Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

Ясна річ, серед цього не вельми широкого вибору можливостей Славкові, хочеш не хочеш, довелося зупинитися на бандитах, адже стати відразу банкіром або депутатом, проминувши бандитський щабель, було неможливо, а перспективи моделі чи проститутки й зовсім не посміхалися Славкові, і то не через його стать (як кажуть, на всяку пропозицію є свій покупець), а через його фізичні дані – ніде правди діти, не найпершим красенем був наш Славко.

Отже, вирішив Славко стати бандитом, а саме рекетиром: «р-р-рекетир-р-р» – звучить просто таки як лев'ячий рик. Рекетир – це було круто, це було таке модне серед молоді слово на означення модної професії: ходи собі збирай гроші, а як назбираєш досить, щоб нормально занести в усі владні кабінети, то можеш тоді й сам стати солідним «меном» – хоч бізнесменом, хоч банкіром, хоч депутатом. Щоправда, стосовно фізичних даних Славка, то були вони не відповідними і для професії рекетира, як і для професії проститутки, але річ тепер була вже не в зайвій для рекетира красі, а в фізичній силі, точніше у відсутності фізичної сили у Славка. Бо для достойного заняття рекетом потрібна була неабияка фізична сила, адже примусити когось поділитися з тобою своїми статками – заняття не для слабаків.

І Славко вже почав був серйозну роботу в цьому напрямку: на подвір'ї Пузиків з'явився турнік, щоранку Славко своїми пробіжками вводив сусідів у стан остовпіння – одне слово, робота закипіла не на жарт. І жодного сумніву, що й тут, як і у випадку з комсомолом і знаннями, Славко добився б бажаних результатів, адже на кону було досягнення головної мрії всього Славкового життя – опанування добра, тобто якнайбільшої кількості цього добра. І відверто кажучи, майбутнім «клієнтам» Славка-рекетира ніхто б не позаздрив, та вони все ж були порятовані від своїх майбутніх стосунків з новітнім українським Аль Капоне, і в досить таки неочікуваний спосіб. Славко раптом знову змінив пріоритети своїх перспектив, причому знову кардинально.

5

Як то кажуть, такого від Славка ніхто не очікував, як власне й Славко сам від себе також такого ніколи не очікував. Вся справа в тому, що разом зі Славком у школі навчався такий собі Володька, Володька Васильченко. Володька був старшим за Славка, але вони були знайомі через спільну пристрасть до комсомольської роботи і успіхів у навчанні, бо обидва таким чином хотіли досягти в майбутньому благополуччя, перш за все матеріального. Звичайно, напряму про це ніхто не говорив, а говорили лише про комуністичні ідеали, але все було зрозуміло і без слів, як кажуть, свій свояка бачить здалека, і ворон ворону – друг, товариш і брат.

Так от, знаючи про істинні мотиви Володькиних навчально-громадських зусиль, а ці мотиви в них повністю збігалися, Славко ніяк не міг зрозуміти того засобу досягнення їхньої спільної мети, який Володька обрав особисто для себе, а саме – Володька хотів стати лікарем! Для Славка це було дивним і незрозумілим.

Все ж було дуже зрозуміло: чим вище по щаблях службової драбини ти залізеш, і чим більшим начальником станеш, тим більше в тебе можливостей, тим ти матимеш доступ до більшої кількості всенародного, тобто нічийого, добра – і, відповідно, зможеш більшу купу цього добра відгребти собі. Все ж дуже зрозуміло, як двічі по два – чотири. І скажіть, будь ласка, до чого тут медицина з її цими гуманістичними, так би мовити, гіпократівськими підвалинами допомоги людям. Тим паче, що саме у Володьки аж ніяк не було помітно цієї, необхідної для професії лікаря нотки співчуття до всього живого, і найкраще, на що могли б розраховувати, наприклад, якийсь бродячий пес, або ж необережний кіт

– це добрячий копняк Володькиної дебелої ноги.

І коли Славко, закінчуючи школу, на повну силу муштрував своє слабке, зледачіле тіло, готуючись до скорого вступу на заманливу стежку рекетирства, Володька Васильченко вже був студентом-першокурсником медичного інституту, причому, за чутками, Володькин батько, колишній місцевий парторг, а тепер власник місцевого продуктового магазину, відвалив за вступ свого сина в ВУЗ досить велику суму американських грошей. Як же це, думалося Славкові, для того, щоб присвятити своє життя служінню людям, кожен день стикаючись із болем і стражданнями, кров'ю, гноєм та іншими принадами недужої плоті, ще треба й викласти чимало грошей? Мабуть, Володька просто не підготувався досить добре до екзаменів, і провалив їх, знаючи Володькину лінькуватість, вирішив собі Славко, сам продовжуючи муштрувати свої як фізичні, так і моральні сили під відповідність рекетирському ідеалу.

Але все ж таки ця нерозкрита таємниця Володькиної лікарської посвяти ніяк не давала спокою Славковій цікавості. І врешті наш майбутній рекетир таки вирішив будь що довідатися в самого Володьки про цей його гуманістичний порив при першій-ліпшій нагоді. А нагода скоро таки й трапилась, як тільки Володька приїхав додому чи то на вихідні, чи на канікули.

Не дуже довго обдумуючи план підходу до розмови, Славко, пам'ятаючи про небайдужість Вовки-комсомольця до кріпких напоїв, купив пляшку найкращого коньяку, який тільки можна було знайти в їхньому селі, тобто в магазині Володькиного ж батька, і «під'їхав на гнилій козі» до Володьки. Благо, приводу шукати довго не треба було – як тільки Володька побачив пляшку, він сам нестямився, як страшенно захотів поговорити зі своїм «старим приятелем».

– Розумієш, Володю, – говорив Славко, коли вони ввечері вдвох, зручно влаштувавшись в уже зачиненому магазині Володькиного батька, встигли пропустити по дві чарки, хоча сам Славко тільки робив вигляд, що пив, виливаючи вміст чарки під стіл, – розумієш, я от закінчую школу і все, вперед, так би мовити, штурмувати фортецю дорослого життя. А воно тепер якось не дуже зрозуміло зараз все стало. Раніше було все ясно, закінчу школу, якщо й не з золотою медаллю, то з відмінним таки атестатом, отримаю класну характеристику – і все, вважай і кар'єра, і життєвий добробут у тебе в кишені. А тепер що? Розбите корито. Катастрофа. Думав я оце собі, думав, та й надумав, піду до братків проситися, в, так би мовити, їхній бізнес. Будемо стригти оцих наших новоявлених нуворишів, всю оцю вчорашню ідейно-партійну братію, яка будувала-будувала комунізм, а потім раптом – хоп – оголосила перемогу капіталізму і захапала все, що нажите потом і кров'ю наших батьків і дідів…

– Рекетом вирішив зайнятися, – не дав йому закінчити свою промову Володька. – Ха, оце тобі так зразковий комсомолець, відмінник і все таке.

– А що ти пропонуєш? Куди зараз ще можна податися? Чим зайнятися?…Якщо…

– Добре, добре, – Володька випрямився й відхилився на спинку стільця, прибравши позу старшого наставника, що для нього з його кремезною статурою й високим зростом на фоні миршавенького Славка було й так досить природно, а якщо додати ще його неоціненний життєвий досвід, то й поготів. – А ще, мабуть думаєш, чого це я сам не подався в яку-небудь банду, чи не банду, а скажемо так, групу з добування грошей. Ніяк, мабуть, тобі невтямки, що це за медицина, для чого вона мені, який таки для мене зиск у цій медицині?

– Та-а-а… – знизав плечима Славко.

– Добре, добре, малий, – простягнув Володька свою кремезну руку й поплескав по досить тендітному плечу свого співбесідника, який і дійсно в порівнянні з Володькою видавався малим. – Слухай сюди. Розповім тобі дещо, – він на мить задумався, взяв уже напівпорожню пляшку з коньяком і налив у чарки. – Давай вип'ємо, – і поки він перехиляв свою чарку, Славко встиг свою чарку непомітно вилити під стіл, а от закушувати став разом з Володькою, який не пошкодував накласти на стіл всіляких смаколиків із магазину свого батька.

– Так от, – продовжив Володька по деякій паузі, смачно закусивши і втершись серветкою. Видно було, що коньяк таки робить свою справу навіть з таким здорованем як Володька, а отже Славко вирішив, що в такому стані його співрозмовник буде якнайвідвертішим, і він мав рацію, Володька справді був відвертим. – Так от, кажеш, рекетирствувати зібрався. Добре, припустимо. От почав ти свою кар'єру, приходиш до якогось, як ти казав, нувориша, пропонуєш йому поділитися коштами з незаможними верствами населення. Він, ясна річ, великого ентузіазму з цього приводу не виявляє. Тут у вас із братками, ти ж, я думаю, не сам прийдеш до нувориша. Так от, тут у вас із братками буде два виходи: або вибачитися перед вашим клієнтом за непроханий візит і піти, або застосувати до нього деякі засоби, щоб примусити його дослухатися до ваших порад і поділитися не праведно нажитим добром. Перший варіант ми, звісна річ, відкидаємо, так?

– Так, – погодився Славко, аби підбурити Володьку.

– А якщо так, продовжую. Варіант другий. За допомогою всіляких допоміжних пристроїв, як то паяльник, лещата, затискачі, металеві прути, всякі там ножички, цвяшки та інше подібне приладдя для добування згоди поділитися майном, ви починаєте, як я вже казав, з допомогою цього приладдя та вашої грубої фізичної сили умовляти вашого друга таки віддати вам частину його статків. І тут знову два варіанти. Варіант перший, ваш клієнт довго не погоджується, не зважаючи на ваші все більші зусилля, а здоров'ячко у нього так собі, і він раптом, не спитавши вашого дозволу і не попередивши вас, віддає Богу душу. І варіант другий – він таки ділиться з вами своїми статками. Тепер розглянемо наслідки. Наслідки першого варіанта зовсім невтішні – групове зумисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю групою осіб за попередньої змови абсолютно без будь-якої вигоди для вас, окрім щохвилинного очікування, коли вже вас нарешті всіх упіймають і пересаджають правоохоронні органи. Наслідки ж другого варіанту трохи утішніші, але не вельми, не вельми. Ви привласнюєте частину майна вашого візаві і тікаєте, а потім живете, знову ж таки, в щохвилинному очікуванні, коли вже на ваш слід вийдуть чи то ті ж правоохоронні органи, чи то сам нувориш, найнявши для вашого покарання і повернення своїх грошей таких же як ви бандюків, чи просто такі ж самі як ви бандюки, ваші конкуренти, які просто хочуть відібрати у вас вашу здобич. А того, що ви відібрали надовго не вистачить. То як я тобі розтлумачив, наочно й дохідливо?

– Та наче так, – невтішно почухав Славко потилицю і задумався, утупившись у стіну напроти.

– Чи, може, у тебе якісь інші варіанти, інші якісь роздуми, чи там перспективи твоєї рекетирської практики? – повісив у повітрі питання Володька, зверху вниз насмішкувато споглядаючи на похнюпленого Славка.

– Не знаю, – нарешті порушив тишу Славко. – Не знаю, що сказати й що тут можна взагалі придумати. Думаєш, Володю, я над цим не задумувався? Та я про це тільки й думаю цілими днями. І нічого, нічого, нічогісінько придумати не можу. А що тут придумаєш? От ти, ти сам, що б ти, наприклад, міг запропонувати?

– Медицина, – спокійно, довірливо примружившись, відповів Володька, – Медицина.

– Що медицина? – не зрозумів Славко.

– Медицина, – насмішкувато повісив знову інтригу-паузу Володька. – От дивись, припустимо, я вже закінчив медінститут, отримав диплом. Я хірург. Сиджу собі в кабінеті, не займаюсь там ніякими пошуками кандидатів-нуворишів на пограбування, не шукаю до них підходу, не йду до них, ризикуючи, примушувати поділитися зі мною своїм майном. Навпаки, всі самі йдуть до мене. Причому, візьми до уваги, не тільки нувориші, яких абсолютна меншість, а всі, хто тільки опиняється в статусі хворого, а таким може стати буквально кожен. І всі вони йдуть до мене. Хто йде, а кого привозять. І всі вже готовенькі. Мені не треба ніяких паяльників, ніяких залізних прутів, цвяхів та всякого такого приладдя. Мені не треба ніяких братків. Сам Господь Бог у мене в братках. Адже це сам Бог, не знаю вже за які там провини, поламав моїм клієнтам кістки, поприпікав їх небесними прасками й паяльниками, перемолов їм усі тельбухи і подав їх мені на блюдечку – ось тобі, на, призначай тільки ціну. Адже ці понівечені самим Богом мої клієнти, аби позбавитися завданих Господом нашим каліцтв, готові віддати мені все до останньої копійки. А їх, я вже говорив, в сотні, в тисячі, в мільйони разів більше, ніж твоїх нуворишів, і готові вони віддати мені все до останньої копійки, і готові вони піти на все, все продати до останньої нитки, позичити, пограбувати, вбити, аби тільки принести мені призначену мною суму. Моя справа тільки в тому, аби призначити цю саму суму. Я тільки призначаю суму – і все. А справа моїх клієнтів знайти цю суму і принести мені. І вони обов'язково знайдуть призначену мною суму і принесуть мені, і заміть, навіть не за зцілення, а лише за можливість, за саму можливість зцілення. Адже зцілення, врешті, як і недуга, справа рук кого? Правильно, Бога. Все в руках Божих. Лікує Бог, ми тільки допомагаємо. Але допомагаємо не кому-небудь, самому Господу Богу! Так що ми, лікарі, в Бога на особливому рахунку, ми його найближчі друзі і партнери, ми з Богом навіть на коротшій нозі, аніж священики. Священики, вони що, вони лише посередники поміж Богом і людьми, і за це, звичайно, мають теж свій гонорар, але все ж набагато менший за нас, лікарів. Адже ми прямі бізнес-партнери з Богом, він сам особисто поставляє нам клієнтів, він нам дозволяє напряму втручатися в організм свого творіння і вирішувати питання життя і смерті, хоча останнє слово, ясна річ за ним, за Господом нашим. Ми, лікарі – обранці Божі! – підняв Володька вказівний палець догори і повісив довгу паузу. Видно було, що коньяк таки добряче вдарив йому в голову. – Так що, як не крути, а рекетирство твоє не йде ні в яке порівняння з медициною. От сам дивись, приходить до мене клієнт, просить мене позбавити його завданої Богом недуги, платить мені, заміть, стільки, скільки я скажу, але платить не за зцілення, як я вже казав, а тільки за можливість зцілення, і в разі негативного результату, ти що, думаєш, я йому віддам гроші, чи що? А ось, дзуськи! – скрутив він солідну дулю своєю кремезною правицею. – Хай спробує довести, що він мені щось давав. А те, що не вдалося вилікувати, вибачайте, все в руках Божих – всі претензії до Бога. Вибачайте. Можете навіть на Бога до суду подати, ха-ха-ха!… – розкотисто зареготав Володька, бо маховик коньячного куражу явно набирав обертів. – І от дивися, я можу лише намагатися допомогти, за результат я не відповідаю, але, зауваж, я можу ще й зарізати на столі. Та це так, гіпотетично. Але можливість така є. І ця можливість завжди сидить глибоко в підсвідомості пацієнта. Крім того, що пацієнт розуміє, що коли не віддасть мені призначену мною суму, я не буду так вже старатись його вилікувати, він ще й розуміє й те, що не отримавши гроші, я можу його ще й спокійнісінько зарізати на операційному столі. І мені за це, візьми до уваги, анічогісінько не буде. Просто от візьми й уяви собі, взяв я й зарізав когось на операційному столі, але, ясна річ, зарізав не просто так, а так, як це ми, лікарі, вміємо, не дарма ж ми стільки років вивчаємо людський організм – заріжемо так, що комар носа не підточить. І що далі? Можете, як кажуть, скаржитися. Ні, справді, заради Бога, можете скаржитися. Можете. За вашою скаргою навіть можуть призначити розслідування. Можуть. Але хто, врешті, буде проводити експертизу, дослідження, хто вирішуватиме, зарізав я цього небораку, чи він сам скопитився? Та хто ж іще, як не такі самі лікарі, як я. Це, власне, те ж саме, якби я сам це й вирішував про себе. Звісна річ, ніхто з моїх колег ніколи не визнає, що я навмисне зарізав пацієнта. Адже вони самі в точнісінько такому ж становищі, як і я, вони точнісінько в таких же стосунках з пацієнтами, як і я. Так що, можете скаржитись, будь ласка. Скаржтеся, на здоров'я, скільки завгодно. Тільки на кого ви будете скаржитися? А хто в нас за все відповідає? Правильно, Бог. От на нього і скаржтеся. Скаржтеся Богу на Бога! Ха-ха-ха!… – знову зареготав Володька. – Іще один нюанс. От знаєш, приходить до тебе клієнт, тобто пацієнт, весь такий нещасний, розвісив соплі, все в нього болить, нема в житті щастя, і все таке… Приходить, просить тебе допомогти, розуміє, що вручає не тільки свою долю, а й життя в твої руки, розуміє, що тепер я можу допомогти, а можу й ні, а можу навіть і зарізати, а мені за це нічого не буде. Одне слово стан якраз самий найпідходящіший для того, аби його ще дужче нажухати, аби загнати його в ступор, щоб він ще з більшою охотою віддавав тобі свої кревні грошенята. Він тобі, що отут от, мовляв, поболює, а ти йому, мовляв, так-так, це ж, мовляв, я бачу, що це деструктивний вентилябулізм із перспективою коматозного гангренізму і повного кирдикулюма. Так що, коли не втрутитися, то… І погнав його туди-сюди по всіх підскоках. Він сидить, витріщить на тебе свої перелякані, благальні баньки, а ти його туди-сюди по всіх діагнозах, аж до летального наслідку. Дивишся – а він уже поплив, а ти його ще дужче – ось тобі, ось на, розтудить твою в ковіньку! І все, тут він уже повністю готовий, можеш із нього й вірьовки плести, можеш і три шкіри дерти, він на все готовий. Психологія, брат. Ми ж, лікарі, ще й психологи до того ж, – Володька відхилився на спинку стільця, схрестив на грудях руки і став з погордою спостерігати за обличчям співрозмовника, яке все більше сяяло захопленням. – От так от, малий. Як тобі медицина? Можна її порівняти з рекетом? Йде медицина хоч у якесь порівняння з рекетом?

– Це просто неймовірно! Я просто не знаю! Я в захопленні! Я просто, я навіть не знаю… Та ти, ти, Володю, просто, просто якийсь Арістотель, просто Ейнштейн якийсь, – затинаючись від захоплення і хвилювання, вигукував Славко.

– Парацельс, – стиха, гордовито промовив у відповідь Володька.

– Що Парацельс? – не зрозумів Славко.

– А що Арістотель і Ейнштейн? До чого тут Арістотель і Ейнштейн? От Парацельс – це так, Парацельс – це лікар такий великий був, ясно тобі, знаменитий лікар.

– Парацельс, Парацельс, ти Володю Парацельс із Парацельсів, ти просто Ейнштейн серед Парацельсів, – не тямився від захоплення Славко. – Ти це, мабуть, усе собі зметикував ще тоді, ще як ми до школи ходили, ще як Радянський Союз був?

– Звичайно, – самовдоволено відповів Володька. – Це ви тут, селюки, все більше хоч на якісь, аби тільки начальницькі, кабінетики задивлялись, а у нас родич в області ще тоді хірургом працював і як сир в маслі купався, він мені ще тоді про все це, спасибі йому, і втовкмачив мені в голову. У них, у лікарів, щоб ти знав, ще тоді, при радянській владі весь цей бізнес буйним цвітом процвітав. І при цьому, ти чув, може, хоч коли-небудь, щоб десь арештували чи посадили за ґрати якогось лікаря?

– Щось не пригадую.

– Ото ж бо й воно, – напучував і далі Володька, – всіляких там бариг і фарцовщиків тільки де примітили, зразу – гоп, і за заднє місце, ходи сюди в каталажку, і все. А лікар – він людина поважна, він ближньому позбутися недуги допомагає, він для цього навчений. Завтра допомоги в цього лікаря може попросити всякий, та хоч би й той же слідчий чи прокурор. Прийде отак прокурор до якогось лікаря, а лікар, може, й не скаже, а подумає, що цього прокурора я знаю, це той самий прокурор, що одного з лікарів за ґрати посадив. Розумієш? І якщо, може, якийсь щасливий пацієнт на знак подяки щось там подарує лікарю, так це таке, це сам Бог велів. Я ж кажу, що лікарі Божі люди, вони на цій землі найближче до Бога. Я тобі ось іще щось розповім. Зараз, тільки ось ще давай вип'ємо, – він налив коньяк у чарки, і на цей раз з ним разом випив і Славко, не тямлячись в захваті від промов товариша. – От, добре пішло, а тепер я тобі ще дещо про лікарські наші справи по секрету розповім. Слухай сюди. Оце все, що я тобі тут розказував, все це дуже цікаво, дуже повчально, дуже гарно, все це на користь лікарської професії і все таке. Але все це вже старе, все це вчорашній день, все це спадок нашого радянського минулого, все це прокручували ще наші радянські лікарі в радянських лікарнях. Ні, ми, звичайно, вдячні нашим радянським попередникам за їхній спадок, і всі ці їхні напрацювання ми зараз, у вільному суспільстві, можемо поставити на широку, вільну ногу. Але ж зараз ми, слава Богу, живемо не в тоталітарні радянські часи, а вже у вільній незалежній Україні, і в нас зараз не директивна радянська економіка, а вільний ринок. І от тобі, наприклад, один із зразків сучасних вільних ринкових відносин у нас в медицині. Тепер у нас в кожній лікарні на кожному поверсі аптека, своя власна аптека, і всі доходи від цих аптек ідуть прямісінько в кишені колективу лікарні. Ні, ну там є засновники, там і все таке, що належить за законом. Але менше з тим, хай там як, а грошики від цих аптек ідуть до лікарських кишень. І от, наприклад, операція. Я кажу родичам пацієнта. Ага, ще ж про родичів, зараз без родичів пацієнта нікуди. Якщо в тебе немає родичів, хто ж буде носити за тебе кошти в лікарню. Сам же пацієнт з операційного столу, чи з реанімації не побіжить за баблом, ха-ха-ха! – зареготав Володька, налив чарки, і вони зі Славком знову випили. – Так що, коли в тебе немає родичів, які б за тобою доглядали в лікарні і носили за тебе бабло – все, до побачення, йди в дупу і ріж себе сам. Так от, прикликаєш до себе родичів, ну так прикликаєш, як треба. По психологічному. Сам розумієш, там підморгнеш, мовляв, ми свої люди, одне одного розуміємо. Завтра, кажеш, у нас операція, ось вам список ліків, ідіть візьміть все це в нашій аптеці, тільки обов'язково ж щоб тільки в нашій. Чому тільки в нашій? Та з багатьох причин. От, наприклад, хоч би тільки через те що нести ліків доведеться не багато, не мало, а так ящиків зо три-чотири, ти що, будеш наймати вантажівку, щоб приперти все це з іншої аптеки? Та й за якість самих ліків ми, мовляв, у своїй аптеці відповідаємо, а що ви там купите в інших аптеках, хто його знає, зараз же, мовляв, стільки всіляких підробок, стільки розвелося шахраїв. А за наші ліки ми відповідаємо. Ось так ось. Та це так, про всякий випадок заготовини пояснень, а так у нас він, пацієнт молодець, дисциплінований, радянська школа, сказав йому, давай стільки то бабла – дасть, сказав, купуй тільки в нашій аптеці – буде купувати тільки в нашій. І от, купить він в нашій аптеці все за списком, що ти йому написав, припре три-чотири ящики з ліками тобі – все, робимо операцію, після операції – хворого в реанімацію, а родичам – новий список ліків, ідіть, мовляв, знову тільки в нашу аптеку, купуйте ліки, приносьте, будемо вашого родича далі лікувати.

– А як же всі ті ліки, які він вже купив? – не втримався від питання Славко.

– А всі ті ліки вже тю-тю. Всі ті ліки вже давно знову в нашій рідній аптеці. Зрозумів? Благо, носити їх нам далеко не треба. Зрозумів? Ха-ха-ха! – зареготав Володька. – Зрозумів? Він купує три-чотири ящики ліків, приносить їх нам, ми беремо ці ліки, відносимо їх в нашу аптеку, й потім спокійнісінько знову посилаємо його купувати ці ж ліки в нашу ж аптеку, і так щодня! Ха-ха-ха!… Зрозумів?

– Та я то зрозумів, – почухав Славко потилицю. – А як він сам, ну цей ваш родич вашого пацієнта, він що такий вже зовсім, що нічого не розуміє, що він вчора тільки купив усі ці ліки, а сьогодні його знову посилають за ліками, він що зовсім такий тупий?

– А от тому, що він не тупий і все прекрасно розуміє, тому він іде й слухняно купує всі ті ліки за списком, які ти йому написав. Зрозумів? Я все розумію, він все розуміє, ми все розуміємо. Зрозумів?

– Та якось, – знову почухав потилицю Славко.

– Добре, пояснюємо для особливо обдарованих. Він розуміє, що таким чином ми йому просто пропонуємо дати нам хабар, і просто дає нам таким чином хабар, от і все. Зрозумів?

– А-а-а-а-а-а! – ляснув себе з усієї сили долонею по лобі Славко. – Оце так! Зрозумів! Це як ото у Гоголя «борзимі щєнкамі». Насправді так наче ніхто нікому нічого й не давав. А що, йому запропонували купити ліки для хворого, він і купив – свята справа. І ніхто нікому нічого не давав – а бабосики до вас в кишеню перекочували. Здорово! Розумію! І руки чисті, і рильце в пушку. Розумію! Який же ти молодець, Володько! Який же ти просто, ну не знаю що й сказати. Ще вчора я був як те щеня, тикався в усі кутки, щось намагався прояснити для себе. Так все стало якесь незрозуміле, – язик у нього почав уже заплітатися, видно, коньяк вдарив уже добряче в голову і йому. – А тут ти. І отак от, раз мені все, як на блюдечку. Дивись, що й до чого. Дивись, як люди живуть. От, як треба. Володько, дай я тебе обійму, дай я тебе поцілую, якби не ти, то я не знаю, – поліз Славко цілуватися, мало не перекинувши столу.

– Добре, добре, – відсторонив його своїми кремезними ручиськами Володька, – потім будемо цілуватися. Бачу, з тебе, друзяко, будуть люди.

– Завдяки тобі, Володю, завдяки тобі. Ти, я не знаю, ти просто, не знаю, як і сказати. Ти, знаєш, ти просто Бог.

– Добре, добре, – трохи аж наче ніяковіючи, запишався Володька від Славкових, хоч і п'яних, але все ж таких приємних слів. – Добре. Якщо ми вже так добре порозумілися, розповім тобі для прикладу і ще дещо. От у Радянському Союзі медицина була безкоштовна, то вона і зараз у нас безкоштовна.

– Та невже?

– Так, так, повір мені. Наша незалежна Українська держава за Конституцією демократична, тобто народна, соціальна там, і все таке, – підняв до гори вказівного пальця Володька. – І в Конституції ж цій самій і написано про те, що кожен громадянин нашої держави має право на безкоштовне медичне обслуговування. Стаття така ціла спеціальна в Конституції є – от. А що це означає? А це означає те, що з державного бюджету кожній лікарні виділяються кошти. Кошти ці виділяються на зарплати, на харчі, на ліки, на обладнання і все таке. І якби ти тільки знав, скільки можна заробити на цьому. Тут і всілякі оборудки з усякими закупівлями, і відкати, і фірми-прокладки, і підставні фірми, і прокрутка грошей в банках, і конвертаційні центри – та Господи Боже, тут такі можливості, просто безмежні можливості! І це ще не все, далеко не все, що відкриває безмежні можливості перед нормальним підприємливим господарником з бізнесового боку. А що б ти ще сказав про можливості, які відкриваються перед тобою в медицині, як перед чоловіком, тобто я маю на увазі, з боку задоволення твоїх статевих забаганок щодо жіночої статі, просто кажучи, щодо задоволення твоїх сексуальних потреб. Тут перед тобою, знову ж таки, відкриваються просто неймовірні можливості. Ти, Славко, не ображайся, але з твоєю, м'яко кажучи, не надто вже видатною зовнішністю, ти навряд чи зміг би коли-небудь розраховувати на такий вже успіх у жіночої статі. А в лікарні ти, як той султан у гаремі. Тут тобі і молоденькі лікарки, та й зрілі вже заміжні й досвідчені теж, знаєш, не промах, і медсестрички, і молоденькі практикантки з усіляких навчальних закладів. От хоч би взяти оцих останніх. Одну таку історію про практиканточку мені особисто розповідав мій знайомий хірург. Практиканточки, вони що, їм оціночку треба отримати за практику. А ти її береш за ручку, заводиш до себе в кабінетик, от мовляв, тобі треба гарненьку оціночку – у мене їх є, але й ти ж, сама розумієш, що ти не даром отримаєш цю оціночку. І береш тоді так долонею проведеш по личку цієї практиканточки, потім по шиї, потім пірнеш за пазуху, а грудочки в неї такі тендітні, молоденькі, тугенькі, – Володька аж облизав свої масні губи і ковтнув слину. – А далі все нижче і нижче. Далі погладиш її ніжки, і прямо під її коротеньку суконьку – гульк. А вона що, вона сидить і нічичирк – їй же потрібна оціночка. А далі пішло й поїхало, ти її і так і сяк, і спереду й ззаду, і в усі дірочки. Уявляєш? Ти тільки уяви собі. А для медсестрички дати лікарю – так це просто святий обов'язок. Як тобі таке, друзяко?