Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Прощавайте, добродію. Єдине полегшення в моєму горі – це усвідомлення, що я маю такого друга, як ви. Повідомте мене, прошу вас, о котрій годині я можу вас застати. Якщо не можна сьогодні вранці, то я хотів би якомога раніше пополудні.

Із ***, 8 вересня 17…

Лист 61

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Дорога моя Софі, пожалій свою Сесіль, свою бідолашну Сесіль: вона дуже нещасна! Мама все знає. Не розумію, яким чином у неї могли виникнути підозри, проте вона все виявила. Учора ввечері мені здалося, ніби мама трохи знервована, але я не звернула на це особливої уваги і чекаючи, поки вона закінчить гру в карти, навіть вела дуже веселу розмову з пані де Мертей, яка у нас вечеряла, і ми багато розмовляли про Дансені. Не думаю, щоб нас могли почути. Вона покинула нас, і я пішла до себе.

Я роздягалася, коли мама ввійшла і звеліла моїй покоївці вийти. Після цього вона зажадала в мене ключ від мого секретера. Говорила вона таким тоном, що я затремтіла і ледве могла триматися на ногах. Я удавала, що не можу знайти ключ, але врешті-решт довелося покоритися. Перша ж шухляда, яку вона відімкнула, виявилась якраз тією, де зберігалися листи кавалера Дансені. Я була в такому замішанні, що, коли вона мене запитала, що це таке, в змозі була відповісти тільки: «Нічого». Але коли я побачила, що вона почала читати першого листа, який їй показався на очі, мені стало так зле, що я знепритомніла. Як тільки я прийшла до тями, мама, покликавши мою покоївку, пішла, звелівши мені лягати спати. Вона забрала всі листи Дансені. Я тремчу щоразу, як подумаю, що мушу знову показатись їй на очі. Всю ніч я проплакала. Пишу вдосвіта, оскільки сподіваюся, що з’явиться Жозефіна. Якщо я зможу поговорити з нею віч-на-віч, то попрошу, щоб вона передала пані де Мертей записку, яку я їй напишу. Якщо ні, то я вкладу записку в лист до тебе, а ти вже, заради Бога, відправ її нібито від себе. Тільки вона здатна хоч трохи мене втішити. Ми хоч поговоримо про нього, оскільки я вже не сподіваюся його побачити. Я дуже нещасна! Можливо, вона буде така добра, що візьметься передати Дансені мого листа. Я не наважуюся довіритись у такій справі Жозефіні, а ще менше моїй покоївці: адже це, може, вона сказала мамі, що в секретері у мене заховані листи.

Я закінчую, оскільки мені ще треба написати пані де Мертей, а також Дансені, щоб лист до нього був готовий на випадок, якщо вона погодиться його відіслати. Потім я знову ляжу, щоб мене застали в ліжку, коли прийдуть у мою кімнату. Щоб не довелося йти до мами, я пошлюся на хворобу. Я не надто й збрешу: мені ж гірше, ніж коли б у мене був жар. Очі горять від сліз, і так тисне під грудьми, що важко дихати. Коли я думаю, що більше не побачу Дансені, мені хочеться померти. Прощавай, дорога моя Софі. Не можу більше писати, сльози душать мене.

Із ***, 7 вересня 17…

Примітка. Лист Сесілі Воланж до маркізи випущено, оскільки в нім викладаються ті ж обставини, що в попередньому листі, тільки менш детально. Листа до кавалера Дансені знайдено не було: причину читач дізнається з листа 63 пані де Мертей до віконта.

Лист 62

Від пані де Воланж до кавалера Дансені

Після того, як ви, вельмишановний добродію, зловжили довірою матері та невинністю дитини, вас, звичайно, не здивує, що вас більше не прийматимуть у домі, де на докази щирої дружби ви відповіли тільки забуттям усіх правил пристойної поведінки. Я вважаю за краще просити вас надалі не з’являтися до мене, замість того щоб дати відповідне розпорядження брамнику, що в рівній мірі скомпрометувало б усіх нас, бо серед слуг наших негайно ж почнуться пересуди. Я маю право розраховувати, що ви не змусите мене вдатися до цього способу. Попереджаю вас також, що, коли в майбутньому ви зробите хоч щонайменшу спробу утримати мою дочку в тій омані почуттів, у яку ви її заманили, суворе й вічне ув’язнення позбавить її ваших переслідувань. Од вас, добродію, залежить, чи так мало побоїтеся ви стати причиною її нещастя, як мало побоялися спроби її збезчестити. Що ж до мене, то вибір мій зроблено, і я їй його повідомила.

При цьому ви знайдете пачку ваших листів. Я розраховую, що в обмін ви надішлете мені всі листи моєї дочки і що ви не чинитимете опір тому, щоб не залишалося ані найменших слідів події, про яку я не зможу згадати без обурення, вона – без сорому, а ви – без докорів сумління.

Маю честь бути і т. д.

Із ***, 7 вересня 17…

Лист 63

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Так, звичайно, я поясню вам записку Дансені. Подія, через яку він вам її написав, справа моїх рук і, вважаю, найвдаліше з усіх моїх діянь. Після вашого останнього листа я не гаяла часу марно – я сказала собі, подібно до одного афінського архітектора:[35] «Я зроблю те, про що він говорив».

Йому, значить, потрібні перешкоди, цьому героєві роману, щастя присипляє його! О, нехай покладеться на мене, я вже загадаю йому роботу, і або я дуже помиляюсь, або спокійно спочивати йому вже не доведеться. Треба було навчити його цінувати час, і я тішу себе надією, що він тепер гірко жалкує за тими годинами, які втратив. Ви також казали, що йому не вистачало таємничості. Так от, ось тепер її вже вистачатиме з лишкою. У мені те добре, що досить указати мені на помилку, припущену мною, – і я не заспокоюся, поки всього не виправлю. Дізнайтеся ж, що я зробила.

Повернувшись до себе позавчора вранці, я прочитала вашого листа, й мені все стало ясно як день. Переконавшись, що ви чудово визначили причину зла, я зайнялася виключно пошуками засобів для його викорінювання. Почала я, однак, із того, що лягла, бо невтомний кавалер не дав мені заснути ні на мить, і я гадала, що мені захочеться спати. Нічого подібного, всі думки мої були зайняті Дансені: бажання вивести його з бездіяльності або його за цю бездіяльність покарати не давало мені зімкнути очей, і лише після того, як я розробила свій план в усіх подробицях, мені вдалося відпочити години дві.

Того ж вечора я вирушила до пані де Воланж і згідно зі своїм задумом довірчо повідомила її, що, як я майже переконана, між її дочкою і Дансені існує небезпечний зв’язок. Ця жінка, така прониклива відносно вас, виявилася до того засліпленою, що спершу вона відповіла мені, що я, напевно, помиляюся: дочка її, мовляв, зовсім дитина і т. д. і т. ін. Я не могла розповісти їй усього, що мені відомо, але я посилалася на перехоплені мною погляди, обривки розмов, які вселяли тривогу і моїй доброчесності, і моєму дружньому почуттю. Словом, я говорила майже так само добре, як будь-яка святенниця, і, завдаючи остаточного удару, зважилася навіть сказати, що мені здалося, ніби я бачила, як вони передавали з рук у руки листа. «Тут мені пригадалося, – додала я, – що вона одного разу відімкнула при мені шухляду свого секретера, і я побачила там багато якихось паперів, які вона, мабуть, зберігає. Чи не знаєте ви, з ким вона веде жваве листування?» Тут пані де Воланж змінилася з лиця, і я помітила, що на очах у неї виступили сльози. «Дякую вам, достойний мій друже, – мовила вона, потискуючи мені руку. – Я про все дізнаюся».

Після цієї розмови, занадто короткої, щоб вона могла викликати підозри, я підійшла до юної особи. Незабаром я, одначе, покинула її і попросила матір не видавати мене дочці. Мати обіцяла тим більш охоче, що я зауважила їй, як було б вдало, коли б дівчинка відчула до мене довіру і відкривала мені своє серце, а у мене з’явилася б таким чином можливість давати їй розсудливі поради. Обіцянки своєї вона дотримає – я не сумніваюсь у цьому хоч би тому, що їй захочеться справити на дочку враження своєю проникливістю. Тим самим я діставала можливість підтримувати з малою звичайний дружній тон і не показатися нещирою в очах пані де Воланж, чого я хотіла уникнути. Виграла я до всього й те, що надалі зможу залишатися наодинці та скільки завгодно секретничати з юною особою, не викликаючи у матері й тіні підозри.

Я скористалася цим того ж вечора і, скінчивши свою партію, всамітнилася з малою в затишному куточку та завела розмову про Дансені: тут вона абсолютно невичерпна. Я бавилася, розпалюючи її з приводу тієї радості, яку вона відчує від завтрашньої зустрічі з ним; яких тільки нісенітниць я не змусила її наговорити! Потрібно ж було повернути їй хоч би у вигляді надії те, що в дійсності я у неї віднімала. На додаток до всього цього вона ще сильніше відчує удар, а я переконана, що чим більше вона страждатиме, тим скоріше поспішить винагородити себе за першої ж доброї нагоди. До того ж корисно привчати до сильних переживань того, кого призначаєш для життя, повного пригод.

Врешті-решт, хіба вона не може заплатити двома-трьома сльозинками за щастя володіти своїм Дансені? Вона аж не тямить себе від нього. Що ж, можу їй поручитися, що вона його отримає і навіть раніше, ніж отримала б без цієї бурі. Це лише поганий сон, за яким настане солодке пробудження, і я вважаю, що загалом вона має бути мені навіть вдячна. А якщо я і виявила трохи підступності, треба ж потішитися:

Таж на забаву нам і створені дурні.[36]

Зрештою я пішла, дуже собою задоволена. Або, говорила я собі, Дансені, розпалений перешкодами, загориться ще сильніше, і тоді я зроблю для нього все, що буде в моїй владі, або, якщо це просто дурень, як мені часом здається, він впаде у розпач і визнає себе переможеним. Тоді я принаймні помщуся йому, як тільки зможу, і заразом здобуду ще більшу повагу матері, ще глибшу дружбу дочки та повнішу довіру їх обох. Що ж до Жеркура, головного предмета всіх моїх турбот, то мені вже дуже не поталанить або ж я виявлюся вже дуже невмілою, якщо, користуючись величезним впливом на його дружину, який надалі ще посилиться, я не знайду тисячі способів зробити з нього те, на що я хочу його перетворити. Із цими приємними думками я заснула, і тому чудово спала і дуже пізно прокинулася.

Мого пробудження вже чекали дві записки: одна від матері, інша від дочки, і я не могла утриматися від сміху, виявивши в обох буквально одну й ту саму фразу: «Тільки від вас можу я чекати хоч деякої розради». Хіба не забавно, справді, розраджувати і за і проти і виявитись єдиним помагачем двох абсолютно протилежних спрямувань? Ось я й уподібнилася божеству; сліпі смертні звертаються до мене з абсолютно протилежними побажаннями, а мої непохитні рішення залишаються незмінними. Проте я залишила цю піднесену роль, перейнявши на себе іншу – ангела-утішника, і згідно із заповіддю відвідала ближнього в його знегодах.

Я почала з матері, яку я застала такою пригніченою, що цим ви вже частково помстилися за прикрощі, що спіткали вас із її вини з боку вашої прекрасної недоторки. Усе вдалось якнайкраще. Турбувало мене тільки одне: як би пані де Воланж не скористалася цією хвилиною, аби здобути довіру дочки, що було б дуже легко, коли б вона заговорила з нею лагідно й доброзичливо і надала розумним порадам вигляду й тону вибачної ніжності. На щастя, вона озброїлася суворістю і, врешті-решт, повелася так невдало, що я могла тільки радіти. Щоправда, вона ледве не порушила всіх наших планів, вирішивши спершу повернути свою дочку назад у монастир, але я відвела удар і порадила тільки пригрозити цим у тому разі, якщо Дансені продовжуватиме свої переслідування; це змусить обох закоханих бути обережними, що, на мою думку, необхідно для успіху.

Потім я прийшла до дочки. Ви б не повірили, як вона погарнішала від горя! Хоч як би мало було їй властиве кокетування, ручаюся вам, – вона буде частенько удаватися до сліз. Але цього разу сльози були найщиріші. Уражена цією новою чарівністю, якої я за нею не знала і яку тепер спостерігала із задоволенням, я спершу давала їй лише невдалі поради, що скоріше посилювали страждання, аніж полегшували їх, і таким чином довела її до повної знемоги. Вона вже не плакала, і я навіть побоювалася судом. Я порадила їй лягти, і вона погодилась. Я почала доглядати за нею разом із покоївкою. З ранку вона не одягалась і не причісувалась, і незабаром її розпатлане волосся розсипалося по абсолютно голих плечах і грудях. Я поцілувала її, вона впала в мої обійми, і сльози полилися знову самі собою. Боже, яка вона була гарна! Ах, якщо Магдалина[37] була схожа на неї, вона мала бути небезпечнішою в покаянні, ніж у гріху.

Коли засмучена красуня опинилась у ліжку, я почала втішати її вже по-справжньому. Спершу я заспокоїла її щодо повернення в монастир. Я заронила в неї надію на таємні побачення з Дансені. Всівшись на край ліжка, я сказала: «А що якби він був тут!», потім, вишиваючи той же узор, відволікала її то одним, то іншим і, врешті-решт, домоглася того, що вона забула про своє горе. Ми розлучилися б цілком задоволені одна одною, якби вона не попросила мене передати Дансені листа, на що я наполегливо не погоджувалась. І ось із яких міркувань – вважаю, ви їх схвалите.

Передусім це скомпрометувало б мене в очах Дансені, і якщо це був єдиний аргумент, який я могла навести малій, то для вас у мене є ще чимало інших. Хіба я не ризикувала б плодами всіх своїх зусиль, якби з самого початку дала нашим молодим людям такий легкий спосіб пом’якшувати їх страждання? Крім того, я була б не проти змусити їх втрутити в цю пригоду кого-небудь із слуг, бо якщо вона, як я сподіваюся, добіжить жаданого завершення, треба, щоб про неї дізналися негайно ж після заміжжя, адже немає вірнішого способу її розголосити. Якщо ж яким-небудь дивом слуги мовчатимуть, заговоримо ми з вами, а для нас найзручніше буде віднести розголос за їх рахунок.

Тому вам слід сьогодні ж подати цю думку Дансені, а оскільки я не впевнена в покоївці малої Воланж – вона й сама, здається, тій не довіряє, – вкажіть йому на мою віддану Віктуар. Я вже постараюся, щоб вона погодилася. Думка ця мені тим більше до душі, що відкриття їй їхньої таємниці виявиться вигідним тільки нам, а зовсім не їм, бо я ще не закінчила своєї розповіді.

Наполегливо відмовляючись узяти від малої листа, я ввесь час побоювалася, що вона попросить мене відправити його міською поштою, в чому я ніяк не могла б їй відмовити. На щастя, чи то з розгубленості своєї, чи то з непоінформованості, а може, й тому, що лист їй був не такий важливий, як відповідь, якої таким же шляхом вона отримати не змогла б, але вона про це не заговорила. Та для того, щоб це взагалі не спало їй на думку і в усякому разі, для того, щоб шлях цей був для неї закритий, я негайно ж прийняла рішення і, повернувшись до матері, переконала її на деякий час одвезти дочку в село. Куди ж? Серце у вас не забилося від радості? До вашої тітоньки, до старенької Розмонд. Вона має сьогодні ж попередити її про це. Таким чином, ви отримуєте право повернутися до своєї святенниці: тепер уже вона не може посилатися на скандальність перебування з вами вдвох, і завдяки моїм турботам пані де Воланж сама виправить зло, яке вона вам заподіяла.

Тільки слухайтеся мене й не будьте зануреними у свої справи настільки, щоб викинути з голови мою: пам’ятайте, що я в ній зацікавлена.

Я хочу, щоб ви стали посередником між молодими людьми та їх порадником. Повідомте Дансені про майбутній від’їзд і запропонуйте йому свої послуги. Єдине утруднення вбачайте в тому, як передати до рук красуні довірчу грамоту, але негайно ж відведіть цю перешкоду, вказавши на мою покоївку. Немає сумніву, що він погодиться, і в нагороду за свій клопіт ви отримаєте довіру недосвідченого серця, що завжди цікаво. Бідолашка! Як вона почервоніє, передаючи вам свого першого листа! По правді кажучи, роль повірниці, проти якої є стільки забобонів, мені уявляється чарівною розвагою, коли взагалі займаєшся іншими, як це й буде саме тепер. Розв’язка цієї інтриги залежатиме від ваших старань. Ви маєте зміркувати, який момент виявиться найбільш відповідним для того, щоб з’єднати всіх дійових осіб. Життя в селі дає до того тисячі можливостей, і вже, напевно, Дансені готовий буде з’явитися там за першим же вашим сигналом. Ніч, перевдягання, вікно… та хіба мало що ще? Але знайте, що, коли дівчинка повернеться звідти такою ж, якою туди вирушила, винуватцем я вважатиму вас. Якщо ви вважатимете, що вона потребує якого-небудь заохочення з мого боку, повідомте мені. Щоправда, я дала їй достатньо хороший урок, як небезпечно зберігати листи, і зараз просто не наважуся писати їй, але я, як і раніше, маю намір зробити її своєю ученицею.

Здається, я забула розповісти вам, що свої підозри стосовно того, хто видав листування, вона спрямувала спершу на покоївку, я ж відвела їх на сповідника. Таким чином, одним пострілом убито двох зайців. Прощавайте, віконте, я вже дуже довго пишу вам, і навіть обід мій через це запізнився. Але листа мені диктували самолюбність і дружба, а обидва ці почуття балакучі. Скаржтеся тепер на мене, якщо посмієте, і вирушайте знову, якщо це вас спокушає, прогулятися лісом графа де Б***. Ви кажете, що він «призначає його для приємного проведення часу своїх друзів»? Цей чоловік, видно, всьому світу друг? Проте прощавайте, я зголодніла.

Із ***, 9 вересня 17…

Лист 64

Від кавалера Дансені до пані де Воланж

(Копія, прикладена до листа 66 віконта до маркізи)

Не намагаючись, добродійко, виправдати свою поведінку і не скаржачись на вашу, я можу лише журитися подією, що зробила нещасними трьох людей, хоча всі троє гідні кращої долі. Бути причиною цієї біди для мене ще більш прикро, ніж бути її жертвою, і тому я відучора часто поривався мати честь відповісти вам, але в мене не вистачало на це сил. Тим часом мені необхідно сказати вам так багато, що я мушу, врешті-решт, зробити над собою зусилля, і якщо цей лист непутящий і недоладний, то ви, напевно, зрозумієте, в якому я нині жалюгідному становищі, і виявите деяку поблажливість.

Дозвольте передусім заперечити проти першої фрази вашого листа. Смію стверджувати, що я не зловжив ні вашою довірою, ні невинністю мадемуазель де Воланж. У вчинках своїх я з повагою ставився і до того і до іншого; але залежали від мене лише мої вчинки, і якщо ви навіть покладете на мене відповідальність за мимоволі виникле почуття, то я без усякого побоювання додам, що почуття це, навіяне мені вашою дочкою, може, звичайно, бути вам недогодним, але ніяким чином не образить вас. У цьому питанні, що зачіпає мене більше, ніж я можу вам сказати, я хотів би мати суддею лише вас, а свідками лише мої листи.

Ви забороняєте мені надалі з’являтися у вас, і, певна річ, я підкорюся всьому, що ви зволите з цього приводу наказати, але хіба таке раптове і повне моє зникнення не дасть стільки ж приводу для пересудів, яких ви прагнете уникнути, як і наказ, який із цих саме міркувань ви не бажаєте давати своєму брамникові? Я тим більше можу наполягати на цій обставині, що для мадемуазель де Воланж вона набагато істотніша, ніж для мене особисто. Тому я благаю вас усе уважно врахувати і не дозволяти, щоб суворість ваша заглушила обережність. Переконаний, що в рішеннях своїх ви керуватиметеся лише інтересами вашої дочки, я чекатиму від вас подальших наказів.

Проте, якщо ви дозволите мені зрідка особисто виявляти вам свою повагу, я зобов’язуюсь, добродійко (і ви можете покладатися на моє слово), не зловживати цими випадками для того, щоб заводити розмову наодинці з мадемуазель де Воланж або ж передавати їй які-небудь листи. Я готовий на цю жертву зі страху хоч чим-небудь зашкодити її доброму імені, а щастя зрідка бачитися з нею слугуватиме мені нагородою.

Цей пункт мого листа є єдиною можливою для мене відповіддю на те, що ви мені говорите про долю, яку готуєте мадемуазель де Воланж і яку зволите ставити в залежність від моєї поведінки. Обіцяти вам більше – означало б обманювати вас. Який-небудь ниций спокусник може підпорядковувати свої наміри обставинам і будувати свої розрахунки залежно від подій, але любов, що надихає мене, викликає в мені лише два почуття: мужність і постійність.

Як примиритися з тим, що я буду забутий мадемуазель де Воланж і сам її забуду? Ні, ні, ніколи. Я залишусь їй вірним. Вона отримала від мене клятву у вірності, і зараз я підтверджую її. Пробачте, добродійко, я відхилився вбік, повернімося до справи.

Мені залишається обговорити з вами ще одне питання: про листи, які ви просите мене повернути. Мені дуже прикро, що до вчинків, у яких ви вважаєте мене винним, вимушений додати ще й відмову. Але, благаю вас, вислухайте мої аргументи і, для того щоб прийняти їх, звольте згадати, що єдиною розрадою в нещасті втратити вашу дружбу для мене є сподівання на збереження вашої поваги.

Листи мадемуазель де Воланж, які завжди були для мене такими дорогоцінними, стали саме тепер іще дорогоціннішими. Вони – єдине, що в мене залишилося, вони – єдине речове свідчення почуття, в якому полягає вся радість мого життя. Можете, одначе, не сумніватися, що я ні на мить не завагався б принести вам цю жертву і що жаль про те, що я їх втрачаю, поступився б прагненню довести вам, наскільки я шаную і поважаю вас, але мене утримують від цього дуже вагомі аргументи, і я упевнений, що навіть ви не зможете проти них заперечити.

Ви, дійсно, розкрили таємницю мадемуазель де Воланж, але дозвольте мені сказати, я маю всі підстави гадати, що це сталося лише завдяки випадкові, а не тому, що вона вам сама призналась. Я не дозволю собі засудити ваш вчинок, що, можливо, цілком виправдовується материнською дбайливістю. Я шаную ваші права, але вони не сягають настільки далеко, щоб звільнити мене від мого обов’язку. А сам священний обов’язок полягає в тому, щоб ніколи не обманювати виявленої нам довіри. Я зрадив би її, якби виставив напоказ будь-кому іншому таємниці серця, що побажало відкритися лише одному мені. Якщо ваша дочка погодиться довірити їх вам, нехай вона сама розповість усе. У такому разі листи вам не потрібні. Якщо ж, навпаки, вона побажає залишити таємницю свого серця нерозкритою, ви, звичайно, не можете чекати, що саме я вам її відкрию.

Що ж до вашого бажання, щоб уся подія не набувала розголосу, то будьте, добродійко, абсолютно спокійні: в усьому, що зачіпає інтереси мадемуазель де Воланж, моя дбайливість може посперечатися навіть із материнським серцем. Аби у вас не залишалось і тіні занепокоєння, я все передбачив. На дорогоцінному пакеті раніше було написано: «Ці папери спалити»; тепер на нім напис: «Папери, що належать мадемуазель де Воланж». Це моє рішення має послугувати вам доказом, що відмова моя викликана зовсім не побоюванням, ніби в цих листах ви знайдете хоч одне почуття, на яке ви особисто могли б поскаржитися.

Лист мій, добродійко, виявився дуже довгим, але йому годилося б бути ще довшим, якби в цьому своєму вигляді воно залишило у вас хоч найменший сумнів щодо благородства моїх почуттів, щодо щирого мого жалкування про те, що я викликав вашу немилість, і якнайглибшої поваги, з якою маю честь та ін.

Із ***, 7 вересня 17…

Лист 65

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж(Посланий незапечатаним маркізі де Мертей у листі віконта)

О, моя Сесіль, що ж із нами буде? Яке божество врятує нас від бід, що загрожують нам? Нехай же любов дасть нам принаймні мужність пережити їх! Як зображувати вам мій подив і відчай, коли я побачив мої листи і прочитав записку пані де Воланж! Хто міг видати нас? Кого підозрювати? Чи не скоїли ви якої-небудь необережності? Що ви тепер робите? Що було вам сказано? Я хотів би все знати, а мені нічого не відомо. Можливо, ви і самі знаєте не більше, ніж я.

Посилаю вам записку вашої матінки та копію моєї відповіді. Сподіваюся, ви схвалите те, що я їй пишу. Мені просто необхідно, щоб ви схвалили також і ті кроки, які я зробив після цієї фатальної події; мета їх – отримувати від вас вісті, давати вам знати про себе і – хто знає? – може, навіть бачитися з вами, і притому вільніше, ніж раніше.

Чи відчуваєте ви, моя Сесіль, яка радість знову опинитися разом, мати можливість знову присягатись одне одному у вічній любові та бачити в очах, відчувати в душах, що клятву цю ніколи не буде порушено? Які муки не забудуться в таку солодку мить? Так от, у мене є сподівання, що вона настане, і я завдячений якраз тим крокам, які я благаю вас схвалити. Але що я говорю? Я маю дякувати турботі найніжнішого друга й утішника, і єдине моє прохання до вас полягає в тому, щоб він став і вашим другом.

Можливо, мені не слід було без вашої згоди змушувати вас довіритися йому? Але мені вибачають необхідність і наше тяжке становище. Веде мене любов, це вона волає до вашої поблажливості, це вона просить вас пробачити необхідне признання, без якого ми, можливо, залишилися б розлученими навіки.[38] Ви знаєте друга, про якого я говорю. Він також друг жінки, яку ви любите найдужче, – це віконт де Вальмон.

Звертаючись до нього, я спершу хотів просити його переконати маркізу де Мертей, аби вона передала вам мого листа. Він висловив сумнів у тому, щоб це вдалось. Але, не покладаючись на пані, він відповідає за покоївку, яка мусить йому віддячити за якусь послугу. Вона вручить вам цього листа, а ви можете передати з нею відповідь.

Ця допомога буде для вас марною, якщо, на думку пана де Вальмона, ви найближчим часом вирушите в село. Але тоді вам допомагатиме він сам. Пані, до якої ви поїдете, його родичка. Він скористається цим приводом, аби вирушити туди ж одночасно з вами, і через нього проходитиме наше листування. Він навіть стверджує, що, коли ви йому цілком довіритеся, він надасть нам можливість побачитися там таким чином, що при цьому ви не будете ні в щонайменшій мірі скомпрометовані.