
Полная версия
Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман
А для цього треба було з самого дитинства виокремитися, відзначитися й просунутися, як у навчанні, так і в громадській діяльності. І Славко почав самозречено гризти граніт науки і безжально розштовхувати політичних конкурентів уже з «жовтенятських» років, ставши вже в п’ятому класі відмінником і ланковим; а зі вступом у комсомол почав успішне просування до вершин комсомольського активу школи. Ставши ж старшокласником, Славко мав уже стовідсоткову впевненість в тому, що по закінченні школи він отримає «золоту медаль» і характеристику, з якою можна сміливо йти влаштовуватися не тільки в який завгодно партком, але навіть, наприклад, і в КДБ. А те, що для успішного просування службовими сходами радянської державної піраміди ще треба було здобути вищу освіту, Славко жодним чином не вважав для себе проблемою.
Згоден, що багато для кого здасться дивним і навіть неможливим, щоб якийсь радянський школяр, котрий свого часу відзначився тим, що ганебно спокусився ворожими принадами буржуазного змія наживи, розпочавши ще в початкових класах злочинну діяльність спекулянта, – потім раптом став перспективним для радянської номенклатури комсомольським активістом. Упевнений, що дехто навіть скаже, що автор цих рядків просто бреше з цього приводу. Запевняю, що в історії зі Славком Пузиком все було саме так. І нічого дивного й неможливого, насправді в цьому немає. І річ зовсім не у виправданні банальним посиланням на славнозвісне виключення, котрим тільки підтверджується правило: от, мовляв, буває, що й кобила загавкає, а собака заірже. Ні, зовсім ні.
Вся річ у тому, що немає такої політичної, релігійної, громадської, чи якоїсь іншої спільноти, яка б не пишалась новонаверненим неофітом, котрий поповнив би їхні ряди, полишивши перед цим лави адептів ворожого табору, щирим прихильником якого він до того був. Пригадати хоча б незабутніх повію Марію Магдалину й митаря Марка, як і подальші поповнення сонму святих, котрі заради цієї святості покинули життя найпослідущіших грішників, яке до того вели. А рекрутування революціонерів з числа аристократії? Врешті-решт, ніхто ж не піддасть сумніву щирість найпослідовнішого фарисея Савла, який перетворився на щонайвідданішого християнина Павла.
Головне тут – щирість. І твердження про те, що, наприклад, аналогія між християнином Павлом і комсомольцем Славком може кульгати через приналежність цих персонажів до ворожих ідеологій не спрацьовує знову ж таки через величезну кількість комуністів з колишніх священиків – і навпаки. Головне тут щирість: щиро перекинувся до ворога – герой і святий, а нещиро, вибачай, – зрадник. От тільки точної міри щирості поки що ніхто не винайшов, за винятком, хіба що, наприклад, призначення кримінальної відповідальності за державну зраду, але це ніяким чином не стосується ні фарисея-апостола Павла, ні фарцовщика-комсомольця Славка: щирість Павла доведена його життям і смертю, а от щирість Славка бачилась по-різному.
З одного боку, офіційно міру щирості Славка мали право визначати, наприклад, актив шкільної комсомольської організації і педагогічний колектив цієї школи. А ці органи, звичайно ж, визнавали Славкову щирість щирістю найвищого ґатунку. Ще б пак, для комсомольської організації перехід до них «грішника» Славка – зайвий доказ всепереможності комуністичних ідеалів, а для педагогів – показник ефективності виховної роботи в школі. Хоча насправді ні в які комуністичні ідеали ніхто вже на той час не вірив, наочні докази відданості цим ідеалам, якими б позірними вони не були, треба було час від часу демонструвати. Одне слово, шкільному начальству Славко потрафив на всі сто, за що й мав відповідні дивіденди.
Чого не скажеш про, наприклад, однокласників Славка. Адже зрозуміло, з якою огидою вони спостерігали за тим, як невдаха-фарцовщик дивним чином перетворювався на полум’яного комсомольця, бо ж насправді всі прекрасно знали, що єдиною метою такої чудесної метаморфози було бажання протиснутися в начальство, дорватися до заповідних номенклатурних благ, недоступних для більшості звичайних людей. Тому й не дивно, що з цього приводу Славка певним чином опосіла та сама прикрість, яка переслідувала рід Пузиків аж до настання радянських часів. Зла доля, яка за царських часів використовувала мстивість московських попів для надання Пузикам неблагозвучних імен, втратила цю можливість за часів комуністичних, але знову придбала можливість збиткуватися над Славком, вже використовуючи мстивість Славкових однокласників, обурених його лицемірством.
Але цього разу зла доля, не маючи ніякої можливості спаскудити славне ім’я Славка, доскіпалась до його прізвища. Так, наприклад, деякі зі Славкових однокласників переінакшували його прізвище, замінюючи в першому складі слова «Пузик» літеру «у» на літеру «и»: «Дивись, дивись, Пизик пішов», – кричали вони на перервах навздогін нашому новоявленому Павлику Морозову. Були й інші, котрі у другому складі вже спотвореного прізвища «Пизик» між літерою «з» і літерою «и» вставляли ще й літеру «д», після чого взагалі виходило щось зовсім нецензурне, що вже не кричали на перервах, а вживали лише проміж себе. А бували й такі, котрі в другому складі уже цього останнього нанівець переспотвореного нецензурно-лайливого прізвища з літерою «д» після цієї самої літери «д» ще й замінювали літеру «и» на літеру «ю»… Одне слово, зла доля повною мірою помстилася за неможливість спаплюжити ім’я славного комсомольця Славка, перековеркавши його прізвище так, що це перевершило навіть ім’я Славкового пращура Запердона.
Та Славкові до цих знущань неприхильної долі було байдуже. Як усі Славкові дореволюційні предки-Пузики гордо терпіли свої чудернацькі імена заради вищої справедливості на догоду своїм черевам, так і Славко терпів заради майбутнього добра, яке мало посипатися на нього з рогу всесоюзного достатку. Славкова дорога була вірною і надійною, дорога ця вела не просто, як у предків-Пузиків, до підтримання свого черева у належному стані – дорога ця врешті повинна була привести до квартир, дач, автомобілів, які повинні були стати вже в недалекому майбутньому його, Славковою власністю, якою він марив одинокими вечорами, адже дружити з цим «Пиз*юком» ніхто не хотів. Але ніякі друзі Славкові не були потрібні – він ні за що б не проміняв на друзів свої солодкі мрії про те незліченне всенародне радянське добро, до якого він прагнув усіма фібрами своєї полум’яної комсомольської душі. І Славкові здавалося, що горизонт, за яким здійсняться всі його мрії, ставав усе ближче, ближче й ближче…
Але горизонт, на жаль, ніколи не може наблизитися, горизонт, насправді, має таку властивість, що якою мірою ти до нього не наближався б – такою ж мірою він завжди від тебе віддаляється.
3
Як вже зазначалося, необхідність отримати вищу освіту задля досягнення омріяних радянсько-номенклатурних висот аж ніяк не видавалась для Славка Пузика хоч якимось там ускладненням. І справа зовсім не в тому, що Славко, бувши старшокласником, досяг вже досить вражаючих висот ієрархії шкільної комсомольської організації, що давало вже в його руки важелі впливу, досить вагомі, щоб «переконати» педагогічний колектив школи в його непересічних наукових здібностях. Зовсім ні. Славко й насправді був дуже здібним учнем. Як, власне і всі Пузики, треба віддати їм належне, завжди були напрочуд метикуватими, що й дало їм можливість зберегти свої знамениті черевця недоторканними впродовж усіх непересічних історичних колотнеч, яких на їх долю випало чимало.
Так, наприклад, батько Пузика Гервасій був не останнім серед колгоспних інтелектуалів. Можна навіть сказати, Гервасій мав філософський склад розуму, що дозволяло йому напрочуд глибоко осмислювати перипетії, на перший погляд, здавалося, такого пересічного селянського життя. Так, наприклад, коли Гервасій з раннього ранку виконуючи свою тяжку селянську працю в полі, робив перепочинок на обід, який йому приносив у поле котрийсь із домочадців, то Славків батько не просто наминав принесену йому їжу, повністю поринувши в цей процес, як і належало б простому селянину, він серйозно розмірковував над фундаментальними проблемами людського буття, роблячи глибокодумні висновки.
От, наприклад, думав Гервасій, відкушуючи черговий шмат сала, що дуже вже воно якось так недоладно складається з основоположними підвалинами людського буття: от доводиться оце тричі на день перериватися на їжу, а скільки оце за цей, витрачений на їжу, час можна було б ще зорати поля, чи накосити сіна, чи ще щось… Ні, думалося Гервасієві, не досконалий він, цей наш світ, ой, який недосконалий: от якби Бог, чи отой їхній Комунізм, чи природа, чи хто там насправді головний, зробив так, щоб їсти треба було не тричі на день, а лише один раз на день, а ще краще один раз на тиждень – скільки б вивільнилося часу, наскільки б можна було більше зорати поля, накосити сіна, чи ще щось!..
Але, продовжував тоді далі свої роздуми Гервасій, якби треба було їсти всього лише один раз на тиждень, то на якого ж біса тоді так багато працювати; якби на тиждень людині вистачало одного буханця хліба, то можна було б зорати пару соток землі і накосити пару копиць сіна, щоб забезпечити себе на цілий рік – і чим би тоді займатись весь цей рік?.. Отакі найпосутніші парадокси буття видобував Гервасій із надр свого, здавалося, пересічного селянського розуму. А, власне, з роздумів отаких от, на перший погляд простих і непомітних, селянських мудреців і народжувалися перлини народної мудрості, такі як, наприклад, ось ця, яка хоч і не відповідає літературним нормам ні з етичного, ні з лексичного боку, все ж прямо перегукується з вищенаведеними роздумами Гервасія: «якби не рот та не гузно – то й робити не нужно».
Так що, видатна селянська метикуватість, успадкована від предків, помножена на полум’яне бажання пробитися в люди, дозволила Славкові поглинати граніт науки з неймовірною легкістю. І в тому, що «золота медаль» по закінченні школи буде у нього в кишені, ніхто не сумнівався вже тоді, як Славко тільки перейшов до восьмого класу радянської десятирічки. Не сумнівався в цьому й сам Славко Пузик, як він не сумнівався і в тому, що по закінченні середньої школи обов’язково вступить до якогось із ВУЗів.
Щоправда, в якому саме з інститутів чи університетів він буде навчатися, Славко все ніяк не міг вирішити. Одне він знав точно, що вищий учбовий заклад, в якому він навчатиметься буде столичним. Славко мав рішучий намір навчатися тільки в столиці – саме там, якнайближче до верхів номенклатурного раю, небезпідставно вважав він, можна найефективніше розпочати просування до цих самих верхів. Адже, просування щаблями номенклатурної драбини Славко твердо вирішив розпочинати вже з перших днів свого майбутнього навчання в столиці: щойно ставши студентом-першокурсником він обов’язково відразу ж почне пробиватися до складу комсомольської еліти свого навчального закладу з наміром закінчити цей заклад, якщо вже й не повноправним членом комуністичної партії, то кандидатом у члени партії точно.
Хоча, могли виникнути деякі непорозуміння щодо поняття столиці, адже це могла бути як всесоюзна Москва, так і республіканський Київ. Звичайно, з найвищого Московського трампліну, можливо, й найлегше було б заплигувати в найвищі кола державного апарату, але й Київ теж з цього боку не видавався чимось набагато гіршим.
Щодо цієї неоднозначності тогочасного існування з одного боку, як громадянина Української Радянської Соціалістичної Республіки, а з іншого боку, як громадянина СРСР, виникало дійсно багато непорозумінь. Це була ніби така собі двоповерхова держава, де на першому поверсі ти був громадянином якоїсь своєї рідної союзної республіки, а на другому – громадянином чи то якоїсь іншої, чи тієї ж самої, але вже набагато більшої, хоча і якоїсь незрозумілої і абстрактної держави СРСР, котру до того ж іще іноді називали й Росією, хоча Росія також була однією з союзних республік. Причому другий поверх цієї двоповерхової державної будови не вважав свій перший поверх взагалі за щось вартісне – республіканський рівень для всесоюзного був лише ґрунтом, на якому й виростало непереборне ракетно-ядерне радянське всемогуття.
Для України ж у цій багатоповерховій будові була ще й третя іпостась: українці разом з росіянами й білорусами входили до радянської спільноти ще і як слов’яни, які в той час в СРСР вважалися чомусь начебто одним народом. Тобто окремо українці, росіяни й білоруси були окремими народами з окремими республіками-державами, а разом – одним, єдиним, тобто триєдиним народом, який уже разом з іншими народами, в яких були свої республіки-держави, котрих було ще дванадцять, утворював п’ятнадцятиєдиний радянський народ. А якщо взяти до уваги, що майже в кожній з окремих республік були й інші народи, деякі з яких мали ще й свою державність, наприклад, в одній лише Росії були десятки народів-неслов’ян, в тому числі й державних, які складали тут, вже без українців і білорусів, разом зі слов’янами-росіянами один неоднодесятиєдиний народ!.. А весь цей незрозумілий конгломерат народів, поєднаних незрозуміло чим, незрозуміло як і незрозуміло для чого – і був багатодесятиєдиним неподільним радянським народом?..
З точки зору здорового глузду було ясно, що цю всю нісенітницю засобами якоїсь нормальної логіки пояснити просто таки не було жодної можливості. Але радянська державна машина не заморочувала собі голову такими дрібницями: з допомогою безкінечних тотальних війн, голодоморів, масових репресій, а також російської мови й комуністичної ідеології було з радянських народів зроблено залізобетонний заміс на крові, причому вважалося, що чим більше крові в цьому замісі, тим кріпкіший фундамент радянської держави. А крові було пролито стільки, що радянські керманичі вже вважали народний конгломерат своєї імперії абсолютно однорідним, а отже й об’єднаним навічно. Кривавий заміс імперії виявився й насправді, хоч і не вічним, але таким, що скріпив величезну кількість народів на величезних просторах на довгі роки. Хоча з історичного боку трохи більше семи десятиліть – не такі вже й довгі роки.
От і Славко Пузик теж був однією стандартною частинкою в цій багатомільйонній безликій масі єдино-неподільного радянсько-рабського російськомовного народу. Ні, Славко, звичайно ж, знав українську мову, розмовляв нею. Тобто, як знав і розмовляв? Та так як дихав, так як пташка співає, так як вітер віє чи дуб навесні зеленіє. Славко просто розмовляв так, як розмовляли всі навкруги: як розмовляли його сусіди й знайомі, як розмовляли батько й мати, дід і баба, як розмовляли незліченні покоління його предків. Але чому він так розмовляв, Славко не розумів. Головне ж він не розумів, для чого він так розмовляв, тобто для чого йому знати, чи вивчати цю свою мову, якою він чомусь розмовляв і з якою народився, як народився зі своїми власними руками й ногами і зі своїм власним обличчям. Адже, згідно з науковим комунізмом, всі ці нації і народи все одно не мають ніяких перспектив, всі вони все одно відімруть у всесвітньому масштабі, як вони вже відмерли, чи майже відмерли зараз в СРСР у масштабі всесоюзному, а разом з тим у всесоюзному масштабі, чи то відмерли, чи ще не зовсім відмерли, але точно стали вже зовсім непотрібними всі мови, окрім однієї єдиної, пролетарськи-об’єднавчої, науково-прогресивної, великої і могутньої російської мови, без знання якої і дійсно не було жодної можливості не те що пробитись у житті, а й взагалі хоч якось існувати в СРСР.
Та й крім того, що українська мова була непотрібною, вона була ще й дуже небезпечною. Й хоча в останні роки СРСР за українську мову вже не розстрілювали, як це було в перші десятиліття радянської влади, коли за неї розстрілювали сотнями тисяч, все ж генетична пам’ять про ці розстріли міцно сиділа в підсвідомості кожного українця, боляче стискаючи уста при кожній нагоді розтулити їх з наміром випустити українське слово. Та й голодомором же українців карали, хоч і не власне тільки за мову, а за все українське, але й за мову в тому числі. Й жахлива пам’ять про всі ці небачені ніколи до того в історії людства тортури і кари цілого народу ніяк не додавала наснаги боротись за рідну мову. Та й в останні роки СРСР за «буржуазний націоналізм», особливо ж український, можна було отримати, як кажуть, по повній: доля Василя Стуса та інших дисидентів – доказ тому.
Тому зовсім не дивно, що Славко Пузик, як і більшість його сучасників, не розуміли для чого їм ця їхня українська мова, знання якої не те що не давало ніяких переваг, а навпаки могло стати лише причиною всіляких прикростей. Коли ж ти розмовляв російською мовою, ти відчував себе не тільки в безпеці, ти відчував себе причетним до того єдиного, чи то триєдиного, що складався з росіян, українців і білорусів, слов’янського народу, котрий, незважаючи на офіційну рівність усіх народів СРСР, був все таки неофіційно привілейованим народом – це був, так би мовити, неофіційний фундамент всесоюзної єдності народів. А оскільки російська мова українцям і білорусам давалась дуже легко, то тим легше було вливатися в лави цього привілейованого народу: завчив декілька російських фраз – і ти вже не якийсь там недорікуватий «хахол» чи «бульбаш», а повноправна частинка могутнього слов’янського фундаменту всемогутнього радянського народу.
Славко ж ще малюком, щойно навчившись розмовляти, вже тоді на рівні своєї дитячої підсвідомості чітко впіймав своїм метких і хапливим розумом Пузика сенс радянської національно-мовної політики і, будучи жовтенятком, вже читав і розмовляв російською мовою як справжнісінький росіянин: «Цвірінькає по-московському, як достеменний кацап», – казав про свого маленького нащадка Гервасій одночасно і з докором, і з похвалою. І ця неоднозначність ставлення Гервасія до російськомовних успіхів свого малого сина проступала завжди, коли він, чи прямо, чи опосередковано торкався цієї дражливої теми: «А ось і наше кацапеня зі школи швендяє», – буває скаже він і з теплотою схвалення, і з холодком докору в голосі.
Самому ж Славкові всі ці неоднозначності були геть байдужі, він просто чітко знав, що коли ти знаєш російську мову – то маєш непереможну зброю в руках, а якщо ж не знаєш – то маєш гумового кийка в дупі: звісна річ, що Славко віддавав перевагу першому варіанту і мав твердий намір тримати свою мовну зброю в якнайкращому стані.
4
І все було б добре. Все було б так, як замислив наш юний комсомолець. І заповітні мрії переважної більшості випускників радянських шкіл здійснились би і втілилися в долі Славка Пузика, котрий став би таки начальником, можливо, навіть великим начальником, можливо, й не дуже великим. Але це вже не суттєво – великим, чи не дуже великим, але Славко був би все ж начальником, а отже став би однією зі щасливих деталей механізму радянської державної машини і купався б у машинному маслі рабської праці переважної більшості своїх співгромадян, котрим не вдалося вибитися в начальство; або ж Славко став би одним зі щасливих вареників у мисці номенклатури і купався б у вершковому маслі комуністичної пропаганди. Але, як кажуть, не все сталося, як гадалося. Машинне масло рабської праці перетворилося на пісок через даремність цієї праці, вершкове масло пропаганди прогіркло через брехливість.
Абсолютно неочікувано, як це, власне й відбувається з більшістю справді визначних історичних подій, Радянський Союз раптом припинив своє існування. Тобто отак от, ні сіло, ні впало раптом просто тобі серед білого дня величезна могутня радянська імперія взяла й зникла. Здійснилося те, про що не те що говорити, про що навіть думати було страшно аж до самих останніх хвилин існування радянської держави. А тому дуже важко собі уявити тодішній стан переважної більшості радянських людей: та держава заради існування якої було знищено мільйони невинних, через одне лише припущення сумніву в доцільності існування якої можна було отримати кулю в потилицю, раптом зникла, як начебто її ніколи й не було.
І хто ж, ви гадаєте, сприяв цьому зникненню? Та не хто інший, як та сама радянська комуністична номенклатура, котра, власне, й мала б захищати цю свою державу, номенклатура, котра й поклала в основу існування цієї держави криваві мільйони невинних жертв. На перший погляд нісенітниця. Але насправді так і глузує господар темної могутності над тими, хто погодиться закласти свою душу за тимчасове оволодіння могутністю світу цього. Звичайно, Володар Темряви не попереджає своїх боржників, що влада їх тимчасова, вони думають, що ця їх злочинна сила настільки ж безмежно тривала, як безмежно свавільна й могутня. Але кінець такої могутності приходить значно скоріше, ніж на це розраховують тирани, й кінець цей здебільшого трагікомічний.
Та як би там не було, а особисто для Славка Пузика раптове зникнення Радянського Союзу було скоріше трагічним, аніж комічним. Адже зі зникненням радянської держави зникала й номенклатурна драбина, щаблями якої Славко так мріяв піднятися до осяйних вершин добробуту. Втрачався сенс всіх зусиль ще такого короткого, та все ж цілеспрямованого й насиченого минулого життя, яке було витрачене на здобуття надійного підґрунтя для майбутніх успіхів.
В час розвалу Радянського Союзу Славко якраз закінчував середню школу й готувався до вступу на дорогу нового дорослого життя. Його шкільне минуле було ніби дорогою, яка вела до підніжжя справжнього життя, на вершині котрого чекали всілякі гаразди. І що ж тепер? А тепер позаду – болото даремно втрачених зусиль. А попереду? Попереду, якщо й не німа безодня, то вже пустеля – точно. Чого ж тепер прагнути? Власне, предмет прагнення не змінився – побільше всілякого добра. Але де? Де воно тепер, це добро? Тобто, як? Як тепер до цього добра дістатися?
Розвіялася, як туман, імперська надбудова Радянської держави. Залишилася Україна. Самостійна Україна. Славко Пузик, як і всі жителі Української Радянської Соціалістичної Республіки став громадянином незалежної Української держави. Але, що це тепер за держава? Де тепер засіки Батьківщини – в чиїх вони руках, як до них дістатися, щоб відгребти й собі частинку незліченного і незліченого народного добра? Ці питання розривали на шмаття стражденну душу Славка Пузика – знамените Шекспірівське «бути, чи не бути?» було просто дитячою забавкою в порівнянні з цими доленосними питаннями.
Звичайно, ново-відтворена на уламках Радянського Союзу незалежна Українська держава проголошувала себе демократичною, соціальною, правовою і так далі, хоча первопочатку була насправді тільки уламком Радянського Союзу, сталінська конституція якого теж проголошувала найгуманніші цінності, під гаслами котрих проливалися ріки невинної крові й піддавалися геноциду цілі народи. Офіційно виголошеною метою ново-відтвореної незалежної Української Держави була побудова сучасного демократичного капіталізму замість середньовічного феодального радянського соціалізму. Тобто, простіше кажучи, до основи всього того найкращого, що все ж таки було в радянському минулому, малося додати все те найкраще, чого досягла Західна цивілізація в удосконаленні демократичного капіталізму – такою мала б бути ново-відроджена Українська Держава. Але насправді все з перших кроків пішло з точністю до навпаки, адже Україна була тоді насамперед все ж таки уламком Радянського Союзу: все найгірше, притаманне радянському минулому, виявилося найживучішим і почало притягувати до себе все найгірше, що було притаманне вільному капіталістичному світові, тобто те, чим славився дикий капіталізм трьохсотлітньої давнини – і на такому от ґрунті й почалася розбудова нової самостійної Української Держави.
Високопоставлені компартійні бонзи, котрих розвал Радянського Союзу застав при пануванні на теренах України, прихопили собі хто скільки міг згідно з займаною посадою: від заводів і фабрик до магазинів і кіосків. Так миттєво народилася нова українська «еліта», принаймні економічна, котрій Україна була цікава лише з приводу викачування з неї якомога більшої кількості «бабла» за допомогою захоплених засобів виробництва, створених, до речі, поколіннями радянських рабів, котрих тепер «нова еліта» вирішила таким чином вже відверто й офіційно, без зайвих ідеологічних маскувань перетворити на рабів українських. Найпрогресивнішою ідеєю для цих скоробагатьків була, звичайно, думка про те, що гроші не пахнуть, хоча нюхати гроші вони ой як любили.
Як же Славкові було пробитися до загальнонародного добра, котре тепер перейшло до приватних рук колишніх секретарів парткомів і голів усіляких рад. У власності ж сім'ї Пузиків на той час була лише старенька хата, декілька голів домашньої скотини та купа реманенту – і це все, на що можна було розраховувати Славкові в нових умовах: весь накопичений комсомольсько-активістський капітал тепер став звичайним непотребом, як зрештою й російська мова, адже державною в Україні, як і належить, була проголошена мова українська, котру Славко теж знав добре, але яка від цього знання, як і від будь-якого знання взагалі, користь була тепер, Славко не знав.
А все змінювалося з такою калейдоскопічною швидкістю, що у вихорі цього калейдоскопу змін взагалі неможливо було вихопити й усвідомити хоч якийсь зміст і сенс новостворюваних часом суспільних відносин, як і нових понять, які з'являлися на означення цих нових відносин. Хоча деяка усталеність у свідомості народу щодо ціннісних відносин в суспільній ієрархії все ж потроху наставала. От, наприклад, самими найпопулярнішими професіями для молоді дуже скоро стали серед хлопців бандити і банкіри, що власне було однією професією, оскільки видатні перші ставали другими, а найвидатніші з перших і других ставали депутатами; серед дівчат же найбільшою популярністю стали користуватись професії моделі й проститутки, що власне теж було однією професією, оскільки перші й другі нагадували сполучені посудини, вміст яких безладно перетікав з однієї в іншу, а найвидатніші з перших і других ставали секретарками бандитів і банкірів. А все це разом і було «вершками» тогочасного українського перехідного суспільства, а з цих «вершків» ще рекрутувалися всілякі «зірки», які здебільшого бігали в телевізорі з мікрофонами і демонстрували під музику еротичні принади свого молодого красивого тіла.