Мільйонна могила

Взимку на Василя прийшов у школу учень також Василь. Він усівся на своє місце біля уже жарко натопленої грубки. Поклав голову на руки. Щось забулькотіло в нього в горлі. Він пару раз бекнув і зафонтанував. Добряче стругонув, бо дорослі умовляли гарно закусити кожну випиту чарку. Їм навіть на думку не спадало що не отравлений організм навіть при багатій їжі, великій кількості закуски не сприймає багато алкоголю. Вони думали лише про похмілля, а тут вагомий повід, у Васильовича син Василь та ще й Бог дав свято дав Василя. Вася вискочив надвір вхопити свіжого повітря.

У класі різко запахло. Хто приходив, шпурляв сумку з книгами та інші шкільні речі на парту і поспішав у коридор.

Появився Василів товариш товстий розовощокий Петро.

– А я урок не дочитав, – сварливо викрикнув він. – А тут ця вонь не дає.

– Ти завше починаєш і не кінчаєш. – Захіхікали в коридорі.

На очі йому потрапила Марічка.

– Прибери – приступив Петро до дівчини, – твоя мати прибиральниця, ти маєш винести.

– Не буду, він нагидив, то нехай прибирає своє добро.

– Прибери, сказав тобі! – Та хвать дівчину за косу.

Танас саме обмітав ноги від снігу на ганку. Почуте його розізлило. Кілька стрибків, і він вхопив Петра за шиворіт. Друга рука взяла за штани. Танас заніс Петра в клас, поставив біля калюжі і запитав:

– Прибереш чи я тобою витру? Твій товариш нагидив, ти маєш швиденько вимити, щоб йому менше попало.

З тих пір Марічка вдячно частіше ніж завжди позирала на хлопця. Помітила мускули навіть на обличчі не тільки на тілі. Високий ставний юнак дедалі більше подобався їй. Зникли царевичі й королевичі, їх місце заняв юнак. Подорожуючі благородні рицарі подалися за гори в незвідані краї, як їм і належало.

Затишніше відчувала себе дівчина, коли десь поряд знаходився Танас.

Пізніше спокій огортав дівчину, якщо Танас був хоч у селі. Зате появилась тривога за хлопця, якщо довго його не бачила. Тоді смуток огортав дівоче серце. Зрозуміла дівчина що закохалась, раз тільки він став таким рідним, тільки його вважала своїм.

Тоді Танас уваги не звернув на Марічку, коли ставив на місце нахабного Петра, але звернув увагу на вдячні тернові очі під чорними бровами, які перелякано дивились на нього.

– Не чіпай його, Танасику, хай йому біс. Сама приберу.

Ожив Петро, почувши такі слова, та Танас боляче штовхнув його ногою і спокійно мовив:

– Що обіцяв, те зроблю. Ти ж мене знаєш.

Марічка заховалась за дверима.

– Зовсім як наша мама. – Подумав Танас. – Та вважає, мовляв, батько знає що робить. Так воно і має бути.

Запали хлопцю в душу ті тернини. Кому не гляне в очі Танас, подумає:

– Таки в Марічки кращі.

З роками крім очей звідкілясь взявся гарний дівочий стан і всі інші жіночі принади. Піднялася, відкинулася назад невеличка голівка з довгими товстими косами. Здавалось, то коси відтягують голівку, задирають носика і показують обличчя. Подивіться, люди, яка я вродлива. Безтурботність, красу з гордістю виражало її личко.

Довго не насолоджувався Танас райським життям. Ідеї спрутом оповили людей, висмоктуючи життя. Люди діяли.

Ніби ніхто не бачив Танаса у Марічки, але вечором з’явився знайомий оунівець. Оунівець появився з ночі безшумно неначе примара. Він докладно розпитував про Танасові пригоди, починаючи з передодня початку подорожі на Рівенщену. Знайомий уважно слухав і питав, питав та перепитував. За кожним запитанням тяглася тінь недовіри. Говорили під горою, присівши під стіжком сіна.

Темнота так густо накрила гори, ліс, село, що світло з далеких віконець здавалося плямами.

Чутке Танасове вухо вловило вартового на горі в кущах.

– Скажіть вартовому нехай вдруге на посту не шумить.

– Котрому?

– Тому, котрий на горі в кущах.

Нітрохи не здивувався оунівець, попередили з ким матиме справу.

Танаса також не образив, навіть не здивував явний допит, розумів, йдеться про життя людей, цілої організації. Сліпа довіра іноді згубна.

Поглянувши на людину, вірніше на її подобу під стогом, оунівець подумав:

– Не дарма рекомендували в разі, якщо з Духом буде все гаразд, не виникне ніякої підозри, доручити справу Грицюка саме йому. Провід узнав, що Теля пов’язали. Не відомо як він вирвався. Бачили як помстився. Невідомо, чи розповів він про організацію, якщо розповів, то що саме. Перейменували його на всяк випадок в Духа. Воно й справедливо. Сам з гір, дихає горами, його життя з горами. Ніхто не може представляти гори краще за нього.

Він – дух гір, він виражатиме їх помсту. У цьому парубійкові щось є, коли перша справа така серйозна. Досвідченому і то не всякому по – зубах. Вірно сказано, довіряй своєму. В даному випадку надія на свіже око, якому набагато краще видно.

Трохи помовчали чи під впливом Танасових пригод, чи кожен думаючи про своє. – Знаєте, брате Танасе, у нашому проводі відбувається щось подібне до ваших пригод.

Почалось з вас, тепер я розумію, чи з того, що отруїлися грибами дев’ятеро людей. І це – хлопці, які збирають їх з раннього дитинства, вірніше, як тільки сп’ялися на ноги. Прийшли ми вечором у криївку, провели бесіду, поставили завдання і швиденько назад, хоча й запрошували залишитись. Наша людина, яка була зі мною, відговорила мене затриматись. Через кілька днів перевірили, чому не виконуються наші вказівки. Не було кому розповісти, що саме скоїлось. У перекинутій тарілці знайшли залишки грибів. Дали хлопці залишки грибів собаці, а він не захотів їсти як тільки понюхав. Втекла розумна тварина. Спіймали іншого. Цей також понюхав і не їсть. Прийшлось нагодувати насильно. Менш ніж за годину здох. Що через несвіжість жарених грибів засумнівались, бо знали напевне, грибна отрута не може так швидко подіяти. Доповідають, апостол проходив поблизу, кілометрів за сім. Про криївку він знав, міг зробити крюк кілометрів п’ятнадцять.

Це нас насторожило. Наші працюють роками. Здається всі перевірені ділом. Ще раз таємно пройшлися по всіх, нічого нового не виявили. Правда, є у нас один Грицюк. Що вам про нього сказати? Працює також довгенько при тому добросовісно, навіть не

просто на совість, зверх добросовісно.

Читати літературу любиш? – Після Танасового заперечливого похитування головою, продовжив, – в усякому випадку про Овода з Корчагіним знаєш. Він є і тим, і другим. –На жаль Танас не знав обох в чому чесно признався. – О…е…е…Такий він якийсь праведний, ідейний у нашому ділі, тому кличку отримав – Апостол. Батьки його звідціля, сам він народився і до армії жив в селі в Оренбуржжі. Не захотів служити Сталіну, прийшов до нас. Ось Апостолу не вдається промацати нутрощі, що само собою підозріло. Хотіли через батьків, та війна закинула їх на Далекий Схід чи в Сибір. Туди не поїдеш. Допитувала Апостола наша людина. Вона дійшла висновку, таки жив він у тому селі. Дали Грицюку завдання ліквідувати одного чекіста, то він з усмішкою його пристрелив. Ззаду, у тім’ячко. Той, певне, нічого не відчув. Смерть наступила моментально. Заманили Апостола у пастку. Хотіли наші хлопці переодягнені у вояків Совіцької Армії взяти його на допит. Куди там. Він як звірюга накинувся на них. Зламав одному пальці, другому вивихнув руку, третьому пошкодив ногу, четвертого так трахнув об землю, що й зараз головою не покрутить. Чотири чоловіки не могли спеленати одного, мабуть тому що ми його пожаліли, наказали не покалічити, не те що вбити. Добре що без зброї був, а то наробив би ще більшого лиха. В цей же день прийшов до нас і про все доповів як оце ти. Таке вміння ще більше насторожило нас, але, як вияснилось, за кілька кілометрів бігав до райцентру, аби стати самбістом. Ще тоді він, бачиш, мріяв достойно служити своєму народу, тому просив учити його бойовому самбо. Отакий наш Апостол – мексиканець. Отож, займись ним, Танасе, це – твоє завдання. Він тебе не знає. Прикинься простачком, може що вивідаєш. Тільки будь дуже обережним.

Чи то від втоми, чи від довіри спала напруга, Танас відчував себе розковано, вільно, готовим до подальших дій.

– Так, так, видно міцний горішок Грицюк, – тихо водночас твердо сказав Танас, – та ми його розгриземо, як сказав Петро. – Видно найшла коса на камінь. Тільки каменем буде Танас. – Подумав оунівець і продовжив розповідь про Грицюка.

– Недавно він підстрелив нашого вояка. Отак як оце ми Апостол говорив з нашим зв’язківцем, в кущах заховався наш чоловік. Не хотілося показувати його Апостолу.

– Ти сам прийшов? – Питає Апостол.

– Так, так. – Відказує зв’язківець

Раптом ні з сього, ні з того стрельнув у згусток темноти в кущеві. Попав гад, роздробив кістку. Прийшлось відняти руку. Нам же доповів, що стріляв у звіра чи людину яка підслуховувала. Знову ми пошились в дурні, самі себе звинувачуємо.

– Мені потрібно з ним походити, необхідно поближче до нього придивитися. – Попрохав Танас.

– Влаштуємо – Почулася відповідь. – Завтра вночі підете в наш загін у гори. Звідси півтора десятка кілометрів. Він із завданням, ти ще з одним вояком провідниками. Одного його ми нікуди не пускаємо. Він багато знає, тому ми стараємось залишити його без зв’язку, якщо він з красними. Пильнуй Танасе!

Марічка знову примостилась під боком у Танаса. Ще трохи поблискотіли щастям її очі, потім вона повернулась на бік, обнявши Танаса, і в його обіймах заснула.

Згодом, коли впаде роса на трави, візьме Танас її на руки, щоб бува не замочила ніг і віднесе до хати. А вона розморена сном щасливо посміхнеться, відчувши блаженний затишок. Що ще потрібно людині!

Танас не спав. По – перше, на білий світ не показувався цілий день. Мав час виспатися. Лежав, дрімав ночами ось уже неділю. По – друге, уже зараз мозок працював над завданням. Стріляє на звук.

Так влучати треба вміти. У нього Танаса на таке вміння пішли роки.

Почалося все з розповіді вуйка Гаврила.

– Йо й, йой, як влучно там мисливці стріляють. – Розповідав він. – Ви тільки уявіть собі, що на вершині кедра, а він нітрохи не нижчий смереки, бігає білочка, цокоче, клопочеться, відшукує шишки з добірним насінням. А тут мисливець зі спеціально натасканою собакою. Пес чує звірка, гавкає, спинається на стовбур дерева, де білка господарює. Чудо природи відчуває себе в безпеці, але цікавить його хто там внизу будить лісову тишу. Білка визирає з – за стовбура чи товстої гілки. Лясне постріл

яснеР?острілЌ

Куля з дрібнокаліберного ствола обов’язково попаде в район ока. Так уміють стріляти всі мисливці. Міша один на всю округу влучав на слух. Десь в кущах шелесне кабан. Міша з японського карабіна бабах, звіра поранено, а до підранка собака приведе.

Танас уважно слухав і думав: – Чим я гірший того Міші, він не пам’ятає, коли вперше вистрелив чи став на лижі, бо малим був. Я також не старий. Немає карабіна чи дрібнокаліберки, зате є наган і кільканадцять ящиків набоїв. Дідо ще в Громадянську війну десь доп'яв. Дарма що деякі з набоїв не стріляють. Їх просушити тай можна повторно заряжати. Батько тільки радів з Танасової задумки влаштувати в печері тир: мужчина росте, продовжувач козацького роду, якому буде не страшним жоден сусід будь то прибалт зарозумілий поляк, угорець, москаль чи турок. Мати з її життєдайним початком трохи незадоволено побурчала тай перестала. Руйнація перемогла творення.

Танас взявся у вільний час облаштовувати тир. Стріляти по мішенях не було необхідності. Карта і так пробивалась у п’яти місцях, чотири по вуглах, п’яте посередині. Коли почув Гаврилову розповідь, перехотілося діставати нову колоду, взявся вчитись стріляти не звук. Відповідно облаштував тир. З молодих смерічок зробив П – подібну невисоку споруду. Кінці стійок вкопав глибоко у жорств’яну підлогу печери. Посередині споруди прикріпив бляшану поличку. Через верх споруди перекинув товсту нитку з прив’язаним камінцем на кінці. Другий кінець нитки протягнув та прип’яв до колика на виході з печери. Варто було натиснути ногою нитку, як вона піднімала камінець. Відпустив її, камінець падає на бляшану поличку, гримить.

Тільки перший раз почуєш напрямок виникнення звуку, потім його спотворить відлуння.

– Звук то є, а як в нього влучити? – Думає хлопець.

Та ще й батьки прийшли подивитись, чи не покалічиться бува.

– Хіба таке можливо, стріляти по тарахтінню – попадати в камінчик? – Питала, сумнівалась мати. За що батько назвав її Хомою Невіруючим. Батько дав кілька порад. Мати переконалась, що сам себе ніяк не підстрелиш, така біда може статися, коли стрільців багато. Батько додав:

– Щоб я тут нікого не бачив, навіть братів, інакше заберу нагана, стрілятимеш з рогатки. Зі зброєю не жартуй. З цього нагана, певне, також не одного вбито.

Батьки дали остаточний дозвіл, обнявшись, пішли додому.

Танас сам на сам залишився з своєрідною мішенню. Спочатку нічого не получалося як не старався Танас. Уже й кинути готов був, та не дав сміх вуйка Гаврила. Він любив повторювати:

– Молодець проти овець, проти баранця сам як вівця. Чув на вулиці всіх б’єш, а ти себе зумій перемогти. У цьому вся загвіздка. Побореш себе – перемагатимеш таких як сам. Вони десь на світі є, мало але є. Та й взагалі, люба справа вимагає мозолів чи на руках, чи на ногах, чи навіть на сідниці. Твій мозоль на пальці. Коли натреш перший мозоль, тоді можеш кидати, якщо нічого не получається. Та я впевнений, тебе чекає неабиякий успіх. Танас затикав вуха ватою, закривав очі брилем, годинами стріляв. Мозоль на пальці ну ніяк не появлявся.

Уже й удосконалив мішень. За каменем припасував ще одну смужку бляхи, щоб знати, куди попадають кулі. Нарешті вийшло. Подивився на смугу, а в ній дві пробоїни зовсім поряд з камінцем. Дві маленькі дірки перетворилися у величезне щастя, в гордість собою. Затримався того вечора в печері, ще стріляв, дуже хотілося влучити, та нічого не виходило. Зате ‘ молоко ‘ його більше не засмучувало. Коли вернувся додому, сів вечеряти, губи так і норовили поповзти до вух. Мати довідалась в чім річ, скрушно похитала головою:

– Раденький що дурненький, рано чи пізно прийдеться стріляти в людину.

– Не буду. – вперто заперечив Танас.

З тих пір на довше затримувався Танас у печері. Щось манило його туди. Дома дозволяли, особливо восени, коли вечори довгі, смеркає рано. Є коли уроки приготувати і в печеру збігати. Танас давно змінив нитки на сукані з клоччя тоненькі мотузки. Через деякий час виготовив ще дві мішені, бо на каменях часто рвалися мотузки. Два роки майже щоденно гримало в печері. Тепер Танас збирав валуни завбільшки з людську голову, кулі трощили їх. Кілька влучних пострілів, камінь припертий до стінки печери дробився на куски. Все рідше і рідше стрілець не влучав. Прийшов час, коли всі кулі лягали в ціль.

Батько влаштував справжній екзамен. Він сам ставав на мотузки, відіславши сина в сторону. Тепер Танас не знав, яка з мішеней подасть звук. Але результат – той самий, камені потрощено. Був би тренувався ще, та на превеликий жаль набої кінчалися.

– А як же навчився стріляти той Апостол? Мабуть його в школі КДБ в спеціально обладнаному тирі добре підготовлені інструктори навчали, тому на уміння стріляти на звук йому не прийшлось тратити більше двох років. – Подумав.

– Ідіть за вуйком Тодором слід в слід. – На початку походу попрохав Танас. – Мені наказано прикривати вас ззаду. З тилу найчастіше нападають, якщо це – не засідка.

Перед Танасом крокувала міцно збита людина років тридцяти а то й молодша. Місяць викотився на небо ще тоді, коли рушили в дорогу. Тепер він піднявся по хмаринах неначе по східцях вище. Місячні промені не пробивали листяне шатро, та стежинка, якщо вона була, виднілася. Поблискували калюжі. Апостол їх обходив або переступав.

– Як можна навчитись так ходити? – подумав Танас. – У мене чоботи в болоті, воно мабуть і на спині, ба, навіть на крисах капелюха. А цей крокує як заведений. Мої ноги відчувають, що більша частина дороги пройдена. У нього сил має бути вдосталь, бо рівно дихає, не засапався як Тодор. Апостол крокує собі ніби пританцьовує.

Зупинились, порадились.

– Хутір обійдемо верхньою стежкою, щоб собака не гвалтував. – Настояв Танас. На розвилці притримав бійця. Апостол сам вибрав потрібну стежку.

– Певне, вивчив цю місцевість по карті. Він же тут не бував. – Знову примітив Танас.

Дальше стежина зміїлась по поляні порослій травою. Апостол пішов поряд з Танасом. У тому місці, де стежина пірнала у кущі, Апостол підсковзнувся, гупнув о землю ногою, зламав галузку але втримався на ногах. В долині загавкав собака і затих.

Танас доповідав, коли добралися до місця:

– Маємо результати. Цей чоловік уміє по лісу ходити.

Я старався і то три рази під ногами хруснуло. Апостол лише двічі подав знак, що він іде. То я ж з дитинства вчився ходити по лісу безшумно, а він – степовик. Міська людина за раз відмахала таку відстань по наших горах з такою швидкістю, що у мене самого не раз спирало дух, йому хоч би що. Не задихається, не потіє. Сам неначе випадково пощупав. Без тренування та ще й у хорошого спеца так не ходять.

– Все це – побічне, ще не – доказ. – Заперечив Сокіл. – Можеш говорити сміло, я його відправив в інший загін. Ніхто не почує.

– Майте терпіння вислухати до кінця. Певне, будуть і докази. Ідемо біля лісового броду, обходимо Орчиків хутір верхньою стежкою. Отут наш Апостол почав слідити. На поляні наступив на кротовину, зламав гілку та так гупнув, що на хуторі загавкав пес. Той собака комусь сказав, що по верхній стежці пройшли. Гадаю, завтра вранці хтось відшукуватиме знайомі сліди.

А ви, брате Танасе, правду говорили вчора. Не хтілося та й нагайної потреби не було тебе будити, тому ви не знаєте останьої новини. Таку розумну до того ж молоду голову як ваша потрібно по можливості берегти і гарно доглядати. Встигли ми до ранку до тієї поляни. Сидимо в кущах, чекаємо. Десь аж перед обідом привела пані Стася на поляну прогулюватись здоровенного вірного пса, хоча він вночі не на прив’язі. Сама любується краєвидами. Пояснила_ що заради них прийшла на поляну. І правда, краса там така, що можна повірити. Не її слова, ні, гори переконують.

– Хто така? – запитав Танас.

– Аж з Польщі, втекла від німців до далеких родичів, які її ніколи не бачили тільки чули, що така є. Недавно появилась на хуторі.

– Брехня. – Різко заперечив Танас. – То є робота НКВС.

Звичайно. Вона уже призналась, хоча прийшлось накидати петельку, зробити з неї відбивну. Коли обробляли її солоним буком, розговорювали, все кричала:

– Що ви робите! Я ж жінка.

– Я пояснив, що ворогів не ділять на чоловіків та жінок. В постелі – інша справа. Ох і гарна ж стерва, пся крев. За інших умов сам не погребував би, а так прийшлось презентувати воякам, самому спостерігати збоку. Після десятого, при погрозі знайти ще не один десяток, відчула себе слабкою жінкою і все правдиво розповіла. Прибула до когось на зв’язок. До нього видно. Він її сам відшукає. Апостола вона не знає, ніколи його не бачила.

Пане Танасе, як ви думаєте, братимемо його зараз чи пізніше?

– Не радив би зараз. Раз він так шумів, то не має зв’язку, шукає його. Орчиків хутір його запасний варіант. Як тільки узнає, що його там чекають, піде на зв’язок. Краще всього прив’язати Апостола до котрогось з бункерів і не випускати, щоб бува лиха не накоїв. Отому безрукому зробіть документи, нехай поїде в Оренбург додому. В Грицюковому селі відшукуватиме фронтового товариша, який спас йому життя. Назад добиратиметься додому зі шпиталю. На папірці не дуже додивлятимуться, найважливіший, найдостовірніший документ – ампутована рука.

Поки однорукий добирався в степи Оренбуржжя, Грицюк старанно вів слідства. Подавали йому в бункер то німецьких вивідувачів, то своїх, то власівців.

Він їх як капусту шаткував, солив, як потрібно підсмажував. В іншому бункері вів допити Танас, тільки до нього потрапляли в основному комуністи, активісти, свої зрадники, які як криси тонучий корабель почали покидати організацію. Танас також робив з них відбивні, трішечки підсмажував, коли виникала необхідність. Іноді підігрівав охололі чи недостатньо просмажені тіла – котлети, тому що частенько мозком допитуваних оволодівали маячні ідеї, тоді бренні мовчазні тіла зазнавали невимовних тортур. Всеодно допитувані робили зізнання.

Вернувся інвалід і доповів, мовляв, їздилось добре. Так можна кататись. Назад добирався товарним потягом. Зглянувся якийсь тричі поранений солдат, закрив у вагон з військовим вантажем у теплушці, випустив аж у Києві. Група з трьох осіб уважно слухала його. Сивовусий чоловік зі стомленими очима попрохав:

– Ближче до справи.

– Так, Грицюк жив у тому селі, робив, вірніше підробляв, водовозом. Потім, розповідають сусіди, коли закінчив школу, поступив десь в Україні до військового училища. Батьки зразу ж поїхали за ним. Коли він їх забирав носив форму курсанта артилериста. Описали нашого Грицюка. Більше ніколи Грицюки не появлялись в селі. Про молодого говорили – відчайдух, розумний добіса та здібний.

Перевели Грицюка в Танасів бункер, мовляв, там будеш продовжувати роботу. Тільки но він відкрив двері до кімнати допитів, як супроводжувач вдарив його прикладом по голові.

– Швидше в’яжіть його, пане Танасе, поки не отямився, інакше прийдеться пристрелити як прийде до тями і підніметься. Я його знаю, побував у нього в руках. Він таке може, що нам і не снилося. Голою рукою може вбити людину, я не кажу вже про ногу.

– Танас перевернув його на спину, зв’язав руки парашутним стропом, заходився біля ніг. Хоча Танас був у собі впевнений та не самовпевнений. Любу науку поважав з дитинства. Зараз питав себе:

– Як можна досягти таких фантастичних результатів? Один проти чотирьох. Все таки хлопаки здорові. Вони ж чекали опору.

Сам собі подумки відповів:

– В школі Грицюка школили холодні висококваліфіковані спеціалісти, не те що його Танаса вуйко Гаврило та батьки з їх добротою. Перед тими інструкторами стояли не люди, а матеріал для виліплювання вбивці та ще й матеріал найвищого гатунку. Мене ж не того вчили. Якщо меніподібний хоче стати достойною людиною, то мусить любити ліс, гори, кожну пташину чи звірину, кожну билинку.В ту ж мить Танас отримав підтвердження своїм роздумам. Удар ногами в груди Танаса лежачим на спині Грицюком нанесено з такою силою, що Танас відлетів до стіни, вдарився об неї спочатку спиною потім головою. Удару вистачило, аби тіло мішком сповзло додолу.

Супроводжувач чекав таких подій. Він миттєво хряпнув Грицюка прикладом. Обережно, весь напружений, готовий вистрелити в любу мить супроводжувач підійшов ближче, обходячи зв’язані ноги. Щось йому не сподобалось чи може згадав стару образу, ще одним ударом пикладу звернув Грицюку щелепу. Потім посадив пійманого на стілець прикріплений до землі і пришворкував Грицюка до нього. Звичними рухами обшукав прив’язаного та не знайшов нічого.

– А, – здогадався, – якби я міг так бити, то не потрібні ні ніж, ні пістолет, ворог їх має.

Танас очумався, тільки не від удару об стінку, а від сичання судді

– Ви що над нами знущаєтесь? – Запитала вона.

Танас помітив, таки нечистий сидить в ній. Хоча й роги не стирчать, зате обличчя перекосилось, хоча ікла не видніються, слина бризнула, губи під фарбою посиніли.

Це було видно навіть під товстим шаром помади, бо жінка намалювала губи тоншими ніж мала від природи.

– Що, прошу?

– Запитання вчорашнє. Розкажіть як ви вели допит, як добивалися зізнання?

– Просто, дуже просто. Важче установити, чи знає людина відповідь на запитання. Люди різні бувають. Ось Грицюк витримав три стадії допиту, а на четвертій все розповів. Була б моя воля, я б його відпустив, нагородив би та ще й у чині підвищив би.

– Не розсусолюйте, відповідайте на запитання. Як ви добивались зізнань?

– Я уже казав, дуже просто. На очах у допитуваного береш кусок парашутної стропи, на обох кінцях зав’язуєш по петельці. Якщо допитуваний хитрує чи опирається не хоче зізнаватися, накидаєш мотузку на шию, всовуєш в петельки паличку, прокручуєш її. Полізли очі з орбіт – перестаєш крутити. Слабка людина лякається смерті, після першого ж ковтка повітря зізнається.

– Ви мали від цієї процедури задоволення?

– Перший раз аж затошнило, руки ослабли настільки, що цурочку покрутити не міг.

Виручив покійний Гриб. Він довів допит до успішного кінця. Після закінчення розповів, що у нього також є земля і ліс. Ось такі, вказав на допитуваного, хочуть прибрати їх до рук. Так що давити цих виродків потрібно, щоб не цапали чуже. Згодом привик, дивився на них як гробар на мерця, коли обмірює його.

Грицюк волів легенько померти, щоб його таємниці зникли разом з ним, та я не дав. На другий день приступили до іншої форми допиту. На спині зрізали шкіру – мовчить.

Посолили, також мовчить. Прийшлось випікати на грудях п’ятикутні зорі. Він часто втрачав свідомість, але всеодно мовчить як той бандерівець. Тільки тому випікали тризуб на грудях. Через деякий час, коли рани почали заживати, використали ще один метод, про який мені розповідав той з підвалу. Його ще в сімнадцятому використовували ваші.