Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Проте мені здається, що, якби не була я такою моральною, тепер у нього з’явився б небезпечний суперник: маленька Воланж. Я до нестями захоплена цією дівчинкою – тут справжнісінька пристрасть. Або я помиляюсь, або вона стане однією з найпомітніших у товаристві жінок. Я бачу, як розвивається її сердечко, і видовище це – просто чудове. Вона вже несамовито закохана у свого Дансені, але ще уявлення про це не має. Він сам, хоч і сильно закоханий, – іще боязкий юнак, і не наважується багато чому її навчати. Обоє вони мене обожнюють. Особливо мала – їй страшенно хочеться довірити мені свою таємницю. Останніми днями я помічаю, що вона просто пригнічена, і я зробила б їй найбільшу послугу, якби трохи допомогла. Та я не забуваю, що це ще дитина, і не хочу себе компрометувати. Дансені говорив зі мною дещо ясніше, але щодо нього я твердо вирішила: я не хочу його вислуховувати. Що стосується малої, мене часто долає спокуса зробити її своєю ученицею. Хотілось би зробити Жеркуру цю послугу. Але час у мене є: він буде на Корсиці до жовтня. Я розраховую скористатися цим терміном, і ми вручимо йому жінку, що цілком сформувалася, замість невинної пансіонерки. Яка воістину зухвала самовпевненість у цього чоловіка: він наважується спокійно спати, коли жінка, що має підстави скаржитися на нього, ще не помстилася!

Скажу відверто: якби мала перебувала в цю хвилину тут, чого тільки я б їй не розповіла!

Прощавайте, віконте, бажаю вам доброго вечора та славних успіхів, але, Бога ради, просувайтеся вперед! Подумайте, що коли ця жінка не належатиме вам, інші соромитимуться того, що ви колись належали їм.

Із ***, 20 серпня 17…

Лист 21

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Нарешті, чарівний друже мій, зробив я крок уперед, і значний крок. Хоч він і не привів мене до мети, але принаймні допоміг мені втямити, що я на вірному шляху, і розвіяв побоювання, які ледве не охопили мене, про те, що я заблукав. Я, нарешті, освідчився в коханні, і хоча відповіддю мені було уперте мовчання, я все ж домігся й іншої відповіді, можливо, найменш двозначної та найутішнішої. Але не випереджатимемо події й повернімося назад. Ви пам’ятаєте, що за мною почали стеження. Так от, я вирішив обернути цей ганебний прийом на загальне благо і повівся таким чином. Я доручив одній довіреній особі знайти в околицях якого-небудь нещасного, що потребує допомоги. Виконати це доручення було неважко. Вчора вдень мій довірений доповів мені, що сьогодні вранці мають описати всю рухомість цілої сім’ї, яка не в змозі сплатити податей. Я постарався переконатися, що в цьому будинку немає жодної дівчини або жінки, чий вік або зовнішність могли б зробити мою поведінку підозрілою, і коли всі відомості було зібрано, оголосив за вечерею, що завтра йду на полювання. Тут доводиться віддати належне моїй президентші. Віддане нею розпорядження стежити за мною, мабуть, викликало в неї докори сумління, і, не в змозі стримати свою цікавість, вона все ж таки знайшла сили чинити опір моєму бажанню: завтра-бо очікується нестерпна спека, я ризикую захворіти, нічого не вб’ю, тільки даремно стомлюся. І під час нашого діалогу очі її, що говорили ясніше, можливо, ніж вона бажала, дали мені зрозуміти, що вона хоче, щоб усі ці корисні доводи я визнав ґрунтовними. Як ви самі розумієте, я й не подумав із нею погодитися, встоявши навіть перед невеликим випадом проти полювання і мисливців, а також перед легкою хмаркою досади, що затьмарювала увесь вечір це небесне чоло. Спершу я навіть побоювався, аби вона не скасувала свого розпорядження і її делікатність не зіпсувала мені справи. Але я просто недооцінив силу жіночої цікавості й тому помилився. Того вечора ж мій єгер заспокоїв мене із цього приводу, і я влігся цілком задоволений.

На світанку я встаю і вирушаю в дорогу. Відійшовши на яких-небудь п’ятдесят кроків від замку, помічаю спостерігача, що йде за мною. Починаю полювання і йду прямо через поле до потрібного мені села, розважаючись у дорозі лише тим, що змушую лайдака, що шпигує за мною, пробігати частенько риссю відстань утричі більшу за мою: він не наважувався йти навпростець і тримався дороги. Примушуючи його повправлятись, я сам неабияк розгарячився й сів під деревом, аби відпочити. Він же – яке нахабство! – шмигнув за кущі, що росли всього кроків за двадцять від мене, і теж там примостився. На мить мені захотілося вистрілити в нього з рушниці; хоч вона й заряджена була всього лише дробом, він отримав би гідний урок, який довів би йому, наскільки небезпечна річ – цікавість. На його щастя, я згадав, що він для моїх планів дуже корисний і навіть потрібний; це міркування його врятувало.

Ось я і в селі. Бачу якусь метушню, підходжу, розпитую. Велю покликати збирача податей і, поступаючись великодушному співчуттю, благородно сплачую п’ятдесят шість ліврів, через які п’яти людським істотам випадало впасти у відчай і убогість. Ви не можете собі уявити, як усі присутні хором почали благословляти мене, після того як я зробив цю просту справу, як рясно полилися сльози вдячності з очей старезного глави цього сімейства, роблячи привабливим обличчя патріарха, яке ще за хвилину перед тим похмура печать відчаю просто спотворювала! Я ще спостерігав усе це, коли інший селянин, молодший, який вів за руки жінку і двох дітей, швидким кроком наблизився до мене і сказав їм: «Вклонімося в ноги цьому ангелові Божому!», і в ту ж мить я опинився в оточенні всієї сім’ї, що припала до моїх колін. Мушу признатись у своїй слабкості – я розплакався і відчув, як усього мене охоплює мимовільний солодкий трепет. Я просто був здивований тим, наскільки приємно робити добро, і був недалекий від думки, що заслуги людей, які в нас іменуються доброчесними, не такі вже й великі, як нас зазвичай переконують. Хай там як, але я вважаю цілком справедливим заплатити цим біднякам за приємність, яку вони мені зробили. У мене було з собою десять луїдорів,[21] і я віддав їм ці гроші. Знову мене заходились обсипати словами вдячності, але вони звучали вже не так захоплено: справжнє, сильне враження справлене було задоволенням невідкладної потреби, а все подальше було тільки виявом удячності й здивування перед щедрістю, так би мовити, вже надмірною.

Посеред щирих благословень цього сімейства я дуже скидався на героя драми у сцені розв’язки. Зауважте, що головною особою в натовпі був для мене мій вірний підглядач. Мети було досягнуто; я звільнився від них усіх і повернувся до замку. Зваживши все, я залишився задоволений своєю вигадкою. Жінка ця, безумовно, варта всіх моїх заходів. Настане день, коли я зможу пред’явити їх їй, як цінні документи, і, заздалегідь оплативши певним чином її прихильність, я матиму право розпоряджатися нею, як мені заманеться, ні в чому собі не докоряючи.

Забув сказати вам, що, прагнучи з усього отримати вигоду, я попросив цих добрих людей благати Бога про успіх усіх моїх задумів. Ви незабаром побачите, чи не почуті вже почасти їх молитви… Але оце зараз мені сказали, що подано вечерю. Якщо я запечатаю цей лист лише після повернення, його вже не можна буде сьогодні відправити. Отже – «продовження в наступному номері». Дуже шкода, бо залишилось якраз найкраще. Прощавайте, чарівний друже. Ви крадете в мене лише задоволення бачити вас.

Із ***, 20 серпня 17…

Лист 22

Від президентші де Турвель до пані де Воланж

Вам, напевно, приємно буде, добродійко, дізнатися про одну рису вдачі пана де Вальмона, вона дуже, як мені здається, відрізняється від усіх тих, якими вам малювали його вдачу. Як обтяжливо мати невтішну думку про будь-кого, як образливо знаходити самі лише вади в тих, хто, по суті, має всі якості, необхідні для того, щоб любити доброчесність! Нарешті, ви самі такі схильні до поблажливості, що дати вам можливість переглянути занадто суворе судження про когось – означає зробити вам послугу. Здається, пан де Вальмон має всі підстави сподіватися на таку милість, я сказала б навіть – на такий вияв справедливості, й ось чому я так думаю.

Сьогодні вранці він вийшов на одну зі своїх прогулянок, які можуть навести на думку про який-небудь його задум у наших околицях, – думка ця дійсно виникла у вас, і я, на свій жаль, можливо, занадто жваво за неї вхопилася. На щастя для нього, – і передусім для нас, оскільки це рятує нас від несправедливих суджень, – один із моїх слуг мав іти в тому ж напрямі,[22] що і він, і, таким чином, мою недоречну, але таку, що виявилася дуже корисною, цікавість було вдоволено. Він доповів нам, що пан де Вальмон, виявивши в селі *** нещасну родину, чиє домашнє добро розпродавалося за несплату податків, не лише поспішив сплатити борг цих бідних людей, але навіть дав їм досить велику суму грошей. Слуга мій був свідком цього благородного вчинку і додав, що, за словами селян, які розмовляли про це між собою і з ним, чийсь слуга, на якого вони йому вказали і якого моя людина вважає слугою пана де Вальмона, вчора збирав відомості про жителів села, що потребують допомоги. Коли це так, то ми маємо тут не швидкоплинне співчуття, викликане випадковими обставинами, а певний намір зробити добру справу, прагнення добродійності – благородну доброчесність щирих душ. Однак, чи випадковість це, чи обдуманий вчинок, діяння це похвальне, і від самої розповіді про нього я розчулилася до сліз. Додам, – і, як і раніше, заради справедливості, – що, коли я заговорила з ним про цей вчинок, про який сам він не зронив ні слова, він спочатку його заперечував, а коли йому довелося в нім признатися, заговорив про нього, як про якусь нікчемну справу, що скромність лише подвоює його заслугу.

Скажіть же мені тепер, шановний друже мій, чи дійсно пан де Вальмон такий уже нерозкаяний розпусник? Якщо він такий і в той же час здатний чинити так, як сьогодні, що ж тоді залишається на долю порядних людей? Як злі можуть поділяти з добрими священну радість благодіянь? Чи допустив би Господь, аби чесна сім’я отримала з рук негідника допомогу, за яку б потім возносила вдячність небесному провидінню? Чи вгодно буде йому, щоб чисті вуста марнували благословення негідному? Ні. Я вважаю за краще думати, що, хоч якими б тривалими були ці помилки, вони не вічні, і не можу вважати людину, що творить добро, ворогом доброчесності. Пан де Вальмон є, можливо, лише прикладом того, якими небезпечними є зв’язки. Я закінчую на цій думці, яка мені подобається. Якщо, з одного боку, вона може слугувати йому виправданням у ваших очах, то, з іншого боку, вона змушує мене все більше й більше цінувати ніжну дружбу, що з’єднала мене з вами на все життя.

Маю честь… і т. д.

Р. S. Ми з пані де Розмонд вирушаємо зараз відвідати цю чесну й нещасну сім’ю і додати нашу запізнілу допомогу до тієї, яку зроблено було паном де Вальмоном. Ми беремо його з собою. Таким чином, ми хоча б дамо цим добрим людям можливість іще раз побачити свого благодійника. Здається, це все, що він залишив на нашу частку.

Із ***, 20 серпня 17…

Лист 23

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Ми зупинилися на моєму поверненні до замку; продовжую розповідь.

Я тільки встиг трохи опорядитись і негайно ж вирушив до вітальні, де моя спокусниця сиділа за вишиванням, тоді як місцевий священик читав моїй тітоньці газету. Я влаштувався біля п’яльців. Погляди, ще ніжніші, ніж зазвичай, що майже пестять, незабаром підказали мені: слуга вже доповів про виконання дорученої йому справи. І справді мила моя викривальниця не могла довго приховувати вкрадений у мене секрет і, не посоромившись перебити високоповажного пастиря, – хоча газету він читав так, наче виголошував проповідь, – заявила: «А в мене теж є новина», – і тут же розповіла мою пригоду з точністю, що робить честь її інформаторові. Ви самі розумієте, яку я напустив на себе скромність. Але хіба можна зупинити жінку, коли вона розхвалює чоловіка, якого, сама того не усвідомлюючи, любить? Я вже вирішив не перебивати її. Можна було подумати, що вона проголошує славослів’я якому-небудь святому угодникові. Я ж тим часом не без надії спостерігав усе те, що слугувало мовби запорукою любові: сповнений жвавості погляд, рухи, що стали набагато вільнішими, і особливо голос – він уже помітно змінився, видаючи збентеженість її душі. Не встигла вона закінчити свою розповідь, як пані де Розмонд сказала мені: «Підійди до мене, племіннику, підійди, дай я тебе поцілую». Тут я відразу відчув, що чарівна проповідниця теж не зможе встояти проти поцілунку. Щоправда, вона спробувала втікати, але незабаром опинилася в моїх обіймах і не лише не в силах була оборонятися, але ледве встояла на ногах. Чим більше я спостерігаю за цією жінкою, тим жаданішою вона мені стає. Вона поспішила повернутися до п’яльців, удаючи, ніби знову взялася вишивати. Але я добре помітив, що руки в неї тремтіли, і вона не в змозі була продовжувати роботу.

Після обіду пані побажали відвідати бідняків, яким я так благородно надав допомогу. Я супроводжував їх. Позбавлю вас повторення сцени вдячності та вихвалянь. Серцю моєму, що тріпоче від солодкого спомину, не терпиться повернутися до замку. Всю дорогу моя чарівна президентша був задумливішою, ніж зазвичай, і не промовила ні слова. Зайнятий думками про те, які засоби винайти, щоб трохи краще використовувати враження, навіяне подіями цього дня, я теж справляв мовчанку. Говорила сама лише пані де Розмонд, зрідка отримуючи від нас небагатослівні відповіді. Ми їй, мабуть, надокучили; я цього хотів і досяг своєї мети. Тільки-но ми вийшли з екіпажа, вона вирушила до себе, залишивши мене й мою спокусницю вдвох у слабко освітленій вітальні: солодка напівтемрява, що надає сміливості боязкому почуттю любові.

Без зусиль спрямував я бесіду бажаним для мене руслом. Завзяття милої проповідниці слугувало мені краще, ніж уся моя спритність. «Коли людина гідна творити добрі справи, – сказала вона, кинувши на мене лагідний погляд, – як може вона все своє життя чинити погано?»

«Я не заслуговую, – заперечив я, – ні цієї похвали, ні цього докору, і не можу уявити собі, щоб ви з вашим розумом іще не розгадали мене. Нехай моя відвертість навіть зашкодить мені у ваших очах, – ви настільки гідні її, що я не можу вам у ній відмовити. Ключ до моєї поведінки ви знайдете в моєму характері – занадто, на жаль, слабкому. Оточений людьми аморальними, я наслідував їх вади, я навіть, можливо, з помилкового самолюбства прагнув їх переплюнути. Тут же, скорений прикладом доброчесності, я спробував хоча б наслідувати вас, не маючи сподівання з вами порівнятись. І, можливо, вчинок, за який ви мене сьогодні хвалите, втратить усяку ціну у ваших очах, якщо ви дізнаєтеся справжні мої спонукання. (Бачите, чарівний друже мій, як недалеко я був од істини!) Не мені, – продовжував я, – зобов’язані були ці нещасні допомогою, яку надав їм я. В тому, в чому ви вбачаєте похвальне діяння, я шукав лише засобу сподобатись. Я виявився, – позаяк уже треба говорити все до кінця, – нікчемним служителем божества, якому поклоняюся. (Тут вона спробувала перебити мене, але я не дав їй цього зробити.) І зараз, – додав я, – лише через слабкість свою видав я таємницю. Я давав собі слово змовчати про неї, для мене щастям було поклоніння вашим чеснотам, так само як і вашим принадам, – поклоніння, про яке ви ніколи не мали б дізнатись. Але, маючи перед очима приклад щиросердя, я не в силах бути обманщиком і не хочу докоряти собі в непристойній удаваності щодо вас. Не думайте, що я ображу вас злочинним сподіванням. Я буду нещасний, знаю це, але навіть страждання мої будуть мені дорогі: вони послугують доказом безмежності моєї любові. До ваших ніг, до серця вашого повергну я свої муки, там почерпну я сили для нових страждань, там набуду співчуття і вважатиму себе втішеним, оскільки ви мене пожаліли. О обожнювана, вислухайте мене, пожалійте, допоможіть мені!» Я кинувся до її ніг, стискаючи її руки у своїх. Але вона раптовим рухом вирвала їх у мене і, притиснувши до очей з виразом відчаю, закричала: «О, я нещасна!» – і відразу ж заплакала. На щастя, я довів себе до того, що й сам плакав: знову заволодівши її руками, я омивав їх слізьми. Ця обережність виявилася необхідною, бо вона була така поглинена своїм стражданням, що не помітила б мого, якби я не удався до цього способу звернути на нього її увагу. При цьому я виграв те, що дістав можливість удосталь намилуватись її чарівним личком, яке ще погарнішало завдяки дії сліз. Я так розгарячився й так мало володів собою, що ледве не піддався спокусі скористатися цією хвилиною.

Яка ж велика наша слабкість, яка сильна влада обставин, якщо навіть я, забувши про свої задуми, ризикував тим, що передчасна перемога могла відняти у мене привабливість тривалої боротьби з нею й усі подробиці її тяжкої поразки, якщо в пориві юначого бажання я мало не прирік переможця пані де Турвель на те, що плодом його зусиль виявилася б тільки жалюгідна перевага володіння ще однією жінкою! Так, вона мусить здатись, але нехай побореться, нехай у неї не вистачить сил для перемоги, але виявиться досить для опору, нехай вона зазнає всієї повноти відчуття власної слабкості й вимушена буде визнати свою поразку. Надамо жалюгідному браконьєрові можливість убити із засідки оленя, якого він підстеріг: справжній мисливець має загнати дичину. Оце вже гідний замисел, хіба не так? Але, можливо, зараз я жалкував би, що не здійснив його, якби випадок не допоміг моїй передбачливості.

Ми почули шум: хтось ішов до вітальні. Пані де Турвель злякалася, швидко підхопилася, взяла один зі свічників і вийшла. Перешкодити їй було неможливо. Виявилося, що це був слуга. Переконавшись у цьому, я рушив за нею. Не встиг я зробити декілька кроків, як почув, що, або впізнавши їх, або піддавшись неясному відчуттю страху, вона побігла швидше і не ввійшла, а скоріше влетіла до своєї кімнати, зачинивши за собою двері. Я підійшов до дверей, але вони були замкнені на ключ. Стукати я, певна річ, не став: це дало б їй можливість без зусиль чинити опір. Мені спало на думку спробувати побачити її через замкову щілину, і я дійсно побачив цю чарівливу жінку – вона стояла навколішках, уся в сльозах, і гаряче молилася. До якого Бога осмілювалася вона волати? Чи є Бог такий могутній, щоб опиратися любові? Марно удається вона тепер до допомоги ззовні: нині тільки я владний над її долею.

Вважаючи, що для одного дня мною цілком достатньо зроблено, я теж пішов до своєї кімнати і сів писати вам. Я сподівався побачити її за вечерею, але вона звеліла передати, що погано почувається, і лягла. Пані де Розмонд хотіла піднятися до неї в кімнату, але підступна хвора послалася на головний біль, при якому їй просто неможливо кого б то не було бачити. Ви, звичайно, розумієте, що після вечері ми сиділи недовго, і що у мене теж розболілася голова. Пішовши до себе, я написав їй довгого листа, скаржачись на її суворість, і ліг спати, вирішивши передати його сьогодні вранці. З дати цього листа ви легко можете зробити висновок, що спав я погано. Рано вставши, я перечитав свого листа і відразу ж помітив, що погано володів собою, виявивши в нім більше запалу, ніж любові, і більше досади, ніж смутку. Треба буде його переробити, але в спокійнішому стані. Бачу, що вже світає, і сподіваюся, що вранішня прохолода допоможе мені заснути. Зараз я знову ляжу і, хоч яка велика влада цієї жінки наді мною, обіцяю вам не займатися нею аж так, щоб у мене не залишалося часу думати про вас. Прощавайте, чарівний мій друже.

Із ***, 21 серпня 17…

Лист 24

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Ах, добродійко, хоч би з жалості примусьте себе заспокоїти замішання моєї душі і сказати мені, на що я можу сподіватись і чого мені страшитись. Я перебуваю ввесь час у невідомості між надміром щастя й надмірністю страждання, і це спричиняє жорстокі тортури. Навіщо я говорив з вами? Чому не встояв перед владною чарівністю, що змусила мене відкрити вам свої думки? Поки я задовольнявся тим, що безмовно поклонявся вам, любов була для мене радістю, і чисте це почуття, ще не затьмарене виглядом вашого страждання, здавалося цілком достатнім для мого щастя. Але це джерело радості стало джерелом відчаю з тієї миті, коли я побачив ваші сльози, коли я почув це жорстоке: «О, я нещасна!». О пані, ці три слова довго звучатимуть у моєму серці. З волі якого фатуму найніжніше з почуттів уселяє вам лише жах? Чого ви лякаєтесь? Ах, не того, що поділите моє почуття: серце ваше, яке я погано знаю, не створене, вочевидь, для любові. Тільки моє, на яке ви безупинно зводите наклеп, здатне відчувати. Ваше ж не відчуває навіть жалості. Якби це було не так, ви не відмовили б хоч в одному слові втіхи нещасному, що відкрив вам свої страждання, ви не сховалися б від його поглядів, тоді як бачити вас – його єдина розрада, ви не гралися б так жорстоко його тривогою, повідомивши, що ви хворі, і не давши йому дозволу прийти до вас, аби дізнатися про ваше самопочуття, ви зрозуміли б, що та сама ніч, яка для вас була тільки дванадцятьма годинами відпочинку, для нього вилилася у ціле століття страждань.

Чим, скажіть мені, заслужив я на цю вбивчу суворість? Я не боюся зробити вас своїм суддею. Що ж я вчинив? Лише піддався мимовільному почуттю, навіяному вашою красою і виправданому вашою доброчесністю; воно завжди стримувалося шанобливістю, і безневинне визнання в цім стало наслідком довірливості, а зовсім не сподівання. Чи зрадите ви мою довіру, яку, здавалося, самі ви заохочували й якій я без вагання віддався? Ні, я не можу так думати. Це означало б припустити, що у вас є хоч би одна вада, а серце моє гнівається тільки при думці про це; я зрікаюся своїх докорів; я міг написати ці слова, але я не їх мав на увазі. Ах, дозвольте мені вірити у вашу досконалість: це єдина радість, яка залишилася мені. Доведіть, що ви дійсно такі, великодушно виявивши турботу про мене. Ви надавали допомогу нещасним, а хто з них потребував її більше, ніж я? Ви повергнули мене в безумство – не залишайте ж мене в нім. Ви викрали мій спокій – позичте ж мені свій і, виправивши мене, просвітіть, аби завершити вашу справу.

Я не хочу обманювати вас: перемогти мою любов вам не вдасться, але ви навчите мене стримувати її. Керуючи моїми вчинками, намовляючи мене, що я маю говорити, ви хоча б позбавите мене жахливого нещастя бути вам докучливим. А головне – розсійте мій убивчий страх. Скажіть, що жалієте, що прощаєте мене, дайте мені увірувати у вашу поблажливість. Так, як я цього бажав би, у вас її ніколи не буде; але я прошу лише того, що мені вкрай потрібне; чи відмовите ви мені в цьому?

Прощавайте, добродійко. Прийміть прихильно вияв моїх почуттів: вони не зменшують моєї шанобливості.

Із ***, 20 серпня 17…

Лист 25

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Ось учорашній бюлетень.

Об одинадцятій годині я зайшов до пані де Розмонд і під її охороною введено мене було до уявної хворої, яка ще лежала в ліжку. Під очима в неї були кола: сподіваюся, вона спала не більше за мене. Я знайшов хвилинку, коли пані де Розмонд відійшла, і простягнув свого листа. Його не взяли, але я залишив його на ліжку і почав дбайливо підсовувати до неї крісло моєї тітоньки, що побажала сісти ближче до своєї милої дівчинки, якій довелося затиснути листа в руці, щоб уникнути скандалу. Хвора, на свою біду, заявила, що в неї, здається, невеликий жар. Пані де Розмонд попросила мене помацати їй пульс, всіляко розхвалюючи мої знання в медицині. Спокусниця моя зазнала подвійної прикрості: їй довелося простягнути мені свою руку, відчуваючи в той же час побоювання, що її маленька брехня зараз виявиться. Я дійсно взяв її руку і затиснув у своїй, а іншою почав обмацувати цю свіжу пухку ручку від кисті до ліктя. Лицемірка залишалася незворушною, і я, відійшовши від ліжка, сказав: «Пульс анітрохи не прискорений». Припускаючи, що погляд її був суворий, я, щоб покарати її, не прагнув упіймати його. Незабаром вона сказала, що хоче встати, і ми залишили її на самоті. Вона спустилася до обіду, який пройшов дуже понуро, і заявила, що не піде на прогулянку, даючи цим зрозуміти, що нагоди поговорити з нею у мене не буде. Я зрозумів, що тут потрібно вдатися до зітхань і стражденного вигляду. Мабуть, вона цього чекала, бо за ввесь день це був єдиний раз, що мені вдалося зустрітися з її поглядом. Хоч вона і скромниця, а в неї, як у всякої іншої, є свої хитрощі. Я уловив хвилину, щоб запитати її, чи зволить вона сповістити мене, яку мені вготовано долю, і дещо здивувався, почувши у відповідь: «Так, добродію, я вам написала». Мені не терпілося отримати цього листа, але – чи хитрість це знову, чи незручність, чи боязкість – вона передала мені його лише ввечері, перед відходом до сну. Посилаю вам його разом із чернеткою мого листа до неї. Прочитайте і судіть самі, з яким вражаючим лицемірством вона запевняє, що не відчуває любові, у той час як я переконаний у протилежному. Адже якщо я потім обману її, вона гніватиметься, хоча обманула мене перша! Чарівний друже мій, навіть найпромітніший чоловік може у кращому разі лише зрівнятися з найправдивішою жінкою. Доведеться мені, однак, удати, ніби я вірю всім цим байкам, і вибиватися з сил, розігруючи відчай, тому що добродійці хочеться зображувати суворість! Ну, як не мріяти про відплату за всі ці підступи?… Але – терпіння… Тим часом прощавайте. Мені треба ще багато писати.