Віта Ностра

Настала обідня перерва.

На загальному стенді з розкладом Костя приколов окремий список – індивідуальні заняття зі спеціальності. Саша знайшла себе під номером «один», її час починався одразу після дзвінка на третю пару.

– Навіщо ти мене поставив першою?

– А тобі що, не подобається?

– Заспокойся, – сказала Саша примирливо. – Я просто питаю, без підтекстів.

– Я подумав, що тобі краще відстрілятися зразу, – сказав Костя помовчавши. – До того ж, ти цей ідіотський текст знаєш краще за всіх.

– Чого ти так вирішив?!

– Ну, якщо не хочеш, то я замість тебе піду!

Продзвенів дзвінок.

* * *

За деканатом, у закутку, містилася аудиторія тридцять вісім. Чому цій кімнаті дістався такий номер – Саша зрозуміти не намагалася. Постукала у двері й зайшла. Аудиторія була крихітна, без вікон, і в ній стояв тільки стіл та кілька стільців. Зі стелі на дуже довгому шнурі звисала гола лампочка. Від її пронизливого світла Саша замружилася.

– Самовій, ви спізнилися на дві хвилини.

– Я… не могла знайти тридцять восьму аудиторію. Я думала, на третьому поверсі…

– Мені це нецікаво.

Саша стояла коло дверей, не знаючи, що робити й куди йти. Кравець поманив її пальцем. Вона підійшла; Кравець, у тому самому смугастому светрі, сидів за канцелярським столом і уважно її розглядав. Під цим поглядом – поверх окулярів – Саші стало ще незатишніше.

– Ось як ми загрузли, – сказав Кравець чи то Саші, чи собі. – По вуха. Кисіль… Ідіть-но сюди.

Він підвівся, скрипнувши стільцем, і миттю виявився поруч. Дуже близько. Саша відчула запах його одеколону – і встигла здивуватися. Вона чомусь не думала, що така людина, як Кравець, може користуватися парфумерією.

Згори, майже над самою головою, горіла лампочка. На лінолеумній підлозі лежали круглі чорні тіні. Проекції. Тіні…

– Я слухаю. Розповідайте напам’ять те, що вивчили.

Саша почала, плутаючись, затинаючись, точно знаючи, що не дійде й до кінця першого абзацу. А що буде далі – після першого десятка рядків – страшно уявити, там чорна яма, абракадабра зливається в суцільний сірий гул…

– Дивіться сюди.

Він підняв руку до її лиця, й вона побачила на його пальці перстень, якого не було раніше. Великий рожевий камінь переломив світло лампочки й раптом став яскраво-блакитним, потім зеленим; Саша затамувала подих. У неї запаморочилося в голові, вона ступнула, намагаючись утримати рівновагу…

– Стійте.

Вона закліпала очима. Персня не було. Кравець стояв поруч, тримаючи її за плечі.

– Молодець, – сказав він зненацька м’яко. – Попрацювала, бачу. Але це крихітний крок, ви щодня повинні так працювати. На наступне заняття прочитайте параграф два. Усе, що виділене червоним, – напам’ять.

– А як же…

– Ідіть, Самовій, уже пішов чужий час. До побачення.

Саша вийшла в коридор, де чекав, спершись на стіну, Андрій Коротков.

– Ну? – запитав жадібно. – Дуже лаявся? Що було?

– Коротков, я чекаю, – долинуло з аудиторії.

Двері за Андрієм зачинилися. Саша отетеріло потрясла головою. Піднесла до носа годинник на зап’ясті…

З миті, коли вона зайшла в аудиторію, минуло п’ятнадцять хвилин.

* * *

– Я ж кажу: я його не бачив багато років. А в серпні він з’явився. На юрфак я пролетів… А вісімнадцять мені у вересні. Мати в шоці. І тут з’явився він. Наче рятівник. Влаштував мої справи… Думаєш, я хотів сюди їхати? Я хотів у армію! Тобто не те щоб хотів, а…

Саша й Костя йшли по вулиці Сакко і Ванцетті, а потім по вулиці Миру, і ще по якійсь вулиці, усе далі від центру, самі не знаючи куди. Спершу говорила Саша, розповідала про ранкові купання, про золоті монети, про пробіжки в парку й про дорогу до Торпи. Потім почав розповідати Костя. Його історія була набагато простіша.

– …І він мене просто змусив. Якби я знав, що тут таке… Я пішов би в армію.

– Не пішов би, – сказала Саша.

Костя здивовано на неї покосився.

– Мій батько від нас пішов, як я була маленька, – повідомила Саша. – В іншу родину… І більше не з’являвся. Усе життя ми з мамою. Завжди – з мамою. І… найбільший страх, знаєш, який? Що з нею щось станеться. Я от згадую, що робив і що говорив Фарит… він же прямо не погрожував. Він дозволив моєму страхові – ніби як самому – вивільнитися й мене накрити. Повністю. І мій страх привів мене сюди… і тримає тут. І буде тримати.

Вулиця раптом урвалася. Саша й Костя проминули два останні, на вигляд нежитлові, будинки й ні з того ні з сього вийшли на берег невеликої, але відносно чистої річки. Трава підходила до самого берега. На дерев’яній кладці стояв рибалка в просторій куртці з каптуром.

– Ого! – сказав Костя. – Може, й купатися можна?

Саша спустилася за ним до води. Трава горнулася до ніг. Хиталися очерети, на тому березі квакали жаби. Костя сів на повалене дерево, старе, давно вже без кори, подекуди вкрите мохом. Саша опустилася поруч.

– Цікаво, тут щось ловиться? – запитав Костя, понизивши голос. – Я якийсь час любив це діло… І на зимову риболовлю їздив, і…

Рибалка сильно смикнув жилку. Над водою злетіла срібна рибинка завбільшки з долоню, зірвалася з гачка й упала до Сашиних ніг. Застрибала на траві. Рибалка обернувся.

Тепер на ньому не було окулярів. Карі очі Фарита Кострицького дивилися цілком радо.

– Добрий вечір, Олександро. Добрий вечір, Костю. Сашо, подай мені рибку, будь ласка.

Саша піднялася. Нахилилася. Рибина тремтіла в неї в долоні; розмахнувшись, Саша щосили жбурнула її у воду. Розійшлися кола. На долоні лишилося кілька лусочок.

– А тепер ловіть, – сказала Саша дзвенячим голосом. – Тільки ноги не промочіть.

Кострицький посміхнувся. Поклав вудку на траву. Розстебнув куртку й сів на повалений стовбур поруч з сином. Саша лишилася стояти. Костя напружився, але встати не наважився.

– Як навчання? Однокурсники, викладачі, – освоюєтеся?

– Я вас ненавиджу, – сказала Саша, – і знайду спосіб з вами поквитатися. Не тепер. Потім.

Кострицький неуважно кивнув:

– Розумію. Ми повернемося до цієї розмови… через якийсь час. Костю, ти теж мене ненавидиш?

– От що мене цікавить, – сказав Костя, нервово потираючи коліно. – Ти насправді… ти можеш робити так, щоб ява ставала сном? Чи це гіпноз? Чи ще якийсь фокус?

Так само посміхаючись, Кострицький розвів руками, ніби говорячи – ну от, так вийшло.

– І ти можеш керувати нещасними випадками? – продовжував Костя. – Люди хворіють, умирають, потрапляють під машини…

– Той, хто керує вітрилом, керує вітром чи ні?

– Дешевий софізм, – вставила Саша.

– Уся річ у тому, – Кострицький мигцем на неї глянув, – який випадок вважати нещасним, а який – щасливим. А цього, друзі, ви знати не можете ніяк.

– Зате ви за нас знаєте, – знову втрутилася Саша.

– А що це за монети? – спитав Костя.

Кострицький машинально сягнув рукою в кишеню. Вийняв золоте кружальце. Майнула така знайома Саші округла, «об’ємна» фігура.

– Подивись. Ось слово, яке ніколи не було сказане. І вже не буде, – Кострицький підкинув монетку, вона злетіла обертаючись і знову впала йому в долоню. – Зрозуміло?

Костя й Саша мовчали.

– Зрозумієте, – Кострицький кивнув, ніби заспокоюючи. – Хочете половити рибку? Костику?

– Ні, – неприязно сказав Кострицький-молодший. – У нас на завтра багато роботи. Привіт.

І не обертаючись покрокував од річки геть.

* * *

Уранці і вдень – ще сяк-так. Саші було ніколи, у неї були пари, заняття, турботи.

А вечорами й особливо ночами вона плакала. Щодня. Відвернувшись лицем до стіни.

Вона скучала за домом. За мамою. Їй бачилось у півсні, як мама заходить у кімнату, зупиняється коло ліжка… Вона просиналась – і плакала знову.

Їй насилу вдавалося задрімати до того часу, коли дзвонив будильник.

* * *

Саша завжди любила вчитися. Мотаючись на курси й по репетиторах, просиджуючи спідницю в бібліотеці, прочитуючи шкільні підручники наперед, вона все-таки гадки не мала, яке це щастя – вивчати те, що логічне, зрозуміле й красиве, як задачі з геометрії.

Тепер сам вигляд «Текстового модуля» з візерунком з кубиків на палітурці викликав у неї тугу.

Минув тиждень. Потім другий. Щодня доводилося читати параграфи, зубрити, зубрити, зубрити уривки безглуздого, неприємного тексту. Саша сама не розуміла, чому ця абракадабра стає для неї щодень огидніша. Вчитуючись у дикі комбінації напівзнайомих і незнайомих слів, вона почувала, як щось відбувається в неї всередині: наче під черепною коробкою прокидається осине гніздо й ниє, ниє, тривожиться, не знаходячи виходу назовні.

З другого тижня занять у групі «А» з’явилися прогульники. Андрій Коротков не ходив на математику, заявивши, що такі задачі він ще в дев’ятому класі розв’язував. Ліза Павленко пропускала то історію, то філософію, то англійську – без усяких пояснень. Дехто з хлопців пропускав фізкультуру, але дівчата ходили на заняття до ДеДе поголовно й радісно. Премилий ДеДе, красень, добряга, нікого не мучив непосильним навантаженням, зате багато часу віддавав грі. Щиро розповідав про будову організму: щоб підвищити ефективність тренувань, звичайно. Показував, як проходять сухожилля, як розташовані м’язи – спершу на плакаті, потім на живій натурі. Натура масово вимагала нових і нових пояснень. ДеДе червонів і знову розтлумачував: ось колінний суглоб, ось гомілковостопний, оці ніжні зв’язки особливо схильні до розтягнень і навіть розривів…

Саші подобалося спостерігати за юним фізкультурником з самої гори гімнастичних матів, складених один на один. Сміливість однокурсниць, їхня невимушеність і навіть зухвалість дивували, бентежили й викликали заздрість.

На спеціальність ходили всі дев’ятнадцять студентів групи «А» в повному складі. І параграфи вчили теж усі. Кравець умів примусити. Ба більше: вся його викладацька майстерність полягала, очевидно, в умінні примушувати.

– Навіщо нам узагалі ходити на ці лекції? Щоб книжки читати? – обурювалася Лора Онищенко, височенна, пишногруда, з вічним в’язанням у сумці.

– Це не навчання, – говорив Костя. – Це дресирування, в найкращому разі. У гіршому – зомбування, повне промивання мізків. У тебе як, голова після індивідуальних у порядку?

Індивідуальні були в певному сенсі гірші за лекції. Двічі на тиждень по п’ятнадцять хвилин. Кравець казав, що контролює їхні знання, хоч знань, з Сашиного погляду, ніяких не було, а спосіб контролю нагадував шаманство: Кравців перстень сліпив очі, від цього плуталися думки, час робив карколомний стрибок, а Кравець ухитрявся довідатися все про вивчене, невивчене й недовчене.

– Ти не закінчила п’ятий параграф. На завтра зробиш шостий – і п’ятий знову!

– Я не встигну!

– Мене це не цікавить.

У групі «Б», як видно, відбувалося те саме – рум’яна Оксана поблідла, змарніла і весь вільний час проводила за письмовим столом. Ліза, як і раніше, курила в кімнаті, сигарету за сигаретою. Саші дедалі більше здавалося, що вона це робить на зло. Що їй подобається спостерігати, як Саша кашляє й морщиться від тютюнового диму.

Минуло два тижні занять. Якось в обідню перерву, коли всі подалися в їдальню, Саша повернулася в гуртожиток, знайшла серед Лізиних речей запас сигарет – кілька пачок – і всі спустила в унітаз.

Ліза нічого не сказала. На другий день уся Сашина косметичка – і пудра, і тіні, і блиск для губ, і дорога помада, подарована на день народження й вживана рідко-рідко, по святах – усе це виявилося в сміттєвому баку, розбите, розчавлене й розмазане по іржавих залізних стінках.

Саша виявила розгром пізно вранці, коли Лізи в кімнаті вже не було. Не тямлячись з люті, Саша кинулася в інститут, наміряючись учепитись мерзотниці в коси. Спізнилася: першою парою йшла спеціальність, і нова порція огидної абракадабри остудила Сашин гнів швидше, ніж це могло б зробити цеберко крижаної води.

…Зрештою, вона перша почала. Перша викинула її сигарети. А що робити, якщо на цю заразу не діють слова! Нічого, Павленко, як Саша пам’ятала, от-от повинна була знайти квартиру й переїхати… І тоді можна буде зітхнути з полегшенням… З Оксаною ж вони домовляться…

До кінця пари лишалося п’ять хвилин. Саша закінчила читати параграф і витерла мокрого лоба мокрою кволою долонею.

– Самовій, ідіть сюди.

Саша здригнулася. Кравець дивився на неї впритул – поверх окулярів.

– Ідіть сюди, кому кажу.

Костя глянув стурбовано. Саша незграбно вибралася з-за стола, переступивши через власну сумку.

Усі подивилися на Самовій.

Вісімнадцять пар очей – байдужих, співчутливих, навіть зловтішних – уп’ялися на неї з очікуванням. Саша не витримала й потупилася.

– Ця дівчина на даний момент досягла найбільших успіхів у навчанні. Не завдяки своєму талантові, бо дані в неї скромні. Дехто з вас значно талановитіший. Так, Павленко, це і вас стосується. Самовій виявилася попереду всієї групи тому, що вона вчиться, а ви просиджуєте штани!

Саша мовчала, відчуваючи, як палає лице. Дехто зі студентів напроти неї теж почервонів. Помідором спалахнула Ліза Павленко. Костя, навпаки, зблід.

Кравець витримав довгу, вагому паузу.

– Самовій, показавши відмінний результат, одержує індивідуальне практичне завдання. Слово – срібло… а всі ваші слова – взагалі полова, сміття, що не варте повітря, витраченого на їхнє проголошення. Мовчання… Мовчання – що, Самовій?

– Золото, – видавила з себе Саша.

– Золото. З цієї хвилини ви, Самовій, мовчите. Ця вправа повинна активізувати деякі процеси, які намітилися, але поки що йдуть в’яло… Ви не промовляєте ані слова ні тут, ні надворі, ні на вулиці, ніде. Я забороняю.

Саша підняла здивовані очі. Зовні, в холі, задзвенів дзвінок.

– Усі вільні, – повідомив Кравець. – На завтра параграф дванадцять, читати докладно, червоний текст – вивчити. Самовій, вас це теж стосується. Вчіться. Старайтеся.

* * *

У цей день Саша вперше прогуляла фізкультуру. Їй просто неможливо було залишатися в юрбі, навіть у спортзалі, навіть з такою приємною людиною як фізкультурник.

Крім того, групі «А» треба було поговорити про неї. За її відсутності. Вона це прекрасно розуміла.

Вона пішла в гуртожиток. На півдорозі повернулася. Порожня кімната, пропахла тютюновим димом, рештки улюбленої косметики в сміттєвому баку – навряд чи все це могло б її втішити чи розважити. Саша вийшла на вулицю Сакко і Ванцетті, побрела в бік центру, пройшла повз пошту й раптом подумала про маму. Як же вона їй дзвонитиме?!

Думки про те, що Кравцеву заборону можна порушити, у неї не виникало. Її губи, язик й гортань вийшли з покори. Хвилин сорок після закінчення пари вона не могла розімкнути судомно зціплених зубів.

Зуби розімкнулися, коли вона купила пляшку мінеральної води в гастрономі, знаками пояснивши продавщиці, що саме їй потрібно. Тоді тільки зуби розтислися, застукали об скляну шийку. Саша одним махом випила цілий літр, після чого в животі в неї забуркотіло, й довелося сісти на лаву перед поштою.

Вона дзвонила мамі в минулу неділю. Дізналася, що Валентин повернувся з Харкова, але весілля знову перенесено. Голос у мами, незважаючи ні на що, був веселий і навіть безтурботний. м добре без мене, подумала Саша.

Вона зайшла на пошту, жестом попросила бланк і написала текст телеграми: «У мене все добре дзвонити поки не буду телефон зламався». Віддала папірець здивованій жінці за стойкою, заплатила за кожне слово й знову вийшла на вулицю.

Виходить, тепер вона перша учениця.

Не дивно, що Павленко так почервоніла. Але Саша знову віддала б улюблену помаду – та що помаду… Що завгодно віддала б за те, щоб Павленко поставили перед усіма, назвали найкращою ученицею – хоч і зі скромними здібностями – і заборонили говорити. А вона, Саша, пішла б разом з усіма на фізкультуру – обговорювати небувалу подію, розповідати про неї ДеДе, зіграти в м’яча й валятися на горі матів…

Чого вона повинна мовчати? Чого вона таким чином може навчитися? Які такі «намітилися процеси»?!

Спочатку вона хотіла прогуляти й філософію, але потім раптом злякалася пропустити щось важливе. В її зошиті з конспектами все так красиво, логічно вибудовувалося, шкода залишати пробіл на місці Платона; вона пішла.

На загальних лекціях групи «А» і «Б» сиділи впереміш. З одного боку від Саші сів, як завжди, Костя, з другого прилаштувалася Оксана.

– Поздоровляю, – шепнула на вухо.

Саша підняла брови.

«Світ ідей (ейдосів) існує поза часом і простором. У цьому світі є певна ієрархія, на вершині якої стоїть ідея Блага…»

– Кравець тебе так розхвалював… – бубоніла Оксана. – Каже, в нашій групі всім до тебе далеко…

Саша зітхнула.

«У міфі про печеру Благо зображується як Сонце, ідеї символізуються тими істотами та предметами, які проходять перед печерою, а сама печера – образ матеріального світу з його ілюзіями…»

– А самі предмети – це тіні ідей? – запитав Костя вголос. – Проекції?

Філософиня почала пояснювати. Саша відвернулася – і встигла піймати погляд Лізи Павленко, кинутий з іншого краю аудиторії.

* * *

– Насправді це розв’язок проблеми. Якщо Самовій заткнеться, в нашій кімнаті хоч якось можна буде жити.

Саша мовчала. Ліза не могла заспокоїтися, походжала між ліжками в трусах і майці, піднімала щось з підлоги й знову впускала, скрипіла дверцями шафи й рилася у своїй валізі.

– Ти ж хотіла найняти квартиру, – неприязно нагадала Оксана. – І звалити звідси.

– І звалю… Нема коли цим зайнятися. Звалю, не переживай.

– А я не переживаю.

– От і не переживай!

Оксана була з тих, кого чужа винятковість, хоч найменша, змушує шукати дружби з її носієм. Ліза була з тих, хто сам претендує на винятковість й ображається, опинившись у другому ешелоні.

Саша могла б сказати: нема чому заздрити й нема чого злитися. Ти ж сама казала, що це не навчання й не наука, а шарлатанство, гіпноз, психоз або й щось іще гірше. То чим же мені пишатися: успіхами в психозі?!

Але Саша мовчала. Єдина її спроба заговорити – увечері, з Костею, через забудькуватість – закінчилася муканням та бризками слини. Саші соромно було згадувати цей епізод.

Ліза ширше розчинила вікно. Холодна вереснева ніч пахла вологою та пожухлою травою. Ліза закурила – демонстративно.

– Тебе ж просили не диміти, – сказала Оксана.

– Іди в дупу.

Саша заплющила очі.

* * *

Безглузді фрази проверталися в мозку, мов гусениці танка. Саша читала двадцятий параграф; ішов другий тиждень її мовчання, і їй здавалося, що навколишній світ повільно поринає в тишу.

Вона відчувала себе дирижаблем, повним мильних бульбашок. Бульбашки – її непромовлені слова – піднімались до горла й лізли назовні, нависали на язиці, наче невмілі стрибуни на трампліні. І лопалися, лишаючи гіркий присмак. Жодне слово не було таке міцне, щоб подолати бар’єр, вирватися й полетіти.

«Ваші слова – полова, сміття…» Кравець мав рацію, розуміла Саша. Слова не мали значення. Погляд, інтонація, голос – усі ці тоненькі ниточки, спрямовані в космос антенки повідомляли навколишніх про байдужість чи про співчуття, про спокій, нервозність, любов… Не слова. Але без слів було важче.

Вона читала нісенітницю, вона вивчала напам’ять абракадабру. Безуспішно: це була Сізіфова праця, розпачливі зусилля Данаїд. Холодні вересневі дні змінилися бабиним літом, Ліза Павленко так і не знайшла собі квартири. Курила вона не менше, одначе Саша встигла притерпітися до вічного запаху диму. З філософії завдали написати реферат; Саша вибрала Платона й пішла в бібліотеку, навіщось прихопивши з собою «Текстовий модуль». У маленькому, тісному, заставленому шафами залі заборонено було голосно розмовляти, Саші це підходило: ніде вона не відчувала свою німоту так гостро, як у гамірному натовпі.

Вона пройшлася вздовж стелажів. Потім сіла коло вікна й розгорнула «Модуль» – сама не знаючи чому, автоматично.

До кінця книги лишилося всього кількадесят сторінок. Саша звично почала продиратися крізь нісенітницю буквених поєднань. Вона читала й читала, поки зі скреготу в її мозку не прорвалися раптом слова: «…про що співає птах; зрозумів дзюрчання води в чаші фонтана…»

Саша рвучко підняла голову.

У читальному залі, крім неї, нікого не було. День за вікном хилився до вечора. З відчиненої кватирки пахло димом далекого багаття.

Вона спробувала перечитати абзац, але нічого не вийшло. Вона повернулася до початку параграфа; геть забувши про Платона з його ейдосами, про реферат на завтра і про те, що читальний зал скоро закриють, вона читала «Текстовий модуль, 1». Наростав головний біль: наче сотня алюмінієвих ополоників лупила по чавунних сковородах за тонкою стіною, а Саша читала й не могла зупинитися, як бочка, що покотилася з гори.

«…зрозумів, про що говорять хмари на небі… Йому здалося, що й сам він – слово, вимовлене сонячним світлом…».

Бібліотекарка, що явилася замикати зал, застала Сашу в прострації над розкритим підручником.

* * *

Вона зайшла на пошту й купила зошитів у клітинку, три штуки. На задній обкладинці була картинка – ряботіння з крапок та карлючок. Якщо не вдивлятися, якщо дивитися крізь аркуш, мов крізь скло, з ряботіння через якийсь час проступала об’ємна фігура: на одному зошиті єгипетська піраміда, на другому кінь, на третьому ялинка. Колись учитель фізики їм пояснював, за яким принципом побудована дія цих картинок, однак Саша все забула.

Вона брела по вулиці, затиснувши зошити під пахвою. Вона могла б сказати: те, чого нас навчають, насправді має сенс. Ми не знаємо, який. Але це не просто зубріння, не тільки знущання: сенс у цій каші проступає, як об’ємна картинка з ряботіння, але це не «кінь» і тим більше не «ялинка»: скоріше за все, цю науку не опишеш одним словом. Чи навіть двома словами. Можливо, взагалі немає слів, щоб описати цю науку… або процес. Жоден другокурсник, не кажучи вже про третьокурсників, і досі не явив такої ласки, щоб хоч натякнути, чого нас навчають. Може, Кравець – чи якийсь інший викладач – заткнув їм роти? Можливо. А може, вони теж не знають.

Одноокий третьокурсник Вітя розповідав, що після зимової сесії його група в повному складі відбуде «на іншу базу», де перебувають четвертокурсники й дипломники. Самій Саші третій рік навчання, тим більше зимова сесія, уявлялися чимось дивовижно далеким, вона навіть не відчувала цікавості: де ж саме та «інша база», чому старші студенти навчаються окремо…

Смеркалося рано. Крони лип на вулиці Сакко і Ванцетті, недавно густі й непрозорі, тепер пропускали вогні далеких ліхтарів. Було так тепло, що не хотілося вірити ні в жовте листя під ногами, ні в насування зими. Саша постояла, глибоко дихаючи, дивлячись на зірки над черепичними дахами міста Торпи. У неї було два шляхи: через будинок інституту і через провулок, вузенький, зате прямо до гуртожитку. Подумавши, вона вирішила зрізати шлях.

– …Ну, чого ти виламуєшся?

Чоловік говорив пошепки, іноді зриваючись на приглушений басок.

– Чого ти корчиш з себе целку? У п’ятницю… у Вовки в кімнаті… це була не ти, ге?

– Відчепись, – Саша впізнала голос Лізи Павленко.

– Ну, кицю…

– Відчепися, паскудо!

Саша зачепила в темряві порожню пляшку. Покотившись по бруківці, пляшка дзенькнула; голоси стихли.

– Хто це тут ходить? – запитав хлопець.

Саша не могла відповісти. Повернулася й, оступаючись на камінцях, вийшла з провулка.

* * *

Ключ од двадцять першої кімнати висів унизу, на щиті. Саша бігцем піднялась на другий поверх, відлучилася ненадовго в санвузол і, нашвидку почистивши зуби, залізла в ліжко.

Перша повернулась Оксана. Пошаруділа своїми торбинками (звідки, звідки в неї стільки тріскучого поліетилену?!). Вляглася, зітхаючи, погортала в ліжку підручник, погасила лампу, заснула. Саша лежала в темряві, слухаючи, як хтось регоче на кухні, верещить, співає, гримить посудом; Оксана безтурботно спала, а Саша не могла склепити очей…

«Слово, вимовлене сонячним світлом». Чому Саша так зраділа, коли осмислена фраза випливла, ніби сама собою, з набору букв? Ці слова знайомі, і складаються в граматично правильне словосполучення, однак сенсу в ньому все одно немає. Сонячне світло не говорить… Це потік фотонів… що має одночасно хвильову й корпускулярну природу…

А уявити цього не можна. Все одно, що бачити зачинені двері одночасно з двох сторін. Перебуваючи і всередині, і зовні. Як же все-таки задушливо в цій кімнаті…

Покрутившись з боку на бік, Саша встала. Ширше розчинила кватирку, ковтнула повітря. На вулиці горів ліхтар, його яскраве штучне світло заливало підвіконня, у багато шарів фарбоване білою олійною фарбою. У кутку, коло самої рами, стояла майонезна баночка для недопалків і валявся забутий, чужий підручник філософії.

Саша, майже не думаючи, розгорнула книжку навмання – на першій-ліпшій сторінці: «Універсалії, згідно з номіналізмом, це імена імен, а не сутності або поняття…»

І ця фраза теж не має сенсу, розчаровано подумала Саша. Взагалі, якщо довго повторювати одне слово – «сенс, сенс, сенс» – воно розпадається на звуки, стає таким же інформативним, як дзюркіт води у фонтані, і…