Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Так вона бажає, щоб я повернувся до Парижа? Вона змушує мене до цього? Добре, я повернуся, але вона поплаче через моє повернення. Шкода, що героєм цієї пригоди буде Дансені: в нім є глибока порядність, яка стоятиме нам на заваді. Проте він закоханий, ми з ним часто бачимося – можливо, ми отримаємо від нього користь. Але в гніві своєму я зовсім забувся і не думаю про те, що маю викласти вам сьогоднішні події. Повернімося до розповіді.

Уранці я знову побачився з чутливою святенницею. Ніколи ще вона не здавалася мені такою прекрасною. Так воно і має бути: краща мить для жінки, єдина, коли вона може викликати в нас сп’яніння душі, про яке так багато говорять і яке так рідко відчувають, це мить, коли, вже переконавшись у її любові, ми ще не впевнені в її милостях, і саме в такому стані я тепер перебуваю. Можливо, прикрашала її в моїх очах і думка, що я незабаром утрачу задоволення бачити її. Нарешті принесли пошту, я отримав вашого листа від 27-го, і, читаючи його, я ще не був упевнений, що додержу свого слова. Але я зустрівся очима з моєю спокусницею і відчув, що ні в чому не можу їй відмовити.

Отже, я оголосив про свій від’їзд. Майже відразу ж після цього пані де Розмонд залишила нас наодинці, але я був іще не менше ніж за чотири кроки від недоторки, а вона, раптом підхопившись із переляканим виглядом, промовила: «Не торкайтеся мене, добродію, не торкайтеся! Заради Бога, не торкайтеся до мене!». Це гаряче благання, що видавало душевне збентеження, могло тільки ще більше розпалити мене. Я був уже біля неї і тримав за руки, які вона так зворушливо склала, коли якийсь злий демон знову привів пані де Розмонд. Боязка святенниця, у якої нині і справді є підстави для страху, скористалася цим і вирішила піти.

Все ж я запропонував їй руку, і вона її прийняла. Я ж, угледівши в цьому доброзичливому пориві, якого в неї вже давно не було, добрі ознаки, знову почав свої любовні скарги й навіть спробував потиснути подану мені руку. Спершу вона хотіла вирвати її, але я виявив велику наполегливість, і вона досить охоче підкорилася, хоча не відповіла ні на мій потиск, ні на мої слова. Біля дверей її кімнати я хотів, прощаючись, поцілувати цю ручку. Спершу захист був досить рішучим, але я так ніжно вимовив: «Подумайте, адже я від’їжджаю», – що це зробило її в’ялою та слабкою. Проте ледве лише поцілунок торкнувся руки, вона знову набула своєї сили і вирвалася з моєї, а спокусниця пішла до своєї кімнати, де вже була її покоївка. Тут і кінець розповіді.

Я припускаю, що завтра ви будете у маршальші де ***, де я, напевно, не зустрічатимуся з вами, оскільки гадаю, що під час першої нашої зустрічі нам треба буде поговорити про багато справ, і передусім про справу маленької Воланж, яку я зовсім не випускаю з очей. Тому я вирішив до особистого з вами побачення написати цього листа, і хоч яким би він був довгим, запечатаю його лише перед самим відправленням пошти, бо за нинішнього стану моїх справ усе може залежати від сприятливого випадку, і я вирушаю шукати його, а тому розлучаюся з вами.

Р. S. Восьма година вечора. Нічого нового. У неї – жодної вільної хвилинки, і вона навіть прагне бути ввесь час зайнятою. При цьому, одначе, стільки смутку, скільки дозволяє пристойність, – не менш того. Інша новина, мабуть, важлива: пані де Розмонд доручила мені передати пані де Воланж запрошення провести деякий час у неї в селі.

Прощавайте, мій чарівний друже. До завтра або, найпізніше, до післязавтра.

Із ***, 28 серпня 17…

Лист 45

Від президентші де Турвель до пані де Воланж

Пан де Вальмон сьогодні вранці поїхав, добродійко. Ви, здавалося мені, так бажали цього від’їзду, що я визнала своїм обов’язком повідомити вам про нього. Пані де Розмонд дуже сумує за своїм племінником, і, треба зізнатися, товариство його дійсно дуже приємне. Увесь ранок вона говорила мені про нього з чутливістю, яка, як вам відомо, їй така властива. Я вважала своїм обов’язком по відношенню до неї слухати її люб’язно, без заперечень, тим більше що у багатьох відношеннях вона цілковито мала рацію. До того ж я почувалася винною в тому, що є причиною цієї розлуки, і в мене немає сподівання, що я зумію якось винагородити її за радість, якої я ж її й позбавила. Ви знаєте, що за вдачею своєю я не занадто весела, а той спосіб життя, який нам належить вести тут, теж буде не з веселих.

Якби я тепер не слухалася вашої поради, то побоювалася б, що вчинила дещо необдумано, так засмутила мене печаль мого шановного друга. Я була до того зворушена, що охоче змішала б із її слізьми свої.

Тепер ми живемо сподіванням, що ви приймете запрошення пані де Розмонд приїхати до неї погостювати, яке вам має передати пан де Вальмон. Сподіваюся, ви не сумніваєтесь, що я з радістю побачу вас тут, і, по правді кажучи, ви просто мусите винагородити нас у такий спосіб. Я була б дуже рада також скористатися цією нагодою, аби ближче познайомитися з мадемуазель де Воланж і мати можливість іще більше запевнити вас у моїй глибокій повазі та ін.

Із ***, 29 серпня 17…

Лист 46

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж

Що таке сталося з вами, обожнювана Сесіль? Хто міг викликати у вас таку раптову і таку жорстоку зміну? Куди дівалися ваші клятви, що ви ніколи не змінитеся? Ще вчора ви з такою радістю повторювали їх! Що ж змусило вас забути їх сьогодні? Марно заглядаю я в себе – в самому собі причини цього я виявити не можу, і жахливо мені шукати її у вас. Ах, ви, ясна річ, не легковажна обманщиця, і навіть зараз, у мить відчаю, душі моєї не заплямує образлива підозра. І, все-таки, що за лиха година зробила вас уже не тією, якою ви були? Так, жорстока, ви вже не та! Ніжна Сесіль, обожнювана мною Сесіль, од якої я чув клятви, не уникала б моїх поглядів, не перешкоджала б щасливому випадку, завдяки якому ми опинилися поруч. Якщо ж яка-небудь незрозуміла мені причина і спонукала її поводитися зі мною так суворо, вона, в усякому разі, не забула б повідомити мене про неї.

Ах, ви не знаєте, ви ніколи не дізнаєтеся, моя Сесіль, як ви змусили мене страждати сьогодні й як я страждаю досі. Невже ви гадаєте, що я можу жити, якщо ви більше не любите мене? А тим часом, коли я благав у вас про одне слово, про одне тільки слово, яке могло б розвіяти мої страхи, ви замість того, щоб мені відповісти, удали, ніби боїтесь, як би вас не почули. І перешкоду, якої ще не було, ви самі ж створили, вибравши те місце, яке посіли в товаристві, що зібралося. Коли, вимушений вас покинути, я запитав, у який час зможу завтра побачитися з вами, ви удали, що не розчули, і призначити мені час довелося пані де Воланж. Отже, ця така жадана мить, яка зближує мене з вами, завтра породить у мені саме лише занепокоєння. І таку дорогу моєму серцю радість бачити вас змінить побоювання бути вам надокучливим.

Я відчуваю, як цей страх уже зупиняє мене, і я не смію говорити вам про свою любов. Слова я люблю вас, які мені було так солодко повторювати, коли я у свою чергу міг почути їх, ці такі ніжні слова, яких мені вистачало для щастя, тепер, оскільки ви змінилися, народжують у мені лише образ вічного відчаю. Я не можу вірити, одначе, що цей талісман любові втратив силу, і ще намагаюся скористатись ним.[29] Так, моя Сесіль, я люблю вас. Повторіть же разом зі мною ці слова, в яких – усе моє щастя. Подумайте, що ви привчили мене слухати їх і що позбавляти мене їх – означає піддати мене тортурам, які, як і любов моя, закінчаться лише разом із моїм життям.

Із ***, 29 серпня 17…

Лист 47

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Сьогодні ми з вами ще не побачимося, чарівний мій друже, і ось із яких причин, до яких я прошу вас виявити поблажливість.

Замість того щоб повернутися просто до Парижа, я затримався у графині де***: замок її розташований майже по дорозі, і я напросився до неї пообідати. Я прибув до Парижа лише близько сьомої вечора і зійшов біля Опери, надіючись, що, можливо, там перебуваєте і ви.

По закінченні спектаклю я вирушив у фойє побачитися з друзями. Там я знайшов мою давню приятельку Емілі, оточену численним почтом, що складавсь як із чоловіків, так і з жінок, яких вона того ж вечора пригощала вечерею в П***. Не встиг я потрапити в цю компанію, як усі хором почали просити мене брати участь у вечері. Запросив мене також огрядний, приземкуватий чоловік, пробурмотівши декілька французьких слів із голландським акцентом; я здогадався, що він і є істинний винуватець свята. Я прийняв запрошення.

Дорогою я дізнався, що будинок, куди ми прямували, був обумовленою нагородою за прихильність Емілі до цієї дивакуватої особи і що вечеря була справжнісіньким весільним бенкетом. Чоловік цей був у нестямі від радості в передчутті блаженства, яким йому належало насолоджуватись і від якого він був до того щасливий, що мені захотілося це блаженство порушити. Я так і зробив.

Єдина складність полягала в тому, щоб умовити Емілі: багатство бургомістра робило її дещо педантичною. Одначе, трохи поламавшись, вона погодилася з моїм планом наповнити це пивне барильце вином і таким чином вивести його на всю ніч із ладу.

Через своє перебільшене уявлення про те, скільки може випити голландець, ми застосували всі відомі засоби і настільки успішно, що за десертом він уже не в змозі був тримати в руці склянку, але жаліслива Емілі та я напували його навзаводи. Нарешті він звалився під стіл, так упившись, що, здавалося, йому знадобиться тиждень, аби оклигати. Тоді ми вирішили відіслати його назад у Париж, а оскільки свою карету він відпустив, я звелів завантажити його в мою, а сам залишився замість нього. Потім я прийняв поздоровлення від усієї компанії, яка незабаром розійшлася, залишивши мене переможцем на полі битви. Завдяки цій веселій пригоді, а можливо, і тривалому стримуванню я визнав Емілі настільки привабливою, що обіцяв їй залишитися до воскресіння голландця з мертвих.

Ця моя люб’язність була нагородою за люб’язність, зроблену мені нею: вона погодилася послугувати мені пюпітром, на якому я написав листа моїй чарівній святенниці. Мені здалося забавним послати їй листа, написаного в ліжку і майже в обіймах шльондри: в листі цьому, що уривався мною для цілковитого здійснення зради, я давав їй найґрунтовніший звіт про своє становище та поведінку. Емілі прочитала це послання і реготала, як божевільна. Сподіваюся, що ви теж повеселитесь. Оскільки треба, щоб на листі був паризький штемпель, я надсилаю його вам: він не запечатаний. Ви вже звольте прочитати його, запечатати і відправити на пошту. Тільки не ставте своєї печаті або взагалі печаті з любовною емблемою, нехай буде просто яка-небудь голівка. Прощавайте, чарівний мій друже.

Р. S. Розпечатую лист. Я умовив Емілі поїхати до Італійського театру. Цим часом я скористаюся, щоб піти побачитися з вами. Я буду у вас найпізніше о шостій годині, і, якщо це вам зручно, близько сьомої години ми разом вирушимо до пані де Воланж. Незручно відкладати передачу їй запрошення пані де Розмонд. До того ж я був би не проти подивитися на маленьку Воланж.

Прощавайте, прегарна пані. Хочу розцілувати вас із таким задоволенням, аби кавалер міг приревнувати.

Із П***, 30 серпня 17…

Лист 48

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

(Із паризьким штемпелем)

Після бурхливої ночі, протягом якої я не стулив очей; після того, як мене пожирали напади несамовитого пристрасного запалу, що змінилися повним занепадом усіх душевних сил, я звертаюся до вас, добродійко, у пошуках такого потрібного мені спокою, якого, втім, я ще не сподіваюся знайти. І справді, становище, в якому я зараз пишу вам, більш ніж будь-коли переконує мене у всемогутності любові. Мені важко володіти собою настільки, щоб привести мої думки хоч до якогось ладу, і я вже зараз передбачаю, що ще до закінчення цього листа вимушений буду його перервати. Як! Невже я не можу сподіватися, що ви коли-небудь розділите зворушення, що охоплює мене в цю мить! Смію, одначе, гадати, що, якби воно було вам знайоме, ви не залишилися б до нього нечутливі. Повірте, добродійко, холодний спокій, сон душі, що є подібністю смерті, – все це не є шляхом до щастя; тільки живі пристрасті ведуть до нього, і, незважаючи на муки, яких я через вас зазнаю, я можу без вагань стверджувати, що в цю мить я щасливіший за вас. Марно пригнічуєте ви мене своєю нещадною суворістю – вона не заважає мені цілковито віддаватися любові й забувати в любовній несамовитості відчай, у який ви мене ввергаєте. Ось чим намагаюсь я помститися вам за вигнання, на яке ви мене засудили. Жодного разу ще за листом до вас не відчував я такої радості, жодного разу це заняття не супроводжувалося почуттям таким солодким і в той же час таким палким: я дихаю повітрям, повним жаги; навіть стіл, за яким я вам пишу, вперше для цього використаний, перетворюється для мене на священний вівтар любові. Наскільки прекраснішим стає він у моїх очах: адже на нім написав я клятву вічної любові до вас! Пробачте, благаю вас, за безладність моїх почуттів. Можливо, мені слід було б менше поринати в захоплення, що не поділяються вами; на мить я змушений покинути вас, аби розвіяти сп’яніння, з яким я вже не можу впоратися, – так посилюється воно з кожною миттю.

Повертаюся до вас, добродійко, і, певна річ, повертаюся все з тим же запалом. Проте відчуття щастя покинуло мене – його змінило відчуття жорстоких поневірянь. Для чого мені говорити вам про мої почуття, якщо марно я шукаю яких-небудь засобів переконати вас? Після стількох багаторазових зусиль я починаю слабнути. Якщо в пам’яті моїй продовжують виникати любовні образи, то тим живіше відчуваю я гіркоту їх утрати. Єдиний притулок мій – ваша поблажливість, і в цю хвилину я занадто добре відчуваю, наскільки вона мені потрібна, щоб осмілюватися на неї сподіватись. І все ж таки ніколи моя любов не була шанобливішою, ніколи вона не була менш образливою для ваших почуттів. Вона – смію сказати – така, що навіть найсуворіша доброчесність не мусила б її побоюватись. Але сам я боюся займати вас більше стражданнями, яких зазнаю. Коли знаєш із упевненістю, що істота, яка викликала твої муки, не поділяє їх, не треба хоч би зловживати її добротою, адже так і було б, якби я не витратив іще більше часу, малюючи вам цю скорботну картину. Зараз я відніму його у вас лише стільки, скільки знадобиться на те, щоби благати вас відповісти мені й ніколи не сумніватись у справжності моїх почуттів.

Написано з П***, помічено Парижем, 30 серпня 17…

Лист 49

Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені

Я не вітрогонка і не обманщиця, добродію, але досить було, щоб мені роз’яснили мої почуття, і я відразу ж зрозуміла необхідність їх змінити. Я дала в цьому обітницю Богові, а потім я принесу в жертву йому і мої почуття до вас, які через ваше духовне звання стають іще злочиннішими. Я прекрасно відчуваю, як мені це буде боляче, і не приховуватиму, що з позавчорашнього дня плачу щоразу, як про вас думаю. Але я сподіваюся, що милосердний Бог пошле мені потрібні сили, щоб вас забути, бо я благаю його про це і вранці й увечері. Я навіть чекаю від вашої дружби і порядності, що ви не намагатиметеся похитнути добре рішення, яке мені вселили і в якому я прагну залишатися непохитною. Відповідно до цього я прошу вас бути таким ласкавим і більше мені не писати, тим більше що – попереджаю заздалегідь – я вам не відповідатиму, і ви тільки змусите мене повідомити про все мамі, а це вже зовсім позбавить мене задоволення бачити вас.

Це не перешкодить мені зберегти до вас усю прихильність, яку можна мати, не роблячи нічого поганого, і я всією душею бажаю вам усілякого щастя. Я прекрасно відчуваю, що ви вже не любитимете мене так, як раніше, і що, можливо, ви незабаром полюбите іншу дужче, ніж мене. Але це буде тільки зайвою карою за провину, яку я зробила, віддавши вам моє серце, яке я мушу віддати лише Богові й моєму чоловікові, коли я вийду заміж. Сподіваюся, що милосердя Боже зглянеться над моєю слабкістю, і на мою долю випадуть лише такі страждання, які я в силах буду перенести.

Прощавайте, добродію. Можу запевнити вас, що, якби мені дозволено було любити кого-небудь, я любила б тільки вас. От і все, що я можу вам сказати, і, можливо, це навіть більше, ніж годилось би.

Із ***, 31 серпня 17…

Лист 50

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Так-то, вельмишановний добродію, виконуєте ви умови, на яких я погодилася отримувати іноді від вас листи? І як можу я «не мати причин на них скаржитися», коли ви говорите в них лише про почуття, якому я побоювалася б віддатися навіть у тому разі, якби могла це зробити, не порушуючи свого обов’язку? Втім, якби мені потрібні були нові причини для збереження цього рятівного страху, то, думається мені, я могла б знайти їх у вашому останньому листі. І дійсно, що робите ви, уявляючи, ніби промовляєте апологію любові? Показуєте мені її в найбурхливішому і найгрізнішому вигляді. Хто може хотіти щастя, купленого ціною втрати розуму, щастя, нетривалі радощі якого змінюються у кращому разі жалем, якщо не розкаянням?

Ви самі, у кого звичка до цієї згубної несамовитості має послабляти її наслідки, хіба не змушені визнати, що вона частенько виявляється сильнішою за вас, хіба не ви перший скаржитеся на те, що викликається нею мимовільне сум’яття почуттів? Яку ж страхітливу бурю підніме вона в серці, незвичному до неї і чутливому, тим більше що влада її над ним стане ще сильнішою через величезні жертви, які серце це змушене буде їй принести?

Ви гадаєте, добродію, – або удаєте, ніби думаєте, – що любов веде до щастя, я ж глибоко переконана, що вона зробить мене нещасною, і тому хотіла б ніколи й не чути цього слова. Мені здається, що навіть мова про неї позбавляє спокою, і не менше, ніж почуття обов’язку, мої душевні схильності спонукають мене просити вас, щоб ви зволили більше не згадувати про це.

Врешті-решт, тепер вам неважко погодитися на це прохання. По поверненні до Парижа вам випаде досить багато приводів забути про почуття, яке, можливо, породжене лише звичкою займатися такими речами, а своєю силою зобов’язане лише сільській нудьзі. Хіба тепер ви не там, де поглядали на мене цілком байдуже? Можете ви зробити там хоч один крок, не зустрівши прикладу такої ж легкої готовності до змін? І хіба не оточені ви там жінками, які набагато привабливіші за мене і тому мають значно більше прав на увагу з вашого боку? Мені чуже марнославство, в якому докоряють мою стать. Ще менше у мене тієї фальшивої скромності, яка являє собою лише витончену гординю. І тому я абсолютно щиро говорю вам, що знаходжу в собі дуже мало таких якостей, якими могла б подобатися. Та якби в мене був надлишок їх, я й то не вважала б, що маю досить їх для того, аби прив’язати вас до себе. Просити вас не займатися мною більше – означає тільки просити вас зробити те, що ви вже не раз робили і що ви, напевно, зробили б іще раз найближчим часом, якби навіть я домагалася від вас протилежного.

Лише ця правда, про яку я забути не можу, сама по собі була б досить вагомою причиною для того, щоб відмовлятися вас слухати. Є у мене і тисячі інших. Але, не бажаючи вступати в нескінченну суперечку, я обмежуся тим, що прошу вас, як мені вже траплялося це робити, не говорити зі мною про почуття, про яке я і слухати не мушу, а не те що відповідати на нього.

Із ***, 1 вересня 17…

Лист 51

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Дійсно, віконте, ви просто нестерпні. Ви поводитеся зі мною так безцеремонно, немов я ваша коханка. Та чи знаєте ви, що я розсерджусь і що зараз я страшенно зла? Як! Завтра вранці ви маєте побачити Дансені, – ви знаєте, як важливо, щоб я поговорила з вами до цієї зустрічі, – і при цьому змушуєте мене чекати вас цілий день, а самі казна-де бігаєте! Через вас я приїхала до пані де Воланж до непристойності пізно, і всі поважні пані визнали, що я «подиву гідна». Мені довелося піддобрюватися до них увесь вечір, щоб їх утихомирити, бо старих сердити не можна: від них залежить репутація молодих жінок.

Зараз уже перша година ночі, а я, замість того щоб лягти спати, чого мені до смерті хочеться, мушу писати вам довгого листа, від якого спати захочеться вдвічі дужче, така мене долає нудьга. Щастя ваше, що у мене немає часу лаяти вас довше. Але не подумайте, що вам пробачено: мені просто ніколи. Слухайте ж, бо я кваплюся.

Виявивши хоч трохи спритності, ви мусите завтра домогтися цілковитої довіри Дансені. Час для відвертості найбільш слушний: він нещасний. Дівчинка була на сповіді. Вона все розповіла, як дитина, і відтоді її так мучить страх перед дияволом, що вона вирішила будь-що-будь піти на розрив. Усі свої нікчемні сумніви вона повідала мені так гаряче, що я зрозуміла, наскільки її збили з пантелику. Вона показала мені листа, в якому оголошує про розрив, – це суцільне святенництво. Цілу годину вона прощебетала зі мною, не сказавши при цьому жодного розумного слова, але все ж таки дуже збентежила мене, оскільки не можу ж я бути відвертою з таким недалеким створінням.

Із усього цього базікання я, одначе, зрозуміла, що вона, як і раніше, любить свого Дансені. Угледіла я тут і хитрощі, яких у любові завжди достатньо і яким дівчинка ця найзабавнішим чином піддалася. Мучена і бажанням увесь час займатися своїм коханим, і страхом, що, займаючись ним, погубить свою душу, вона придумала молитися Богові, щоб він допоміг їй забути коханого, а оскільки вона щохвилини молиться про це, то і знаходить спосіб безупинно думати про нього.

Для людини, досвідченішої, ніж Дансені, ця маленька обставина стала б скоріше підмогою, ніж перешкодою. Але цей хлопець такий Селадон,[30] що, коли йому не допомогти, у нього на подолання найдріб’язковіших перешкод піде стільки часу, що у нас на здійснення нашого задуму часу вже не залишиться. Ваша правда: це дуже шкода, і я не менше за вас роздратована тим, що саме він є героєм цієї пригоди, але що поробиш? Зробленого не поправити, а провина тут ваша. Я попросила показати мені його відповідь[31] і навіть розжалобилася. Він із сил вибивається, переконуючи її, що мимовільне почуття не може бути злочинним: ніби воно не перестає бути мимовільним із тієї миті, як із ним припиняють боротьбу. Думка ця до того проста, що запала в голову навіть дівчинці. Він у досить зворушливих висловах скаржиться на своє нещастя, але скорбота його сповнена такою ніжністю і, мабуть, така сильна та щира, що мені здається неймовірним, аби жінка, якій випала нагода довести чоловіка до такого відчаю і притому з такою малою небезпекою для себе, не піддалася б спокусі потішитися цим надалі. Словом, він пояснив їй, що він зовсім не чернець, як думала дівчинка, і, поза сумнівом, це – краще з усього, що він зробив. Бо якщо вже займатися любов’ю з ченцями, то панове мальтійські лицарі переваги тут не заслуговують.

Хай там як, але, замість того щоб втрачати час на розмови, які мене б тільки поставили в незручне становище, не переконавши, можливо, її, я схвалила рішення про розрив, але сказала, що в таких випадках набагато чесніше викладати свої аргументи не письмово, а усно, що існує, крім того, звичай повертати листи й інші дрібниці, якими могли обмінюватися закохані, й, удавши таким чином, ніби я цілком згодна з цією юною особою, я переконала її призначити Дансені побачення. Ми негайно обговорили, як це здійснити, і я взяла на себе вмовити матусю виїхати з дому без дочки. Завтра пополудні й настане цей вирішальний момент. Дансені вже попереджений. Але заради Бога, якщо вам випаде можливість, переконайте цього чарівного пастушка бути не таким ніжним і навчіть його, позаяк уже потрібно говорити прямо, що справжній спосіб перемагати сумніви – це постаратися зробити так, аби тим, у кого вони є, більше нічого було втрачати.

Одначе, для того, щоб безглузда ця сцена більше не повторювалась, я не забула заронити у свідомість дівчинки підозру, чи так уже суворо дотримують сповідники таємницю сповіді, і запевняю вас, що за страх, який вона мені вселила, вона тепер платить своєю власною боязню, як би її сповідник не розповів усе матусі. Сподіваюся, що після того, як я з нею поговорю ще і раз і вдруге, вона перестане розповідати про свої дурощі першому-ліпшому.[32]

Прощавайте, віконте. Займіться Дансені й будьте його навчителем. Соромно нам було б не зробити з цими двома дітьми всього, що нам потрібно. А якщо це виявиться для нас важчим, аніж ми спочатку розраховували, згадаймо, щоб підхльоснути своє завзяття, ви – про те, що йдеться про дочку пані де Воланж, а я – про те, що вона мусить стати дружиною Жеркура. Прощавайте.

Із ***, 2 вересня 17…

Лист 52

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Ви забороняєте мені, добродійко, говорити вам про любов, але де я знайду мужність, необхідну для того, щоб вам підкорятися? Поглинений почуттям, яке мало бути таким солодким, але яке ви робите таким тяжким; скніючи у вигнанні за вашим наказом; зазнаючи в житті лише прикростей і жалкувань; виснажуючись муками тим більш жорстокими, що вони ввесь час нагадують мені про вашу байдужість, – невже мушу я на довершення всього поступитись єдиною втіхою, що залишилася мені, а що ж мені залишається, як не можливість зрідка відкривати вам душу, яку ви наповнюєте тривогою та гіркотою? Невже ви відвернете свій погляд, аби не бачити сліз, вами ж викликаних? Невже відмовитеся ви навіть од поклоніння з боку того, хто приносить потрібні вам жертви? Хіба не було б більш гідним вас, вашої благородної та лагідної душі пожаліти того, хто страждає через вас, замість того щоб збільшувати його страждання забороною і несправедливою і надмірно суворою?