Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Пронизливо задзеленчав внутрішній. Охорона. Що там скоїлося?

– Приїхала, пане Президенте, Людмила Карпівна. Просить, пане Президенте, щоб терміново прийняли. Що накажете, пане Президенте? Ви є? Чи відсутні? Вашу машину в гаражі вона, пане Президенте, бачила.

– Впустіть! – Він зиркнув у велике, з різьбленою оправою дзеркало, стріпнув чубом, на який ніби сипонуло борошном. Красивий, тільки занадто блідий. Виснажений важкою президентською працею. Але вродливий. Правда, занадто втомлений, але видно, що – Президент держави. Після перемоги відпочину – і все пройде. І Покрова знову прихилиться до мене.

Байдуже, без насолоди ковтнув «Hennessy ХО» з вже охололою кавою. Підкинув дров до каміна, хоч той знову ледве тлів, одкашлюючись димом.

Ще раз зазирнув у дзеркало. Усміхнувся до себе, дзеркального. Різким рухом скинув ніжно-помаранчеву сорочку. Підійшов до шафи, з якої визирнуло кілька десятків вишиванок. Довго шукав у глибині гардеробу сорочку, вишиту незрячою вишивальницею із далекого присілка Космача і освячену в найстарішій космацькій церкві. Одягнув, не заправляючи в штани, відчув від сорочки тонкий запах парфумів «Фаренгейт», які любить Ксеня…

Людмила Карпівна (єхидні журналюги приліпили їй прізвисько, схрестивши ім’я та по батькові – «Люд-Кар»)[4] замуркотіла з порогу, похитуючи вже не керованим, одвислим пузцем, з котрим ледве поралася темно-вишнева, обвита замками-«блискавками» шкіряна спідниця, зморщена під животом.

«Скільки ж вона угідь довкола столиці загребла, – шуганула думка в Павловій голові. – Правда, і собі хапонула. Правда, так, як домовлялися: спершу нам із сестрою та всій нашій родині буде наділено на обох берегах Дніпра. І жадібна челядь моя вгомониться, набравши земельки… по «Марусин поясок»… Хай… Усім вистачить… Землі у нас – неміряно. А для селянина, вчорашнього колгоспника, вона ніщо. Все не так, як у нашому національному анекдоті:

Піймав вуйко золоту рибку.

– Кажіть, чого хочете, дядю?

– Та земельки хочу.

– А скільки треба?

Подумав трішки і сказав:

– Тисячу гектарів!

– І все? – перепитала рибка.

– Ні.

Він став на межі вже наділеної йому землі і щосили кинув вперед кашкета:

– І ще он стільки. Поки долетів картуз…

…Людка не капелюшка кинула, а вистрілила з балістичної ракети… Бог з нею. Ксенина подруга…

– Треба переговорити, пане Президенте. Справи не дуже, Павле[5]… Тобто все добре… Але може закінчитися по-всякому, і треба бути готовими до того всякого. Багато губернаторів вже не беруть слухавку. А ті, що беруть, сопуть, зарані виправдовуються, корчать дурня… Вони на місцях мають інформацію…

– Ти, Людко, панікерша! Дезертирів ми копанем під гузицю наступного дня після перемоги! В другому турі, звичайно… Я ж не буду зараз, серед ночі, видавати укази…

«У сіннику було вже темно, а на вулиці – лишень сутінно. Хотіла притьмом збігти по драбині. Ступила на перший щабель драбини… стала легкою, як метелик.

І – полетіла. Крила змахували самі, без моєї допомоги, їх лоскотав і збуджував вітерець із левади.

Я легко, купаючись у мареві призахідного сонечка, облетіла всі наші Городища.

…Потовчений іржею бляшаний дах школи… зруйнована церковця з проламаним черепом купола… порослий кропивою стадіон… колгоспний гараж, захаращений залізяччям… ферми із порожніми силосними ямами і запахом скислого жому… клуб із заваленою вітром антеною на даху…

О! Наш ставок у кінці городів! Левада з копицями сіна! А он і Він! Уже плаває, пірнає, широкими вимахами рук міряє теплу воду. Нікого на ставку. Тільки – Він.

Я поволеньки згортаю крильця і опускаюся на берег, де біліють його майка і шорти. На землі крила мої ще довго тремтять, здригаються, але не набирають вітру, і я краєчком гарячкової свідомості розумію, що вже не належу собі, а тільки Йому.

Я швиденько роздягаюся. Стоптані сандалі. Платтячко…

З розгону цибаю у воду, що гулко плеснулася в берег і в глибоких ракових норах, з яких я навчилася витягувати здоровецьких раків.

Він мовчки плив до мене, і вода з його наближенням ставала гарячішаю. Я це відчувала і тремтіла від хвилювання. Він пірнув і під водою гарячковито обійняв мої стегна…

Ставок наш неглибокий, Павлик виніс мене на берег. Положив на настелене загодя сіно зі свіжої копиці.

Я не знала інших поцілунків, крім літньо-теплих маминих. А тут – опік, вулканічне провалля, медовий дурман, від якого пішла обертом голова. Небо опинилося під нами, а Городище – зверху, за зорями.

Його руки ліпили з мого тіла іншу Настуню. Не тутешню, не городищенську, а небесну, покірну і лагідно-тривожну, як вечірній запах матіоли у нас під вікнами…»

– Я не про це, – сказала Людмила Карпівна, поклавши долоню на коліно Павла. По-дружньому поклала долоню, як чоловікові своєї близької подруги. – Їду від Ксені. Ми з нею все обговорили. Вона в тебе мудра. Шанси у всіх трьох майже рівні. У Янки. В тебе. І в Артура. Вона пенсії нашкребла для всіх без винятку. Платню бюджетникам дала. Військовим і міліції дарує квартири. Породіллям – великі гроші. Автомобілі «швидкої допомоги» – сільським лікарням. У смертельну кризу, Павлику, у смертельну. Це всі знають. Багато хто базікає, що вона перевела Україну через мінне поле і не підірвалася. Пенсіонери і бюджетники в неї в кулаці. Мотається на мітлі по всій Україні. Навмисне у туфельках вистоює по дві години на лютому морозі. Жаліють, втирають сльозу, моляться за її здоров’я: бідненька, за нас, за простий народ, страждає. Як колись за тебе, Павле. З цим боротися неможливо. Вона – як цунамі! Ламає все на своєму шляху! – Люд-Кар, одвернувшись, вийняла з сумки три грубих пачки новісіньких п’ятисотенних євро, висунула шухляду в робочому столі Президента і вкинула їх туди. М’яким рухом сідниці закрила шухляду.

Павло зробив вигляд, що не бачив.

– Треба було посилати її у відставку, коли ми з Ксенею радили, – Людмила стрельнула лукавим поглядом і пройшлася кабінетом, порипуючи лівим чоботом.

– Сотий раз кажу: цього робити не можна було! – огризнувся Павло. – З опозиції вона б вискакувала в президенти вже в першому турі. З великим відривом. Я навмисне тримав її в уряді. Хай спалює себе і свої дуті рейтинги.

– А, бачиш, не спалилася до кінця, – Людмила підійшла до президентського бару, налила собі улюбленого лікеру «Sheridan’s». – Алігатор[6] готівку вагонами вивалив на люмпена в центрі й на заході. Схід ніде не дінеться від загонів його опричників. Спонсори випотрошились до дна. Якщо програють – підуть з торбами на жебри. Для них це останній бій. Або-або! Треба тобі про всяк випадок, порозумітися з Артуром. Ясна річ, що газ він забере під себе. Газ і енергетику. Але і нам дещо зостанеться. Я подбала. Тільки так, Павле, ми вирвемо жало змії! І залишимося при владі. Хай лише фінансовій.

– Що ти теревениш?! Чому, про що я повинен з ним домовлятися? Я виграю вибори! Виграю і турну зі сцени обох. Ширма закривається. Гасне світло. Овації. Амінь! Мені допоможе Покрова. Оранта. Вона зі мною. Вона завжди прихильна до мене.

– Знаю, як він по-хамському капостив тобі на попередніх виборах. Знаю, що вони робили з тобою у вотчині Алігатора. Павле, я й досі бачу тебе у фашистській формі, яка тобі, до речі, геть не пасує. Тисячі п’яних людей тобі вигукували прокляття. Мама твоя вимкнула телевізор, боялася, що серце розірветься. Україна здригнулася тоді від печерного дикунства. Сам казав, що Артур не опонент, а затятий ворог… – Її позолочена мобілка «Vertu» заходилася зозулькою з вологим весняним голосочком, але Люд-Кар щоразу, побачивши номер, збивала дзвінок. – Але ж ти, ставши Президентом, врятував його від політичної смерті та похорону. Всі спонсори і донори від нього відвернулися. І готові були здати з потрушками… з усім, дуже специфічним, компроматом його біографії, котрий кадебісти завбачливо вивезли до Росії в період «демократичного хаосу»… Здавалося, це війна до останнього подиху. Згадай, як ти опирався, а ми з Ксенею тебе таки схилили зустрітися з ним, домовитися і публічно підписати мирову. Аж тепер ти маєш зрозуміти, який мудрий крок зроблено. У світі заговорили: бачите, який великодушний цей українець! Подав руку порятунку своєму ворогові… – Люд-Кар перейшла на шепіт, навіть прихилилася до президентського вуха.

– Ти що?! Думаєш, що іде прослушка? Не шипи. Говори по-людськи. – Він хотів заспокійливо усміхнутися, але усмішка вийшла якоюсь вичавленою, порожньою. Ніякою. Мабуть, він це відчув, тому осікся, налив собі в старовинний, щирого золота, келишок коньяку. Загнав зуби у соковиту грушу, перевірену в лабораторії.

– Людко! Запам’ятай: я переможу на виборах! Янаконді ми повинні не лише хвоста одрубать і жало викорчувати, а й… – Президент наче злякався продовження своєї думки, замовк. Дістав батистову білосніжну хусточку і шумно висякався.

– Вчора з Артуром зустрічалася. Конфіденційно. Він розуміє, що головне – вивести з гри Янку! «Янка! Ґоу хоум!» – це ж команда Артура вигадала. А з ним – порозуміємося. Ти не знаєш, скільки я для нього доброго зробила. І земельки, і мисливських угідь, і дачних ділянок на Дніпрі, Десні, Стугні, Росі, Ірпені, Сіверці… І лісів, і резиденцій… – Людмила аж задихалася, згадуючи і перераховуючи назви річок довкола Києва. – Зранку губернаторам дала вказівку від твого імені: де перемагає вона – її голоси скидають Артурові. Щоб тільки не вона, не Янаконда! Тільки не вона! – аж траснула по інкрустованому журнальному столику збабченим білим кулачком з кількома золотими перснями. Знала, що йому сподобається оце «Тільки не вона!» А більше він нічого і не хоче чути.

– А чого не мені її голоси? І чому не спитала мене, Людко? Чого? Я – Президент держави, а не ти! – Павлові не подобалося це постійне самочинство Людмили, яку Ксеня впхала йому в керівники патронажної служби, бо не хотілося хатніх сварок. Вечірніх і вранішніх Ксениних «планірок», які псували настрій. У другій каденції все докорінно поміняю!

– Ми з Ксенею порадилися і вирішили. Ксеня не помиляється, Павле. Дочка ґенерала мислить стратегічно. Інтуїція в неї всепроникаюча. Кобра може брати в неї майстер-клас.

«Моє тіло (ні, моє єство!) свавільно розкинулося на сіні, не чинячи найменшого опору. Городища йшли небом обіч Чумацького Шляху, і я заплющила очі.

Коротка ніжно-болюча блискавка ввійшла в мене на єдину мить, прокотилася всім тілом, вибухнула і розколола мене на друзки. Щось полетіло далеко в небо чи щось увійшло глибоко в землю – не знаю. З радості чи з розпачу я голосно закричала, чомусь звертаючись до Господа. Павлуньо закрив мої уста поцілунком, і я стихла.

Мене вже нічого не боліло, моє єство впивалося нечуваною досі насолодою. Я обезволіла повністю, затискала в кулаках жмутки пахучого сіна, радісно віддавалася і віддавалася йому, і він поцілунками гасив мої стогони і крики.

Іноді проривалися у свідомість цвіркуни з копиці сіна, зоряний Ківш у небі над моїми очима, репетувала жаба під берегом.

Гукала мене мама із двору…

Він кинувся у воду і поплив до протилежного берега.

Мене знову кликала мама. Я накинула платтячко. Намацала вже просохлі плавки, а ліфчика не знайшла, бо засвербіло під лопатками. Вилізли крильця, випросталися, і я нечутно перелетіла у наш двір».

Після розмови з Павлом Люд-Кар не квапилася до президентського виборчого штабу. Вона, як і пажерлива до грошей челядь, вже знала виборчі «прибутки» свого патрона. Сперечалися лише за різницю в два-три відсотки. Це розуміли всі, крім Хазяїна. Всі перешіптувалися про те, що він не хоче цього знати.

У Людмили була одна морока: хто більше набере голосів у першому турі – Янаконда чи Алігатор? Яна чи Артур? Яка різниця між ними буде? Щоб вчасно зорієнтуватися.

З Артуром у мене стосунки не гірші, як із Павлом. В найближчому оточенні Янки моїх людей також вистачає. Але Артур мені дуже багато винен. І він це знає.

Вона ніжно любила себе за те, що вчасно, задовго до революції, зорієнтувалася і пробилася в подруги Ксені – дружини майбутнього Президента, бо могла б уже сісти і відбувати термін. Надійно сидіти, а так… пісня… під фонограму… Караоке…

У штабі робити нічого. Хай «шнурки» імітують бурхливу боротьбу за Хазяїна, заробляють свої гроші і вчаться театрально розводити руками. Правда, більшого вони зробити не могли. Винен Павло. Треба було з перших днів віддати мені в руки владні віжки… а не тоді, коли все вже втрачено.

Човен зачерпнув бортом води…

Вона сказала охоронцеві, що сидів на передньому сидінні:

– Додому! Пару годин подрімаю, в штабі нічого робити.

«Мама були п’яненькі, бо розносили пенсію по Городищах та по хуторах. Крилець моїх не помітили. І порваного крильцями платтячка також. І те, що я вже жінка, що спробувала раю – не помітила також. Хоч мені здавалося: це побачить кожен стрічний. Мама попросила, щоб я здоїла корову, а сама пішла, ледь похитуючись на стежці, спати до літньої кухні.

Я хутенько видоїла нашу теплу Майку. Її пругкі, теплі дійки в долонях чомусь вперше так зворушували мене, що я заплющувала очі і затамовувала подих. Не розуміла, що сталося зі мною чи з Майкою…

Накрила марлею дійницю. Напружила крила і полетіла до ставка. Павлика вже там не було. Тільки білів ліфчик на вершечку копиці. Та йшли кудись розкидані по березі мої стоптані сандалики. Опустилася на столочене нашими тілами сіно. Воно було навіть не теплим, а – гарячим, тому на нього не сіла роса.

Це місце я не забуду ніколи. Приходитиму сюди навіть узимку. Тільки я знатиму, що значить для мене оцей п’ятачок Городищ…

Згребла жмутик гарячого сіна, запхнула його за пазуху і полетіла до нашого дворища. А ну ж бо занесу йому теплого молока від Майки. Він же, мабуть, натомився зі мною, нетямущою. Налила глечик по вінця і понесла. На ґанку зустріла свою вчительку, його маму Оксану Василівну, що мила ноги в поліетиленовій мисці.

– Славна дитина. Павло пішов із хлопцями на танці до клубу. Повернеться пізно – молочка свіжого нап’ється… Здогадається, що Насточка йому принесла…»

«Онімілим я повернув мову. Видав необхідні укази. Тепер ніхто її в них не забере, не зірве з уст! Мої укази стоять на сторожі, як воїни-русичі. Все! Українська мова належить українцям. Я змусив чиновників заговорити нею. Свята Покрово! Чуєш? Ти не знаєш наших проблем. Ти дивишся на них звисока, а ми тут, на землі українській. Тому несправедливо дорікаєш мені. Першому. Українському.

Новоявлений Валуєв хай бавить дітей у Пензенській губернії. А вкритий пліснявою привид більшовицького минулого Симченко хай пакує чемодани на московський поїзд. Я вилікував українців від амнезії, повернув їм національну пам’ять. Теж назавжди! Продемонстрував, яким саме має бути український Президент. Тому й не переживаю за результат виборів.

Випити б калинового чаю з муміє і заснути. І прокинутися новим Президентом. Я підготував народ до того, щоб голосував за патріота, а не за космополіта Алігатора чи за вершницю, що намагається вискочити на непідкованого українського лошачка породи «націоналіст».

І не за напівосвіченого, недорікуватого Алігатора.

Але й не за лукаву і реактивну Янаконду.

Інших не беру до уваги.

Зелепухи.

Вигризки!

Політичні блазні.

Ліліпути!»

Павло долив питва в золотий келишок, погрів його у красивих, знаних з телевізійних екранів багатьом українцям руках, але не випив, а виплеснув трунок до каміна, що яскраво спалахнув, кинув президентську тінь на лілову штору та лики святих. Вогонь знову задрімав між дубовими полінами.

«Ні, Оранто, твій голос несправжній!

Я не маю права програти ці вибори і залишити напризволяще свій народ. Хто зможе вести його далі? Подати йому сильну, патріотичну руку і вести.

І в той же час тримати хреста на плечах. Хреста, на якому підло розп’яли Твого Сина.

Понтій Пілат після цього, мабуть, жартував: завжди мийте руки з милом.

Хто? Хто здатен нести цього хреста? Янаконда із своїм виводком, у якому лише кілька дрібних, портативних патріотиків? Дуже їх мало, і дуже вони маленькі та безіменні. А решта в Янаконди – малоросійське «собраніє».

Чи ставленик безродних олігархів, керований з Кремля Алігатор на чолі п’ятої колони?

Ніхто! Нема нікого! Близько нема! Крізь бінокль не видно!

Піду лише тоді, коли народ стане нормальною нацією!

Отоді я спокійно передам владу комусь із молодих, вихованих вже на моїй ідеології. Тоді можеш покинути мене, Покровонько. Але не зараз.

Можливо, доведеться пережити другий тур, у якому Алігатора я завалю. Головне, Янаконду в першому загнати в терарій. І замкнути назавжди. І викинути ключ в Дніпро з моста Патона.

Нашому народові завжди бракувало спрямованих у майбутнє, цільних лідерів. Усі жили тільки емоціями та сьогоднішнім днем. Оминаючи минуле і майбутнє. Ніхто не мав стратегічного, державницького мислення. Головним було – визволитися з-під ярма, стати незалежними, а що робити далі – ніхто не думав. Ця роль випала мені. Першому! Тому, можливо, допустився маленьких промахів. Ненавмисне. Старався з усіх сил. Не вийшло. Вийде в другій каденції!

Нікого так відкрито, радісно не обирали, як мене. Та й нікого так не любили. Навіть хрещеного батька України святого Володимира, Оранто, так не любили. Його ненавиділи, бо одбирав у них поганську віру. Жорстоко одбирав.

Хіба що так любили Богдана. Правда, до Берестечка і до Переяслава ще так любили Богдана. До його поразок.

Останній, Розумовський, – хитрий, вчений, високоосвічений, але – оперетковий блазень при царському дворі.

Більше нікого.

Виговський був самотнім.

Мазепа – ще більше. Трагічно самотній. І проклятий у тих церквах, які збудував. І накликав анафему на весь свій народ. І потоплено в крові Батурин. І помер Іван у дощову ніч у Волощині. І був дощ на далеку дорогу, в Царство Небесне.

Грушевський – просто декоративний, ледве діючий експонат. Патріотичний, але надто компромісний дідуган, обплутаний архівним павутинням нашої історії. Додумався: розформувати готову до оборони України армію, бо, мовляв, Росія ніколи не піде проти нас. І назустріч Муравйову вийшли тільки гімназисти.

Оце і все, що мала нація до мене.

Після моєї романтичної, як подув морського вітру напровесні, революції світ вперше заговорив про Україну. Хто ще міг так зсадити з печі українців, крім мене? Янка? Та вона може грати тільки в другому ряду, а точніше – лише в масовках.

Даремно, повторюю, я взяв її у мою революцію. Треба було йти без неї. Та якби не я (Дурило! Дурко!), про неї давно б забули. Все! Годі! Після перемоги – заганяю Янаконду в терарій, хай собі там сичить і зціджує отруту на медичні потреби.

…Не захотіла мене, коли удвох їздили на чергове європейське тирловище тодішніх, ще безвладних, опозиціонерів до польського містечка Криниця в горах. Жили в одному готелі. І номери були поруч.

Після «пенькної» вечері в ресторанчику над потоком були хмільні, безтурботні та веселі. Таємничо шурхотіло листя під ногами. Улесливо жебоніла вода в гірській річечці під місяцем…

Вона повела мене до пам’ятника якогось німого українського маляра-примітивіста (забув уже його ім’я[7]), що жив тут із песиком. Розповідала про нього. Лемка чи бойка. Я тихо захоплювався нею: все знає, холера, і це звідкись вхопила. Без референтів.

У мене в портфелі була пляшка сухого вина. Я вибив корок по-студенському, гепаючи долонею у дно. Ми сиділи на лавчині біля пам’ятника художника з собачкою, пили з горлечка вино і сміялися, підкидаючи ногами опале листя.

Містечко вже дрімало. Сама взяла мене під руку, ішли до готелю, зупиняючись, щоб по черзі ковтнути вина.

Цього вечора вона була занадто, я сказав би, навіть нахабно красивою. Місячне сяйво золотило її вродливе обличчя, м’яко підкреслений шкіряним поясом стан, пружні ноги… Дуже гарна і зваблива, холера ясна… Моя «генеральна» Ксеня вже розповзлася, а ця – еротичний дурман… Мені здавалося, що дуже любо обом.

У готелі ми розійшлися по своїх апартаментах. Я навіть обережно поцілував її на прощання, вдихнувши запах тривожно- ніжних парфумів.

А тоді зателефонував: у мене знайшлася ще одна пляшка вина…

Не хочу й згадувати: вона байдужо процідила: «Я стомилася, Павле, вже засинаю. Викинь дурне з голови. Вечір був прекрасний. Засинай і ти…»

Так мене ще не ображала жодна жінка. Жодна. А було їх… Набагато молодші і красивіші за Кобру… І за Ксеню…

Тепер вона нав’язує думку українцям, що я, маючи нечуваний рейтинг, за п’ять років ні на сантиметр не наблизив Україну до Європи.

А нащо її вести до Європи, як вона сама – Європа, більше того – саме серце Європи, неповноцінної без нас, без України, Європи.

Я виріс в українському осердді. На сонячному українському Поділлі. Батьки, правда, були переляканими, переживши в дитинстві колективізацію, в юності – голодомор, у молодості – сталінщину і війну. Вони любили Україну, але зціплювали зуби, щоб не говорити про це своїм дітям.

Не знаю, можливо, завдяки Покрові, Оранті я вдихав Україну кожною клітинкою, вона входила в мене з водою і хлібом, з повітрям і піснями, з українськими дівчатами та жінками, яких я любив.

Я – українець!

Патріот цього народу, його оборонець!

Колись в Україні видющі хлопчики водили сліпих кобзарів. Я, Павло із Городищ, став, мусив стати хлопчиком-поводирем сліпої України.

А що вона? Продукт зросійщеного «востока». Майже землячка Алігатора. У дитинстві вдихала не дух України, а дими металургійних гігантів, куряву териконів, двиготіння вантажених ешелонів з рудою та вугіллям, ревище реактивних літаків над головою, у кращому випадку – мовний суржик.

Грає роль української Жанни д’Арк, радикальної патріотки, готової до страшної муки і смерті за ідею. А насправді – змія в українських строях.

Правда, розуму не одбереш. В потрібний момент моїм патріотичним лайдакам завдає нищівного удару: «Хочете двомовності – вивчіть українську!», «Хочеш української України – знайди її в собі», «Виймемо каміння з-за пазухи і обгородимо ним Україну!», «Якщо пацюки з нами – значить, корабель ще не тоне», «Богові – Богове. Кесареві – кесареве. Все зрозуміло. Але чому нічого не потрапляє Богові?», «Для манії величі абсолютно не треба величі. Вистачить і самої манії». Зміюка! З реактивним розумом. Загони моїх козачків не встигають реагувати на її випади. Казав їм: ідіть на випередження, атакуйте, не давайте передиху. А вони лишень навздогін…

Під час ще минулих виборів: «Я готова у його штабі прати онучі повстанців!» Так, розуму в неї не бракує, але лукавого, отруйного розуму. Усі відразу зрозуміли, що вона не претендує на посаду Президента, але прем’єра – мушу віддати.

Не заперечую: завдяки їй вперше патріоти об’єдналися задля спільної мети. Вперше. І це зробила вона. І набрала тоді для себе мільйони симпатиків. Нічого не скажеш, розумно. Звісно, претендуючи на роль прем’єра. Якби її сьогодні не було – не було б у мене головного конкурента.

З Алігатором я впораюся. Спеціально пробачив йому всі образи, викликав його з небуття – проти неї. Думав, хай б’ються, а я пожну перемогу. Змішала усі плани.

Дехто в моєму оточенні теревенить, що треба було з нею по-доброму домовлятися, не йти на конфлікт…

А що б сказала Ксеня? А що було б у родині? А крім того, вона б тоді легко заробляла бали на президентські вибори. Собі. Не мені.

Викинь це зі своєї мудрої голови, Павле! Не треба! Все було правильно! Я завалю їх обох! Недовго залишилося…

«Щовечора ми бігали до ставка, де я за дня настеляла свіженького сіна з чебрецем, м’ятою, пелюстками півонії та деревієм. В копиці сіна ховала стареньке, але випране і висушене на сонці покривало. Як тільки смеркалося і мама здоювала корову, я несла йому додому ще тепле молоко. Він пив його нахильці із глечика, воно стікало по бороді на засмаглі груди, такі красиві, а тепер і рідні мені. Його ліве око враз моргало мені, і я притьмом бігла додому. На бігу з-під лопаток вилущувалися мої крильця, і я летіла.

Те, що мені розповідали бувалі однокласниці, не можна порівняти з тим, що маю з моїм Павликом. Це – зовсім інше. Це – перехід через рай. Єство провалюється і довго летить, летить, летить у тьмаву, а тоді й зовсім темну прірву. Здається, що вже ніколи не буде дна, що отак летітимеш аж до самої смерті. Але це – смак безсмертя, якщо тобі так медово летіти… Лечу! Лечу. Раптом тобі забиває подих. Ти м’яко торкаєшся пальцями ніг податливого, як шовкова подушечка, дна. Воно відштовхує тебе вгору. І ти знову летиш туди, до світла, до Павла, до запаху сіна з чебрецем і деревієм.

Розплющую очі, і в них вривається синющий струмінь городищенського неба. Ти стрімко наближаєшся до нього, прошиваєш його тілом і влітаєш у затоплений сонцем простір, де співають райські птахи з довжелезними строкатими хвостами, де тебе лоскочуть тлустенькі амурчики, поколюючи тіло іграшковими стрілами…

Ми не пропустили жодного вечора».

«Передзвонив мій міністр оборони. Вибачався. Мляскав губами. Сказав, що готовий до відставки. Попередні дані голосування у військах невтішні: Яна та Артур обійшли усіх. Я – на п’ятому.