Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

А тим часом заради такого привабливого предмета ви не хочете підкорятися мені, ховаєте себе в склепі вашої тіточки і відмовляєтеся від чарівної пригоди, в якій можете показати себе найблискучішим чином. Який же фатум судив, аби Жеркур завжди мав над вами перевагу? Повірте, я говорю з вами без щонайменшого роздратування, але тепер мені й насправді здається, що ви не заслуговуєте на свою славу, а головне – щось штовхає мене відмовити вам у довірі. Ніколи не зважуся повіряти свої таємниці коханцеві пані де Турвель.

Знайте, одначе, що маленька Воланж уже закрутила комусь голову. Юний Дансені аж розум утратив од неї. Вони співали дуетом, і, по правді сказати, вона співає краще, ніж зазвичай співають пансіонерки. Вони збираються розучити багато дуетів, і, здається, вона не відмовилася б від унісону; але цей Дансені ще хлопчик, який тільки втратить час на безплідне залицяння й залишиться ні з чим. З іншого боку – молода особа досить дика, і за всіх обставин це буде набагато менш забавним, аніж було б, якби втрутилися в цю справу ви. Тому я вкрай роздосадувана і, напевно, посварюся з кавалером, коли він до мене прийде. Нехай він виявить сумирність, бо наразі мені неважко відкинутися від нього. Я впевнена, що, коли б осяяв мене добрий намір зважитися на розрив, він поринув би у відчай, а ніщо так не тішить мене, як відчай закоханого. Він назвав би мене «зрадницею», а це слово завжди втішало мене. Після слова «жорстока» воно для жіночого слуху найприємніше, а заслужити на нього вимагає значно менших зусиль. Дійсно, я займуся цим розривом. Ось, виявляється, чому ви стали причиною! Нехай усе це й буде на вашій совісті. Прощавайте. Попросіть вашу президентшу, щоб вона помолилась і за мене.

Париж, 7 серпня 17…

Лист 6

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Немає, значить, жодної жінки, яка, здобувши владу, не стала б нею зловживати! І навіть ви, яку я так часто називав своїм поблажливим другом, ви теж перестали ним бути й наважуєтеся нападати на мене, гудячи предмет моєї пристрасті! Якими рисами наважуєтеся ви змальовувати пані де Турвель!.. Немає мужчини, якому за такий зухвалий виклик не довелося б заплатити життям! Окрім вас, немає жодної жінки, яку за це ж саме я не постарався хоча б очорнити! Благаю вас, не піддавайте мене більше таким жорстоким випробуванням: я не впевнений, що витримаю їх. В ім’я нашої дружби перестаньте лихословити про цю жінку хоча б доти, поки вона не стане моєю. Хіба ви не знаєте, що лише насолода владна зняти пов’язку з очей любові?

Але що я кажу? Хіба пані де Турвель потребує того, щоб прикрашати її уявою? Ні, щоб бути чарівною, їй вистачає залишатися самою собою. Ви докоряєте їй за те, що вона погано вдягнена, – ну і що ж, усяке вбрання їй тільки шкодить, усякий покрив її тільки псує. Достоту приваблива вона в недбалому вранішньому одязі. Завдяки виснажливій спекоті, що стоїть тут, легка домашня сукня з полотна дає мені можливість бачити її округлий і гнучкий стан. Груди її прикриває лише серпанок, і мій побіжний, але проникливий погляд уловив уже чудові форми. Ви кажете, що обличчя її позбавлене виразу? А що йому виражати, поки серце її нічим не зачеплене? Так, звичайно, у неї немає облудного кривляння наших кокеток, яке часом спокушає нас і завжди є оманливим. Вона не вміє прикривати завченою посмішкою порожнечу якої-небудь фрази, і хоча в неї дуже гарні зуби, вона сміється лише від того, що її дійсно бавить. Але треба бачити, яку простодушну, щиру веселість являє вона нам у жвавих іграх! Скільки чистої радості співчуття й доброти в її погляді, коли вона поспішає надати допомогу стражденному! Особливо ж треба бачити, як при щонайменшому натяку на ласкаве слово або похвалу небесне обличчя її спалахує зворушливим зніяковінням невдаваної скромності! Вона недоторка, вона набожна, і на цій підставі ви вважаєте її холодною та бездушною? Я дотримуюся зовсім іншої думки. Скільки ж потрібно мати найдивовижнішої чутливості, щоб поширювати її навіть на свого чоловіка й незмінно любити істоту, що постійно відсутня? Чи можна вимагати кращого доказу? Таж я зумів його отримати.

На нашій спільній прогулянці я повів її таким чином, що довелося перебиратися через рів. І хоча вона досить моторна, боязкості в ній іще більше. Ви самі знаєте, що недоторки бояться зробити сміливий крок.[11] Довелось їй довіритися мені. Я тримав у своїх обіймах цю скромницю. Наші приготування та переправа моєї старої тітоньки викликали у жвавої недоторки вибухи реготу, але коли я взяв її на руки і зробив розраховано невмілий рух, руки наші з’єднались. Я притиснув її груди до своїх і в цю коротку мить відчув, що серце її забилося сильніше. Чарівний рум’янець забарвив її щоки, і це боязке зніяковіння доволі ясно показало мені, що серце її затріпотіло від почуттів, а не від страху. Тітонька моя, одначе, помилилася подібно до вас і стала казати: «Дівчинка ж бо злякалась», але чарівна безпосередність цієї «дівчинки» не дозволила їй збрехати, і вона простодушно відповіла: «Та ні, але…». Одне це слово сказало мені все. З цієї хвилини жорстоке хвилювання змінилось у мене солодкою надією. Ця жінка буде моєю, я відніму її у чоловіка, він тільки оскверняє її; я осмілився б відняти її в самого Бога, якого вона так полюбила. Яка насолода то викликати в ній докори сумління, то перемагати їх. Я й не подумую про те, аби розбити забобони, що бентежать її! Вони тільки збільшать моє щастя і мою славу. Нехай вона вірить у доброчесність, але нехай пожертвує нею заради мене. Нехай гріх жахає її, не в силах стримати, і нехай, увесь час перебуваючи під владою страху, вона забуває, долає його тільки в моїх обіймах. І нехай – я на це згоден – вона мені скаже тоді: «Обожнюю тебе!». З усіх жінок лише вона одна гідна буде вимовити ці слова. Воістину я стану тим божеством, якому вона віддасть перевагу.

Будьмо ж відверті: в наших зв’язках, таких же холодних, наскільки і швидкоплинних, те, що ми іменуємо щастям, – усього лише задоволення. Сказати вам правду? Я гадав, що серце моє вже зів’яло, і, знаходячи в собі саму лише чуттєвість, нарікав на те, що передчасно постарів. Пані де Турвель повернула мені чарівні ілюзії молодості. Біля неї мені не треба володіння, щоб відчувати себе щасливим. Єдине, що лякає мене, – час, який займе ця пригода, бо я не зважуюся бодай у чомусь довіритися випадковості. Марно пригадую я свою удачливу відважність – я не можу зважитися на неї. Для того, щоб я був щасливий, треба, щоб кохана сама віддалася мені, а домогтися цього не так-то легко.

Я переконаний, що ви захопилися б моєю обережністю. Я ще не вимовляв слова «любов», але ми вже говорили про «довіру» і «участь». Щоб якомога менше обманювати її й особливо щоб на неї не подіяли всілякі чутки про мене, я сам, мовби звинувачуючи себе, розповів їй дещо з найбільш відомих моїх пригод. Ви б повеселилися, бачачи, з якою простодушністю вона читає мені проповіді. Вона запевняє, що хоче мене «обернути», але не підозрює навіть, чого їй коштуватиме ця спроба. Вона далека від думки, що, «заступаючись», як вона висловлюється, «за нещасних, яких я погубив», вона заздалегідь оплакує саму себе. Це спало мені на думку вчора під час однієї з її проповідей, і я не зміг відмовити собі в задоволенні перебити її, запевняючи, що вона говорить, як справжній пророк.

Прощавайте, прекрасний друже мій. Як бачите, я ще не безповоротно загинув.

Р. S. До речі, а бідолаха кавалер не наклав на себе руки од відчаю? Воістину, ви у стократ безсердечніша за мене, і я б почувався приниженим, якби мав самолюбність.

Із замку ***, 9 серпня 17…

Лист 7

Від Сесілі Воланж до Софі Карне[12]

Якщо я нічого не говорила про моє заміжжя, то тому, що мені відомо про нього не більше, ніж першого дня. Я звикаю не роздумувати про нього й досить легко пристосовуюся до свого способу життя. Багато часу присвячую співу та грі на арфі: мені здається, я значно більше полюбляю ці заняття відтоді, як обходжуся без учителя, вірніше, відколи у мене з’явився кращий учитель. Кавалер Дансені, той пан, про якого я тобі писала і з яким співала у пані де Мертей, такий люб’язний, що приходить до нас щодня і цілими годинами співає зі мною. Він надзвичайно милий і сам створює чарівні арії, до яких придумує і слова. Як жаль, що він мальтійський лицар![13] Я гадаю, що якби він одружився, дружина його була б дуже щаслива… Він такий чарівливо ласкавий. Здавалося б, компліментів він ніколи не говорить, а між тим, у кожному слові його є щось утішне для тебе. Він безупинно робить мені зауваження і з приводу музики, і щодо всіляких інших речей, але в його критиці стільки зацікавлення й веселості, що неможливо не бути йому вдячною. Навіть коли він просто дивиться на тебе, це має такий вигляд, ніби він робить тобі щось приємне. До того ж він дуже обов’язковий. Учора, приміром, його запрошували на великий концерт, а він вважав за краще провести ввесь вечір у мами, – мене це дуже втішило, позаяк за його відсутності ніхто зі мною не розмовляє, і я нудьгую. Зате з ним ми співаємо і розмовляємо. У нього завжди є що мені сказати. Він і пані де Мертей – єдині приємні для мене люди. Але прощавай тепер, мила моя подружко, я обіцяла, що до сьогодні розучу одну маленьку арію з дуже важким акомпанементом і не хочу порушити свого слова. Займатимуся до самого його приходу.

Із ***, 7 серпня 17…

Лист 8

Від президентші де Турвель до пані де Воланж

Я украй зворушена, добродійко, довірою, яку ви мені виявили, і всією душею зацікавлена в улаштуванні долі мадемуазель де Воланж. Від усього серця бажаю їй щастя, якого вона, – я в цьому впевнена – цілком достойна і яке, поза сумнівом, забезпечить їй ваша передбачливість. Я не знаю графа де Жеркура, але, оскільки ви зробили йому честь зупинити на нім свій вибір, я можу мати про нього лише найвищу думку. Обмежуюся, добродійко, побажанням, аби шлюб цей був таким же щасливим і вдалим, як і мій, який також був справою ваших рук, за що я з кожним днем вам усе вдячніша. Нехай щастя вашої дочки буде нагородою за те, яке ви дали мені, і нехай ви, найкращий друже, виявитеся також щасливою матір’ю!

Я вкрай засмучена, що не маю можливості особисто висловити вам це щире моє побажання й познайомитися ближче, як мені б цього хотілося, з мадемуазель де Воланж. Ви поставилися до мене з добротою воістину материнською, і я маю право сподіватися з її боку на ніжну дружбу сестри. Прошу вас, добродійко, передати їй це від мого імені, поки у мене не виявиться можливість самій заслужити на її дружбу.

Я думаю пробути в селі, поки пан де Турвель буде відсутнім, і протягом цього часу постараюсь якнайкраще скористатись і насолодитися товариством поважної пані де Розмонд. Ця жінка незмінно чарівна: похилий вік не нашкодив їй ні в чому – вона зберегла всю свою пам’ять і життєрадісність. Нехай тілу її вісімдесят чотири роки, душі – не більше двадцяти.

Самота наша пожвавлюється присутністю її племінника, віконта де Вальмона, який люб’язно погодився пожертвувати заради нас кількома днями. Я знала про нього лише з чуток, а вони не надто привертали мене прагнути ближчого знайомства. Але тепер мені здається, що він кращий від поголосу, який про нього пішов. Тут, де його не псує світська метушня, він із дивовижною щирістю веде розумну мову і з рідкісним щиросердям визнає свої помилки. Він говорить зі мною дуже відверто, а я читаю йому сувору мораль. Ви знаєте його, і тому погодитеся, що обернути його на шлях істинний було б великим успіхом, але я не сумніваюся, що, незважаючи ні на які клятви, варто йому провести один тиждень у Парижі, і він забуде всі мої проповіді. В усякому разі, він хоч під час перебування тут буде утримуватися від звичайної своєї поведінки, я ж уважаю, що, судячи з його способу життя, краще, що він може зробити, це – не робити нічого. Він знає, що я вам пишу, і просить мене засвідчити вам свою пошану.

Прийміть також зі звичайною вашою добротою і мій сердечний привіт і не сумнівайтесь у щирих почуттях, із якими я маю честь… і т. д.

Із замку ***, 9 серпня 17…

Лист 9

Від пані де Воланж до президентші де Турвель

Я ніколи не сумнівалася, мій юний і чарівний друже, ні в дружніх почуттях, які ви до мене маєте, ні в щирій небайдужості вашій відносно всього, що мене стосується. І не для того, щоб внести ясність до цих наших стосунків які, сподіваюся, не викликають сумнівів, відповідаю я на вашу «відповідь», але для мене просто неможливо не поговорити з вами про віконта де Вальмона.

Зізнаюсь, я не чекала, що коли-небудь зустріну це ім’я у ваших листах. Ну що, скажіть, може бути спільного між вами і ним? Ви не знаєте цієї людини. Та й звідки може бути у вас уявлення про душу розпусника? Ви кажете про його рідкісне щиросердя – о так, щиросердя Вальмона має бути, дійсно, річчю дуже рідкісною! Він іще більш фальшивий і небезпечний, аніж люб’язний і привабливий, і ніколи з самої своєї юності він не зробив жодного кроку, не вимовив жодного слова, не маючи при цьому якого-небудь умислу, й ніколи не було в нього такого умислу, який не став би безчесним або злочинним. Друже мій, ви мене знаєте. Вам відомо, що з усіх доброчесностей, які мені хотілося б мати, поблажливість – у моїх очах найцінніша. Тому, якби Вальмона захоплювали бурхливі пристрасті, коли б він, як багато інших, підпав спокусі помилок, властивих його віку, я, засуджуючи його поведінку, відчувала б до нього жалість і спокійно чекала б дня, коли щасливе розкаяння повернуло б йому повагу порядних людей. Але Вальмон зовсім не такий: поведінка його випливає з прийнятих ним правил. Він уміло розраховує, скільки мерзенностей може дозволити собі людина, не скомпрометувавши себе, і, щоб мати можливість бути жорстоким і злим, не наражаючись при цьому на небезпеку, жертвами своїми робить жінок. Я не маю наміру перераховувати всіх тих, кого він спокусив, але скількох він погубив?

Ви ведете життя самотнє і скромне, і чутки про всі ці скандальні пригоди до вас не доходять. Я могла б розповісти вам речі, від яких ви здригнулися б. Але погляд ваш, такий же чистий, як і душа, був би забруднений тими картинами. Проте я впевнена, що Вальмон ніколи не буде вам небезпечний, і для захисту від нього ви такої зброї не потребуєте. Єдине, що я мушу вам сказати: з усіх жінок, до яких він успішно або безуспішно залицявся, не було жодної, якій не довелося б про це пожалкувати. Винятком із цього правила є лише маркіза де Мертей: тільки вона зуміла дати йому відсіч і приборкати його лиху вдачу. Признаюся, що, на мій погляд, саме це робить їй найбільше честі. Ось чому цього і виявилося досить, аби повністю вибачити в очах усього товариства відому легковажність, в якій її почали звинувачувати відразу після того, як вона овдовіла.[14]

Хай там як, чарівний друже мій, досвідченість і передусім дружні почуття до вас надають мені право попередити вас: у товаристві вже помітили відсутність Вальмона, і якщо стане відомо, що деякий час він пробув утрьох зі своєю тітонькою та з вами, ваше добре ім’я буде в його руках, а це – найбільше нещастя, яке тільки може спіткати жінку. Тому я раджу вам переконати його тітоньку не утримувати його довше, а якщо він упиратиметься в прагненні залишитися, гадаю, що ви, не вагаючись, мусите поступитися йому місцем. Але для чого б йому залишатися? Що йому робити в цьому селі? Я переконана, що, поспостерігавши і постеживши за ним, ви виявили б, що він попросту обрав найзручніший притулок для того, аби здійснити в тих місцях який-небудь задуманий ним негідний учинок. Але, не маючи можливості запобігти злу, задовольняємося тим, що вбережемося від нього самі.

Прощавайте, чарівний друже мій. Заміжжя моєї дочки дещо запізнюється. Ми із дня на день чекали графа де Жеркура, але він сповістив мене, що його полк послано на Корсику, а оскільки воєнні дії ще не цілком закінчено, він не зможе відлучитися до зими. Це прикро, але зате я можу сподіватися, що ми матимемо задоволення бачити вас на весіллі, а я була б дуже засмучена, коли б воно відбулося без вас. Прощавайте і прийміть запевнення в моїй нелицемірній цілковитій відданості.

Р. S. Передайте мій привіт пані де Розмонд, яку я люблю, як вона на те цілком заслуговує.

Із ***, 11 серпня 17…

Лист 10

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Чи, бува, не дуєтеся ви на мене, віконте? Чи ви не померли? Чи – що дуже ймовірно – ви живете тільки для вашої президентші? Ця жінка, що повернула вам ілюзії юності, поверне вам скоро й її сміхотворні забобони. Ви вже стали несмілим рабом; чом би не стати закоханим поклонником? Ви відмовляєтеся від удачливої зухвалості, і ось тепер уже дієте без усяких правил, поклавшись на волю випадку, або, вірніше, примхи. Чи ви забули, що любов, подібно до медицини, є всього лише мистецтвом допомагати природі? Як бачите, я побиваю вас вашою ж зброєю, але зовсім не збираюся загордитися, бо це воістину означало б бити лежачого. «Потрібно, щоб вона сама віддалася», – кажете ви мені. Ну, певна річ, потрібно. Вона і віддасться, як усі інші, з тією лише різницею, що зробить це неохоче. Але щоб вона під кінець віддалася, найвірніший засіб – почати з того, щоб узяти її. Безглузда ця відмінність є звичайнісінькою маячнею закоханості. Я так говорю, тому що ви явно закохані. І говорити з вами інакше – означало б зрадити вас, приховувати від вас, на що ви хворі. Скажіть же мені, млосний закоханцю, а ті жінки, яких ви домагалися, ви їх, значить, брали силою? Але ж хоч як би нам хотілося віддатись, хоч як би ми поспішали це зробити, потрібен усе ж привід, а чи є привід більш для нас зручний, аніж той, що дозволяє нам зображувати справу так, ніби ми поступаємося силі? Що ж до мене, то признаюся, мені найбільше до душі швидкий і спритний напад, коли все відбувається по порядку, хоча й досить швидко, так що ми не опиняємося в украй неприємній необхідності самим виправляти незручність, якою нам, навпаки, слід було б скористатися. Такий напад дозволяє нам здаватися жертвами насильства навіть тоді, коли ми добровільно поступаємось і майстерно потураємо двом найдорожчим для нас пристрастям: славі опору й радості поразки. Признаюся також, що цей дар, набагато рідкісніший, аніж може здаватися, завжди приносив мені задоволення, навіть якщо не міг мене спокусити, й іноді мені траплялося поступатися виключно в нагороду. Так у турнірах давніх часів краса була нагородою за доблесть і спритність.

Але ви, що перестали бути самим собою, ви поводитеся так, немов боїтеся мати успіх. Звідколи це рухаєтеся ви черепашачим кроком і манівцями? Друже мій, аби дістатися мети, потрібно мчати на поштарських і битим шляхом! Але облишмо цей предмет – він тим більше дратує мене, що через нього я позбавлена задоволення бачитися з вами. Ви хоч би пишіть мені частіше й повідомляйте про свої успіхи. Чи знаєте ви, що безглузда ця пригода займає вас уже два тижні й ви усім на світі нехтуєте?

До речі, про зневагу – ви схожі на тих людей, які регулярно посилають довідуватися про стан своїх хворих друзів, але ніколи не вислуховують відповіді. У своєму останньому листі ви запитували, чи не помер пан кавалер. Я не відповідаю, а ви й не думаєте виявляти занепокоєння. Хіба ви забули, що мій коханець – ваш давнішній друг? Втім, не тривожтеся, він аж ніяк не помер, а якби й помер, так від надлишку радості. Бідолаха кавалер! Який він лагідний, який він воістину створений для любові, як він уміє палко відчувати! У мене паморочиться голова. Справді, повне щастя, що надається йому моєю любов’ю, дійсно прив’язує мене до нього.

Яким щасливим зробила я його в той самий день, коли писала вам, що маю намір розірвати наші стосунки! Адже я і справді обмірковувала найкращий спосіб довести його до відчаю, коли мені про нього доповіли. Чи гра моєї уяви, чи дійсно так було, – але він ніколи ще не здавався мені милішим. Проте я прийняла його дуже неприхильно. Він сподівався провести зі мною дві години до моменту, коли мої двері відчиняться для всіх. Я ж сказала йому, що збираюся вийти з дому. Він запитав – куди. Я відмовилася повідомити йому це. Він почав наполягати. «Йду туди, де вас не буде», – мовила я з роздратуванням. На щастя для себе, він був приголомшений цією відповіддю. Бо, якби він сказав хоч слово, неминуче мала б місце сцена, яка і призвела б до задуманого мною розриву. Здивована його мовчанням, я кинула на нього погляд, лише, присягаюся вам, щоб побачити його невдоволену міну. Але на чарівному цьому обличчі я виявила той глибокий і разом з тим ніжний смуток, перед яким – ви самі це визнали – так важко буває встояти. Одна і та сама причина викликала один і той самий наслідок: я була повторно переможена. З цієї миті я почала думати лише про те, як би зробити так, щоб він не знайшов у мене жодної вади. «Я йду у справі, – сказала я більш лагідно, – і навіть у справі, що стосується вас, але не розпитуйте мене. Я вечерятиму вдома. Повертайтеся до вечері – і про все дізнаєтеся!». Тут до нього повернувся дар мови, але я не дала йому говорити. «Я дуже кваплюся, – вела далі я, – залиште мене; до вечора». Він поцілував мені руку і пішов.

Тут же, щоб винагородити його, а можливо, й саму себе, я вирішила познайомити його з моїм маленьким будиночком, про існування якого він і не здогадувався. Я покликала мою вірну Віктуар, а всім домочадцям оголосила, що в мене мігрень і що я вклалась у ліжко. Залишившись наодинці зі справжньою служницею, я перевдягнулася так, аби видати себе за служницю, вона ж, надівши чоловічий костюм, перетворилася на лакея. Потім вона пішла за найманим екіпажем, який під’їхав до хвіртки мого будинку, і ми рушили. Опинившись у своєму капищі любові, я вибрала найвідповідніше для любовного побачення вбрання. Воно чудове, і придумала його я сама: воно нічого не підкреслює, але на все натякає. Обіцяю дати його вам як зразок для вашої президентші, коли ви доможетеся того, що вона стане гідною носити його.

Після цих приготувань, тоді як Віктуар займалася іншими речами, читала розділ із «Софи»,[15] один лист Елоїзи[16] та дві казки Лафонтена,[17] щоб відновити в пам’яті декілька відтінків тону, який мала намір засвоїти для цього випадку. Між тим мій кавалер зі своєю звичною поспішністю під’їжджає до дверей мого будинку. Швейцар відмовляє йому в прийомі, бо я хвора, – подія перша. В той же час він передає йому записку від мене, але написану не моєю рукою згідно з прийнятими мною правилами обережності. Він розпечатує її й виявляє почерк Віктуар: «Рівно о дев’ятій, на бульварі, навпроти кафе». Він вирушає туди, і там маленький лакей, якого він не знає, – або так, в усякому разі, йому здається, бо це все та ж Віктуар, – пояснює йому, що він має відпустити коляску і йти за ним. Уся ця романтична обстановка ще більш розпалює його уяву, а така палкість ніколи не шкодить. Нарешті, він біля мети, остаточно заворожений подивом і любов’ю. Щоб дати йому прийти до тями, ми здійснюємо невелику прогулянку по боскету, потім я веду його в будинок. Він бачить спершу стіл, накритий на два прибори, потім розкрите ліжко. Ми попрямували в будуар, що з’явився перед ним в усій своїй розкоші. Там, наполовину за задуманим планом, наполовину в щирому пориві, я обійняла його і впала до його ніг. «О друже мій! – мовила я. – Мені так хотілося, щоб ти скуштував усю несподіванку цієї хвилини, але зате я тепер мушу розкаюватися в тому, що засмутила тебе, для виду напускаючи на себе холодність, і – нехай лише на мить – приховала серце моє від твого погляду. Пробач мені цю провину: я спокутуватиму її силою своєї любові!» Ви самі можете судити про враження, справлене цією прещирою промовою. Ощасливлений кавалер негайно ж підняв мене, і моє пробачення було скріплене на тій же отоманці, де ми з вами так весело і на той же самий лад скріпили своє рішення про наш вічний розрив.

Оскільки нам належало провести наодинці цілих шість годин, а я поставила собі за мету весь цей час зробити для нього однаково солодким, я постаралася стримати його запал і змінила ніжність милим кокетуванням. Здається, ніколи ще я до такої міри не прагнула сподобатись і ніколи не була така задоволена собою. Після вечері, зображуючи по черзі то дитячість, то розсудливість, стаючи то грайливою, то чутливою, а то навіть і розпусною, я бавилася тим, що перетворювала його на султана серед сералю, по черзі зображуючи найрізноманітніших одалісок. І справді, невичерпні його пестощі витрачались завжди одній і тій же жінці, але щоразу іншій коханці.

Нарешті, вдосвіта треба було розлучитись, і хоч що б він говорив, хоч що б він навіть робив, прагнучи довести мені протилежне, – відпочинок був йому так само потрібний, як і досадливий. Коли ми вже виходили і востаннє прощались, я взяла ключ од цього блаженного притулку й передала його йому зі словами: «Я завела його тільки для вас, вам і володіти ним: храмом розпоряджатися має той, хто приносить жертву». Цим спритним ходом я запобігла роздумам, на які могла навести його ота підозріла обставина, що в мене є маленький будиночок. Я достатньо знаю його, щоб бути цілком упевненою: він скористається ключем лише для зустрічей зі мною, а якби мені спало на думку вирушити туди без нього, так у мене є про запас другий ключ. Він зразу ж хотів умовитися щодо наступного побачення, але нині він мені ще дуже подобається, і я не хочу, щоб він мені занадто скоро набрид. Надмірності можна дозволяти собі лише з тими, кого збираєшся незабаром кинути. Йому це ще незнайоме, але, на його щастя, я знаю це за двох.