Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Через моє немічне тіло шуганув гарячковитий струм, і я скотилася з вишурганого дивану на долівку. І відчула, що зернятко проситься на світ.

Пригадую, як хекав мені в лице Кабася, несучи нас із двору… Як кидало нас із зернятком на баюрах… Несли мене на ношах брудним коридором… Мене дуже боліло… Ніби я розколювалася надвоє, як горішина… А тоді – полегшено полетіла над Городищами…

…Наш ставок у кінці городів… поіржавілий дах школи… Безголова церква… Порослі мохом дахи на фермах… Наше подвір’я… Мама з дійницею…

Цицька моя солодко запалилася, коли зернятко припало до неї губоньками. Так цілував їх Павлуньо…

На все вікно палати квітла масна пика Кабасі з оберемком зім’ятих чорнобривців».

– Виправляй цю фатальну помилку! Виправляй негайно! Що ти робиш зі мною?! Куди потекли гроші? – кричав Павло Люд-Карі. А вона мовчала. – Це ж іще вилами по воді, це ж попередньо! Хто придумав ці дурні екзитполи? Фальсифікації! Цього не може бути! Дзвони губернаторам! Хай беруть під контроль протоколи! – він ціпенів від страху та злості. Страху чомусь було більше. – Всіх розжену! Ще є час виправити! У нас крадуть перемогу!.. Людочко, Людасю, я прошу: їдь у Центральну виборчу. Контролюй особисто.

Та Людмила вже не слухала. Вона телефонувала до штабів Яни та Артура, щоб привітати із заслуженою перемогою. У дуже важкій боротьбі з Діючим.

Навіть тут, оддалік від Києва, у вікнах державної президентської резиденції, грала заграва салютів над центром столиці.

– Син сказав: «Кожний, хто слухає ці Мої слова та виконує їх, буде подібний до чоловіка розумного, який збудував свій дім на скелі; і линув дощ, і ринули ріки, і звіялися вітри і налетіли на той дім, та він не впав, бо був збудований на скелі.

А кожен, хто слухає ці Мої слова, та не виконує їх, буде подібний до чоловіка нерозумного, який звів свій дім на піску; і пролився дощ, і ринули ріки, і здійнялися вітри, й налетіли на той дім, і він упав; і великим було падіння його»

Так сказав Син мій і Божий.

Завтра більшість українців скажуть тобі в очі: ти будував Україну на піску.

«Любіть ваших ворогів, благословляйте тих, хто проклинає вас, робіть добро тим, хто ненавидить вас, моліться за тих, які кривдять і переслідують вас…»

Ви, українці, любите виконувати лише цю заповідь Мого Сина – лише про любов до ворогів.

«Якщо хто скаже на свого брата: негідник – той підлягає верховному суду. А хто скаже: дурний, – той підпадає під вогняну геєну.

Отже, якщо принесеш свій дар до жертовника і там пригадаєш, що твій брат має щось проти тебе, залиши там свій дар перед жертовником, піди спершу помирися зі своїм братом, а тоді вже приходь і принось свій дар».

Ви, українці, кілька століть нехтуєте цією заповіддю Сина про милостиву і всепрощальну любов до своїх братів і сестер, до близького духом і розумом.

Так учив Син. Люблячи вас, українців. Доручивши мені оберігати вас. А ви не хочете користуватися Моїм Оберегом.

«Хто вже поспішив загилити у небо переможний вогонь? Хто це так поспішає? Алігатор? Янаконда? Яке це має зараз значення? Жодного, Павлушо. Гаряче небо над Україною. І гаряча земля під Україною, Президенте… Земля гарячіша за небо посеред лютої зими із задубілим простором… Холодна пустка. В душі і на землі. І – в небі. На всі сторони світу. Пустка. В душі».

«Божечку, спасибі Тобі, що змилувався і допоміг пережити перших два роки після пологів, після народження Ясочки. Спасибі й мамусі моїй, що витерпіла.

Без Кабасі ми б не вижили. Він виорював і допомагав садити город, заготовляв сіно корові на зиму, привозив з лісу і нарубував дров. Почистив криницю. Поливав гарячою смолою наш протрухлий рубероїдний дах на хаті. Виклав із цегли доріжку до хвіртки і до нужника. Але жодного разу не норовив залишитися на ніч, хоч і бував п’яним, що й хитався.

Як не бачу його – тепліє душа, жалем дихає, навіть тріньки-трінечки ласки ворушиться в грудях. На якусь мить, у думці, можливо, навіть готова віддатися йому за доброту.

А коли навіч бачу це вгодоване, рожевощоке поросятко з білими віями і червоним п’ятачком рота… Бракує лише закрученого в пружинку хвостика, але я його уявляю… Хай собі Городище блягузкає що хоче, але заміж за нього я не піду, в ліжко з ним не ляжу.

Але й вигнати з двору не можу, він стільки зробив для мене, що став уже трішки й рідним, ніби родичем… Хай буде…»

«Порчений народ! Порчений і контужений! Знову помилився. Цього разу – фатально! Хіба ти не бачиш, Пречиста Діво? Хіба не бачиш, що так гірко докоряєш мені? Народ такий! Хіба це народ?! – застогнав у бік іконостасу на дерев’яній стіні Президент і вимкнув велетенський плазмовий монітор над каміном. Пультом управління пожбурив наосліп, і той, зрикошетивши від чудотворної ікони Божої Матері «Усіх скорботних радість», залетів під білошкірий диван. – Пропащий народ! Навіки пропащий! Пішов на манівці – за Янакондою та Алігатором!

Алігатор не обтяжений освітою та комплексами інтелектуала. В нього скирти грошей, солдафонський характер і баракова дисципліна команди.

Це не мої «вишивані патрійоти», яких я повитягував з лайна, зробив революціонерами, вигнав на майдани, дав їм гучні імена, а вони покинули мене, порозповзалися по кущах чи поховалися під широку спідницю Янки. Через вас усіх Україна знову в небезпеці!

Вона вирве владу! Це Алігаторові накрутили на сході «сто один відсоток»!

Навмисне причаїлася, щоб приспати пильність перед основним, вбивчим кидком. Вона думає, що я для неї вже не суперник, що я вже – ніхто в цій країні. На шляху до поставленої мети вона одержима, стожильна і страшна. Тоді її не беруть ні хвороби, ні втома, ні зради союзників. І тим вона небезпечна. Невже мої виборці побіжать за нею? Ні! Я їм не дозволю! Треба наступити їй на хвоста і тримати, не пускати до людей.

Тільки не ти, гадюко! Не ти!»

«У Тульчинському культосвітньому училищі мене легко взяли на заочне відділення. Той самий директор, що був членом журі, коли я стала другою комсомолкою-красунею Вінниччини, навіть дуже зрадів, що повернулася. Сказав, що іще більше розквітла й покрасивішала після заміжжя й народження доні.

У цьому році його призначено головою обласного журі комсомольського конкурсу краси, що вже став традиційним, хоч після першого – комсомольські керівники області мало не полетіли з роботи за таку їхню «самодіяльність». Врятував хтось вищий, сказавши, що це ж не просто конкурс дівчат, а саме комсомолок. Інших не пускають.

Він запрошує взяти участь, вірить, що в мене цього разу не буде рівні у всій Вінниччині. Завтра буде готовий наказ про зарахування та видадуть студентський квиток».

Директор училища, зукраїнізований поляк Антін Косовський з Брацлава, знав ціну своїй чоловічій вроді, але користувався нею дуже обережно. Та він знав і ціну доносам, рішенням партбюро. Браві партійні чиновники ласо і заздро дивилися на гніздо квітучих селючок-студенток у провінційному містечку. Часто за чаркуванням підкидали сороміцькі натяки в бік «гарему Косовського». А були й прямі «прохання», та йому вдавалося викручуватись, хоч два рази «тільки для високого республіканського рівня культури» він через свого заступника організував талановиту танцівницю з останнього курсу, яку знав вечірній Тульчин…

Від сліпучо красивенної з лиця і статури Насті з Городищ Антона Косовського здибило ще під час конкурсу, коли та була школяркою. Старших класів, але школяркою. «Це – виключення з партії, а то й – тюряга». А тепер Горбачов жене «перестройку», партійний кулачисько слабшає, можна обережно дозволити собі і щось людське…

Він запалився, коли ця пахуча ружа вперше зайшла до нього в кабінет два роки тому, але потім кудись зникла, і він про неї забув. А оце знову появилася, як блискавка. Налилася жіночним дурманом, солодкою хіттю, дідько його знає чим іще. Богиня!

«Я не могла зізнатися йому, що маю лише три карбованці на проїзд до Городищ. Більше в мами не було, а в Кабаськи брати не хотіла. Тому завтра приїхати по студентський квиток не зможу. А що вже думати про конкурс та вбрання?…

Треба було якось вийти із ситуації. Я й сказала:

– Ніде ночувати мені в Тульчині, то приїду по квиток наступного тижня.

– Є де ночувати, Настуню. Є! – він ніби й чекав цього і зрадів. – У нас, а тепер вже і в тебе, під Кинашівом є маленька база відпочинку. Я там ночую. Не бійся, моя студенточко… Я за тебе відповідаю».

Настуня злякалася себе самої: цей худорлявий, вродливий, з першою легенькою просивиною мужчина сліпив їй очі. Вона навіть на мить уявила себе у його цупких обіймах, поруч, у ліжку зі свіжими, пропахлими вітром простирадлами, пухкими пуховими подушками… Відчула, як по жолобку спини прокотилися крапелинки гарячого поту. Злякалася ще більше, облизала пошерхлі губи:

– Шановний Антоне Броніславовичу, рада б душа до раю, та гріхи за поділ тримають… Маленька дитина і ревнивий чоловік… Я не попередила… Відпустіть… Я ж лишень починаю вчитися…

«Розумака! Відпустив.

Наступного разу я можу і не вистояти. Два роки після пологів ніхто й не торкався мого тіла… У сні Павлуньо іноді… Нестерпно…»

Повторюючи «Тільки не ти!», він манжетом сорочки зачепив старовинний золотий келих, заливши кілька, ще не підписаних указів на журнальному столику з інкрустованою стільницею. Порожня китайська чашечка від кави скотилася на килим і не розбилася. Він зозла наступив на неї черевиком і розчавив. На щастя!

Мобілка виспівувала «Тбілісо» і підскакувала на письмовому столі, але Павло закашлявся, сіпаючись і хапаючи широко роззявленим ротом повітря. Надибав рукою надпиту пляшку мінералки «Набеглаві» і заковтав її з горлечка. Полегшало. Телефон стих, і це трішечки втішило Президента: не готовий зараз до розмови з Нодаром.

«У нього національно свідомий народ, зріла, консолідована довкола Нодара нація… Йому добре, а тут – рясні плоди майже чотирьохстолітнього рабства… меншовартість… атрофія етнічної пам’яті та свідомості… Тобто не додана, а віднята патріотична вартість… крайня хата в селі… маленькі роси… безхребетна інтелігенція, на яку я, наївний, розраховував найбільше… національно недорозвинуті гетьманчуки, прислужливі козачки, а не бойові козарлюги, генерал-губернатори, секретарі цека, президенти (до мене! До мене! А тепер уже – після мене? Після мене?). Алігатор чи Янаконда? Артур чи вона? Крокодил чи змія? Тепер тільки хтось один із них. Уже без мене. Хто? Хто-о-о-о?

Алігатор! Тільки на його тлі я ще більше виросту в очах моєї нещасної нації!

Посли, мабуть, вже одбили депеші у свої міністерства про результати виборів в Україні. У Москві танцюють «польку-бабочку» – на Красній площі.

Нодар знає результат від свого посла Ґріґола і не вірить…

Барак знає. Йому це до «барака». Як і Мубараку.

Меркель Ангелка, майже ангел, вже знає.

Саркозі ця інформація до його французької дупи.

Бацька потирає руки…

Не поспішайте, панове, це – попередні результати, дуже попередні. По-пе-ре-дні! Хоча я розумію: між мною і ними двома – прірва, не перескочити. Вже розумію. Не перескочити і стрибунові в довжину. Ні у висоту. Факт доконаний».

Павло ще раз наступив на друзки від кавової чашки, вони захрустіли під підошвою, як поламані кісточки якоїсь маленької пташки.

– Люд!!! Каррр!!! Терміново зв’яжи мене з Алігатором! Зв’яжи нас! У нього секретна мобілка! – пальнув у слухавку Павло і шумно сів у шкіряний фотель з таким розмахом, що мало не перекинувся навзнак.

Павло ніжно окинув поглядом свій великий, два на півтори метри, портрет «Президент із булавою» роботи Ростислава Вухналика, недавно удостоєного звання Народного художника України». Талановита робота, вкотре подумав він. Написано з талантом і любов’ю.

«Всі розуміли, що першим Президентом після майже сотні літ комуністичного свавілля оберуть коміка.[8] Не було на те ради. Навіть я голосував за нього. Другим був великий майстер інтриг, денаціоналізований технократ, але повірив у мене, взяв до своєї команди. Підставив мені своє рамено. Я навіть по-дурному, під настрій, публічно визнав його своїм духовним батьком, хоч насправді і боявся його, і ненавидів. Отож я – перший, якого чесно возніс сам простолюд!

А тепер виявилося, що народ, який визнав мене своїм чоловим, – зіпсований! Недержавний, незрілий. Не доріс… І я цілих п’ять років був Президентом неправильного, покаліченого колоніальним режимом народу. Він не хоче бути самим собою. Голосує за Янку та Алігатора – за випадкових і вискочок! Куди вони поведуть його?

Але ж її цитують всує: «Хочете двомовності? Тоді вивчіть українську!», «Нашу історію доглядають лише мертві, а не живі», «В українську політику приходять із прекрасним майбутнім. Виходять з неї із жахливим минулим», «Не обов’язково всім вибиватися в люди. Комусь же треба залишатися людьми». І, схоже, сама вигадала… Вміє, гадюка. На льоту вміє. У мене так не виходить. Але в мене філософії, патріотизму більше. Людяності… Правда, Оранто?»

І написав великий ваш боголюбець та заочний учень Христа:

«На служіння прийшов, не на панування, а для терпіння і праці, щоб виноградники Господні привести до ладу.

Той, що інакше чинить, чогось іншого шукає і нещиро Богові й душі своїй і людським душам служить, а тільки самолюбству і мамоні світу цього, знайде тут, на землі, лише терзання й гіркоти, а по смерті – муку пекельну.

О, горе тобі, недбальче! Адже тут люди випробувані бувають у вірі своїй, як золото в печі. Тут жоден не може сяяти, якщо від усього серця перед Богом і людьми свою гординю проявить.

Далеко безпечніше стояти в підлеглості, ніж у зверхництві.

Помисли про чини і переміну місць багатьох людей ошукали.

Воістину великим є той, хто в собі малим є і за ніщо вважає всілякі почесті, славу, велич.

Ліпшим є воістину покірний орач… аніж пишний філософ, котрий, самого себе занедбавши, лише споглядає рух неба.

Послано тебе по яблука, а ти листя несеш».

Так сказав, рабе Божий Павле, великий боголюбець. Великий розум твоєї землі. Милістю Божою орхімандрит Святої Великої лаври Печерської. Так він сказав. Тобі, Павле, сказав.

«Антось (той, що був Антоном Броніславовичем) якось по-польському, чи як там, не знаю, але дуже м’яко, непомітно ввійшов у мою душу. Знайшов мені спонсора для обласного конкурсу комсомолок – директора тульчинського базару. Одягнув, як лялечку. Зробив усе, щоб я виграла змагання, хоч одна конкурентка була дуже сильною. Молодша, свіжіша, з веселою, іскристою енергетикою. Інтелектуальну частину конкурсу вона виграла в мене пограйки. Вчилася в Вінницькому педінституті. Але королевою Антон Броніславович зробив мене.

Я отримала сім тисяч карбованців, які поклала на ощадкнижку, і була спокійна за свою Ясочку. Кілька днів обласні газети, телебачення і радіо трубили про «подільську красуню», про «вінницького янгола». Ніхто навіть не згадав, що в мене вже два роки є Ясочка, що я живу на мамину мізерну платню, з проданих на Ямпільській трасі молока, картоплі і яєць. Мені писали листи солдати і в’язні тюрем, сексуально стурбовані десятикласники і затяті холостяки, донжуани і безнадійні імпотенти, але мені від того не було втіхи.

Антон Броніславович домовився з райкомом, і мене призначили директрисою сільського клубу в Городищах. Вдень з Яською, а ввечері, коли приходить з пошти мама, йду на роботу…

А тоді директор училища культури Антон Броніславович за одну ніч в училищному таборі відпочинку став для мене Антосем. Легкий, як подув ранкового вітру, поцілунок у шию, в щоку. У губи… Акуратненько. Ніжно. Майже нечутно зайшов у моє єство, у моє очманіле від плотського голоду тіло… Антось!

Після цього я вже не займалася такими дурницями, як курсові, іспити, заліки, гроші на проїзд до Тульчина і назад…

Кабася привозив і рубав дрова, косив сіно, садив і викопував картоплю, пив самогон, їв часник із салом, колов кабанчиків і водив корову до бугая, але я його не бачила, дивилася крізь нього, він не застував мені світу. І не провокував жодної емоції.

Через шість років він виснажився, повністю втратив надію на мою прихильність і хутенько оженився. На горбатенькій Олюсі – новій завідувачці фельдшерсько-акушерським пунктом. У Городищах жартували: “Кабаська товстенький, по ночах вирівняє їй горбика”».

– Я вітаю тебе. Повір у мою щирість. Ясна річ, з гіркотою, але з перемогою, Артуре! Завалив ти Янаконду! Відіпхнув на друге місце. Туди їй і дорога! Щиро тішуся… Правда, думав, що у фіналі будемо вдвох. І – цивілізовано передам тобі булаву після другого туру. А Кобра все поламала. Длубається у твоїй біографії, бризкає отрутою, вивертає навиворіт твою позицію, ганьбить перед усім світом, вигадує проти тебе гидкі анекдоти… Думаю, Артуре, чи не піти мені на допомогу тобі в другому турі. Віддам свої відсотки. От і готовісінька перемога. Бери на здоров’я! Головне, щоб не всілася нам на плечі Янка. Запроторить і твоїх, і моїх. Вона ж – навіжена. Її, змію, тільки в мішок і – в річку. Лише ніхто не одважиться. Всі бояться. Крім мене! Та ще хіба ти, друже. Давай завтра зустрінемось у тебе чи в мене – байдуже.

Мабуть, Артур вже плаває по очі, бо мовчить, тільки плямкає губами і час від часу перешіптується з кимсь, хто стоїть поруч. Павло теж захмелів і похитувався, але у випитому ним коньяку плавали відчай, несправедливість поразки, незрілість народу, бездарність його команди, продажність президентської вертикалі.

Важко, над силу, але під час розмови з Артуром він повільно гамував відчуття трагізму ситуації, відчуття болю та образи на те, що сталося цієї ночі.

«Все! Через два тижні – можеш витатуювати собі на грудях: «“Екс”».

Артур нарешті подав голос:

– Хорашо. Мої зв’яжуться з твоїми… Очінь[9] даже харашо, Паша… Я твоїх не трону, обіцяю, не трону![10] Ти похазяйнував п’ятирічку, тепер моя очерєдь.[11] З указом ти… ти сильно… – Артурові закрив рота чийсь масний поцілунок, від якого він не міг відкараскатися, сопів, став задихатися і кашляти.

– Артуре! Древнього філософа якось запитали на вулиці: «Чому на вашому обличчі ніколи не видно печалі і смутку?» Філософ одну мить подумав і відповів: «У мене немає того, при втраті чого я б міг сумувати. Не-ма-є!»

– Та перестань бузить[12] про філософію. Давай валить Кобру.

– Янаконду.

– Яка разніца: Зубра! Швабра! Гідра! Видра… Трудись у другому турі, Павлушка. Жить же нада…[13]

«З Антосем я закінчувала училище аж три навчальні терміни. Не шкодую. Аби так було кожній, як мені. Що він творив з мене! Чого навчив за дев’ять років! Як лиш закортить – я до Тульчина, «на консультацію».

Щоліта ми їздили на Азов, у Кирилівку, щозими – у Карпати, до Славська. Я була щасливою з ним, старшим від мене на двадцять один рік. Бо з ким я могла бути такою в Городищах? З Кабасею? З жонатими, передчасно постарілими, ровесниками, пропахлими солярою, солідолом і гноєм? У кирзових чоботях і куфайках. Із самогонним перегаром і часниковим духом, що вився за ними шлейфом?… Звичайно, Антось був даром Божим. І був би досі, бо віддавала йому сповна все те, чого він навчив мене.

Три дні ми викупувалися в Божій ріці, під Брацлавом, ловили раків, рибалили, смажили шашлики і, знеможені, спали в наметі. Щаслива я поїхала до Городищ. Це було моє останнє щастя. Наступного дня, увімкнувши телевізор – знепритомніла! Антося взяли в момент отримання хабара! Від батька абітурієнтки! Все це знімалося на тасьму. Пастка готувалася загодя. Молоді міліціонерчики одягали на нього наручники, я бачила, як мій Антось чорніє, меншає і шукає мене очима, щоб попрощатися.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Прізвисько, що утворено з імені Яна та назви змії «анаконда».

2

Перелицьоване з англійської «Yankies go home!»

3

Тому що дочка генерала.

4

Багатьма сприймається, як українсько-англійське – «людино-машина».

5

Коли Людмила Карпівна говорить про щось таємне чи сімейне – переходить на «ти».

6

Прозвисько кандидата в президенти Артура.

7

Мабуть, ідеться про художника-примітивіста, лемка Никифора.

8

Так у політичному середовищі стали називати комуністів після відновлення незалежності України.

9

дуже.

10

не переслідуватиму.

11

черга.

12

теревенити дурниці.

13

треба.