Мільйонна могила

– Що ти пропонуєш? – Просичав Штеф’юк. – Може відібрати консерви, бо їсти хочеться аж в животі бурчить.

– Та ні, – заперечив Танас. – Тут є інша стежка, коротша через лоб. Трудніша, Мойша може осилив би її, а дитині та жінці снаги не вистачить. Якщо підемо навпростець, то чекатимемо їх біля схованки.

– Веди, – наказав Штеф’юк, здивовано глянувши на хлопця, подумав, – знову я тебе недооцінив.

Чіпляючись за кущі, вилазячи на дерева, скоро четвірка досягла мети, заховалась у кущах напроти схованки. Через деякий час появився Мойша. Він сам просковзнув у лаз, випорожнив рюкзаки, виліз з отвору, опустив плиту і прикрив її хмизом. Троє про щось пошептались, рушили струмком вниз.

– Стій! – Гукнув Штеф’юк. Сім’я кинулась врозтіч. Мойша чомусь подерся на схил яру по якім нісся струмок, жінка покотилася вниз струмком, тільки син стрибнув у кущі. Відлуння пострілів довго перекочувалось в горах. Мойша скотився назад у струмок. Його дружина перекрила течію кроків на десять нижче.

Струмку байдуже. Здавалось завдяки перешкоді він набрався сил і маленьким водоспадом, перестрибуючи трупа, ніби полощучи косу, побіг собі в долину. Ніхто не звертав на нього уваги. Струмку всеодно Немало кібчиків терзали свої жертви на його берегах. Напившись крові вони летіли геть. Тепер люди робили свою чорну справу. Танас почув своїм гострим слухом якийсь звук по той бік яру в кущах, де сховався Мойшів син. Він узяв гвинтівку у бійця.

– Тихо будь! – Прошепотів.

По ту сторону тріснула гілка, по цю в ту ж мить гримнув постріл. Танас віддав зброю, знеможено опустився на глицю.

– Може не попав. – Весь час крутилась думка в голові. – Хоча б не вцілив. Здавалось пройшла вічність. Вернувся боєць.

– Ну і стріляєте ви пане Телю! Тут темно, а там кінця руки не видно. Ледь налапав хлопака.

Танас в такт думок похитував головою.

– Так, так. Не думав і не гадав я почати боротьбу з убивства безневинної дитини Таки праві були Гаврило з матір’ю. Таки стріляв у людину, убив не москаля, не німця, а свого земляка та ще й дитину. Такого не простять ні Бог, ні люди: чи то будуть сельчани, чи більшовики, чи німці. Нема мені прощення. Та й свої вояки дивитимуться на мене як на звіра, як на холоднокровного убивцю.

Поки Танас роздумував, Штеф’юк спустився в ярок, оглянув жінку, стрельнув у голову Мойші.

– О, як звірі, – подумав Танас, – господаря розтерзали аби заволодіти його норою. Да, боротьба робить з людини звіра.

Підсудний дід Танас спокійно сидів на лавці між двома охоронцями, думав про щось своє. Певне, пригадував, як розширили криївку, зробили запасний вихід аж в ярку десь за півсотні метрів. Замаскували його так, що необізнаній людині ніяк не знайти.

– Ви працювали слідчим у СБ. Розкажіть, як ви добивалися зізнання? Якими методами? – Запитала суддя.

Дід байдужо дивився на неї неначе на неживий предмет Він чув запитання до себе, але про що мовилось не дослухався.

– Що, прошу? – Перепитав він.

Прийшлось судді повторити запитання.

– Так, так. Приходилось декого допитувати. Що до методів, то я навчився у ваших же.

– Не займайтесь агітацією, – просичала суддя, інакше позбавимо слова. Старий не звернув аніякогісінької уваги на її зауваження.

– Раз спіймали мане, певне, щоб підучити, бо молодий був, недосвідчений. Тоді мені довели, показали, як потрібно вести себе з ворогом. Зробив я собі висновок, його ж методами.

– Говоріть по – ділу.

– Сьогодні не можу. Старий став, стомився. Підупав на силі та ще й на цій лавочці насидівся. Не зручно, у неї навіть спинки немає.

Суддя об’явила перерву. Нове засідання почнеться завтра об одинадцятій.

Спішити нікуди, процес може продовжити навіть суддева дочка теперішня студентка юрфаку, аби підсудний залишився жив.

Районне містечко славилось табором для дорослих., хоча він знаходився за кілька кілометрів від міста. Тюрма також могла б вважатися емблемою містечка, бо спершу побудували її, потім тюрмі на потребу виросло селище. Селище переросло в місто. Воно розширювалось. Тюрма також розвивалась та удосконалювалась. Місто, певне, не могло існувати без такого закладу, тому невпинно насувалось на тюрму, обнімало її. Скоро в’язниця стане визначною пам’яткою центру міста. У в’язниці тримали тільки довгостроковиків. Дідові Танасові до кінця суду виділили одиночку, як особливо небезпечному злочинцеві в якого руки по лікоть в крові, на чиїй совісті не один десяток смертей.

Ще під час попереднього слідства наслухався Танас легенд про втечу з цього обов’язкового атрибуту людського суспільства. Чого тільки не придумає людина в скрутну годину, тим більше якщо її загрожує смерть. Ну, прямо таки геніальні думки приходять її в голову, хоча суспільство таку творчість не схвалює, навпаки засуджує. Скажімо ось таке, як розповідав, можна сказати, постійний клієнт, бо досвіду в нього вистачає. Він неодноразово побував у подібних закладах.

Тюрма – завжди велике господарство. Воно ніяк не може обійтись без електроенергії. Лампочки Ілліча повинні світитися всю ніч. Провели струм до нового виробничого приміщення з волі над огорожею, якою обносять подібні заклади. Так вважали дешевше, ще й премію за економію отримали. Цех почав працювати. Зразу ж на другий день після другої зміни недорахувались одного в’язня.Обшарили все приміщення – немає. Як у воду канув. Тільки весною знайшли за територією під електростовпом кілька пар старих калош. Стало ясно, куди ділися недораховані в’язні. Три місяці подихав перший в’язень волею. Вернули назад на ті самі нари, лінію забрали разом зі стовпами, пустили кабелі по – під землею. На цей раз отримали преміальні за терміново виконану роботу.

Танас не думав тікати, навіщо і куди? Поки Союз, його ідеали не здійснені, а за кордоном потрібні двадцятилітні хлопці. Залишилось Танасові тільки минуле, тому дід лежав на відкидній койці з закритими очима, та не спав.

– Може то Бог покарав за Мойшового сина. – Думав він. – Перед ним пора звітуватись, тому що, дяка Всевишньому, дав по світу погуляти, так довго ряст топтати. Хлопця жаль, його батьків жаль, інших ні. Вони хотіли мене вбити, мій край під себе підтоптати, а я їх давив як клопів вонючих. Такий час був. Якби бажання, то ще зараз поклав би своїх конвоїрів як отих у війну підчас першого арешту.

Згадував, смакував.

Хижак, названий війною, перестрибнув Карпати, терзав свої жертви не лише десь на сході. Совіцьку армію били німецькі війська, тому організація ще жила, правда, найактивніших її членів відловлювали чи відстрілювали. Загинув під Станіславом Осип’юк. Мав загинути під Лембергом і Танас разом з одним із керівників проводу, та пішов на зв’язок на Рівненщину. А то поліг би, хоча стріляє влучно. Толку з того, що поклав би біля себе кількох ворогів. Ті також мають зброю і вміють стріляти, не п’ятий то десятий влучив би, бо було їх там кілька десятків, цілий немалий загін.

Хоча і так зловили Танаса.

Яким би міцним не був чоловік, всеодно йому їсти, пити і спати потрібно. Уже на Рівненщині добрався до тільки йому відомого хутора, поїв, запив узваром із сухофруктів, і зборов його сон.

Та не звіриний, коли спиш і чуєш як миша шкребеться, а мертвецьецкий. Проснувся спеленаним мотузками неначе немовля пелюшками та ще й прив’язаним до одвірка. Невдовзі появились троє молодих мускулястих мужчин, які професійно зв’язали руки за спиною.

– Ці досвідчені. – Подумав Танас. – двоє ідуть позаду недосяжними для ноги, боляче підштовхуючи. Б’ють прямо по печінці, минаючи ребра.

З таким конвоєм доставили Танаса до давно сформованого партизанського загону. Загону не загону, групи, яка тихесенько сиділа в німецькому тилу, переправляючи кого потрібно через лінію фронту.

Отож Танаса з ще декількома чоловіками серед ночі літаком доправили в далеке від лінії фронту місто. З літовища доставили у двір між двох будинків. Як пізніше узнає Танас, один слугував в’язницею для затриманих, другий для допитів. У дворі ходив вартовий.

Зразу ж повели Танаса на допит. Зв’язали ноги, поклали ниць на лавку, всього пристебнули до лавки спеціально припасованими поясами. Руки пришворкували до прикованих до підлоги ніжок. Танас вирішив на перших порах мовчати, не опиратись.

Всеодно виявили якусь непокору. Не питаючи й слова, почали молотити гумовими кийками. Танас не кричав, не стогнав, хоча оголена спина загорілась. Кати взялися за куски тросу виплетеного у вигляді ціпка. Чотири удари, чотири рваних рани. Танас всеодно мовчав. Слідчий мовчав, тільки пильно придивлявся, намагаючись визначити, який вид катування найбільш дійовий, чого катований найбільше боїться. Вдарили кілька разів по п’ятах від чого нестерпно заболіло в голові. Слідчий не дозволив більше бити, а то катований може помішатись, що не дасть дістати відповіді на запитання.

– Зізнавайся, ти бандерівець? – Нарешті запитав слідчий.

Танас мовчав.

– Альошо, посоли і нехай відпочиває. Попереду ще багато розмов. – Позіхаючи мовив слідчий.

Альоша з кривою посмішкою густо посипав рани сіллю і Танаса відволокли в сусідній будинок в підвал до такого як він сам бандерівця.

Той другий, інтелігентного виду чоловік років тридцяти п’яти, оглянув Танасову спину і з сумом тихо мовив:

– Зламають в кінці кінців тебе, юначе. Маєш лише попередню обробку. Дали тільки знати, як воно болить.

Він як про щось буденне спокійним рівним голосом розповів про тутешні методи заставити признатись в тому, чого і в помислах не мав не те що не робив.

Ще не такі тут наговорювали не тільки на знайомих, друзів, рідних, але й на самого себе, чим підписували їм і собі смертельний вирок. Мені прийдеться витримати третій найголовніший метод допиту. Через сіль, ломку пальців у дверях, вогонь я уже пройшов.

Ранком за Танасом прийшли ті само двоє що вчора катували.

– Ану, вуйку, пішли. Крок вліво, крок вправо – битий будеш.

Один пройшов попереду Танаса, другий позаду. Піднімались по східцях таким же порядком. В будинку для допитів конвоїри стали по боках. Біля дверей в кінці коридору біля кімнати для допитів безпечно проходжувався внутрішній вартовий. Він звернувся до супроводу:

– До Сомова? Його ще немає. Не заздрю я цьому хлопцеві. Від Сомова допитувані не йдуть, їх волочуть. Він відвернувся від полоненого неначе від трупа.

Трійка приблизилась до вартового. Танас неначе зробив великий крок, вдарив ногою вартового в поперек. Той, здавалось, відірвався від підлоги, врізався обличчям у стіну, падаючи розбив шибку. Миттєво Танасові руки – лещата обняли конвоїрів за голови. Майже непомітний порух. Голова нижчого конвоїра зблиснувши лисиною повернулась вліво, одночасний ривок правицею і кашкет із зорею глянув вправо. Танас спорожнив кобури конвоїрів. Зняв пістолети із запобіжників, підбіг до вхідних дверей, приклав вухо до них.

Зовнішній вартовий віддав честь придирливому капітану Діденку, отримав зауваження що до затяжки пояса, що полегшило втечу Танасові та вбило капітана. Офіцер гаркнув залізною хвірткою, вартовий пішов подивитися, що то за шум в коридорі слідчого ізолятора, до якого заборонялось не тільки заходити, але й зазирати.

– Певне, хлопці не витримали і відводять душу ще в коридорі, чухають, розминаючись, кулаки. – Подумав вартовий.

Тільки но він просунув голову у привідкриті двері, як Танас хряпнув його руків’ям пістолета по кокарді. Капітан завжди шукав навіть боковим зором якісь неполадки, цього разу помітив щось неладне біля дверей. Неначе ноги мелькнули. Продовжуючи шукати очима вартового, капітан помітив, що з дверей вискочив зарослий чолов’яга. Не встиг він доторкнутися до кобури, як вдарило в груди. Світ закрутився і згас. Кілька стрибків заховали Танаса за рогом будинку.

Підполковник Бабій лютував.

– Вам ловити приморених вошей. Не те що зі шпигунами, з блохами не справитесь! – Вичитував він.

– Багато смертей бачив. – Оправдувався Сомов, – сам у цій справі петраю, а щоб скручували голови неначе курчатам та й ще таким орлам, такого ще не приходилось бачити. Це, певне, закордонний вишкіл. Гляньте що натворив! Вдарив у спину – хребта поламав, у голову – мозки перемішались, стрельнув з такої відстані і влучив, при тому стріляв на бігу. Снайпер. Славний бандит хоча й молодий.

На що Бабій тільки буркнув:

– Нічого, рано чи пізно він буде тут. – Уже чітким голосом скомандував. – За роботу. Такого не спіймаєте. Нічого даремно сили тратити. Після відповідної підготовки сплануємо операцію по його затриманню. Капітану Щербакову залишитись!

Офіцер перестав складати папери в теку., приготувався записувати.

– Не для запису. – Гаркнув Бабій. – На явку не повідомляти.

– То її знешкодять, скоріше всього уб’ють.

– Нехай, Хуторянка працювала не за ідею. Отримані гроші відробила. Вона – відпрацьований матеріал. В іншому місці працювати вона не здатна. Безпека – то її власна справа. Не думається, що йдучи на такий небезпечний заробіток, Хуторянка не подбала про безпеку. Нам, можливо, ще одного бандита спіймає.

Тим часом Танас сидів у розвалинах, чекаючи на одяг. Люди ледачі істоти від природи. Чи то буде прекрасний газон (Обійти його означає зробити пару лишніх кроків ), чи завали всеодно людина старається пройти навпростець. Вона по – варварському знищить красу, або оживить руїни. Танас спостерігав. Пройшла жінка, згодом високий худий чоловік.

– Штани впору, – подумав, – піджак куций. – У нього плечі шириною з мою шию, тай ноги як у багатої китаянки минулих століть. Такий черевик налізе мені хіба що на великий палець. А переодітись потрібно, бо по одежі мене можуть пізнати, опис одежі обов’язково повідомлять кому слід. Ще кількох людей пропустив Танас. Нарешті появився вдалині дебелий старий. Він пірнув у завали, лише голова мелькала іноді над купами битої цегли. За ним на невеличкій відстані поспішала жінка. Старалася не відставати, аби не так боятися. Все таки захист.

Зустрів Танас чоловіка за рогом майже зруйнованого будинку. Хоч місто знаходилося далеко від фронту, але люди придумали літаки, щоб скоротити відстань. Жінка через якісь пару хвилин завернула за ту саму руїну, та не побачила попереду імовірного захисника. Вона набожно перехрестилась і майже побігла дальше.

Танас переодягся. Залишив лише піджак, тому що невідомий був дуже тельбухатий і його одежина легко могла одітися на Танасів піджак. А два піджаки влітку – підозріло.

– Ось іще одна безневинна жертва. – Тупо подумалось Танасові. – Не розрахував, сильно вдарив. Все таки хвилююся.

На сторонні думки часу не вистачало. Під ногами стелилися кілометри небезпечної дороги. Через кілька днів вечором, після переходу умовної лінії фронту, спіймав коня. Тварина ще не здичавіла. Певне привикла до людини, тому далася в руки. Так що Танас рухався круглу добу, вдень ішов пішки, ведучи в поводу коня, вночі дрімав на нім. Ще коли йшов до фронту, кидав до рота кусочки хліба та овочі з чоловікової рогозяної корзини, після фронту хліб закінчився. Виручав підніжний корм.

Нарешті досягли хутора, де Танаса пов’язали. Круком кружляв навколо самотньої садиби, весь час звужуючи кола.

Пильно вдивлявся в довкілля.

– Тут має бути засада, але де ж вона. – Думав. – Спостерігав круглу добу. Засідку не знайшов.

Ще на підході відпустив коня. За скотиною не жалкував, бо користі з неї мало. Танас не впевнений, що більше їхав ніж ішов, скоріше навпаки. Жаль ставало сухоребру конячину, яка під його вагою похитувалась, тому і не їхав верхи. Кінь виручав лише вночі

Тихесенько приблизився серед ночі до тильного вікна хутірської хати, відчинив його. На заваді стали грати. Величезним зусиллям прогнув прути, упершись ногою в один, відтягуючи руками другий. Забряжчали кільця на гратах, та Танас стояв уже на кухні готовий діяти. Стояв довго, непорушно. Навіть обережна мишка почала знову прогризати дірку в підлозі. Прислуховувався і обдумував свої дії. В кімнаті хтось похропував, інший сопів, пахло самогоном.

– Чорти принесли цього бахура на погибель. – Подумав Танас. Він уважно розгледівся навкруг. Помітив лампу на столику, засвітив її від лампадки під образом. На ліжку спали дві жінки. План не підходив. Господиня проснулась, коли Танас зав’язував підняту вверх сорочку господининої подруги. Рука господині ковзнула під подушку. Танас встиг вхопити руку, але постріл прогримів. Куля знайшла жертву. Вона не відчула болю, бо Танас оглушив її сонною, щоб жінка нічого не бачила. Уже непритомною зав’язував сорочку на голові. Якби не постріл, побула б на кухні, от і вся пригода. Танас крутонув руку зі зброєю, долонею другої вдарив господиню в лоба. Голова неприродно відхилилась назад. З рота полилася кров. Якби не бильце ліжка, то голова потягла б все тіло додолу.

Танас витяг зброю з – під подушки, перевірив набої, поставив на запобіжник Все робив механічно, бо голову займала думка:

– А міг би передбачити зброю під подушкою. Всі так роблять, коли лягають спати з нечистою совістю. Знайшла легку смерть, а то я її посолив би, як мене солили. Вона мені дещо розповіла б. Він зі злості змахнув подушки з ліжка.

– Спокійно, Танасе, злість поганий порадник. – Маминими словами заспокоював сам себе. – Он між матрацами щось є, тому що верхній трохи видувся. – Здогадався.

Танас, розв’язав капшучок, висипав вміст на ліжко. Поряд з разками коралового намиста заблищали золоті каблучки з маленькими камінчиками. Танас взяв одну і підніс до лампи. Крива посмішка появилась на його обличчі.

– Та це ж копійчані. – Подумав. Він їх пізнав, бо колись таку самісіньку купував у місті для своєї Марічки. Тоді його добре нагріли. Видали позолочене за золото, а скло за діамант.

Тепер він досвідчений, може відрізнити скло від діаманту. Для певності зламав одну із каблучок, під позолотою справжнісінький метал. Оглянув усі сімнадцять. Жодного справжнього камінчика, одні скельця. Появились веселі вогники в очах, та невеселі думки зароїлись в голові.

– Господи, невже оце добро коштує шістнадцять життів. Тепер ясно, чому не виставлено засідки. Справжні камені осіли в чиїхось кишенях. Хоч не хоч всеодно одержувач попрацював на ворога.

Якби він міг прочитати Бабієві та Моргунові думки, то привидівся б Бабіїв заводчик та Моргунове поле, став з палацом над ним.

Не пояснив Осип’юк, чи не хотів, чи сам не знав, що саме в ім’я цього ведеться боротьба. Просто, прийде новий господар, нехай навіть замаскований під державу. Воля народу, його самостійність – далеке майбутнє, якщо не утопія. Така думка промелькнула в Танасовій голові, та затрималась там недовго, бо погляд упав на два трупи. Вид мертвих людей викликав нове міркування.

– Мабуть закономірність така, поки одного покараєш, гине двоє безневинних. Боже, скільки люду страждає від цих воєн!

Танас пожбурив каблучки у мертве обличчя господині. Подумав, може друга жінка тільки поранена. ЇЇ слід винести. Провів рукою по її обличчю, вона уже захолола. Помітив свічку, взяв її і розрізав навпіл. Запалені половинки прилив на ліжку та в шафи. Ще раз роззирнувся. Сльозами скочувався розтоплений віск зі свічок. В добрий час вони горіли б у згорнутих руках. Танас задув лампу, полив керосин біля свічок, через те саме вікно залишив оселю. У дворі загавкав собака. Потім гавкіт перейшов у жахливе виття.

– Не опечеться, – подумав Танас, – його буда далеко від будівель.

З цією думкою перемахнув хлопець латинки, якими дбайлива господиня обнесла свій огород, і подався до дороги.

Уже далеченько відійшов від хутора, коли позаду затупотів і тихенько призивно заіржав кінь. Він догнав Танаса, перш за все обстежив кишені, нічого там крім криці не знайшов, незадоволено форкнув, відстав на крок. Дві живі істоти рухались по курному пустинному шляху.

Зупинявся Танас, ставав і кінь, пряв вухами, прислухався чи не чигає на них небезпека. Кінь зрідка пофоркував ніби дорікав Танасові:

– Чого ти стараєшся мене покинути. За час подорожі ми здружилися. Кусочок хліба ти ділив навпіл, хоч траву не скубав як я. Овес шморгав ти, хоча кругом гойдалось ціле поле. Я з великим задоволенням брав його з твоїх рук. Не лишай мене! Можливо я потраплю до рук поганої людини. Я тобі вірно служитиму, ми одне одного пестетимо.

І неначе в доказ кінь наближався та старався потертися об Танасове плече чи покласти на нього голову. Невдовзі в тій стороні звідкіля йшов Танас почервоніло небо. Горів хутір.

Хлопець зі своїм товаришем – конем добралися до Танасового села. Танас ще з дитинства втямив значення прислів’я: не знаючи броду, не лізь у воду. Ним і десятками інших прислів'їв керувався все життя, бо що може бути мудрішим, хто може дати ліпшу пораду. Особливо в такий непевний час. Він не пішов до криївки, бо там може чекати засада. Не наближався до свого двору. А якщо там чатує снайпер?

– Гори покриті кучерявим лісом, – думав він, – прихищають не тільки мене, але й ворога. Не один я умію стріляти і слухати ліс. Таємно, здається ніхто не бачив, обійшов село горами., лісом. Постукався у крайню хатину між горами над потічком. Навіть при місяці стало видно, як заблищали Марійчині очі, коли та виглянула у віконце, щоб побачити хто там стукає.

Танас поставив коня у стаєнку. Місячне світло латками падало на стіни та долівку. Тут уже кілька років не припинали коней, тому стаєнку не доглядали. Вона валилася. Гонтовий дах пропускав і світло, і дощ. Танас кинув коневі трави. Далеко в горах завив

вовк. Ледь чутно обізвався другий. Марічка вибігла з хатини і спостерігала щасливими очима за Танасом.

– Спатиму тут, – ніяковіючи сказав хлопець, – боюсь вовки коня роздеруть. Клята війна. Люди не їх, одне одного вбивають не дивлячись на гріх. Хоча важко винищувати, однак ухитряються, бо розум мають. Убивають на воді і під нею, в повітрі і з нього, найчастіше на землі. Повсюди бродить смерть. Здається, дав Бог розум людині тільки для того, щоб вона примудрилась убивати.

Марічку не цікавили високі матерії. Вона кілька разів принесла сіна зі стіжка, кинула його в куток.

– Заходь, Танасе, до хати повечеряєш.

– Ні, спершу винеси яку – небудь батькову одежину. Помиюсь, перевдягнусь. Здається вошей набрався.

– Йой, Танасику, уже давно нічого немає. Дрантиву на голки, шпильки поміняли, дещо жебракам подали, краще ще з матусею продали.

Їв Танас з небаченим апетитом, хоча чарку відсунув.

– Тепер треба мати абсолютно тверезу голову, якщо не хочеш її втратити. – Говорив він, проковтуючи майже не прожовану їжу. Миску картоплі та салат впорав швидко. Зникло пів буханця хліба. З відразою поглянув на узвар із сухофруктів і промимрив:

– Певне, напився його на все життя.

На запитливий погляд дівчини нічого не відповів. Сказав просто:

– Не хочу, дай краще водиці.

Після вечері попрохав:

– А все таки дай мені той плащ, який в сінцях висить. Сама з хати не виходь. Я до потічка, митимусь.

Через віконце Марічка бачила як Танас шкріб голову, мало не вириваючи волосся. Потім він скинув одяг і з остервенінням почав натирати крупним піском тіло. Тер до тих пір, поки тіло загоріле до поясу і біле нижче не стало однаково темним. Склав одежу, накинув плаща, подався до стайні.

Чутко дрімав Танас, по – звіриному. Якби в лісі, то чув би шурхіт падаючого листу, ходу найобережнішого звіра. Відкрились перекошені двері.

Скрип, здавалось, рознісся по всіх горах. Танас вхопився за маузера, чомусь подумав не про небезпеку, а про те що в умілих руках ця зброя дуже грізна, не потрібно й автомата.

Зайшла Марічка. Ласкою юркнула під плаща. Вона гаряче обняла хлопця, горнучись до коханого все міцніше і міцніше.

– Не хочу тебе скривдити.

– Чим, Танасику?

– Мене можуть вбити. Залишишся е… солом’яною вдовою. – Після невеличкої паузи вголос роздумував хлопець. – Е ні, не вийде ні в кого мене вколошкати. Руки короткі. Але рано чи пізно прийдеться втікати в якусь Америку чи Австралію.

– Та я за тобою, Танасику, хоч на край світу!

Дальше стало не до слів, не до роздумів. Лише коли Марічка заснула, блаженно посміхаючись, на Танасові руці, чоловік вдарився у роздуми.

– В інших починається любов зі знайомства з гарною дівчиною з явним наміром покохатися, побратися, бо пора настала. А тут жаль перевернув душу, започаткувавши це велике почуття.

Марійчин батько Юрко – добрий тихий чоловік жив небагато. Він не порав землю, тому що землі не було. З молодих літ ходив на заробітки. Де тільки не носила його заробітчанська доля. На зиму завжди вертався додому до неньки в хатину над потічком. Одного року приїхав не тільки з невеличкою сумою в кишені але й з маленькою красунею. Весною, коли на Чорній Тисі стоїть висока вода, подався на сплав. Проковтнула свавільна річка Юрка, щоб стати ще чорнішою.

Поплакала, потужила красуня, та нічого не вдієш. Прийшов час, родила Марічку, пішла невдовзі працювати в школу прибиральницею. Було багато залицяльників, тому хотілося прекрасного тіла, що саме розцвіло, ті кликали заміж, та не дала лебедина любов. Не кинулась з висоти на скали, вирішила принести себе в жертву, не виходячи заміж та присвятивши життя дочці.