Віта Ностра

– Навіщо? – пошепки запитала Саша. – Навіщо вам це треба?

Дощ котився по її щоках, змішуючись зі слізьми. Темний чоловік не відповів. На скельцях його окулярів лежали краплини, відбивалося далеке світло ліхтарів, і здавалося, що очі в незнайомця фасеткові.

– Раз на місяць тобі надається відпустка на регулярні жіночі дні. Чотири дні… чотирьох днів вистачить?

Саша мовчала.

– Стеж за будильником. Якщо пропустиш чи спізнишся хоч раз, буде дуже погано. Послідовності дій не можна порушувати: плануй заздалегідь, пий воду.

– Усе життя? – вирвалося в Саші.

– Що?

– Мені так… робити… бігати… все життя?

– Ні, – здається, чоловік здивувався. – Я скажу, коли вистачить. Ну, йди додому, ти ж змерзла.

Сашу трясло.

– Йди-йди, – сказав її співрозмовник м’якше. – Усе буде добре… якщо ти, зрозуміло, виявишся дисциплінованою людиною.

* * *

Коло входу в парк горів однісінький ліхтар. Під чавунним стовпом, на якому колись висів годинник, бовванів старий собачник – перший і єдиний у цей час перехожий. Подивився на Сашу байдуже.

Вона бігла крізь воду, що лилася з неба. У центрі парку була кругла клумба, доріжки вилися навколо неї кільцями, Саша побігла по найкоротшій. Не розбираючи дороги, раз у раз влітала в калюжі: холодна вода розліталася з-під кросівок, обляпала спортивні штани до колін і вище. Саша бігла, зціпивши зуби. У животі в неї булькало майже так само, як під ногами: ледь чи не літр води було випито перед виходом з будинку. Саша ледве терпіла. Одне коло… Друге.

Вона сповільнила крок. Зупинилась. У всьому парку не було ні душі. Крізь напівголі гілки просвічував далекий ліхтар. Ступаючи по мокрому листі, Саша залізла в кущі, які обсипали її градом крапель, і, проклинаючи все на світі, виконала останню частину ритуалу. Гірко порівняла себе з собакою, яку вивели на прогулянку.

Похід у кущі приніс їй полегшення – закономірне, враховуючи кількість рідини, яку Саша умудрилася в себе влити. Розпач угамувався, й навіть сльози висохли. О пів на шосту ранку вона відімкнула двері квартири своїм ключем, у мокрих шкарпетках прокралась у ванну, сховала костюм та розкислі кросівки у схованку під раковиною й стала під гарячий душ.

Через хвилину її знудило. Монети вилетіли на дно ванни, жовті кружальця на білій емалі. Саша докупалася, перевела дух, зібрала їх на долоню. Чотири монетки, з округлим знаком на аверсі й нулем на реверсі. На вигляд дуже старі, наче пролежали роки й роки у замкнених скринях, у невідомих скарбах…

Через п’ятнадцять хвилин Саша заснула у своєму ліжку, міцно й безтурботно, як не спала вже давно. І коли через годину з гаком мама прийшла будити її до школи, послалася на хворобу й не встала.

* * *

…Та й навіщо їй ходити до школи?

Удень подзвонила репетиторка. Саша збрехала, що занедужала. Репетиторка суворо попросила надалі попереджати – заздалегідь.

Увечері планувалися курси в універі. Саша не пішла. Лежала, закинувши підручники, й думала.

Навіщо все?

Світ улаштований геть не так, як вона думала раніше. Видимий зв’язок подій – закономірності, випадковості, події й будні – не більше, ніж ширма для іншого життя, невидимого й незбагненного. Якщо існує на світі – справді існує – чоловік у темних окулярах, якщо в його руках сон, ява, нещасні випадки… Навіщо тоді ходити до школи, навіщо вступати в інститут? Якщо в одну мить усе може зникнути, зруйнуватися тільки тому, що у неї, в Саші, не подзвонить вчасно будильник?

Повернулася з роботи мама. Стурбовано про щось розпитувала, міряла Саші температуру, хитала головою.

– Перевчилася? Щось рано, жовтень надворі, навчальний рік тільки починається. Я ж тобі казала: піди в неділю погуляй! Сходи в кіно… Подзвони однокласницям, ти ж з кимось спілкуєшся?

– Не хвилюйся, – відповідала Саша механічно, як магнітофон. – Усе буде добре.

І додавала про себе: «Якщо я, звичайно, покажу себе дисциплінованою людиною».

Увечері вона завела три будильники: свій, мамин електронний і ще один – старий бабусин. Цілу ніч то засинала, то прокидалася в холодному поту, дивилася на циферблати – перша ночі, за чверть друга, пів на третю…

О пів на п’яту вона відчула майже радість од того, що можна вже вставати.

* * *

У листопаді погода раптом виправилася. Повернулося неждане, умовно-осіннє, але цілком відчутне тепло. Щодня визирало сонце – нехай ненадовго, зате щиро. Листя висохло й шаруділо під ногами. І пахло свіжо й терпко, сумно, та не без надії.

Саша прокидалася о пів на п’яту – за хвилину до переклички будильників. Знешкоджувала їх одного за одним, як міни. Натягала теплий костюм, надівала куртку і йшла в парк; за місяць пробіжок вона вивчила дорогу до дрібних деталей. Знала, де надщерблений асфальт, де звичайно утворюються калюжі, де схил, де рівне місце. Бігаючи по сухих алеях, стрибаючи через купи листя, зібраного двірниками, вона встигала подумки повторити англійські діалоги й тексти, скласти план на день або мовчки проспівати пісню, почуту вчора по радіо. Намотуючи третє, четверте коло навколо клумби, вона знала напевно, що нічого поганого ні з нею, ні з мамою сьогодні не станеться. У цьому була гірка, відсторонена, осіння радість.

«Відпускні» дні, проведені без пробіжок, зненацька виявилися найважчими за минулі тижні. Саша все одно прокидалась о пів на п’яту, лежала без сну до сьомої, слухала, як оживає будинок, як гуркоче баками сміттєвоз, як працює ліфт і лаються під вікнами двірники. Ритуал було порушено; Саші здалося, що її доля натягується, мов нитка, тріскається, висихає й може от-от порватися. З кожним днем дедалі нервовіша, вона насилу діждалася того ранку, коли можна було взути кросівки і вийти, залишаючи сліди на вкритій інеєм траві, у листопадовий ранок.

Потім приїхав Валентин.

Саша повернулася зі школи – на хвилину, закинути сумку, перекусити й бігти до репетиторки. Незнайомий чоловік сидів на лаві коло під’їзду. Саша спочатку привіталася (про всяк випадок, вона завжди віталася з усіма, хто тут сидів), і тільки потім упізнала білошкірого, ще більше схудлого знайомця.

– Привіт, – сказав Валентин. – Я дивлюся, у вас нікого немає вдома…

– Мама буде о шостій, – сказала розгублена Саша. – А я… це…

– Я почекаю.

Було пів на третю. Саша мигцем глянула на годинник. Потім на Валентина.

Надії, що він піде, не було ніякої. Надії, що мама його прожене… теж, чесно кажучи, не було. Та й хто Саша така, щоб вирішувати мамину долю на свій розсуд?

– Їй можна подзвонити на роботу, – сказала сухо. – І запізніло додала: – Як здоров’я?

* * *

Вона прокинулась о четвертій двадцять дев’ять. Вимкнула будильники. Почалапала на кухню, випила чаю з термоса. Одяглася. Вийшла в коридор, замкнула двері.

Учора ввечері мама й Валентин сиділи на кухні, про щось ледве чутно перемовляючись. Саша лягла рано (тепер вона завжди лягала рано, збивав з ніг недосип), запхнула голову під подушку, щоб не почути ні слова, навіть випадково, заплющила очі й приготувалася провалитися в сон. Але сон не приходив. Саша думала про життя, як про колекцію однакових днів. Буття складається з днів, і кожний з них – як закільцьована стрічка, як велосипедний ланцюг, що рівно біжить по шестернях. Клац – перемкнули швидкість, дні стали трошки інші, але знову течуть, знову повторюються, і в цій монотонності й полягає сенс…

Напевно, вона засинала. Ніколи раніше такі думки – наяву – її не відвідували.

Давним-давно, коли Саша була маленька, їй хотілося знайти собі тата. Не того, який пішов і живе десь там, ні про що не дбаючи. Справжнього, який оселився б із ними в одній квартирі. Саша безсоромно «сватала» маму за всіх більш-менш симпатичних дядьків, і «життя з татом» здавалося їй суцільним святом.

Відтоді минули роки. У Саші нило серце, коли вона думала про маму й Валентина. Він обдурив її раз – може обманювати й далі. Мама це розуміє. Але все одно говорить з ним на кухні за чашкою охололого чаю, вони сидять, майже торкаючись головами, і говорять, хоч минула вже північ…

Уночі був мороз. Калюжки поблискували; крізь теплі шкарпетки, крізь підошви кросівок Саша відчувала, яка холодна стала земля. Біглося легко – давалися взнаки щоденні тренування. Коло входу в парк горів єдиний ліхтар, маячив старий собачник, Саша кивнула йому, як давньому знайомому…

У парку хтось був. Стояв на доріжці, переминаючись з ноги на ногу – у спортивному костюмі й вітрівці, у кросівках, як і Саша. Їй довелося підійти майже впритул, щоб його впізнати.

Це був Кінь. Ванька Білокінь, її однокласник.

– Привіт. Біжімо?

Саша нічого не сказала. Кінь пристроївся поруч, майже торкаючись рукавом її рукава. Коли тканина їхніх курток усе-таки торкалася, виходив різкий шелесткий звук: вжик-вжик.

Саша бігла, звично обминаючи калюжі. Іван двічі послизнувся, один раз проломив тонкий лід і вляпався у воду. Але не відставав.

– Ти щодня бігаєш? – спитав, задихаючись на бігу. – У мене дід, ну, в нього безсоння, він собаку вигулює, каже, дівчина з вашого класу щодня гасає, як божевільна, о п’ятій ранку… Ой!

Він перечепився об коріння, що стирчало з землі, і трохи не впав.

– Ти спортом зайнялася? Щось я не помічав за тобою… Чи волю тренуєш?

– Треную.

– Я чомусь так і подумав… – Вони пробігли всього два кола, але Іван уже захекався.

– А ти? – зволила запитати Саша. – Ти що тренуєш?

– Теж волю, – серйозно відповів Кінь. – Лежав би зараз у ліжечку, спав би…

Він сповільнив крок.

– Може, годі?

Саша зупинилася.

Небо було всипане зірками, яскравими, як підсвічені прожектором стрази. Іван розчервонівся, важко дихав, дивився нахабно й весело.

– Дивна ти, Самовій. Річ у собі. Людина у футлярі. Тепер ще бігаєш. Дід каже – щодня, о п’ятій ранку… Може, ти закодована принцеса?

Він говорив, ледь усміхаючись, нервувався й боявся здатися смішним. Він сам був «річ у собі», хлопчик, націлений на успіх. Переможець олімпіад і пожирач фантастики, вилицюватий, з темними кучерями, у сорочках, завжди ретельно випрасуваних матір’ю та сестрою, чепурун, що у шістнадцять років уміє пов’язувати краватку трьома способами…

Саша дивилася на нього й думала тільки про одне: зараз їй треба піти в кущі. Негайно. Інакше ритуал буде порушено, та й до будинку вона, якщо чесно, вже не дійде.

– Кінь, почекай мене коло входу.

Він не зрозумів. Продовжував говорити, лукаво всміхаючись у сутінках, верз дурниці про закодовану принцесу й про те, що її треба розкодувати.

– Кінь, іди почекай мене! Я зараз прийду!

Він не розумів. Ідіот. Самовдоволений базікало. Час ішов, пробіжка закінчилася, але ритуал не було завершено.

– Мені треба в кущі! – вигукнула Саша. – Попісяти мені треба, зрозумів?

Коли Саша вийшла з парку, коло входу нікого не було. Ні дідка з собакою, ні Білоконя. Тільки ланцюжок слідів тягся по вкритій інеєм траві.

* * *

Валентин поїхав. Саша понадіялася – назавжди, та де там. Новий рік вони зустрічали втрьох – у сімейній атмосфері, з шампанським, з ялинкою, яку мама прикрашала сама й Сашу навіть не підпускала.

Цілу ніч надворі бахкали петарди. О пів на п’яту ранку, коли мама й Валентин усе ще дивилися по тридесятому місцевому каналу «Іронію долі», Саша взула чоботи (бігати по снігу в кросівках вона не наважувалась) і намотала шарф поверх куртки.

– Ти все-таки йдеш? – запитав з кімнати Валентин. – Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю…

Саша вийшла, нічого не відповівши. Сніг перед будинком був посипаний конфетті, подекуди з підталого снігу стирчали недогарки бенгальських вогнів. Саша побігла.

Світилися вікна. Бродили веселі п’яні компанії. У парку в заметах валялися пляшки з-під шампанського. Саша бігла, слухаючи, як хрускотить сніг, відчуваючи, як морозом прихоплює вологі ніздрі, дивлячись, як тане в повітрі хмарина подиху. «Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю». Тут у кожного виробиться характер. І хоч зв’язок між Сашиним ранковим сном неочевидний і недоказовий – з передінфарктним станом у чужої, власне кажучи, людини… Хоч уже на ту мить – не чужої, ні… Щось сталося з мамою, щось змінилося, вона ще молода, але ж вона не буде вічно молода…

Отож. Хоч і недоказовий такий зв’язок – він є, Саша точно знає й обманутися не має права. От і замкнулося перше коло.

Саша бігла тепер уже по власних слідах. Намагалася потрапляти рівненько, слід у слід. Спершу неусвідомлено. А потім – з цікавістю. По колу. Слід у слід. Давно не видно було Іванового діда з його шавкою. Позбувся безсоння? Чи занедужав, не виходить? Відколи романтичне ранкове побачення закінчилось так ганебно й вульгарно, Саша й Кінь майже не розмовляли. Трималися, як звичайно, стримано, байдуже. Наче нічого не сталося. Не вдалося принцесу розкодувати.

Саша отямилася. Яке це коло: восьме? Десяте? Багаторазово повторені сліди на снігу стали більшими й глибокими, наче тут пробігла снігова людина у величезних валянках.

З темного неба повалив сніг. Десь проїхала, виючи сиреною, «швидка допомога». Не до нас, подумала Саша з похмурим задоволенням. Не про нас. З нами нічого не може статися.

Справляти природні потреби на морозі – задоволення невелике. Саша вибралася з кущів, ретельно застібаючись, обтрушуючи сніг, що нападав з гілок. Було б здорово, якби ці прокляті монети ніхто, крім неї, не бачив. Але ж бачать… Позавчора мама запитала, випадково наткнувшись на «денний виторг»: «Що це в тебе знову?» Саша збрехала, що це латунний сплав, фішки для гри… Яке там казино, ти що! Гра, як у шашки, ми в школі граємось…

Мама повірила. Бо раніше Саша ніколи їй не брехала. Ну майже ніколи.

Вона зайшла у квартиру. Двері в мамину кімнату були зачинені. Стояла щільна тиша, тільки сніг шелестів, ударяючись об бляшані козирки вікон.

Саша пройшла у ванну. Увімкнула гарячу воду й довго дивилась, як тече струмінь.

А потім її знудило грішми. І відразу – парадоксально – стало легше.

* * *

Гірка монет росла. Саша складала їх у стару шкарпетку й зберігала в нижній шухляді письмового стола, під гіркою чернеток. Невідомо, що сказала б мама, наткнувшись на цей скарб, але в мами останнім часом було багато іншого клопоту.

На поличці у ванній закріпилися помазок і бритва, у склянці із зубними щітками з’явилася чужа, і Саша більше не сміла тинятися по дому в трусах і майці. Запах чоловічого одеколону перебивав усі інші, звичні запахи. І мама, котра, відколи Саша себе пам’ятає, завжди належала тільки їй, тепер ділила свою увагу між дочкою та Валентином – причому останньому, як новенькому, діставалася левова пайка.

Очевидно, у Валентинові плани входило «налагодити контакт» з Сашею. Він заводив з нею довгі розмови за вечерею, і делікатність заважала Саші одразу ж піти. Її чекали підручники, багато непрочитаних розділів та недописаних рефератів, на межі ночі й ранку її чекала пробіжка, принизливий похід у кущі й дзенькіт грошей об раковину. А Валентин докладно розпитував про її життя, про плани на майбутнє, докопувався, чого ж вона так хоче стати філологом, і чи не думала вона про літературні переклади з англійської, і що в деяких комерційних вузах є навіть стипендії й усякі стимулюючі програми для відмінників. Саша приймала ці розмови, як риб’ячий жир з ложечки, потім ішла у свою кімнату й сиділа там за письмовим столом, бездумно водячи ручкою по аркушу зошита.

Валентин займався медичною технікою, чи то розробляв, чи то тестував, чи то продавав, а може, все разом. З його докладних розповідей про себе Саша не запам’ятовувала майже нічого. У нього були діти, чи то два хлопчики, чи то хлопчик і дівчинка, про них він говорив багато й охоче, підкреслював, що їх любить. Саша, дивуючись про себе з такого лицемірства, несла в кімнату чашку з охололим чаєм і сідала гортати програму для вступників у вузи. Злипалися очі. Глибокої зими, у темні-темні дні Саша жорстоко страждала від недосипу.

* * *

На початку лютого сталася відлига, а потім – за одну ніч – усе знову підморозило. Саша вийшла на пробіжку, повністю виконала ритуал і, вертаючись додому, біля самого під’їзду послизнулася, впала й зламала руку.

Сиділа, терплячи біль, поки не прокинулася мама. Побачивши Сашине передпліччя, перелякалася й стала дзвонити в «швидку». Вийшов Валентин, викликався їхати разом з Сашею, супився, співчував, казав якісь дурниці, типу: «Терпи, козаче, отаманом будеш», і від його примовок Саші було встократ гірше. «Швидка», не довго думаючи, відвезла її в лікарняний травмопункт, де старий хірург, сірий од безсонної ночі та тютюнового диму, мовчки закатав Сашу в гіпс.

– Як груші, – сказав медсестрі. – Падають і падають. Сьогодні буде в нас урожай… А ти, – кивнув Саші, – підеш у районну поліклініку. І не переживай: з усяким буває. На молодих гоїться, як на собаках.

Валентин відвіз Сашу додому на таксі. Біль майже вщух. Валентин міркував, як вдало вийшло, що постраждала ліва рука, отже, Саша спокійно може ходити до школи й на курси, писати свої конспекти, з правою ж рукою все гаразд! Саші здалося, що голова в неї перестала бути круглою, вона перетворилася на аеродинамічну трубу і Валентинові слова, втягнені в одне вухо, зі свистом і ревом вилітають з другого.

Дзвонила з роботи мама, хвилювалася, питала, як справи. Саша заспокоїла її мертвим голосом, пішла до себе й лягла, не знімаючи светра, на диван.

Як тепер бути з одягом? Надворі мінус десять… Як натягати рукав на гіпс? Як самій одягатися й роздягатися?

Три будильники стояли в ряд. Два цокали, один моргав електронним табло. Щодня, щодня, а Саші в гіпсі ходити півтора місяця…

«…Люди падають, ламають кістки, гинуть під колесами…» Але ж Саша чесно виконувала всі умови! Чому ж з нею все-таки це сталося?

Не переживай, сказав старий хірург. З усяким буває. Справді, якби Саші було років сімдесят – тоді біда. А так – незручність, неприємність, погано, але не трагічно…

Погано, але не трагічно. Якби з Валентином не стався серцевий напад на пляжі – як будувалися б їхні з мамою стосунки? Чи ніяк?

Саша пробралася на кухню. Накрапала собі маминої валер’янки, випила залпом – яка гидота! – і, забившись під ковдру, заснула.

* * *

Двадцять дев’ять по четвертій її підкинуло, наче трампліном. Саша сіла, зі сну нічого не тямлячи, спробувала випростати руку й сіпнулася од несподіваного болю.

Згадала все. Труснула головою; виходить, вона проспала майже добу?!

У роті було сухо. Саша встала, напилася води з чайника, абияк натягла спортивні штани, влізла в чоботи. Сунула праву руку в рукав, крекчучи, накинула куртку на ліве плече. З лижною шапочкою в руках вийшла з дому.

Небо знов очистилося. Горіли зірки. Лід у дворі був подекуди сколотий, подекуди рясно посипаний піском і сіллю. Гіпс на руці остигав – незвичне, неприємне відчуття. До п’ятої години лишалося всього кілька хвилин, Саша йшла дедалі швидше. Спустилася в підземний перехід, тримаючись здоровою рукою за поручень. У напівтемній трубі відлунювали від стін її квапливі кроки. Рахунок ішов уже на секунди.

Перед входом у парк горів ліхтар. І стояв, опершись на стовп, чоловік.

Саша пройшла мимо, цілеспрямована, як куля. І тільки опинившись на засніженій доріжці, здригнулася й озирнулася.

Світло ліхтаря віддзеркалювалося в скельцях димчастих окулярів. Дві палаючі жовті цятки.

– Іди додому, – сказав чоловік під ліхтарем. – Відпочивай. Від сьогодні можеш уже не бігати.

* * *

У березні зняли гіпс. Мама припустила, що тепер, нарешті, Сашині нерви повернуться до рівноваги і її «вибрики» припиняться.

Їй напрочуд важко далася відмова від ранкових пробіжок. Здавалося, життя втратило сенс. Валентинова присутність дратувала дедалі більше. Якось він навіть пішов жити в готель, і мама не розмовляла з Сашею кілька днів. Залишившись геть одна, Саша блукала вулицями, занедбавши і школу, й курси. Репетиторка зрештою відмовилася з нею займатися.

Валентин умовляв маму потерпіти. Запевняв, що причина в переломі, в анальгетиках, які Саша пила чи не жменями. Він був по-своєму правий.

І мама теж мала рацію. Скинувши гіпс, знову відчувши руку, Саша заспокоїлася майже зразу. Ланцюг життя повернувся на звичні шестерні, і вони закрутилися, відраховуючи дні. Ранок. Школа. Курси. Уроки. Вечір. Ніч…

Набір однакових днів. Устояний ритм. Саша навчилася не здригатися від пішоходів у темних окулярах: настала весна, і таких людей ставало на вулицях дедалі більше. У школі збирали гроші на випускний вечір, довго сперечалися на батьківських зборах і трохи не посварилися: хтось, як Сашина мама, пропонував святкувати скромно, хтось хотів обов’язково дорогі подарунки всім учителям і круїз на пароплаві по річці…

Саша написала пробний твір на курсах і була розчарована своєю четвіркою.

– Не берися за вільну тему, – напучувала викладачка. – Бери стандартне й розкривай, як учили. Вільні теми – для геніїв або для двієчників, не наступай двічі на ті самі граблі!

Саша слухала, кивала й знала, що рано чи пізно чоловік у темних окулярах з’явиться знову. І знову чогось зажадає, і Саша не зможе відмовитися.

Чи якось спробувати? Ану ж Валентинів серцевий напад – випадковість?!

Щоразу, подумавши так, Саша лякливо озиралася. Вона знала, що не зможе збунтуватися. Не буде навіть пробувати. Надто страшно.

* * *

До медалі вона трохи недотягла. Розчарування майже не було: вона давно знала, що так і буде. Випускний пройшов повз неї: Саша засинала посеред загальних веселощів і була дуже рада, що принаймні круїзу не замовили.

Ваня Білокінь танцював з Ірою з паралельного класу. Саші було майже байдуже. Кінь одержав медаль і на момент випуску був уже студентом мехмату.

А Саша подалася здавати документи на філологію. Сама. Мама хотіла піти з нею, та Саша відбрикалася.

Зацвітала липа. Накрапав дощик. Саша йшла і всміхалася. Цього року моря не бачити, як своїх вух, ну то й нехай. Якщо не вступить з першого разу… неприємно про це думати, та мало що… Влаштується де-небудь секретаркою. Хоч на тій же кафедрі. Попрацює, познайомиться з людьми… Вирветься з цього проклятого кола – конспект, уроки, конспект…

– Сашо!

Вона озирнулася, все ще всміхаючись. Чоловік у темних окулярах сидів на лаві, повз яку вона щойно пройшла й уваги не звернула. Ніби віддзеркалюючи її усмішку, він розтяг губи й припрошуючи поплескав по лаві коло себе.

Саша підійшла й сіла. Поклала сумку на коліна.

– Як рука? – недбало спитав її співрозмовник.

– Добре.

У мокрій липі над їхніми головами поралися горобці. Оглушливо цвірінькали.

– Скільки в тебе монет?

– Чотириста сімдесят дві, – відповіла вона не замислюючись.

– Ти набрала прохідний бал.

– Я поки що не складала ніяких іспитів…

– Складала-складала, – він знов усміхнувся. – На.

І простяг їй рудуватий папірець, надрукований типографським способом. Сашині ім’я та прізвище були вибиті на друкарській машинці.

«Поздоровляємо! Самовій Олександро, Вас зараховано на перший курс Інституту Спеціальних Технологій м. Торпи. Початок занять – першого вересня». І нижче, дрібним шрифтом: «З приводу поселення в гуртожиток звертатися…»

Саша відвела очі від папірця. Втупилася в чоловіка, що сидів поруч на лаві. Хвилини дві нічого не могла сказати.

– Що це?

– Це інститут, де ти вчитимешся. Дуже гарний інститут.

– Я не розумію, – сказала Саша. – Я в університет… я…

Чоловік, що сидів поруч, раптом зняв окуляри.

Саша чекала чого завгодно. Що в нього взагалі немає очей. Що очі намальовані на блідих злиплих повіках. Що очі зашиті дратвою, що очниці порожні…

Очі були. Карі. Спокійні. На перший погляд, зовсім звичайні.

– Мене звати Фарит, – сказав він неголосно. – Фарит Кострицький. Якщо тобі цікаво.

– Цікаво, – сказала Саша після паузи. – Ви б… відпустили мене, Фарите, га?

Він похитав головою:

– Сашо, за результатами попередніх тестів тебе прийняли в пристойний інститут, попереду в тебе ціле літо вільне. Гуляй. Купайся. Набирайся сили перед навчанням. До тридцять першого серпня купиш квиток до міста Торпи. Можеш приїхати за кілька днів, оселитися в гуртожитку, освоїтися…

– А як я все це поясню мамі?! – аж скрикнула Саша. Жінка, що проходила мимо, здивовано повернула голову.

– Як-небудь поясниш, – сказав Фарит. – Придумай. Бо може статися й так, що пояснювати буде нікому. Свобода – що хочу, те роблю…

Він знову надів окуляри. Саша вчепилася в лаву; спокійне лице співрозмовника розпливлося в неї перед очима.

– А я вас… – почала вона дзвенячим голосом. – Ви… нічого не можете! Нічого. Я у вас не вірю. Я вас… Я хочу, щоб це був сон!

Нічого не сталося. Визирнуло сонце й відбилося в калюжах. Саша хотіла ще щось сказати – та замість цього розридалася від жаху, безпорадності й сорому.

– Тихо, – сказав Фарит. – Тихо… Я ж сказав: нічого нездійсненного, жахливого, неможливого я від тебе не вимагатиму. Ніколи.

Саша ридала. Сльози крапали на рудуватий папірець, надрукований типографським способом.