Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Шодерло де Лакло. Антуан Франсуа Прево

Небезпечні зв'язки Манон Леско

Шодерло де Лакло

Небезпечні зв'язки

Я спостерігав звичаї свого часу та опублікував ці листи.

Жан-Жак Руссо. Передмова до «Нової Елоїзи»

Попереднє повідомлення видавця

Вважаємо своїм обов’язком попередити Читачів, що, незважаючи на заголовок цієї Книги і на те, що говорить про неї у своїй передмові Редактор, ми не можемо ручатися за достовірність цього зібрання листів і навіть маємо дуже вагомі підстави вважати, що це всього лише Роман.

Гадаємо також, що Автор, хоча він, здавалось би, прагне правдоподібності, сам порушує її і до того ж дуже незграбним чином через час, до якого він приурочив викладені ним події. І насправді багатьом із виведених у нього дійових осіб властиві звичаї настільки погані, що просто неможливо припустити, аби вони були нашими сучасниками, жили в епоху торжества філософії, коли освіта, що поширюється всюди, зробила, як відомо, всіх чоловіків такими благородними, а всіх жінок такими скромними та доброзвичайними.

Думка наша, отже, така, що коли події, описані в цьому Творі, і є якоюсь мірою істинними, вони могли статися лише в якихось інших місцях або в інші часи, і ми суворо засуджуємо Автора, який, мабуть, піддався спокусі якомога більше зацікавити Читача, наблизившись до свого часу та до своєї країни, й тому наважився зобразити в наших подобах і серед нашого побуту звичаї, такі нам чужі.

В усякому разі, ми хотіли б, наскільки можливо, захистити занадто довірливого Читача від яких-небудь непорозумінь із цього приводу й тому підкріплюємо свою точку зору міркуванням, яке висловлюємо тим сміливіше, що воно видається нам абсолютно незаперечним і неспростовним: поза сумнівом, одні й ті ж причини мають приводити до одних і тих же наслідків, а тим часом у наші дні ми щось не бачимо дівиць, які, маючи прибуток шістдесят тисяч ліврів, ішли б у монастир, а також президентш, які, будучи юними та привабливими, помирали б од любові.

Передмова редактора

Цей Твір або, вірніше, це Зібрання листів Читачі, можливо, визнають занадто великим, а тим часом у ньому міститься лише незначна частина того листування, з якого воно нами вилучене. Особи, яким вона дісталася, побажали опублікувати її і доручили мені підготувати листи до видання, я ж як винагороду за свою працю попросив лише дозволу вилучити все те, що вважалося мені зайвим, і постарався зберегти тільки листи, що здалися мені абсолютно необхідними або для розуміння подій, або для розвитку характерів. Якщо до цієї нескладної роботи додати розміщення обраних мною листів у певному порядку – а порядок цей був майже завжди хронологічний – і ще складання небагатьох коротких приміток, що переважно стосуються джерел тих чи інших цитат або обґрунтування допущених мною скорочень, то до цього і зведеться вся моя участь у цьому Творі. Ніяких інших обов’язків я на себе не брав.[1]

Пропонував я зробити низку більш істотних змін, потурбуватися про чистоту мови та стилю, далеко не завжди бездоганних. Домагався також права скоротити деякі занадто довгі листи – серед них є й такі, де говориться без усякого зв’язку і майже без переходу про речі, що ніяк одна з одною не в’яжуться. Цієї роботи, згоди на яку я не дістав, було б, ясна річ, недостатньо, щоб надати Твору справжньої цінності, вона, в усякому разі, позбавила б Книгу деяких недоліків.

Мені заперечили, що бажано було оприлюднити самі листи, а не якийсь Твір, за ними складений, і що, якби вісім або десять осіб, які брали участь у цьому листуванні, висловлювались однаково чистою мовою, це суперечило б і правдоподібності, й істині. Я, зі свого боку, зауважив, що до цього дуже далеко і що, навпаки, жоден автор цих листів не уникає грубих помилок, які напрошуються на критику, але на це мені відповідали, що всякий розсудливий Читач і не може не чекати помилок у зібранні листів приватних осіб, якщо навіть серед опублікованих донині листів різних дуже шанованих авторів, у тому числі й деяких академіків, немає жодного цілком бездоганного щодо мови. Аргументи ці мене не переконали, – я вважав, як і зараз іще вважаю, що наводити їх набагато легше, ніж із ними погоджуватись. Але тут я не був господарем і тому підкорявся, залишивши за собою право протестувати й заявити, що дотримуюся протилежної думки. Зараз я це і роблю.

Що ж до можливих достоїнств цього Твору, то, мабуть, із цього питання мені висловлюватися не слід, бо моя думка не мусить і не може мати впливу на будь-кого. Втім, ті, хто, приступаючи до читання, полюбляють знати хоч би приблизно, на що їм розраховувати, ті, повторюю, нехай читають мою передмову далі. Усім іншим краще відразу ж перейти до самого Твору: їм цілком вистачає й того, що я вже сказав.

Мушу передусім додати, що, коли – охоче в цьому признаюсь – у мене було бажання опублікувати ці листи, я все ж дуже далекий від будь-яких сподівань на успіх. І хай не сприймуть цього щирого мого зізнання за награну скромність Автора. Бо заявляю так само щиро, що, якби це зібрання листів не було, на мій погляд, достойним з’явитися перед читацькою Публікою, я б не взявся ним займатися. Спробуємо роз’яснити цю уявну суперечність.

Цінність того чи іншого Твору полягає в його корисності або ж у задоволенні, що приноситься ним, або ж і в тому і в іншому разом, якщо вже такі його властивості. Але успіх зовсім не завжди служить показником достоїнства, він часто залежить більше від вибору сюжету, ніж од його викладу, більш од сукупності предметів, про які йдеться у Творі, ніж од того, як саме їх подано. Тим часом до цього зібрання, як це видно із заголовка, входять листи цілого кола осіб, і в нім панує таке розмаїття інтересів, яке послабляє інтерес Читача. До того ж майже всі виявлювані в нім почуття брехливі або удавані й тому здатні викликати в Читача лише цікавість, а вона завжди слабкіша, ніж інтерес, викликаний справжнім почуттям, а головне, в набагато меншій мірі спонукає до поблажливої оцінки та дуже чуйно вловлює всякі дрібні помилки, що прикро заважають читанню.

Недоліки ці частково, можливо, врівноважувались одним достоїнством, властивим самій суті цього Твору, а саме різноманітністю стилів – якістю, що її Письменникові рідко трапляється досягти, але вона тут виникає мовби сама собою і в усякому разі рятує від нудьги одноманітності. Дехто, мабуть, оцінить і досить велику кількість спостережень, розсіяних у цих листах, спостережень або зовсім нових, або маловідомих. Ось, вважаю, й усе задоволення, яке від них можна дістати, навіть судячи про них із найбільшою поблажливістю.

Користь цього Твору, можливо, заперечуватиметься ще більше, проте, мені здається, встановити її значно легше. В усякому разі, на мій погляд, викрити способи, якими безчесні люди псують порядних, означає зробити велику послугу добрим звичаям. У Творі цьому можна буде знайти також доказ і приклад двох вельми важливих істин, які перебувають, можна сказати, в повному забутті, якщо виходити з того, як рідко здійснюються вони в нашому житті. Перша істина полягає в тому, що кожна жінка, яка погоджується завести знайомство з аморальним чоловіком, стає його жертвою. Друга – в тому, що кожна мати, яка дозволяє, щоб дочка її виявляла якій-небудь іншій жінці більше довіри, ніж їй самій, чинить у кращому разі необережно. Молоді люди обох статей можуть також дізнатися з цієї Книги, що дружба, яку, мабуть, так легко дарують їм люди поганих звичаїв, завжди є лише небезпечною пасткою, фатальною і для доброчесності їх, і для щастя. Проте все хороше так часто використовується на зло, що не лише не рекомендую молоді читання цього Листування, а й вважаю дуже істотним тримати такі Твори чимдалі від неї.

Час, коли ця саме Книга може вже не бути небезпечною, а, навпаки, принесе користь, дуже добре визначила одна достойна мати, виявивши не просто розсудливість, але справжній розум. «Я вважала б, – сказала вона мені, ознайомившись із цим рукописом, – що зроблю справжню послугу своїй дочці, якщо дам їй його прочитати в день її заміжжя». Якщо всі матері сімей стануть так думати, я завжди радітиму, що опублікував його.

Але, навіть виходячи з такого утішного припущення, мені все ж таки здається, що це Зібрання листів сподобається мало чим. Чоловікам і жінкам розбещеним вигідно буде зганьбити Твір, який може їм зашкодити. А позаяк у них цілком достатньо спритності, вони, можливо, притягнуть на свій бік ригористів, обурених картиною поганих звичаїв, яку тут зображено.

У так званих вільнодумців не викличе ніякого співчуття набожна жінка, яку саме через її благочестя вони вважатимуть жалюгідною молодичкою, люди ж набожні обуряться на те, що доброчесність не встояла, і релігійне почуття не виявилося досить сильним.

З іншого боку, людям із тонким смаком здасться осоружним занадто простий і неправильний стиль багатьох листів, а середній читач, переконаний, що все надруковане є плід письменницької праці, угледить в інших листах вимучену манеру Автора, котрий виглядає з-за спини героїв, які, здавалося б, говорять від свого імені.

Нарешті, може бути висловлено й досить одностайну думку, що все добре на своєму місці, й що коли надмірно вишуканий стиль письменників дійсно позбавляє природної витонченості листи приватних людей, то недбалості, які частенько допускаються в останніх, стають справжніми помилками і роблять їх нелегкими для читання, коли вони з’являються у пресі.

Від щирого серця визнаю, що, можливо, всі ці докори цілком обґрунтовані. Гадаю також, що зміг би на них заперечити, не виходячи навіть за припустимі для Передмови рамки. Але для того, щоб відповісти рішучіше на все, треба, щоб сам Твір не здатний був відповісти рішуче ні на що, а якби я так вважав, то знищив би і Передмову, і Книгу.

Лист 1

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

в монастир ***ських урсулінок[2]

Ти бачиш, мила моя подружко, що слово своє я тримаю і що чепчики та помпони не забирають усього мого часу: для тебе його в мене завжди вистачить.

А тим часом за один цей день я бачила більше всяких уборів, аніж за чотири роки, проведені нами разом. І гадаю, що за перших же моїх відвідин горда Танвіль,[3] яку я неодмінно попрошу вийти до мене, відчує більше досади, ніж сподівалася заподіяти нам щоразу, коли відвідувала нас іn fіocchі.[4] Мама про все зі мною радилася: вона значно рідше, ніж раніше, поводиться зі мною як із пансіонеркою.[5] У мене є своя покоївка; у моєму розпорядженні окрема кімната й кабінет, я пишу тобі за чарівним секретером, і мені вручили ключ од нього, так що я можу замикати туди все, що захочу. Мама сказала мені, що я бачитимуся з нею щодня в той час, коли вона встає з ліжка, що до обіду мені досить бути ретельно причесаною, позаяк ми завжди будемо самі, і що тоді вона повідомлятиме мене, які години після обіду я маю проводити з нею. Увесь інший час у цілковитому моєму розпорядженні. У мене є моя арфа, малювання і книги, як у монастирі, з тією тільки різницею, що тут немає матері Перпетуї, щоб мене лаяти, і що варто мені захотіти – я можу цілковито байдикувати. Але позаяк зі мною немає моєї Софі, аби базікати і сміятися, то я вже вважаю за краще бути чим-небудь зайнятою.

Зараз іще немає п’ятої години. До мами мені треба о сьомій – часу вистачає, було б тільки що розповідати! Але зі мною ще ні про що не заговорювали, і, якби не було всіх приготувань, що робляться на моїх очах, і безлічі модисток, які з’являються до нас заради мене, я думала б, що зовсім і не збираються видавати мене заміж, і що це просто чергова вигадка нашої доброї Жозефіни.[6] Проте мама часто говорила мені, що благородна дівиця мусить залишатися в монастирі до заміжжя, і якщо вже вона взяла мене звідти, Жозефіна нібито має рацію.

Біля під’їзду щойно зупинилася карета, і мама звеліла передати мені, щоб я негайно ж ішла до неї. А що коли це він? Я не одягнена, руки в мене тремтять, серце калатає. Я запитала покоївку, чи знає вона, хто у мами. «Та це ж пан К***», – відповіла вона й засміялась. Ах, здається, це він! Я скоро повернусь і повідомлю тебе, що сталося. Ось, в усякому разі, його ім’я. Не можна змушувати себе чекати. Прощавай на одну хвилинку.

Як ти сміятимешся над бідолахою Сесіллю! О, як мені було соромно! Але й ти попалася б так само, як я. Коли я увійшла до мами, поряд із нею стояв якийсь пан у чорному. Я вклонилася йому, як уміла краще, і застигла на місці. Можеш собі уявити, як я його роздивлялася! «Добродійко, – сказав він мамі, відповівши на мій уклін, – яка чарівна у вас панночка, і я більше ніж будь-коли ціную вашу доброту». При цих словах, таких недвозначних, я затремтіла так, що ледве втрималася на ногах, і тут же опустилася в перше-ліпше крісло, вся червона та страшенно збентежена. Не встигла я сісти – дивлюся, чоловік цей біля моїх ніг. Тут уже твоя нещасна Сесіль зовсім утратила голову. Я, як мама каже, просто очманіла: схопилася з місця, та як закричу… ну зовсім, як тоді, в ту страшну грозу. Мама розреготалась і каже мені: «Що з вами? Сядьте і дайте цьому панові зняти мірку з вашої ноги». І справді, мила моя, пан-бо виявився шевцем! Не можу й передати тобі, який мене охопив сором; на щастя, окрім мами, нікого не було. Гадаю, що коли я вийду заміж, то не користуватимуся послугами цього шевця. Погодься, що ми надзвичайно вправно розбираємося в людях. Прощавай, уже скоро шоста, і покоївка нагадує, що час одягатися.

Прощавай, дорога Софі, я люблю тебе так, немовби ще перебуваю в монастирі.

Р. S. Не знаю, з ким переслати листа; почекаю вже приходу Жозефіни.

Париж, 3 серпня 17…

Лист 2

Від маркізи де Мартей до віконта де Вальмона

в замок ***

Повертайтеся, ласкавий віконте, повертайтеся. Що ви робите і що вам узагалі робити у старої тітки, що вже заповіла вам усі свої статки? Від’їжджайте звідти негайно; ви мені потрібні. Мені прийшла в голову чудова думка, і я хочу доручити вам її здійснення. Цих небагатьох слів має бути цілком досить, і ви, безмежно вдоволені моїм вибором, мусили б уже летіти до мене, щоб навколішках вислуховувати мої накази. Але ви зловживаєте моєю прихильністю навіть тепер, коли вона вам уже не потрібна. Мені ж залишається вибирати між постійним озлобленням проти вас та безмежною поблажливістю, і, на ваше щастя, доброта моя перемагає. Тому я хочу розкрити вам свій план, але присягніться мені, що, як вірний мій лицар, не затіватимете ніяких інших пригод, поки не доведете до кінця цієї. Вона достойна героя: ви послужите любові та помсті. Це буде зайве шалапутство,[7] яке ви внесете до своїх мемуарів: так, до своїх мемуарів, бо я бажаю, щоб їх одного прекрасного дня було надруковано, і навіть готова сама написати їх. Але досить про це – повернімося до того, що мене зараз цікавить.

Пані де Воланж видає свою дочку заміж; поки що це таємниця, але мені вона її вчора повідомила. І як ви гадаєте, кого вона намітила собі в зяті? Графа де Жеркура. Хто б міг припустити, що я стану кузиною Жеркура? Я просто нестямлюся з люті… І ви ще не здогадуєтесь? Отакий тугодум! Невже ви пробачили йому інтендантшу? А в мене ж бо хіба не більше причин нарікати на нього, чудовисько ви отаке![8] Але я готова заспокоїтися – сподівання на помсту втихомирює мою душу.

І мене і вас Жеркур без кінця дратував тим, що він надає своїй майбутній дружині такого значення, а також безглуздою самовпевненістю, яка змушує його думати, що він уникне неминучого. Вам відоме його безглузде упередження на користь монастирського виховання і ще сміховинніший забобон щодо якоїсь особливої скромності блондинок. Я, далебі, готова побитись об заклад: хоча у маленької Воланж шістдесят тисяч ліврів доходу, він ніколи не зважився б на цей шлюб, якби вона була брюнеткою і не отримала виховання в монастирі. Доведемо ж йому, що він просто дурень: адже рано чи пізно він однаково виявиться дурнем, і не це мене бентежить, але було б забавно, якби з цього почалось. Як би ми потішалися наступного дня, слухаючи його хвалькуваті небилиці, а вже хвастатиме він неодмінно! До того ж цю дівчинку просвітите ви, і нам уже дуже не пощастило б, якби Жеркур, як і всякий інший, не зробився в Парижі притчею во язицех.

Втім, героїня цього нового роману заслуговує з вашого боку всіляких старань. Вона і справді гарненька; кралі всього п’ятнадцять – справжній бутон троянди. Щоправда, донезмоги незграбна і позбавлена будь-яких манер. Але вас, чоловіків, такі речі не бентежать. Зате у неї млосний погляд, який обіцяє багато чого. Додайте до цього, що її рекомендую я, і вам залишиться тільки подякувати мені та скоритися.

Листа цього ви отримаєте завтра вранці. Я вимагаю, щоб завтра ж о сьомій вечора ви були у мене. До восьмої я нікого не прийматиму, навіть нині царюючого кавалера: для такої тонкої справи у нього не вистачить розуму. Як бачите, я аж ніяк не засліплена любов’ю. О восьмій я відпущу вас, а о десятій ви повернетеся вечеряти з чарівним створінням, бо мати й дочка у мене вечеряють. Прощавайте, вже за полудень, і скоро мені буде не до вас.

Париж. 4 серпня 17…

Лист 3

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Я ще нічого не знаю, дорога моя! Вчора у мами було за вечерею багато гостей. Хоча я і спостерігала з цікавістю за всіма, особливо за чоловіками, мені було дуже нудно. Всі – і чоловіки, і жінки – уважно розглядали мене, а потім перешіптувались; я добре бачила, що говорили про мене, і червоніла – ніяк не могла з собою впоратись. А мені б дуже хотілося цього, я ж помітила, що, коли дивилися на інших жінок, ті не червоніли. А можливо, це їх рум’яна приховують барву зніяковіння, – дуже вже, мабуть, важко не почервоніти, коли на тебе пильно дивиться чоловік.

Найбільше мене турбувала неможливість дізнатися, що про мене думають. Втім, здається, разів два-три я розчула слово гарненька, але також – і дуже ясно – слово незграбна. Мабуть, це правда, бо жінка, яка так сказала, родичка і приятелька мами. Здається, вона навіть одразу відчула до мене прихильність. Вона – єдина, котра цього вечора трохи зі мною поговорила. Завтра ми у неї вечеряємо.

Чула я також після вечері, як один чоловік сказав іншому – я переконана, що йшлося про мене: «Потерпимо, поки дозріє, взимку подивимося». Можливо, це якраз той, який мав зі мною одружуватись. Але, значить, це станеться тільки через чотири місяці! Хотіла б я знати правду.

Ось і Жозефіна, вона каже, що їй треба поспішати. Але мені все ж хочеться розповісти тобі, як я припустилась однієї незграбності. О, здається, та пані має рацію!

Після вечері заходилися грати в карти. Я підсіла до мами і – сама вже не знаю, як це сталося, – майже одразу ж і заснула. Розбудив мене вибух реготу. Не знаю, чи з мене сміялись, але гадаю, що так. Мама дозволила мені піти, чому я була страшенно рада. Уяви собі, була вже дванадцята година. Прощавай, дорога моя Софі, люби, як раніше, свою Сесіль. Запевняю тебе, що світ зовсім не такий цікавий, як нам здавалося.

Париж, 4 серпня 17…

Лист 4

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей у Парижі

Накази ваші – чарівні, а ще миліше те, як ви їх віддаєте. Ви здатні вселити любов до деспотизму. Як ви самі знаєте, я вже не вперше жалкую, що перестав бути вашим рабом. І хоч яким би «чудовиськом» я, за вашими словами, був, я ніколи не згадую без задоволення час, коли ви прихильно давали мені ніжніші імена. Часом навіть я хотів би знову заслужити їх і врешті-решт спільно з вами явити світу приклад постійності. Але нас закликають важливіші справи. Доля наша – перемагати, ми мусимо їй підкорятися. Можливо, наприкінці життєвого шляху ми з вами знову зустрінемося. Бо, не бажаючи образити, скажу, прекрасна моя маркізо, ви від мене, в усякому разі, не відстаєте. І відколи ми, розлучившись для блага світу, проповідуємо окремо одне від одного істинну віру, здається мені, що як місіонер любові ви обернули в неї більше людей, аніж я. Мені відомі ваше завзяття, ваша полум’яна старанність, і якби бог любові судив нас зі справ наших, ви стали б згодом святою покровителькою якого-небудь великого міста, тоді як друг ваш зробився б – щонайбільше – сільським праведником. Такі розмови здивують вас, адже так? Але я вже цілий тиждень не чую інших і не говорю інакше. І щоб удосконалитися в них, я вимушений піти наперекір вам.

Не гнівайтесь і вислухайте мене. Вам, хранительці всіх таємниць мого серця, довірю я найбільший із задуманих мною замислів. Що ви мені пропонуєте? Спокусити дівчину, яка нічого не бачила, нічого не знає, яку було б, так би мовити, видано мені беззахисною. Перші ж знаки уваги сп’янять її, а цікавість заманить, можливо, ще швидше за любов. Хто завгодно досяг би успіху в цій справі не гірше за мене. Це не таке діло, яке я нині замислив. Любов, що сплітає мені вінок, коливається між миртом і лавром, а найвірніше – з’єднає їх, аби увінчати моє торжество. Ви самі, прекрасний мій друже, охоплені будете благоговійною повагою і в захваті мовите: «Ось чоловік, який мені до серця!»

Ви знаєте президентшу Турвель[9] – її набожність, любов до чоловіка, суворі правила. Ось на кого я зазіхаю, ось гідний мене супротивник, ось мета, до якої я прямую.

Якщо мені вже не судилося владання,Набуду честі хоч в принадності дерзання.

Можна навести й поганий вірш, коли він належить великому поету.[10]

Знайте ж, що президент нині у Бурґундії, де веде великий судовий процес (сподіваюся, що мені він програє ще важливіший позов). Його безутішна половина мусила провести тут увесь термін свого сумного солом’яного вдівства. Єдиними розвагами мали слугувати їй щоденна обідня, нечисленні відвідини бідняків тутешньої округи, благочестиві бесіди з моєю старою тітонькою та зрідка сумна партія у віст. Я ж готую їй дещо цікавіше. Мій добрий ангел привів мене сюди на її й на моє щастя. А мені, безумцеві, шкода було тих двадцяти чотирьох годин, якими я мусив пожертвувати для годиться! Яким покаранням була б для мене тепер необхідність повернутися до Парижа! На щастя, грати в віст можна лише вчотирьох, а оскільки тут для цього є тільки місцевий священик, моя безсмертна тітонька настійно просила мене пожертвувати їй декілька днів. Ви здогадуєтеся, що я погодився. Ви і не уявляєте собі, як вона доглядає мене відтоді й особливо як радіє, що я незмінно супроводжую її до обідні та на інші церковні служби. Вона й не підозрює, якому божеству я там поклоняюсь.

Отже, ось уже чотири дні, як я одержимий сильною пристрастю. Ви знаєте, як палко я вмію бажати, з яким шаленством долаю перешкоди, але ви не знаєте, як самотність розпалює бажання! У мене тепер лише одна думка. Тільки про одне думаю я цілий день, і воно ж сниться мені вночі. Я будь-що-будь мушу мати цю жінку, щоб не опинитися в смішному становищі закоханого, бо до чого тільки не доводить незадоволене бажання! О солодке володіння, волаю до тебе заради мого щастя, а ще більше заради мого спокою! Які щасливі ми, що жінки так слабко захищаються! Інакше ми були б лише жалюгідними їх рабами. Нині я сповнений почуттям вдячності до всіх доступних жінок, що, природно, тягне мене до ваших ніг. Припадаю до них, вимолюючи собі прощення, і на цьому ж завершую мого занадто довгого листа. Прощавайте, прекрасний друже мій, і не гнівайтеся!

Із замку *** 5 серпня 17…

Лист 5

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Чи знаєте ви, віконте, що лист ваш украй зухвалий і що я мала б усі підстави розсердитися? Проте він ясно довів мені, що ви втратили голову, і тільки це врятувало вас від мого гніву. Як великодушний і чуйний друг, я забуваю про свою образу і думаю лише про небезпеку, яка вам загрожує. І хоч як нудно читати повчання, я готова на це – так, вони вам саме тепер потрібні.

Вам мати президеншу Турвель! Яка смішна вигадка! Впізнаю вашу нерозважливість, яка завжди спонукає вас бажати того, що здається вам недоступним. Що ж являє собою ця жінка? Так, якщо хочете, – у неї правильні риси обличчя, але без усякої виразності, вона має досить гарну статуру, але в ній немає витонченості, вона завжди сміхотворно вдягається, з вічною косинкою на грудях, що закриває її до самого підборіддя. Скажу вам як друг: і однієї такої жінки досить, щоб ви абсолютно впали в очах товариства. Пригадайте той день, коли вона збирала пожертвування в церкві Святого Роха і коли ви ще дякували мені за надане вам видовище. Я так і бачу її під руку з цим довговолосим здоровилом – як вона ледь не падає на кожному кроці, ввесь час зачіпаючи кого-небудь за голову своїм чотириаршинним кошиком, і червоніє при кожному поклоні. Хто б подумав тоді, що ви запалаєте до цієї жінки бажанням? Ну ж, віконте, почервонійте у свою чергу і прийдіть до тями. Обіцяю вам, що нікому нічого не розповім.

І до всього – подумайте, які прикрості на вас чекають! Із яким суперником доведеться вам змагатися! З її чоловіком! Хіба не відчуваєте ви себе приниженим при одному цьому слові? Яка ганьба, якщо ви зазнаєте невдачі! І як мало слави дасть вам перемога! Понад те: і насолод ніяких не чекайте. Хіба отримаєш їх із недоторкою? Я маю на увазі щирих недоторок, які скромничають навіть у саму мить насолоди і не дають вам скуштувати всієї повноти блаженства. Їм невідомі такі радощі любові, як повне самозабуття, як та несамовитість похітливості, коли насолода мовби очищається в самій своїй надмірності. Можу передбачити: в найліпшому разі ваша президентша намислить, що все для вас зробила, поводячись із вами як зі своїм чоловіком, а тим часом навіть у найніжнішому подружньому єднанні повного злиття з коханою істотою ніколи не буває. Цей же випадок набагато гірший: ваша недоторка ще і святенниця, притому в неї, немов у жінок із простолюддя, є набожність, яка прирікає на вічне дитинство. Можливо, вам і вдасться здолати цю перешкоду, але не тіште себе надією, що зможете її знищити: перемігши в ній любов до Бога, ви не впораєтеся зі страхом перед дияволом. І коли, тримаючи коханку в обіймах, ви відчуєте трепет її серця, це буде тремтіння не любові, а страху. Можливо, ви і змогли б зробити що-небудь із цієї жінки, якби пізнали її раніше; але їй двадцять два роки, і вона заміжня вже близько двох років. Повірте мені, віконте, якщо жінка до такої міри зів’яла, її потрібно полишити на саму себе: вона назавжди залишиться цілковитою посередністю.