – о радість! – вона таки населена! На жаль, ми не помітили поки що слідів розумної діяльності. Внизу багато суходолу й мало води. Одначе тут точно є щось на кшталт лісів, а значить, і тваринний світ. Скоро нам належить навіч пересвідчитися в цьому.

В катері нас четверо. Капітан Ілу проводить панорамні зйомки, запевняючи, що деякі ландшафти разюче нагадують його рідну Нову Гвінею. Селосфорос, наш пілот, веде машину й час від часу посилає нас під три чорти, коли відвертаємо його увагу на різні дрібниці внизу. Я знічев’я пишу, бо вже несила стримувати нетерплячку і вбирати в себе нові враження. Єдиний, хто видається спокійним – десантник-відпускник Чорнобай. Пригадуєш такого? Авжеж, його важко забути після тієї ночівлі на Хортиці. Прийшов час відкрити тобі таємницю: саме цей тип позапихав жаб у дівочі спальники, а заодно – у свій власний, щоб ніхто не здогадався. Дісталося, звісно, мені… Чорнобай лигає сливове варення просто з банки й вимагає внести його у мій скромний мемуар. Що я й роблю з великою нехіттю…

Ну от, пишу з поверхні планети іншої галактики. Аж не віриться, що ми перші люди в цьому закутку світобудови… Хоча, якщо роззирнутися навкруги… Знаєш, я починаю впевнюватися, що це таки правда!

Ще на орбіті ми сперечалися, де ж здійснити посадку. В пустелі чи на полюсі – безглуздо, біля моря чи в горах – небезпечно. Зійшлися на просторому узліссі. Селосфорос постарався на славу – катер стоїть метрів за п’ятсот від спадистої, з виду суцільної багряної стіни, що охоплює овид з обох боків. За нами на схід тягнеться в марево горбиста рівнина такої самої барви – мабуть, поросла якоюсь сланкою рослинністю. Весь пейзаж залитий густим червоним світлом, хоч сонце зараз за хмарами – звісно ж, зітканими з багрянцю й золота. Від цього довкілля справляє якесь медове, гірко-солодке враження. Я б сказав, потойбічне, тривожне, хоч і до щему приємне.

За бортом тихо. Жодного поруху. Цей світ видається мертвим. Але ми підозрюємо, що то просто мимовільна реакція на нашу вельми шумну посадку – газові-бо стерна ревуть незгірш від стада слонів. Вирішили відкласти перший вихід до ранку – він тут настане годин за п’ятнадцять. Чорнобай ремствує, але дисципліновано готує вечерю. Селосфоросу не до суперечок – він, як кажуть, від кіля до клотика оглядає апарат. Ну, а ми з капітаном почергово ведемо зовнішнє спостереження й провадимо забір проб для аналізів. Але, оскільки саме почало темніти й усе заливає кривава сутінь (оціни метафору!), я вирішив черконути кілька слів. Підозрюю, зробити це увечері не буде часу – Ілу пожене всіх спати. Так що добраніч…

Піднялися з півнями. Мабуть, тут водяться когути нівроку – горлають вони, що твій стратоліт на зльоті. В лісі танцюють якісь вогники, несподівано блакитні в цьому червоному царстві. Щодо звуків… Бр-р, не хочеться навіть уявляти, хто їх там видає. Тобі б такий хорал точно не сподобався. Але нічого наразі не видно – тягучий пурпуровий туман скрадає деталі. Лише небо в зеніті все ще мерехтить рясними волохатими зірками.

Після сніданку готуємо до виходу скафандри. Ілу каже, що забортним киснем можна дихати, але, по-перше, його все ж малувато, і по-друге – в повітрі безліч мікроорганізмів та вірусів. Звісно, вони нам навряд чи зашкодять, проте береженого бог береже – це хай земні біологи з’ясовують… якщо дістануться сюди колись, певна річ.

Щойно зійшло сонце – величезне, мов кавун, і чомусь так само смугасте, тільки смуги горизонтальні – чи не від хмар? Декілька митей усе потопало в рожевому серпанку, а потім ми знову опинилися в бурштиновому світі без різких граней, повному напівтіней і півтонів.

Ласкаво просимо у казку!

Капітан саме балакає з «Голіафом». Там усе гаразд, і це тішить. Нам же похвалитися поки що нема чим. Усе найцікавіше попереду. Намічається вельми насичений деньок.

Відтак відкладаю творче перо, бо Чорнобай уже недвозначно підморгує й киває в бік шлюзу. Це він боїться, що Ілу залишить його в катері, й поспішає переламати ситуацію. Даремно, до речі. Він-бо єдиний серед нас десантник, йому й мапи в руки. «Універсал», тобто – хтось же мусить захищати нас із капітаном від можливих небезпек.

А на домарстві залишиться, без сумніву, сердешний Селосфорос. Що ж, кожному своє, хоч би як нещиро це звучало.

Побажай нам удачі, чи що…

Знову вечір. А тим часом перша вилазка тривала менше години… Дуже недовго, проте вражень я приніс під зав’язку, а про кінську дозу адреналіну годі й казати. Ще й досі руки тремтять… Але треба спробувати хоч трохи впорядкувати думки.

Отже… Раніше я дивувався, коли про Чорнобая казали, що халепи липнуть до нього, мов бджоли до меду. Нічого-бо такого сам я за Мусієм не помічав… ну, майже… гаразд, вряди-годи. Аж тут зміг на власній шкурі спізнати всю слушність людської поголоски.

Вийшли ми з катера без жодних пригод; капітан Ілу, як належить, першим ступив на землю нового світу, ми – за ним. Селосфорос заздрісно поїдав нас очима крізь ілюмінатор, ущипливо коментуючи наші розгублені фізіономії й застиглі пози. Ми шляхетно пробачали пілотові мимовільну неґречність. Вірніше, не помічали нічого, цілком поглинені знайомством із чужою природою.

Ну, роззирнулися трохи, взяли проби ґрунту, зірвали кілька жорстких клубочків, немовби зліплених із соковитих набірних дисків – без сумніву, місцевих рослин. Затим почали походжати біля катера, тішачись несписанним відчуттям тверді під ногами. Чорнобаєві, втім, це швидко набридло, й він запропонував навідатися до лісу. Капітан Ілу для проформи трохи покомизився, проте пильність його явно була приспана впливом незвичної обстановки. Я ж глибокодумно мовчав, бо також був не від того, щоби прогулятися неземною пущею. Словом, наш зверхник урешті здався і, прихопивши кілька контейнерів для великих зразків, ми сторожко наблизилися до червоної стіни тутешніх дерев.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.