Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Армія – це ще не Україна! То більше, я з тріском турнув попереднього, Яниного міністра. Він не віддав моєму синові шість гектарів землі і порожні казарми розформованої частини в Одесі. Сам син Президента приходив до нього, а воно сказало: «Якби це моє майно – я б тобі подарував. А воно – державне. Не можу. Так і передайте своєму татові». Здається, так він сказав. Синові Президента. Воно не може, бачите. То який же ти міністр, якщо не можеш вирішити такої дрібниці? Хотів заробити собі політичний капіталець. Не вдалося. Ми цю історію перевели в режим «шепоту». А новий міністр не встиг «розкрутити» армію під мене, першого патріота при владі.

Ні, після перемоги треба все радикально міняти. Міністри в уряді – сірі і злодійкуваті. Президентська вертикаль – некерована. Все це результат моїх генетичних національних рис – доброти і довірливісті.

Міняти! Міняти все після перемоги. Якщо перемагаю в першому турі, то починаю вже завтра. Міняти! У мене є воля! Вистачить на всіх!

Чуєш, свята Оранто! Є! І вистачить на всіх!

– Ти ж це казав ще до коронації. З усіх амвонів…

Обіцяв народові різкі рішення, радикальні заходи:

Заповнити тюрми злодіями.

Взяти під контроль скоробагатьків.

Припинити політичні сварки між своїми, патріотами.

Зробити одну помісну церкву в Україні.

Офіційно позначити кордони держави.

Зробити військо професійним, щоб знову не виходили під Крути юні ліцеїсти і поети.

Вступити до Європейського товариства.

Ну, не вдалося, не вистачило часу, всього п’ять років… А головне – моє бездарне, малоросійське оточення… Постійні зради… Янаконда…

– А хто тобі їх добирав?

Та замало в Україні чесних, патріотичних людей, Покровонько. Дуже мало, Оранто. Ой, як мало! Грузинський президент, мій друг Нодар, по закордонах визбирує собі урядовців, а я мушу набирати зі своїх, тутешніх.

– Чого тобі ще не вистачило, Президенте?

Та годі. Годі дошкуляти мені в таку годину! Чекаємо результату. Все виправимо. Буде ще п’ять років, Пресвятая Богородице. Ти тільки не виховуй нас, а поможи і спаси…»

Попросив, щоб обслуга принесла бутерброди з чорною ікрою та сільським маслом і мороженого сала з часником. Дістав з бару нову пляшку, налив на денце келишка, став перед дзеркалом:

– За тебе, Президенте! За тебе в другій каденції, де допишеш українську історію власною рукою. І Янка піде до свого «хоуму», не заважатиме це зробити, а Покрова підтримає, бо ти мічений нею і її Сином на служіння Україні, – він облущив помаранчу, вдихнув її сласний дух, понюхав пальці, пропахлі помаранчевою шкіркою, і йому стало тепло. Від каміна також…

«Моя мама здогадувалася про все, бо якось, прийшовши із дня народження тьоті Люсі веселенькою, сказала: «Лиш не повтори моєї помилки. Не принеси в подолку… Трішки думай, Насте… В Городищах вже гомонять про тебе. Хтось підгледів. Можеш іти, я сама їм молока віднесу».

Останнього вечора перед його від’їздом на навчання до Києва ми пили солодке вино, купалися, любилися, знову пили солодке вино, знову купалися і знову любилися. Я літала і падала, і намагалася все-все запам’ятати навіки. Кожну секундочку, кожен рух, кожне слівце, кожний поцілунок, наше гарячковите дихання і пристрасні шепоти.

Він просив мене зберігати йому вірність, а він зберігатиме свою для мене.

А тоді ми пішли до клубу на танці.

Вперше удвох. Я трималася за його руку, але землі під ногами не чула. Летіла.

Хай бачать мої однолітки та старші дівчата і хлопці, з ким я, Настя, яку ви позаочі називаєте «байстрючкою», бо мій батько від мене відрікся ще до мого народження… Але ж, бачите, виросла. Цієї весни стала «найкрасивішою комсомолкою району». Такий конкурс організували в Крижополі. За цю ініціативу секретаря спершу дуже гудили, навіть чекали, що видадуть «вовчий білет», але тоді його забрали до Вінниці. Кажуть, що він організує обласний конкурс «Найкрасивіша комсомолка області». Може, поїду, якщо в райкомі комсомолу знайдуть гроші на плаття для мене і куплять туфлі.

Але найголовніша моя перемога, найкращий приз – він. Він! Ми прийшли з ним на танці! Любуйтеся нами, городищенці!

Господи праведний! Він галантно запрошує мене на вальс.

Я не дуже вдатна до танців, бо ніколи було навчитися. То садимо картоплю з мамою, то білимо хату, сапаємо грядки з часником і цибулею, то збираємо колорадських жуків, косимо і сушимо сіно, гній з хліва викидаємо, то корову пасемо, то…

Вже повів мене, поклавши мою долоню у свою гарячу руку. Другу (ще гарячішу!) – на талію. І відразу ж крутонув мене. Я зачепилася сандалькою за його моднячий босоніжок. На нас витріщили очі все молоде Городище, я заточилася, і ми мало не впали на підлогу. Напружилася з усіх сил. Враз вистрілили мої рятувальні крильця з-під лопаток. Стрепенула ними. І – полетіла.

Павлик відчув мою легкість і теж ніби полетів разом зі мною. Ми заполонили все танцювальне коло, ніхто не ризикнув кинути нам виклик.

Завклубом ввімкнув вальс ще раз – і ми з моїм коханим літали далі. Я трішки оговталася і переживала, що в мене дуже куценьке платтячко, але… в мене красиві ноги і стегна, шовково-мармурове тіло – хай дивляться. Я вже – жінка. Я – доросла! Любуйтеся нами з Павлом!

Я бачила, як мені заздрять однолітки і старші. Павлик узяв мене під руку, і ми демонстративно вийшли із танцювальної зали.

Знову купалися і любились. Він приніс ще пляшку солодкого вина. Знову купалися і кохались. Мама мене не кликала, і це тривало, аж поки не засіріло над Городищами. Він обцілував моє вологе від роси тіло, ще раз взяв мене, вже при світлі, ми скупалися і попрощались.

Вдень я стежила крізь шпарку в паркані, як він на ґанку збирає чемодана. У заплічний мішок напихає нашого домашнього масла, банки меду, сметани. Вудженого сала. Домашньої ковбаси в горщику…

Затраскотів мотоцикл з візком: його дядько Гнат приїхав, щоб відвезти Павлуню в Крижопіль на залізницю.

Я нічого іншого не придумала, як винести йому назустріч глечик свіжого молока. Він одмахнувся від нього, щоб не «зафоцькати голубу теніску».

Ревнув мотоцикл, гребонув заднім колесом спориш. Вітер напнув його теніску, заліз у чуприну і підштовхнув мого любого у бік Крижополя…»

«Головне, щоб вона не вискочила в другий тур! Буде битися несамовито. Пам’ятаю, як вона допомагала мені на виборах. Діє, як воднева бомба. Залишається тільки нерухомість. «Для нього найважливіше з мистецтв – нерухомість» Це вона про Алігатора.

Рідна Оранто, допоможи завалити Янаконду, якщо проповзе в другий тур… Допоможи. Приймаю всю твою критику. Старався. Але не доробив. Я ж не вчився на Президента. Та ще й такої важкої країни і нації. Виправлюсь. Ось побачиш.

Із другим пришестям – багатьох вимітатиму з оточення. «Президент потрапив у вороже оточення і сміливо вийшов із нього», – скаже моя вільна преса.

Із безликого натовпу я творю націю. Так, не завершив, але після першого мого терміну стало більше українців серед хохлів і малоросів, дорога моя свята Оранто. Ніхто не розуміє, як важко було це зробити…

Отож, дайте (дайте!) мені ще один президентський термін! Ісусе! Царице Небесна! І я створю повноцінний український народ!»

Президент тихо простогнав, звівся на довгі ноги і знову осів у пухкий шкіряний фотель із різьбленими підлікотниками у вигляді драконової голови з ошкіреною пащекою.

Цей фотель привіз Президентові вінницький, надміру самостійний, губернатор. Знайшли цей раритет у Городищах, на горищі в Павлової сусідки. Ніби колись то було сидіння Івана Богуна, яке забули козаки, женучи ляхів із Томашполя на Немирів.

На ньому сиділи війт, голова комнезаму, потім голова колгоспу, потім парторг. Шкіра протерлася до дірок, пружини вилізли, і фотеля викинули на смітник. Хтось вночі підібрав його і заховав. Забули.

Коли Павло призначив головою району свого кривенького небожа Лукаша з Городищ, той і познаходив для вуйця:

а) ярмо, в яке до корови ніби підпрягалася по війні його мама, юна ланкова Оксана;

б) залізне кінське путо, в яке тато, Дмитро Васильович, на ніч «взував» корову, щоб не вкрали;

в) самогонний апарат, яким гнали самогон на весілля тата Дмитра і мами Оксани;

г) начищений до блиску бронзовий німецький дзвінок, що багато років по війні скликав городищенських школярів (і Павла, звісно) на уроки;

д) кований вухналь, забитий у сволок, до якого прив’язували колиску із майбутнім Президентом.

Все це експонується на дачі Павла, показується зарубіжним гостям та друзям.

Фотель відреставрували у Вінниці, і тепер він гріє Президента України в його заміській державній резиденції…

…Телевізійні канали, в чеканні перших, попередніх результатів товклися на тому, що вже нікого не цікавило: як голосували основні претенденти на трон. Павло знову любувався граціозністю своєї ходи, довгим кашеміровим пальтом із лискучим шкіряним коміром, білим кашне. Благородством вкрапленої в чуба сивини. Ніби на мить вискочив з хати сніжного вечора. Красивою правою рукою, що м’яко вкидає з двох пальців бюлетень до урни. Видовженими нігтями, над якими вчора попрацювала манікюрниця Клава.

Оператори недружніх каналів навмисне брали його крупним планом, щоб виднілися зморшки на чолі, довкола носа та маленькі мішечки під очима. Так-так, нирки просять курорту, поза дискусією. Переможемо – пролікуємось. Усмішка, правда, не вийшла. Якась невпевнена, тривожна.

Він подумав, що треба було вранці потренуватися перед дзеркалом, але Ксеня з Людмилою нервово квапили. Тільки усмішка вимушена, а все решта – образ переможця!

«Алігатор на дільниці – запряжений в колісницю слон у крамничці скляних келихів.

А Янаконда – ніби мармуровий пам’ятник собі самій. Хоч і облачилася у вишивані білі шати. Теж мені заявка на княгиню Ольгу. Кому будеш мстити голубами із вогнем у лапках, Лжеольго? За що? За твою поразку?

Це ж я навчив українців (і її!) носити вишивані сорочки та блузи. До мене ні вона, ні інша челядь і гадки про це не мали. А тепер вишиванки одягли міністри, губернатори, чиновники, депутатки, актриси… Більшає українців серед малоросів. Більшає!

Коли буду вводити в армії нову форму, треба щоб якісь елементи були з національною вишивкою. Скажімо, комірці сорочки чи кітеля. А в Президентському полку треба ввести автентичні козацькі строї. Шаровари. Кунтуші. Смушева шапка. Хромові чоботи. Черес. Шабля при боці… Буде робота для вишивальниць, відродяться види народної творчості. І українські вояки впевнено будуть голосувати за патріотів до влади…

Добре, що моя генеральна Ксеня залишилася на президентському хуторі. Діти сплять. Вона щось обмірковує. Ще не прийняла рішення. Тому й не дзвонить.

Переживає. Вона фанатично увірувала в мою перемогу. У нашу спільну перемогу. Моя перша наречена Лідка, яка подобалася моїй матері, любила мене, але була байдужою до моєї кар’єри і не дуже вірила в мою зорю. Хотіла простого, як житній хліб, як літнє тепло, як зимова змерзлість, не ризикованого, надійного життя. Зі щоденною роботою, заробітком, сімейною вечерею. Сексом, коли позасинають діти. Міцним сном. І – знову все спочатку. Так живуть мільйони українців.

Добре, що ми з нею люто посварилися перед самим одруженням. Не пригадую за що. Здається, за генеральську дочку Ксеню, яка через батька, врятувала мене від Афганістану, куди я був уже запроторений військкоматом – на смерть.

А Ксеня ні секунди не сумнівалася в унікальній ролі свого чоловіка, в моєму везінні, навіть – особливій місії. Вона постійно нагадувала про це тоді, коли я занепадав духом. Скисав. Готовий був зупинитися на досягнутому. Без неї моя доля була б прісною.

Після стількох слабодухих, сірих, безвольних гетьманів і самопальних комуністичних вождів мусив прийти вольовий український патріот. Мені вклав у руку булаву сам народ. Не козацька рада, не юрба «на майдані біля церкви», не політбюро, а більшість мого народу. Тобто – народ».

«У морозну та сніжну зиму, коли він приїхав на канікули, ми цілувалися під місяцем до знемоги.

Не райком комсомолу, а голова колгоспу із сусідньої Городківки (його виключили з партії за те, що насипав посеред села курган жертвам голоду тридцять третього) – заплатив за «княгинене плаття», туфлі, панчохи, за дорогу до Вінниці, за готель, і я таки поїхала на обласний конкурс красивих комсомолок.

Перемогла дочка заступника голови облвиконкому, але мені дістався приз глядацьких симпатій. Про це гримів увесь район, а найбільше – Городища і наша школа.

Павло гордився мною і палко цілував уста, шию, вуха, руки біля скутого кригою ставка і нашої засніженої копиці сіна. Ми мерзли і неохоче розходилися по домівках.

Та одного разу таки ризикнули… в моїй хаті, посеред дня, коли мама понесла пошту на далекий куток.

Як я проклинатиму потім цей день! Як ненавидітиму! Не день, а кара Божа!

Ні, Господи, прости мені. Не проклинаю! Ні! Не візьму гріха на душу!

Ще у квітні я їздила в училище на попередню співбесіду. Директор був членом журі конкурсу красивих комсомолок у Вінниці, відразу впізнав, напоїв чаєм з цукерками, покликав викладачів, назвав мене «віце-красунею області серед комсомолок». Я відчувала погляди молодих викладачів на моєму тілі. Одні погляди погладжували мене, а інші – пощипували. Ідіть під три вітри! Я ношу дитя від мого любого Павлуня! Належу тільки йому одному!»

«Указом про Ватажка я здорово наступив на Янку. Хай тепер доганяє і жалить свій власний хвіст. Західняків і східних патріотів прихилив цим указом до своїх грудей. Ґеніальний хід! Най тепер викручується, сичить. Удару завдано вчасно.

Побоїться відкрито підтримати указ, бо підіграє Президентові, авторові сміливого рішення, і втратить голоси на сході та в центрі. А виступить проти – пролітає в галичан. Я пришпилив її.

Унікальний винахід! Чотири мільйони голосів на мою користь, вже в урні!

Герой, Ідеолог Незалежності – проти Янаконди. Хай попрацює на Україну ще раз. Потрудися, друже! Воно воздасться.

З поверненням із небуття! Я тебе воскресив, то підстав плече і мені… Навіть Покрова підтримує. Заступниця українців перед Богом.

І ти, Юрку! Бойовий партизан, потрудись також! На Україну!

Я вас, Ідеолога і Ватажка, витягнув із того світу. Визнав офіційно Героями, то потрудіться на рідну Україну.

Після вас такого, як я, при владі в Україні ще не було.

Якщо, не дай Господи, програю, то все зроблене вами і мною пропаде пропадом. Навіть Покрова нічого не врятує. Тому мені треба ще п’ять років. Всього п’ять!

Алігатор, звичайно, напів’яничар, держава для нього – це одна його область із характером Дикого поля. Україну не відчуває і не розуміє. Він її боїться. Але краще він, як гадюка.

Чому, Павле?

А тому, що Алігатор доведе Україну до того, що навіть його зрусифікований люмпен шкодуватиме за мною, за українським Президентом.

А хитра і розумна Янка намагатиметься з останніх сил довести, що вона – велика українка! Перша жінка-Президент. Рятувальниця України. Що вона – княгиня Ольга в новітній історії. Не менше як княгиня Ольга. Як Індіра Ганді. Маргарет Тетчер! Як Ангела Меркель!.. Не станеш, не станеш жодною з них!»

«На початку травня вже не було сумніву: я – понесла від нього. Спершу отерпла від страху. Як сказати мамі? Як закінчити десятий клас? Як вчинить він? Що скажуть Городища?

Тоді трішки одійшло: він старший, порадить, у нас велика і справжня любов…

Увечері мама попросила віднести сусідам листа від їхнього сина Павла. І якось лукавенько усміхнулася при тому. Я запам’ятала адресу його гуртожитку. Довго, кілька днів, писала, переписувала, рвала на дрібну січку, а тоді писала знову в шкільному зошиті листа до мого коханого, до єдиного у світі, якого так шалено хотіла. І він мене хотів. Мій перший. І останній мій!

Я вже стала думати, що мама перехопила його відповідь на пошті і чомусь приховує від мене. Але по ній не видно. Я знаю, вона б себе видала.

Мене нудило на уроках, особливо на фізкультурі. Я ховалася в дерев’яному шкільному туалеті і блювала до сліз. Прибігши додому, притьмом спускалася до льоху і трощила квашені огірки та помідори з діжок.

Отупіла від страху: чим це закінчиться? Я ж довірилася йому, думала, що він досвідчений, просила, щоб стежив, аби не «влипла». Чому він мовчить? Невже не розуміє, в якому я стані? Добре, що ніхто не здогадується… Поки що… поки…

І тільки посеред червня, коли я склала випускні іспити, мама принесла мені листа, кумедно затиснувши його між зубів – голубка в дзьобику…

Лист був коротесенький, але милий мені. Пам’ятаю і досі кожне словечко. «Дорога моя сусідко! Все було гарно. Чекай мого приїзду на канікули. Ще є час. Твій Перший». І – розмашистий, як розряд блискавки, підпис.

Я вже не поміщалася в свої спіднички, ліфчики і блузки. Намагалася лягати спати до приходу матері, нарікаючи на головний біль від іспитів, та вона затримувала на мені незвичний для неї пташино-печальний погляд, але нічого не казала.

Ми вирішили, що я вступатиму до Тульчинського культосвітнього, бо тут не беруть хабарів, а на інше у нас немає грошей. Близько. Щонеділі можна приїздити додому. Картопля, квашенина й сало знайдуться у льоху».

Мобілка заспівала «Тбілісо». Нодар!

– Привіт, друже! Щойно про тебе думав і вже хотів дзвонити. Як ти там?

– Збираюся до тебе на інавгурацію. Що привезти?

– Барило «Хванчкари».

– Трохи забув українську. Барило – це трилітрова банка?

– Не прикидайся. Знаєш, що це набагато більше. А з корупцією в тебе як? Казав же, що стала головною національною рисою грузинів. Українців, либонь, ще більше…

– Маквала в опозиції потирає біленькі ручки. У її лавах поповнення. З числа окремих потерпілих, що… залишилися на волі. До Грузії інвестиції пішли валом. Будую дороги, готелі на морському узбережжі. Минулого тижня «виловив» ще одного двадцятисемирічного грузина в Сінгапурі. Талановитий фінансист. У двадцять п’ять вже радником прем’єра Сінгапуру. Етнічний грузин, батьки якого емігрували з Гагри під час абхазької війни. Тепер маю міністра фінансів. Та годі про мене. Що там у тебе, друже?

– Все добре, Нодаре. Йде підрахунок голосів. День інавгурації погоджу з тобою… Я б із задоволенням поміняв свою Яну на твою Маквалу. З доплатою…

– А в моєму уряді є палкі симпатики твоєї прем’єрки. Красива, бестія. Сильна. Сексуальна. Ввійшла в десятку найвродливіших жінок-політиків. І найголовніше – розумна, – Нодар соковито, з вологим видихом, реготнув. – Тримаю за тебе кулаки, ставлю свічку і чекаю результатів. Відразу передзвони мені, щоб я першим привітав тебе. Перемагай і повиривай зуби, як ти там його називаєш? Крокодилові. Раша робить ставку на нього. Маю достовірну інформацію. Він здаватиме Україну. Сам винен, Павле. Після революції на ньому вже був жирний хрест. А ти, ґенацвале, зробив собі з нього конкурента. Чекаю дзвінка.

«Він приїхав у Городища тільки посеред липня, коли я вже провалилася у відчай і приховати тяж було неможливо. Він приїхав обіднім автобусом із райцентру, але не прийшов до мене. Купався, їздив на батьковому мотоциклі рибалити на Савчині ставки в покинутих хуторах. Ці дні, години, хвилини були для мене суцільним стражданням. Я падала на ліжко і ревіла, впиваючись зубами в подушку. Була на межі самогубства. Мене стримував лише плід нашої любові, який уже нагадував про себе ніжкою чи ручкою…

Ми зустрілися лише четвертого дня, коли він з рушником через плече прийшов купатися до ставка. Довго плавав, я чекала на березі.

– Нічого не розумію, Павличку, – тремтячим голосом прожебоніла, коли він витерся і нарешті помітив мене.

– У мене була практика в колгоспі на Луганщині. Думав, ти давно зробила аборт…

– Чекала твоєї поради, мій рідний, – я підхопила край рушника і допомогла йому витерти спину. Красиву, засмаглу, любу мені спину із великою родимкою на лівій лопатці.

– Порада проста, як клямка у хвіртці: зробити аборт, вчитися, а тоді одружимося, Насте, – він витягнувся на вигорілій траві і очима показав, щоб лягла поруч.

– Вже пізно, Павле. Крім того, мама мені заборонила викидати дитину. Ти не переживай. Ніхто в Городищах не знатиме, що це – від тебе. Так порадила мама. Крім неї, в мене нема нікого, Павле. Вона пережила подібне… Ти ж знаєш. Я виросла без батька.

Сказала це і заточилася від нападу нудоти, жалю до себе і до моєї мами, гострого болю в серці і затьмарення в очах. Та мені вистачило сили втриматися на ногах, не розридатися при ньому, ступити на рідну стежку, що веде через город до нашої хати, а далі стежка провела мене аж до порога. Аж тут я дала волю сльозам і крику. Лупцювала мокру від сліз подушку кулаками, кричала до хрипоти, судома зводила мені щелепи і пальці рук.

Та воно раптом здригалося в мені, я сторожко затамовувала подих, забувала про все на світі і слухала тільки його, ріднесеньку кровиночку, живу часточку мого єства. Мого і Павлового єства. Виснажена, в чеканні, поки воно знову заворохобиться, я заспокоювалась і навіть западала в забуття, чи то напівсон, чи напівпритомність.

Краєчком свідомості ще сподівалася, що Павло ось-ось сяде біля мене на ліжку, заспокоїть, погладить, як казав, «притрушені золотою пергою», коси. Поцілує, казав, «стручки негритянських губів». Притулиться устами чи вухом до мого живота, щоб почути, як живе наше спільне створіннячко, плід нашого шаленства і медового одуру…

Та Павло не приходив, дитяточко не ворушилося, на мене нападала образа і жаль самої себе – з новою силою ревіла, закашлювалась, хрипла і сходила сльозами. Ходила по хаті і знову падала на ліжко.

– А ну перестань зараз же, телице! Порозкошувала – і годі! Добре, що хоч порозкошувала. А тепер – будні. Життя. Я все бачу. І все знаю. Ти повторила мою долю, доню. Нічим тобі не можу дорікнути. Я любила так само. І всім життям заплатила за те, що пробігла раєм… Здою корову, а ти встань, умийся, напийся свіжого молока і спи. Думай про дитинку. Городище тиждень помантачить язики і – замовкне. А рід наш, Сиротюків, продовжується. Дай, Боже, хлопчика»

– Передай Людмилі Карпівні, що святкувати перемогу будемо в штабі, а не в ресторані, – сказав Президент охоронцеві Юркові. – Впускати всіх, навіть бомжів. Харчі – народні. Печена картопля, сало, варені яйця, кислі огірки, тюлька з пахучою сільською олією, домашня ковбаса. Але – багато. У полив’яних мисках. Чорний хліб. Обслуга – дівчата з ансамблю Вірського чи хору Верьовки.

Він висипав у майже погаслий камін два пакети сухого пального, підпалив його. Білі кубики кволо затліли, тоді зайнялися синюватим полум’ям. І нарешті яскраво спалахнули, осяявши пащу каміна.

Почекав, поки охоронець зникне за дверима.

Павло боявся, що, залишившись на самоті, Богородиця-Покрова знову почне його виховувати. Це якесь наслання. Мука. Одур! Може, від «Янки ґоу додому»?

Став на коліна перед іконою «української Богородиці-Покрови», яку оплатив один із дружніх йому олігархів. Грецький богомаз скопіював ікону геніально.

Більш освяченішої ікони в Україні немає. Лик Марії ледь проглядаються, та очі її пильні, як рентген, – видивляються Україну з минулих віків. Століттями вивчають українців. А зараз – українського Президента, якого на іконі зображено внизу серед інших українців.

– Отче наш, який є на небесах! – прошепотів Президент, і в цей час зателебенив синій урядовий телефон із золотавим тризубом.

Він подумки лайнувся і встав з колін. Підійшов до апарату.

– Пане Президенте! Будьте біля телевізора, зараз оголосять екзитполи. Думаю, що Алігатор і Янаконда прикупили соціологів. Зараз побачимо. О, пішли перші дані. Я передзвоню вам, – сказала Людмила і вимкнула зв’язок. Доглядачка за мною. Ксенине всевидюще око! Щоб воно осліпло!..

«Веселенька після роздачі пенсії мама кинула лукаво:

– Вася Кабася переконує Городища, що ти, вродьби, від нього понесла, і він на тобі буде женицця…

Мої вуха сприйняли це, як повів теклівського вітру з Тульчина. Жирненький, кругленький, масний, як кабанчик, Васька з нашого класу, якого ми вважали не парубчаком, а особою середньої статі, – раптом набивається в батьки мого зернятка. Та йди ти під чортів хвіст, Кабася!

Але через чотири дні мене почало телесувати. Зернятко просилося у цей осінній, відмираючий, але живущий світ. Просилося в Україну, проголошену два тижні тому. Як у ній буде житися моїй мамці, мені, манюнькому створіннячку з мого лона? Як? Всі кажуть у Городищах, що – краще. Дай, Боже. Дай…

Мама носила Городищам пошту, а я вслухалася в своє життєтворяще черево: коли? Кожної хвилини це може статися.

І тут біля наших бляшаних воріт щось загуркотіло. Тоді заскавчали сінешні двері. До кімнати вкотився Кабася. І не своїм писклявим, а чоловічим голосякою вигукнув:

– Хватить! Я зробив тобі дитину! Завтра дев’ять місяців, як ти мені віддалася! Їдемо до пологового в райцентрі. Збирайся! Хочеш, донесу до «бобика»?!