Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

– Ха-ха-ха!.. – Вибухнув дружнім сміхом гурт супровідників Кабана. – Ха-ха-ха!.. Пролітарії, щоб пролітати! Ха-ха-ха!.. Пролітарії пролітають нафіг! Ха-ха-ха!.. Ну й Кабан! Кабан завжди щось як відмочить, так вже відмочить! Ха-ха-ха!.. Пролітарії пролітають! Ха-ха-ха!.. Пролітарії в прольоті!..Ха-ха-ха!…

Загальне веселе пожвавлення перекинулося й на селян, які врешті після приголомшливого враження від габаритів Кабана трохи відійшли на користь загального добродушного настрою, який виник від веселого повторення гостями слів нового господаря колгоспу про якісь «прольоти», «польоти», «літання», чи «літ», або ж «злет», що було сприйнято селянами як обіцянки нового начальства про підняття, або ж «зліт» колгоспу на нову, небачену досі, висоту. Проте повністю стурбованість селян щодо видатної тлустості Кабана все ж таки не зійшла нанівець, бо всі вони були перейняті вирішенням питання, як оця величезна туша олігарха пролізе в дверцята автомобіля і вміститься в кабіні – і чи це взагалі можливо. Звичайно, розміри закордонного позашляховика, на якому приїхав Кабан, були величезні, але імовірність втиснути навіть у таку велику машину тушу Кабана видавалась мізерною.

– Ну шо, товарищі селянє, товарищі пролітающі пролітарії? – вирішив Кабан ще продовжити свою промову, адже вона так сподобалась його супровідникам. – Пролітаєте? Пролітайте, пролітайте й далі. Бо доля у вас така. Лохи, вони і є лохи. Як кажуть, без лоха і жизнь плоха! – підморгнув він своїм супровідникам, котрі хоч вже й не так гучно, але все ж дружно вибухнули знову сміхом у відповідь. – Лохи ви, лохи непритворенні, товарищі пролітарії. Лошари, ох і лошари, в натурє лошари!

Селяни ж з останніх слів Кабана зробили той висновок, що їх новий господар конкретизував свій обіцяний план щодо нового «злету» колгоспу уточненням, що «злет» цей буде забезпечений зокрема й таким заходом, як придбання для колгоспу «лошат», тобто розвитком конярства, що, звісно, не могло не порадувати колгоспників.

Врешті, Кабан, смачно харкнувши на молоду весняну траву, поліз у салон авто, і на здивування селян, протиснувся таки крізь дверцята і розвалився на задньому сидінні: «Ти диви, таки вліз!» – не змогли втриматися від здивованого вигуку деякі із селян. Кабан дійсно таки вліз в авто, щоправда, величезний позашляховик після цього осів так, що днищем майже став черкати об землю. Потім дверцята за Кабаном зачинив його охоронець, який сів на переднє сидіння, після чого по машинах розсілися всі супровідники Кабана, і кавалькада чорних позашляховиків нарешті рвонула геть із села.

Щоправда, перед цим Кабан ще раз звернувся до селян зі своїм останнім, так би мовити, «на посошок», прощальним привітанням, яке, втім, було мовчазним, адже було висловлене жестом: у відчинене вікно автомобіля Кабан просунув руку і показав селянам свій величезний, жирнючий, міцно стиснутий кулак із випростаним і спрямованим угору середнім пальцем. Селяни вирішили, що це, мабуть, був якийсь новоприйнятий серед новітньої «еліти» жест привітання, жест особливої приязні й благовоління, щось на кшталт піонерського салюту, але для дорослих – а тому у відповідь на благовоління його середнього пальця Кабанові услід селяни радісно почали махати руками, кивати головами і навіть хрестити православним хрестом і благословляти кавалькаду чорних автомобілів, які в куряві зникали із села.

Потім цей візит і промови Кабана ще довго слугували предметом напівміфічних обговорень серед селян: «Злетить, каже, ваш колгосп під моїм керівництвом, як ото ракета злітає», – говорили одні; «Так, так, і я теж чув, казав „літатиме“ все тут, тобто як в авіації все буде чотко, як годинник усе працюватиме», – відповідали їм інші; «А ще лошат, лошат, казав, завезе. А це тобі не що-небудь. Мабуть, породистих лошат буде завозити, рисаків там всіляких, а вони тисячі доларів коштують! Ото заживемо!», – піддавали ще інші й собі хмизу в палаючий вогонь захвату колгоспників майбутнім процвітанням їхнього рідного колгоспу під орудою Кабана. «Це тобі не те, що комуняки, які занехаяли наш колгосп так, що доводилося за харчами в райцентр їздити. Це натуральний капіталістичецький буржуїзм, це тобі не що-небудь! Це справжній тобі господар, зразу видно. Солідний», – робив урешті висновок якийсь дядько і всі схвально кивали у відповідь головами.

А щодо ж прощального жесту Кабана, тобто щодо його стиснутого кулака з випростаним догори середнім пальцем, то, наприклад, Степан Степанович, місцевий учитель історії, зробив навіть науково-теоретичне обґрунтування цього новоприйнятого молодою національною елітою вітального жесту. Степан Степанович стверджував, що випростаний середній палець – це ніби знак оклику, який таким чином стверджує міць, силу і надійність стиснутого кулака, тобто міць, силу і надійність самого господаря цього кулака, або ж надійність слова й обіцянок цього самого господаря: одне слово, згідно тверджень Степан Степановича, у справдженні всього обіцяного Кабаном не може бути жодних сумнівів.

Степан Степанович навіть вирішив упровадити цей новітній жестикуляційний модерн у практику навчального процесу, і коли якийсь учень цілком задовільно відповідав на всі запитання, то Степан Степанович до поставленої в журнал «п'ятірки» додатково ще й показував учневі стиснутий кулак з виструнченим середнім пальцем, на що сам учень теж показував у відповідь учителеві середнього пальця. Ба більше, Степан Степанович навіть вигадав вербальний супровід до цієї модернової жестикуляційної мови: «Ось так!» – говорив хтось перший комусь другому, показуючи середній палець, а цей другий хтось, теж показуючи середній палець цьому першому хтосю, відповідав: «Саме так!».

Одне слово, ейфорія очікування результатів приїзду Кабана і його полум'яної промови з обіцянками майбутнього процвітання вирувала в селі все з більшою й більшою силою. Але не дуже довго. Адже впровадження своїх реформ у сільськогосподарське виробництво Кабан розпочав уже досить скоро. Та виявилось, що ці реформи не зовсім відповідали уявленням про них селян, а результати цих реформ були зовсім таки протилежними селянським очікуванням.

Сільськогосподарські реформи Кабана полягали в тому, що вся колгоспна живність, від найбільшого бика до найменшої курки, була вирізана на м'ясо; вся техніка, реманент, все металеве обладнання було вирізане на метало-брухт; всі колгоспні будівлі були розібрані на будматеріали – і все це було миттєво розпродане. Щоправда, колишнім колгоспникам було великодушно дозволено досхочу покопирсатися в залишках від цього реформування, аби в такий спосіб селяни змогли б якоюсь знахідкою компенсувати собі багатомісячну невиплату заробітної плати.

Стосовно ж колгоспних земель, то на їхню долю випало цілковите забуття, занехаяння і набуття первісного стану в результаті повного, цілковитого й остаточного заростання бур'янами. Незламний селянський оптимізм колишніх колгоспників, навіть після повного розгрому колгоспу, все ж надихнув їх на позитивні припущення стосовно задумів Кабана щодо колгоспних земель – селяни переконували один одного в тому, що новий господар колгоспу хоче дати землі таким чином перепочити від постійної експлуатації, аби виснажена земля знову набралась своєї колишньої первісної чорноземної плодовитості і змогла давати нові небачені досі врожаї.

Насправді ж у Кабана щодо колгоспних земель був лише один, простий і зрозумілий намір – він хотів просто тільки мати цю землю, і більше нічого, він тільки хотів, щоб ця земля була його землею – і все. Що тут незрозумілого? Колись у дитинстві Кабан бачив радянський мультфільм «Кіт у чоботях», в якому, проїжджаючи землями якогось казкового королівства, герої цього мультфільму питали у місцевих жителів, чиї це землі, а ті відповідали: «Маркіза Карабаса», «Маркіза Карабаса», «Маркіза Карабаса» … І от ця сцена з цього мультфільму тепер частенько прокручувалась у щасливій голові Кабана, щоправда, з невеликою різницею – місцеві «селяни-пролітарії», «лохи» і «лошари» на питання, чиї це землі, замість «Маркіза Карабаса» відповідали: «Пана-господіна Кабанова!».

І це прекрасне усвідомлення того, що ця земля належить йому, саме йому, тільки йому і нікому більше, робило Кабана з кожним днем усе щасливішим і щасливішим від відчуття своєї сили й могутності, своєї обраності самим Господом Богом. Так, так, адже його успіхи можна було пояснити тільки тим, що його обрав серед усіх інших сам Бог, був переконаний Кабан, котрий не дарма ж тепер був з цим самим Богом на короткій нозі, користуючись шаленою популярністю серед православних попів Московського Патріархату. Адже не даремно Кабан не лише робив постійно щедрі внески до попівських кас, але навіть побудував за власний кошт цілий новий Московсько-православний храм! Не дивно ж, що попи у відповідь просто таки нестямились у славослів'ї щодо істинно православних чеснот Кабана, котрий за словами московських попів був істинним стовпом православ'я, підтримуючи не якісь там збочені Західні «цінності», а істинно православні духовні «скрєпи» святомосковської Русі.

Кабан навіть задумав побудувати православний храм у рідному селі Славка Пузика, адже селяни, ці «лошари-пролітарії», які жили тепер на землі Кабана, сприймались Кабаном, як власне додаток до цієї самої його землі, тобто, як і сама земля, селяни разом із землею сприймались Кабаном своєю власністю, за яку він, як і за всяку іншу свою власність ніс тепер відповідальність перед самим Богом, котрий якраз і надав у власність Кабана все, чим той володів. Звісна річ, у подяку Богу Кабан тепер побудує в цьому селі храм Божий, поставить туди надійного попа, а піп той уже пояснить найпереконливіше селянському «лошарству», хто кому насправді Бог, і куди треба вставляти свічку.

Вже в чому, в чому, а в мистецтві пояснити, чому це «двічі по два» насправді буде «сімнадцять», а не «чотири», попи були справжніми майстрами. Наскільки вже Кабан сам був мастаком «лохотрона», але навіть його дивувала попівська здатність «розвести» яку завгодно найдосвідченішу публіку. От взяти, наприклад, Сталіна, цього виплодка самого пекла: здавалося в жодної нормальної людини не може бути жодного сумніву в тому, що Сталін – це щонайдосконаліше втілення самого Сатани. А от московським попам вдалося ж переконати свою паству в тому, що зі Сталіна не тільки можна, а й треба малювати ікони – і малюють же!

Так що Кабан тепер отримав у московському попівстві найнадійнішу опору. Не дарма ж ці попи були одним з основних важелів, дія котрих повинна була привести невдовзі Кабана до отримання мандата народного депутата, тобто парламентаря-законодавця у найвищому законодавчому органі держави Верховній Раді України. І в тому, що йому на блюдечку піднесуть мандат члена Українського Парламенту, Кабан не мав жодного сумніву. Адже він «відстебнув» (тобто віддав) на це стільки «бабла» (тобто грошей), що вистачить на підкуп, (тобто на заохочення) і попів, і газет із телевізором, і всіх до одного виборчкомів, і самих виборців врешті-решт! Так що не може бути жодних сумніві у тому, що Кабан отримає місце в найвищій владі в державі, що в свою чергу надасть йому ще більше можливостей отримувати ще більше грошей, які підуть на отримання ще більшої влади – і так далі, все більше й більше, все вище й вище, аж до самого неба!

Ясна річ, Кабан цілком усвідомлював, що всі його досягнення були виключно наслідком наявності в нього такої майже необмеженої кількості грошей – гроші, гроші, ще раз гроші, і тільки гроші! І Кабан прекрасно розумів, що якби такою кількістю грошей володів хтось інший, то цей інший, а не він, Кабан, зміг би досягти таких же успіхів. Але ж володарем цієї купи грошей став саме він, Кабан, а не хтось там інший – і в цьому Кабан бачив найвищий промисел, перст Божий! Так, так, Бог обрав саме його, саме він, Кабан, став обранцем Бога, який у свідомості самого Кабана певним чином еволюціонував: спочатку з якоїсь незрозумілої найвищої сили Бог перетворився на цілком зрозумілого «конкретного в законі небесного Пахана», потім поступово Бог став для Кабана «корефаном» і «братаном» з тенденцією перетворитися просто на якусь «шістку» – з такою бо запопадливістю Бог «прогинався» перед Кабаном, виконуючи всі його забаганки. А з часом Кабана все частіше й частіше навідувала думка, що, може, оце саме він, Кабан, насправді то і є той самий Бог, хоча б трішечки…

От і в царині перейменувань Кабан відзначився, залишивши й у цьому свій слід навіть і в рідному селі Славка Пузика. Окрім введених у вжиток Кабаном жесту середнього пальця і неологізмів на зразок «пролітарії», «лохи», «лошари» і таке інше, було ним, тобто його підручними застосовано ще купу всіляких більш офіційних термінів під час привласнення колгоспу. Але серед того, що селянам, як і Славкові Пузику, найбільше запам'яталося, був, наприклад, транспарант із назвою колгоспу: «колгосп «ШЛЯХ ЛЕНІНА» – було написано до появи Кабана на цьому транспаранті, а після візиту Кабана напис став інший – «ЗАТ «ВЄК ВОЛІ НЄ ВІДАТЬ (в натурє)».

Так що Славко Пузик на предмет перейменувань був уже досить підготовлений, аби аж занадто здивуватись тому, що замість старого слова «екзамени» на означення процесу іспитів з'явився новий термін.

– А я оце їду в Київ поступати в медінститут, – коли пасажирський потяг рушив, і весела компанія в купе плацкартного вагону розговорилась, вступив і собі в цю розмову Славко Пузик. – Екзамени здам – і вперед, підкоряти вершини науки!

– Що, що? – з відчутним іронічним відтінком перепитав Славка огрядний сивоволосий чоловік, що сидів напроти і якого всі називали дядьком Макаром. – Що, що ти, хлопче, будеш здавати? Екзамени?

– Ну так, екзамени, – трохи зніяковівши, відповів Славко. – Екзамени буду здавати.

– Ха-ха-ха!.. – щиро зареготав у відповідь дядько Макар. – Цей юнак зібрався здавати екзамени. Ви чули? – звернувся він до інших співрозмовників, котрі у відповідь теж засміялися і собі. – Ти, юначе, мабуть, із села? – вже з ноткою співчутливого розуміння промовив дядько Макар до Славка. – Так от, запам'ятай, зарубай це собі на носі, хлопче, немає вже зараз ніяких екзаменів. Ніхто тепер не здає екзаменів, тепер здають бакси! Запам'ятай.

Отак Славко Пузик вперше дізнався про те, що замість терміну «екзамени» на означення іспитів тепер вживається термін «бакси». Звичайно, Славко, хоч і був сільським хлопцем, проте таки знав, що слово «бакси» вживалося тоді також на означення доларів, тобто валюти Сполучених Штатів Америки. Але не дарма ж Славко Пузик був відмінником у навчанні: визначення «омонімів» у нього просто таки відскакувало від зубів, і чому, наприклад, слово «кома» означало і знак пунктуації, і діагноз, і фізичний термін, Славко прекрасно знав, а тому й не дуже здивувався, що слово «бакси» може вживатися як на означення іспитів, так і на означення американської валюти, адже ж і ті самі долари як тільки не називали – і «баксами», і «зеленню», і «грінами», і «зеленими»…Так що, з науково-теоретичної, так би мовити, точки зору в усьому цьому не було нічого незвичайного. Суспільно-культурні ж обставини стану загальних перейменувань налаштовували на сприйняття яких завгодно нових найменувань як належне, якими на перший погляд ці найменування не видавалися б неймовірними.

Та Славко Пузик, хоч і бувши простим селянським хлопцем, все ж і тут не піддався так вже запросто на цілковите й беззастережне сприйняття цієї нової назви іспитів. Звичайно, він не хотів виказати перед іншими свою селянську необізнаність у царині новітніх перейменувань, спитавши когось напряму про свої сумніви щодо омонімічного ряду «долари – бакси – екзамени», але розвідку з цього питання все ж провів обхідними шляхами. Вже при першій же розповіді дядька Макара про недавнє перейменування «екзаменів» на «бакси», Славко Пузик звернув увагу на реакцію всіх інших присутніх при цій розмові – при цих словах дядька Макара всі інші співрозмовники тільки згідливо й серйозно кивали головами, стверджуючи таким чином істинність цього повідомлення.

Надалі ж упродовж усієї своєї подорожі до Києва Славко при першій же ліпшій нагоді намагався знову й знову з різними своїми попутниками завести розмову про мету своєї поїздки в столицю, наштовхуючи таким чином своїх співрозмовників на те, щоб вони знову й знову сказали, як тепер по-новому називаються іспити: «Та які ж тепер «екзамени»? Тепер тільки «бакси», здав нормально «бакси» – і все, вважай себе зарахованим», – казали одні, «Забудь про «екзамен», тепер все вирішують «бакси», – говорили інші. А одного разу Славко, наприклад, просто підсів до двох бабусь, які розмовляли про навчальні справи своїх онуків, і одна бабуся сказала, що її онук вже нарешті здав «бакси» за другий семестр.

Так що на момент свого приїзду в Київ у Славка Пузика вже не залишалося жодного сумніву в тому, що іспити іменуються тепер не «екзамнами», а «баксами».

2

Київ зустрів Славка Пузика прекрасною літньою погодою, наснажуючи його й так рішучий, бойовий настрій додатковою порцією позитиву. Жодної зайвої миті не згаяв Славко, аби хоч якось не затягти свою вимріяну появу перед приймальною комісією столичного медичного інституту. І нічого дивного не було в тому, що з'явившись у приміщенні приймальної комісії медінституту й поставши перед однією зі співробітниць, котрі приймали документи в абітурієнтів, Славко був на піднесенні, та що там казати, його просто таки розривало бажання якнайскоріше постати вже не перед приймальною, а перед екзаменаційною комісією і вразити всіх глибиною своїх знань.

– Ви знаєте, я ніяк не можу дочекатися того часу, коли вже можна буде здати бакси. Та я готовий хоч прямо тут і прямо зараз здати всі, всі бакси, – не зміг Славко втриматися, аби не похвалитися як своєю готовністю до здачі іспитів, так і своїм знанням нового терміну на означення цих іспитів, перед співробітницею, дівчиною, яка прийняла в нього документи й займалася якраз їх оформленням. Та його слова справили на цю молоду дівчину якесь дивне враження: вона звела на Славка здивовані очі й наче закам'яніла, а з рук у неї випала авторучка. Славко подумав, що це її, мабуть, так вразила його рішуча готовність показати непересічну глибину своїх знань. – Так, так, саме так, я готовий буквально хоч прямо тут і зараз здати всі бакси, скільки б їх не треба було здавати, причому я готовий здати прямо одночасно всі бакси кому б то не було, хай це будуть які завгодно професори, чи там академіки, – на цей Славків пасаж дівчина відповіла поглядом, який можна було б порівняти з поглядом Марії Магдалини перед самим каяттям, неначе вона вирішувала, чи вже саме варто каятися, чи можна ще трохи побалуватися. Славко ж подумав, що це, мабуть, дівчина не дочула його слів, адже у великій кімнаті було досить шумно, бо було там багато людей – за багатьма столами сиділи й інші співробітники, котрі приймали документи в інших абітурієнтів, а говорив Славко досить тихо. – Я розумію, вам у це важко повірити, – підвищив Славко голос майже до крику, – але я й справді готовий хоч прямо тут і зараз без всякої підготовки здати всі бакси кому завгодно! – після цих слів дівчина швидко озирнулася навколо, а її обличчям миттєво пробіг увесь кольоровий спектр, адже шум у кімнаті раптом стих, і погляди всіх присутніх раптом звернулися на Славка Пузика, який вирішив, що ця його гучна в усіх сенсах заява вразила всіх присутніх його упевненістю в своїх фундаментальних знаннях в усіх галузях науки.

– Тихше, тихше, – зашепотіла раптом у загальній тиші дівчина перед Славком. Потім вона схилилася над столом, взяла авторучку, яка випала в неї з рук, написала щось на клаптику паперу й передала його Славкові, який хотів було відразу ж прочитати, що там написано, але дівчина прошепотіла: – Потім, потім, – і поклала свою гарненьку ручку на Славкові руки, готові було вже розгорнути записку, від чого Славковим тілом пробіг захопливий розряд якогось солодкого струму, адже багатообіцяльний вираз обличчя дівчини в цей момент нагадував вираз обличчя Марії Магдалини, котра вирішила, що каятися, власне, ще зарано і можна ще трохи побалуватися.

Вже після оформлення документів, вийшовши на подвір'я, під яскравим світлом Київського сонця, Славко розгорнув даний дівчиною папірець і прочитав: «Головний корпус, другий поверх, кімната №211, 15год. 00хв., Іван Іванович.»

Рівно о п'ятнадцятій годині нуль-нуль хвилин Славко Пузик був у призначеному місці в очікуванні Івана Івановича. Іван Іванович запізнювався, і Славко розглядав пусту аудиторію, уявляючи як він, уже бувши студентом, буде в цій аудиторії слухати лекції, а заодно пригадував ту дівчину з приймальної комісії, яка дала йому папірець, який і привів його сюди. Славко пригадував той доторк дівочої руки, котрий прошив його солодким струмом, пригадував ласкавий багатообіцяльний погляд дівчини, аромат її парфумів – і бажання прямо зараз вразити всіх своїми знаннями вже не знаходило меж: так, він просто вразить всіх своїми знаннями, обов'язково вступить до ВУЗу, а потім, вже ставши студентом, знайде цю дівчину…

Славко вже навіть почав вигадувати ім'я для цієї дівчини: і це виявилось досить цікавим – перебирати подумки грайливі дівочі імена, намагаючись відгадати, яке з цих імен найбільше б пасувало до цих її, прекрасної незнайомки, очей, вій, посмішки… І от якраз коли за лагідним і дуже вірогідним ім'ям Марійка в Славковій уяві раптом, ні сіло, ні впало з якихось далеких нетрів предковічної Пузиківської колективної підсвідомості вигулькнуло якесь неоковирне Непиндора і вкинуло Славка своєю нахабною невідповідністю в стан тимчасового ступору, – в цей час двері аудиторії скрипнули, прочинилися, і всередину кімнати просунувся писочок невідомого чоловічка. Точніше, спочатку в прочинену щілину просунувся довгий і тонкий ніс, за ним тихенько потяглися підборіддя, лоб, вилиці та інші частини голови, головне ж очі – спочатку вони були глибоко заховані в щілинах примружених повік, але коли голова разом із шиєю вже досить просунулася в кімнату, то повіки раптово розширилися і ці очі миттєво застрибали-завертілися, обмацуючи поглядом кожен закуток.

– Іван Іванович? – обірвавши свої роздуми щодо дівочих імен, коли зненацька наткнувся на просунуте в двері обличчя, вигукнув Славко в здогаді, що це, мабуть, і є той самий чоловік, заради зустрічі з яким, а не заради роздумів про дівочі імена, він тут і перебував.

– Так-так, так-так… – задріботів притишеним голосом невідомий, миттю вскочивши до кімнати й прихиливши за собою двері, неначе злякавшись, що цей занадто сильний Славків вигук почує хтось зайвий за межами цієї кімнати.

– То ви, мабуть, той самий Іван Іванович, з котрим мені порадили зустрітися саме в цій аудиторії, порадила дівчина з приймальної комісії? – уточнював Славко.

– Так-так, так-так… – продовжував своєї незнайомець, підійшовши кроків на п'ять-шість до Славка і все так же обмацуючи очима тепер вже не тільки кожен закуток, а й самого Славка.

– Ви, мабуть, той самий Іван Іванович, котрий може прийняти в мене бакси?

– Так-так, так-так… – вів своєї чоловічок, ствердливо закивавши головою, але тепер на додачу до гри очей в нього заграло ще й обличчя, переливаючись всіма можливими барвами й виразами – від блідого непорозуміння до рожевого задоволення.

– То, значить, я можу саме Вам і прямо тут, і прямо зараз здати бакси?

– Так-так, так-так… – тепер в Івана Івановича на додачу до гри очей та обличчя додалися ще й руки – він почав їх посилено терти одна об одну, так наче намилюючи перед тим як помити.

– Тобто, Іване Івановичу, я можу прямо тут прямо зараз здати Вам усі зразу бакси? – не вгавав Славко, дивуючись, як це одна людина може бути настільки досвідченим спеціалістом зразу в багатьох галузях науки, що може дозволити собі приймати одноосібно екзамени-бакси зразу з декількох предметів.

– Так-так, так-так… – продовжував Іван Іванович, тепер вже повільніше, ніби якось навіть запитально, і на додачу до обличчя й рук в нього заградо все тіло, так наче йому стало якось незручно саме в цьому тілі, наче Іван Іванович раптом засумнівався, чи це й насправді саме він, Іван Іванови, знаходиться саме тут, саме зараз і саме в цьому тілі.

– Тобто, я звичайно вибачаюсь, що ніби ставлю під сумнів Вашу, Іване Івановичу, наукову кваліфікацію, – Славко все ніяк не міг на всі сто відсотків упевнитися в видатних знаннях цього, так би мовити, поліглота усіх наук, що стояв перед ним і був готовий приймати іспити-бакси з усіх предметів разом, – але прошу мене вибачити, я все ж здивований. Тобто, Ви, сам один будете приймати в мене бакси з усіх предметів, тобто прийматимете бакси замість усіх викладачів з усіх інших предметів?

– Не турбуйтесь, не турбуйтесь, – склавши перед собою лагідно руки, нарешті вимовив Іван Іванович щось, окрім «так-так», в той час, як його очі стали вже не просто обмацувати Славка, а стали обмацувати так пристрасно, ніби це робив обшук якийсь досвідчений полісмен із американських фільмів, що тоді саме були в моді, – не турбуйтесь, ніхто не залишиться ображеним, всі будуть задоволені, все буде нормально, не турбуйтесь…