Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

– От раніше при Союзі, як було, – просторікував дядько Іван перед Пузиками про даішні справи, – зупиняє даішник когось там на автомобілі, починає там всякі причіпки придумувати, мовляв, а чому там у вас не так, а чому оце не отак, а сам тим часом і думає, як же його здерти свої законні декілька карбованців, думає, кого це він зупинив, може це якийсь шпіон з прокуратури, або з КДБ, абощо, одне слово, важкувато давався тоді хліб даішникам, хоча й тоді, гріх Бога гнівити, жили даішники непогано. А тепер що, тепер все, тепер демократія, свобода, воля, ніяких тобі перепон, зупиняє тепер даішник когось на дорозі, і все, відразу підходить – давай, каже, мені сто, двісті, триста карбованців, скільки треба, стільки й каже, а у відповідь ніхто ні чичирк, віддають грошики і їдуть собі далі. Та що там, даішник може три шкіри з кого завгодно здерти, може навіть штани з тебе зняти – і їдь далі голяка, зумів машину купити, знайдеш гроші й на нові штани. Отак от вони тепер живуть.

– А як же там тепер прокуратура, КДБ і таке інше? – поставив під сумнів слова сусіда Гервасій Пузик.

– Та я ж тобі кажу, – вів своєї дядько Іван, – тепер же вже свобода й демократія, вільне суспільство, тобто що головне, що тепер саме-саме найголовніше, що тепер над усім панує? Закон! Закон – от що тепер найголовніше. Закон над усім панує. І всі повинні виконувати цей закон. А хто закон цей представляє, хто може говорити від імені закону? Правильно, правоохоронні органи, тобто та ж сама міліція, ті ж даїшники, та ж прокуратура, КДБ і все таке інше, тобто всі, хто стоїть по цей бік закону, і всім їм треба жити й жити непогано, жити якомога краще, так що немає ніякого резону всім тим, хто стоїть по цей бік закону між собою сваритися. Там вже вони всі на найвищому рівні між собою домовились не заважати один одному, щоб кожен на своїй ділянці вільно міг заробляти на тих, хто не працює в правоохоронних органах, тобто на тих, хто стоїть по той, по інший бік закону. Адже ж повинно якось винагороджуватись те, що ти кожного дня і кожної ночі захищаєш закон і всіх тих, хто стоїть по той, по інший бік закону, тобто під захистом цього закону; повинні ж всі, кого ти захищаєш віддячувати тобі за те, що ти, можна сказати, кожного дня ризикуєш життям, аби захистити простолюд? Так що все по справедливості. І тепер всі, всі хто при владі, і правоохорнці, і всі інші начальники, всі поміж собою порозумілись і домовились ні в якому разі не ставати один одному на заваді, а лише допомагати один одному обдирати, тобто заробляти грошики. Воно, звичайно, і раніше при комуністах так було, але тоді ще знаходились усілякі вискочки, які могли свого ж товариша підставити і втопити, аби самому вислужитись, просунутись по службі і зайняти місце погубленого товариша. А тепер ні, тепер, я ж кажу, демократія, тепер один закон для всіх, тепер порядок, тепер всі як один, один за всіх, і всі за одного, хай тепер спробує тільки з'явитись якийсь там підступний виродок, котрий би захотів свого ж товариша під удар підставити – зразу ж такого витурять у три шиї із влади назавжди, а то ще й посадять у в'язницю. Тепер уся влада, як один кулак, спробуй тільки не виконай, що тобі влада наказала – такого отримаєш гостинця від цього кулака, що більше ніколи не захочеш владою нехтувати. Так що всі справно віддають представникам влади все, що тільки від них влада вимагає, і збирати цю данину можна зовсім, зовсім безпечно. Всі найнижчі із владоможців збирають призначену на кожного з них контрибуцію, залишають дещицю собі, й віддають вищим певну суму, ті вищі віддають ще вищим, ті ще вищим, і так аж до самого найвищого. От, наприклад, мій Ромка кожного дня повинен віддати з назбираного за робочий день прибутку своєму безпосередньому начальнику двісті доларів, і собі ж звичайно теж у Ромки залишається, себе ж ніяк не можна обділити теж. А той його начальник своєму начальнику теж повинен відстебнути дещицю – і так далі аж на самий верх. І зрадників там у них ніяких не може бути – не хочеш працювати як треба по-людськи, хочеш своїм товаришам свиню підкласти, іди геть із системи на вільні хліби, а то й до в'язниці. Так що, тепер там зовсім безпечно, повний закон і порядок панує. Все тепер там чесно, як каже мій Ромчик, все «по чесноку», або ж «усе пучком». Так що про всілякі підступи з цього боку можеш не турбуватись, Гервасію, – урезонював дядько Іван Славкового батька, котрий був би вже й не проти, аби його син зажив добробуту на ниві захисту закону і порядку, та й сам Славко слухав розповіді сусіда Івана про досягнення його сина Романа не без прихильності й захоплення. – Кажу ж тобі, що сміливо можеш поблагословити Славка на службу в органа, там він точно вже хліба без масла ніколи не їстиме. Туди аби тільки попасти, спершу у пішаках походить, а далі видно буде. Славко, він же в тебе, Гервасію, метикуватий, там тільки в пішаках пообітреться, пошлють його на навчання, освіту отримає, а далі як почне лізти нагору – не зупиниш. А чим вище там, тим більший куш тобі будуть щодень відстібати. Так що, довго роздумувати не раджу, сміливо хай Славко йде в ДАІ. А там Роман уже свій, уже він тепер там прапорщик, і за Славка слово замовить. Так не роздумуйте, не пожалієте.

– Та воно то так, я б то й не проти. Тим паче, як ти тут, куме Іване, все розтлумачив. Я б то і не проти, – чухав потилицю Гервасій Пузик і скоса дивився в бік свого сина Славка, чи не захотів би той відкинути свої забаганки щодо тієї незрозумілої медицини і піти на стежку для всіх зрозумілої, як «двічі по два – чотири», роботи в ДАІ.

А що ж сам Славко? А Славко лише сопів у дві свої носові дірки, потупивши очі долу. Ясна річ, заманливі перспективи безпечного і стабільного поповнення кишені на широкій дорозі захисту закону ніяк не могли залишити байдужим чутке до набуття добра серце Славка, як не могла б залишити байдужим голодного миска свіжо-звареного запашного борщу. Та велика медична мрія все ж ніяк не могла відпустити чутливу душу нашого героя, який ні за які даішні пряники все ж не міг відмовитися від всепереможного гуманістичного потягу до лікарського служіння справі порятунку недужих.

– Та я розумію, – продовжив свої умовляння дядько Іван, витлумачивши мовчання і вагання Славка по-своєму, – звичайно, є й більш тепленькі й заманливі, більш прибуткові місця. Мій Ромка, до речі, теж спочатку хотів був улаштуватися або в податкову інспекцію, або на митницю, там, звичайно, гребти щодня можна не те що лопатою – екскаватором! Митники й податківці, взагалі, кажуть, їздять на роботу не на легкових автомобілях, а на вантажівках, бо по закінченні робочого дня всю ту готівку, яку вони нагрібають за день, вивезти з роботи можна тільки на вантажівці! Але туди потрапити дуже важко, там, щоб влаштуватися на роботу, такі суми треба заплатити, що не підйомні не те що для твого, Славку, батька, чи для мене, хоч у мене й більші в грошах можливості, а й навіть для якогось колишнього секретаря райкому партії! Там такі суми називають, що я навіть повторювати їх боюсь. Та й в ДАІ щоб Ромку влаштувати я чотири тисячі доларів віддав, хоч просили п'ять, а я виторгував тисячу! А тепер тобі, ти тільки подумай, Славку, так пощастило, що їм там у ДАІ терміново людина знадобилася, причому така, на яку можна покластися, за яку хтось міг би вже поручитися зі своїх, а Ромка вже в них свій. Так що, сказали, давай п'ятсот доларів, і все – вважай себе зарахованим. П'ятсот доларів! Всього п'ятсот доларів, ти хоч уявляєш, що це таке? Та це просто даром! Хоча твій батько й каже, що йому й таку суму відразу не дістати, та ми вже з ним домовилися, я йому позичу, ми ж свої люди, якось порозуміємось, розплатимось, ти ж там у ДАІ, я думаю, дуже скоро заробиш. Та й моєму Романові буде спокійніше там на роботі мати поряд земляка, та ще й родича, та ще й такого надійного й метикуватого як ти, Славку. А про те, щоб якесь більш злачне місце посісти, так це від тебе нікуди не втече. Мій Ромка теж, до речі, не збирається засиджуватись все життя в ДАІ, каже, піднакопичить грошенят в ДАІ, набуде певної ділової репутації, знайомих в різних органах заведе і спробує таки здійснити свою мрію щодо митниці або податкової. А ти чим гірший, Славку, від інших? Не переймайся, все в твоїх руках, головне, потрапити туди, в органи, у владу, у цю владну миску, в якій усі купаються, як вареники в маслі, і з якої ніхто й ніколи не випадає, якщо поводиться правильно. Так що ви скажете, Гервасію, Славку? – упевнений в невідпорності своїх аргументів, звернувся до своїх родичів дядько Іван.

Але Славко все так же похнюплено сидів і сопів, не в змозі перебороти свою відданість всепереможному поклику до служіння хворим на догоду меркантильним розрахункам щодо прибутковості даішної справи.

– Добре, – нарешті завершив дядько Іван виклад своїх аргументів, мабуть, упевнившись, що вже неможливо більш переконливо довести переваги даішної долі, і думаючи, що мовчання Славка лише від ніяковості, а його згода – лише справа часу, – добре, подумайте ще, потім скажеш мені, Гервасію, що ви надумали. Все одно, вам зараз ніхто нічого кращого не запропонує, – він кивнув на прощання головою і пішов собі геть впевненою ходою, переконаний у невідпорності своєї пропозиції.

Але Славко так і не погодився проміняти омріяного медичного журавля, який був усе ще в небі, на привабливу даішну синицю, користь від якої була вже, можна сказати, в тебе в кишені. І тут хотілося б наголосити на тому, що ми були б дуже несправедливі до нашого героя, якби стверджували, що всі життєві рішення Славка Пузика визначалися виключно тільки меркантильними розрахунками щодо матеріальної користі прийнятого рішення. Ні. Зовсім, ні! От, наприклад, хоч би й у цій болючій дилемі щодо вибору поміж ДАІ та медициною величезну роль зіграла романтична складова Славкової душі.

Так, так, я не помилився, саме романтика медичні перспективи надихнула Славка Пузика відкинути вигоди ДАІ, до яких було тільки простягти руку, на догоду ще не зовсім визначеним перспективам медицини. Адже на Славка, з його не вельми видатними рисами зовнішності, справила просто таки непереможне враження романтична розповідь Володьки Васильченка про безмежні можливості безвідмовного доступу до дармового дівочого тіла молоденьких медсестер і, особливо, молодесеньких практиканточок. Так що, юнацькі мрії Славка були осяяні ореолом цілих гаремів із молодесеньких медсестер і практинканток, котрі водили хороводи навколо нього, молодого лікаря.

Хіба ж могла цю найромантичнішу медичну перспективу перемогти якась, із цього боку, зовсім, зовсім не романтична перспектива ДАІ? Звичайно, даішник міг би безкоштовно користуватись послугами місцевих проституток, але хіба ж могли якісь вульгарні й небезпечні зв'язки з проститутками порівнятись із романтичними стосунками з молоденькими, майже невинними (а, може, навіть незайманими!) практиканточками! Від цієї романтики у Славка голова йшла обертом, та що там, у нього просто зривало дах від цієї романтики. Так що, якими б переконливими й невідпорними не були меркантильні аргументи дядька Івана на користь ДАІ, непереможна романтичність медичної посвяти ніяким чином не дозволила Славкові зійти з лікарської стежки.

Частина друга

1

Хоча й не отримавши «золотої медалі» за свою успішність, отримати яку Славко Пузик мав би неодмінно, але якось воно вийшло, що цю медаль отримала, не маючи для цього підстав, донька одного з обласних освітніх начальників, а в нашого Пузика відкопали десь якусь «четвірку», Славко все ж отримав відмінний атестат про середню освіту з однією тільки «четвіркою», а головне, отримав найґрунтовніші знання з тих предметів, котрі були йому потрібні для вступу до медичного інституту. І впевненість у твердості й надійності цих знань була, так би мовити, замість крил, на яких Славко летів до своєї мрії.

А летів Славко не куди-небудь, а відразу до столиці незалежної Української держави міста Києва, бо вирішив, що коли вже розпочинати доросле життя, то розпочинати відразу з найвищої можливої точки. І на думку Славка, це йому неодмінно повинно було вдатися, адже ж знання у нього просто таки блискучі у порівнянні хоч би й з тим же Володькою Васильченком, котрий навіть в обласному інституті, мабуть, зрізався на екзаменах, так що його батькові довелося везти цілу купу американських грошей, аби його синочка таки зарахували до інституту. Ні, Славко – це зовсім інша справа!

Вже по дорозі до столиці, їдучи в плацкартному вагоні пасажирського потягу, Славко уявляв собі, як він вразить, та просто таки приголомшить всіх тих, хто буде приймати в нього вступні іспити в столичний медінститут! Щоправда, тоді ж по дорозі до столиці, в тому ж таки потязі Славко дізнався й багато чого нового, про багато всіляких нових назв ще почув. Але найголовнішим серед цілого сонму нових назв, Славкові видалося все ж те, що іспити, або ж екзамени тепер називаються зовсім по іншому.

Славко так зрозумів, що в результаті якоїсь чергової перетурбації чи реформи в царині освіти з якоюсь, поки що ще не зрозумілою метою, іспити, або ж екзамени були перейменовані, і на означення екзаменів тепер використовували зовсім нове, іноземне слово, хоча сам Славко не до кінця пройнявся розумінням мети такого перейменування, адже ж, наприклад, «екзамени» – теж, зрештою, слово іноземне. А втім, їм там на горі видніше, подумав Славко.

Адже всіляких дивних, незрозумілих, іноді навіть настільки чудернацьких, що, як кажуть, ні в тин, ні в ворота, назв, абревіатур, термінів та означень виникло стільки, що все це взнати, осмислити і зрозуміти було просто неможливо. От, наприклад, був у районі, де мешкали Пузики, в райцентрі такий собі перший секретар міського комітету компартії Здирук, котрий тепер став називатися «мером», майже все колишнє радянське партійне начальство, а також колишні спекулянти-фарцовщики, шахраї й середньої руки злодії стали тепер називатися «бізнесменами». Злодії ж покрупніші, котрі були, як казали, «в законі», а також колишні високопоставлені комуністи стали називатися «олігархами».

Один з таких «олігархів», до речі, став тоді господарем колгоспу, в якому все своє життя пропрацював батько Славка Гервасій Пузик, адже одного дня колгоспники їхнього села дізналися, що колгоспу вже немає, бо всі колгоспні землі, вся техніка, реманент, вся колгоспна живність, і все, все, все, що колись належало колгоспу тепер належало одному достойнику, або ж по-теперішньому «олігарху». Все, що було відомо про цього олігарха, так це те, що він більшу частину свого життя провів у місцях позбавлення волі: постраждав від комуністичного режиму в боротьбі за свободу, правду і віру, писали про нього газети, – і це істинно так, це була щирісінька правда. Щодо свободи, то це саме собою зрозуміло – де ж іще й боротися за свободу, як не у в'язниці. Але й щодо страждань цього олігарха за правду і віру, то тут теж ніяких заперечень бути не може – що вже правда, то правда. Коли наш олігарх ще не був олігархом, а був ще маленьким хлопчиком-школяриком Ванею, або ж Іванком, як його називала мама, то всупереч шаленій комуністично-атеїстичній пропаганді і реальному кримінальному переслідуванню віруючих людей, наш маленький безстрашний Іванко все ж щиро перейнявся вірою, всотуючи як губка християнські цінності. І те, як глибоко Іванко був перейнятий християнською вірою і повсякчас думав про божественне, міг відразу ж зрозуміти кожен, хто з ним спілкувався, адже, про що б не говорив Іванко, в цій мові, засвідчуючи його ненастанну внутрішню молитовність, повсякчас звучали слова про «Господа Бога душу і його мать».

Особливо ж глибоко нашого Іванка вразила біблейська істина, що легше верблюдові пройти у вушко голки, аніж багатому пройти у царство небесне. І хоча багатих у Радянському Союзі було не так вже й багато, адже вони, ясна річ, не афішували свої багатства, оскільки багатих взагалі теоретично не повинно було б бути у пролетарській державі СРСР, правдами й неправдами (в основному неправдами) багаті все ж були. Й Іванко щиро перейнявся співчуттям до цих самих багатих, котрим, згідно з християнським вченням, ніяк не світило царство небесне, до цих нещасних багатих, котрі до того ще й нажили свої багатства неправедним злочинним шляхом, бо нажити їх якимось іншим шляхом взагалі де-небудь, тим паче в СРСР, просто неможливо було, до цих стражденних багатих, котрі, на жаль, ніяк не могли, відповідно до іншої біблійської настанови, позбутися своїх багатств самостійно, роздавши свої багатства бідним – наш Іванко перейнявся щирим співчуттям до цих нещасних багатих настільки глибоко, що, наслідуючи ще одну християнську настанову про те, що блаженний кожен, хто покладе життя своє за ближніх своїх, вирішив таки покласти своє життя за багатих своїх ближніх, позбавляючи цих багатих їхніх награбованих багатств, що, до речі, не суперечило навіть комуністичній доктрині.

І тільки-но у нашого Іванка пробилися перші тендітні вусики, як він, перейнятий фундаментальним висновком, що багатство – це зло, і співчуттям до власників цього зла, багатих, поспішив позбавляти цього зла багатих людей, з усім запалом юнацького максималізму кинувшись на допомогу стражденним і, разом з багатствами врятованих ним колишніх багатих людей, приймаючи на себе і Божий гнів, який загрожував цим людям за їх неправидно нажиті статки. Причому, Бог милував Іванка, не допустивши жодного разу прикрого випадку, коли б когось довелося позбавити життя, хоча й таке Іванко припускав у своїй щирій вірі, що попередньо позбавлена ним своїх статків людина, позбувшись життя, все ж потрапить до царства небесного – як не крути, а окрім щирого й чистого милосердя й любові до ближнього свого у помислах Іванка ніхто й ніколи нічого б не віднайшов: як кажуть, блаженні праведні…

Облагодіявши таким чином вже декількох нещасних власників зайвого майна, під час одного зі своїх благодійних вчинків Іванко був спійманий, як то кажуть, «на гарячому» і, «притиснутий до стінки», розповів усю правду, в усьому зізнався щиро й відверто і за свою щирість і відвертість постраждав і був покараний, поповнивши ряди невинно постраждалих за правду і підтвердивши своєю долею ту гірку істину, згідно з якою не буває такого доброго вчинку, за який тобі не відплатили б злом.

Далі Іванко був немилосердно засуджений неправедним судом і відправлений в місця, в яких збирали усіх подібних до Іванка гнаних владою і суспільством поборників справедливості, серед яких були навіть найвидатніші адепти цього свободоправдовірозахисного руху, про котрих говорили, що вони «в законі» і відбули вже не одну «ходку», серед яких Іванко, загартований спілкуванням зі своїми однодумцями, ще сильніше перейнявся благою справою спасіння ближніх своїх від зла, не зважаючи на суспільну жорстокість, з якою він був безжально переслідуваний подібно до всіх подвижників і страстотерпців з давніх давен і до наших днів.

Особливо ж вражала та невдячність і хула, яку воздвигали на Іванка облагодіяні ним ближні, яких він позбавив зла їхніх зайвих багатств, приймаючи їхні провини (акі агнець небесний) на самого себе, зробивши таким чином для цих грішників майже реальним шанс потрапити не прямо в пекло, а принаймні в чистилище, що зробило б цілком вірогідною можливість їх наступного потрапляння в рай – чого вони повністю позбавили сами себе своєю святотатственною невдячною хулою на самозречені подвиги Іванка. Що ж, залишається тільки повторити – така доля всіх подвижників. Амінь.

Звичайно, хтось може кинути Іванкові пред'яву, докоряючи йому, що він помилково надав занадто багато уваги лише одному з аспектів гріховності, а саме злочинним багатствам, залишивши поза увагою решту неозорої царини безмежного океану людської гріховності. Можливо це й справедливо. Можливо, Іванко відчував покликання до подвижництва саме в цій галузі гріховності. Можливо, він просто помилявся. Але ж, не помиляється лише той, хто нічого не робить. А Іванко ж робив, і робив таки не мало, і свідків його діяльності теж не мало. Амінь.

Наша ж розповідь про Пузиків перетинається з історією борця з багатством Іванка, коли він був уже зовсім не Іванком, а став уже справжнісіньким Іваном, навіть Іванищем і коли його переслідувач Радянський Союз упокоївся в Бозі, а виникла на руїнах імперії незалежна демократична і гуманна Україна, визволивши його із комуністичних застінок, віддала належне самовідданій боротьбі Івана як із матеріального боку, надавши йому можливість досягти статусу олігарха, так і з морального боку, визнавши заслуги Івана в його нерівній боротьбі за свободу, віру і правду: «постраждав у боротьбі з комуністичним режимом», як писали про олігарха Івана газети і говорили в телевізорі – газети й телеканали, викуплені тими ж олігархами, якраз тоді проводили кампанію по пропаганді економічної свободи, тобто свободи тирити і цупити все, що погано лежить, як, власне, і те, що лежить непогано. Сам же олігарх Іван, котрий викупив рідний колгосп Пузиків, на думку колгоспників, був, видно, настільки видатним борцем за цю саму свободу, що навіть бувши засудженим і перебуваючи в місцях позбавлення волі, був тим не менше «в законі»! І хоча оце саме поєднання одночасного перебування когось в статусі як засудженого так і «в законі» було тоді зовсім незрозумілим для спантеличеного всілякими нововведеннями Славка, він все ж змирився і з цим: як кажуть – була б людина хороша.

А ще підтвердженням непересічної гідності й значності особи нового господаря рідного колгоспу Пузиків була, очевидно, теж обумовлена якимось нововведенням, ще одна відмінність цього олігарха Івана від інших – його дуже рідко називали по «П.І.Б.» (прізвище, ім'я та по-батькові – Іван Іванович Кабанов), адже, мабуть, за якісь особливі заслуги в боротьбі за свободу, цьому видатному олігарху було присвоєно почесне «поганяло», або ж «клікуху» – «Кабан»! Спочатку на селі всі подумали, що його відзначили саме «поганялом» Кабан через прізвище Кабанов, але справжню причину присвоєння Кабанову почесного «поганяла» Кабан мешканці Славкового села могли зрозуміти, коли Кабан одного разу вперше, як власне і востаннє, приїздив навідати свою нову власність – колишній колгосп «Шлях Леніна».

Приїхав Кабан до тепер свого власного «Шляху Леніна» саме тієї весни, коли Славко Пузик готувався до здачі випускних іспитів у своїй рідній середній школі і мріяв уже про власний тріумф на майбутній здачі іспитів вступних в столичному медінституті, куди збирався їхати відразу ж після отримання атестату про середню освіту. Отже, була весна і всі думали, що новий господар колгоспу збирається навідати свої угіддя, аби на місці з'ясувати обставини перед весняними роботами.

Нарешті довгоочікуваний візит нового господаря настав. Перед обідом селом промчав цілий кортеж дивних величезних чорних закордонних автомобілів. Ці автомобілі й справді дуже здивували місцевих селян, бо ж вони звикли, що найшикарнішим авто, на якому могло їздити тільки високе партійне начальство була радянська «Волга», звичайно, не враховуючи якогось особливого лімузина, виготовленого спеціально для генсека – але це десь тільки там, в столицях. А тут, на тобі, несуться селом якісь величезні, чорні, блискучі халабуди завбільшки з невелику хату!

Промчавши вулицями села, цей дивовижний автокортеж нового господаря колгоспу зупинився на подвір'ї колгоспної ферми. Колгоспники ж, дружно повискакувавши на вулиці, кинулися й собі на ферму, де новий господар вже встиг зайти в одну з будівель місцевої свиноферми.

– Фу, смердючище яке, – з огидою промовив олігарх Кабан, вийшовши з дверей свиноферми. – Камерна параша так просто якесь благоуханіє в порівнянні з усім оцим лайном. І як вони тут все своє життя винюхують цю гидоту? А, ось і вони зібрались, – побачив він селян, які прийшли на ферму, щоб побачити нового власника колгоспу. – Що, прийшли привітати мене? Похвально, похвально. Молодці.

Селяни ж, які зібралися на фермі, в свою чергу тепер вже точно довідалися про істинну причину присвоєння цьому олігарху Кабанову почесного «поганяла» Кабан. Адже був цей чоловік не просто там опасистий, чи тлустий, чи там огрядний – це була просто таки якась неймовірна гора із м'яса, сала й жиру з невеличкими цяточками очей і натяками на рот, ніс і вуха у верхній лисій частині цієї гори, яка відрізнялася від нижньої частини лише відсутністю черевиків. І тут природна притаманність і повна відповідність «поганяла» Кабан стала абсолютно очевидною і зрозумілою: «оце так кабанище», «ну й вепряка», «от так хрячище», «кнуряка неприторенна», «оце так наїв свинячу мармизу в тюрязі на казенних харчах», – такі й подібні до них епітети, порівняння й метафори посипалися з уст селян, вражених неймовірною огрядністю свого нового господаря. І після цієї зустрічі ні в кого на селі не залишилось жодних сумнівів у тому, що прізвище олігарха Кабанова не було основною причиною присвоєння йому почесної «клікухи» Кабан.

– Ну що, селяни, пролітарії? – звернувся Кабан до селян, вражених його статурою. – Пролітарії тому що пролітаєте? Ха-ха-ха!.. – вирвався з надр цієї гори сала зовсім не відповідний до неї фальцет сміху. – Ха-ха-ха!… Пролітарії на те й пролітарії, щоб пролітати, чи не так? – звернувся він до своїх супровідників, котрі хоч і не таких неймовірних розмірів, як Кабан, все ж також мали дуже значні, навіть видатні й переконливі мармизи, животи й зади.