Мігрант

– Добре, – сказав він уривисто. – Усі за мною, в потилицю по одному, бігом руш.

Він махнув рукою Полос-Наду, що стояв на чолі лави, й ковзнув у ледве помітний проміжок між кущами, туди, де ховалася, виявляється, стежка. За ним потягнулась колона, берег почав порожніти; Крокодил озирнувся й побачив човен. Офіцер на кормі дивився на нього.

Це був дуже неприємний момент. Ще можна було змінити рішення. Можна було наплювати на Айру з його погрозами, просто повернутися й піти – чисто, спокійно, і на материку сказати міграційним чиновникам, що передумав складати Пробу. Блідий Тимор-Алк зітхнув крізь зуби: він, зрозумів Крокодил, цієї миті подумав те саме.

Обидва зважилися водночас. Крокодил приєднався до колони й виявився передостаннім; за мить за його спиною засопів Тимор-Алк. Стежка йшла в гору: втоптана тисячами ніг, вона лишалась нерівною, де-не-де ковзкою, і колюче віття силкувалося торкнутись обличчя. Просто перед Крокодилом опинилася обліплена мокрою сорочкою спина підлітка; парубок біг дещо метушливо, забагато працював плечима, і Крокодил подумав, що цей швидко видохнеться.

Він не любив кроси – та й хто їх любить. Проте він ніколи й не боявся довгих дистанцій; дратував мокрий одяг, але до цього можна призвичаїтись. Крокодил розслабився, як міг, налагодив дихання й став думати.

Позаду сопів зеленоволосий. Він метис, виявляється; цікаво, від яких міжрасових шлюбів народжуються такі ось Тимор-Алки. Його тато зелений, як трава? Чи мама? І чому в «гуманному суспільстві» вважають за можливе насміхатись над метисом, називаючи його «блідо-зеленою паростю»? Чи, коли вже ми на дикунському острові, пристойності тут нема, самі інстинкти?

Стежка петляла. Сорочка потроху висихала, а спина, навпаки, мокріла: Крокодил давно не бігав кроси, та й раптова еміграція з Землі здоров'я не додала. Та парубок, що біг попереду, видохся раніше, хоч був молодший і здоровіший на вигляд. «Синки, – подумав Крокодил зловтішно. – Ми ще поглянемо, хто тут перший дістане громадянські права».

Дорога вирівнялась, і бігти стало легше. Кущі розступились, на короткий час показалися виднокіл і край бузкового моря. Потім стежка заглибилася в ліс – густий і вологий, повний пташиного цвірінчання, щебету, свисту. Хмарами носилися прозорі комахи на фіолетових крилах, у густому повітрі стояв низький дзвін. «Ого, – з повагою подумав Крокодил. – І справді, дике місце».

На повороті він кілька разів бачив лаву цілком – попереду й досі біг Айра, так буденно й ощадливо, що сумнівів не лишалося: цей може й день, і два чухрати вперед, не думаючи про воду й харчі. Чорнявий красень Полос-Над м'яко трюхикав слідом, за ним, мало не наступаючи на п'ятки один одному, бігли п'ятеро або шестеро дебелих парубків, потім велика прогалина в лаві – і червонощокий, рано засапаний підліток, який більшу частину сил пускав на те, щоб наздогнати. «Спорттабір, – пригадав Крокодил. – Військові збори. Не думав, що знов доведеться починати все спочатку, але досвід дає перевагу. Пограймо, діти, адже приз того вартий».

Він налаштувався на довгий, утомливий крос, але дорога раптово закінчилася. Спершу пішла вниз, потім із кам'янистої стала м'якою, трав'яною, потім обірвалася на круглій галявині посеред лісового табору. Віддалік виднілися посеред гілля курені, або навіси, або вігвами, куріли три або чотири вогнища, обкладені камінням; Айра зупинився й зачекав, доки підтягнеться колона.

Ні Крокодила, ні Тимор-Алка не пошанували навіть поглядом.

– Увага, це наша база. – 3 того, як Айра говорив, було зрозуміло, що дихання в нього нітрішки не збилось. – Попередня група цілком склала Пробу, сьогодні ввечері посвячення. Важливе питання: хто-небудь хоче пройти випробування без підготовки?

Полос-Над, вочевидь, був готовий до такого викруту і навіть сподівався його. Він одразу виступив наперед і завмер напоготові, один посеред галявини, з високо піднятою рукою. Після нетривкої розгубленості за ним ступили ще троє. Їхні руки простягайся до неба, майже цілком схованого кронами.

Айра вичекав ще секунд п'ять, потім кивнув:

– Добре. Ви, четверо, зі мною. Якщо складете – поїдете додому повними громадянами сьогодні, по півночі, зі старою групою. Якщо ні – залишитесь і будете складати з усіма. Решта: відпочиваємо, шукаємо собі житло та їжу. Щасти!

Він повернувся до всіх спиною, засмаглою й матовою від пилюки, й зник у лісі, тільки гілля хитнулося. Четверо самовпевнених парубків пішли слідом за ним. Стихли їхні кроки, і стало дуже тихо, лише у високості серед крон дзвеніла й солодко булькала пташина. «Вижила, – подумав Крокодил. – Дивно, що стільки пташок ще живуть у лісі, де голодним підліткам загадали самим добувати собі їжу!»

* * *

З'ясувалось, однак, що питання з харчами вирішити просто. За сто метрів від табору виявилася річка – невелика, але повновода. Особливий колір неба надавав річковій поверхні бузкуватого відтінку.

Підлітки – принаймні більшість – знали заздалегідь, чого від них вимагатимуть першого-таки дня. «У них, мабуть, ціла тематична спільнота в мережі, – думав Крокодил. – У якому таборі краще складати, який інструктор «ріже», який ні. Інша річ, що їм не дають змоги обрати табір й інструктора». Хай там як, а Крокодилові не дали: просто призначили час і місце збору.

Ріку знайшли моментально. Біля самого берега було мілко, дно піщане. Дехто зразу роздягнувся догола: ці м'язисті парубки напевно провели отроцтво не на дивані й навіть не за партою, а в місцевому аналогові тренажерної зали. Крокодил усівся на березі осторонь і став спостерігати.

Спритніші хлопці добували молюсків із дна, знаючи справу. Перед очима виникали компанії, швиденько розподілялись нові соціальні ролі, зав'язувалася дружба. У воді, не боячись натовпу, ходила риба – Крокодил зойкнув, уперше побачивши темну спину на тлі світлого піщаного дна. Найдрібніша з рибинок була з метр завдовжки й товста, наче окіст.

Ловити рибу голіруч, та ще й перед малолітками, він поки не був готовий, збирати мушлі, блискаючи голим задом, – теж. Від табору тим часом потягло димком; Крокодил устав, потягнувся і неквапно пішов через ліс до галявини.

Група скромніших підлітків оббирала гриби з цегляно-червоного стовбура – кожний гриб схожий був на окраєць хліба. Крокодил про всяк випадок відломив кусник і собі. Хлопчаки не стали їсти здобич сирою, а віднесли до вогню й, настромивши на гострі патички, взялися смажити над вогнищем. «Ще один ресурс», – подумав Крокодил.

Він потримав свій гриб над багаттям, намагаючись не спалити. Принюхавшись, відкусив шматочок, потримав у роті. Смак був овочевий, віддалено схожий на варену моркву – не делікатес, але з голодухи згодиться. Крокодил, зважившись, проковтнув; перший шматок «дикої» їжі впав у шлунок, і нічого страшного не сталося. «Принаймні битися за їжу в цьому літньому таборі не заведено», – вирішив Крокодил.

З ріки притягай тим часом спійману рибину. Тягай двоє голих парубків, один – за голову, другий – за хвіст, хоча рибина явно не була варта таких зусиль: приголомшена, вочевидь, каменем, вона була цілком байдужа до своєї подальшої долі. Безживну тушку кинули на траву біля вогнища й тільки тепер, обліплені лускою, схаменулися: жодних ножів, нічого, чим можна було б розчинити, випатрати, почистити. Вирішили запекти цілою у глині; Крокодил спостерігав.

З ним ніхто не починав розмову. Він і собі не розмовляв ні з ким. Зелений метис Тимор-Алк, теж геть самотній, підвівшись, обтрусив коліна й пішов у напрямку куренів на краю галявини – він досі був одягнений, сандалії не зняв, руки тримав глибоко в кишенях коротких штанів.

Крокодил подумав і теж пішов подивитися, де тут можна «знайти собі житло».

Усього куренів було три: два старі й один новий, зі свіжим ще листям на даху. «Уже перший дощ, – подумав Крокодил, – заллє такий «поросячий будиночок» за півгодини». Він зазирнув усередину; війнуло вільгістю, землею й потом. Мотузяні гамаки, прикріплені до вкопаних у землю стовпів, висіли в три яруси вздовж стін. Крім гамаків, жодних меблів не було до послуг.

Крокодил спохмурнів. У міграційному «готелі» він мешкав в окремому будинку з зеленою травкою на підлозі, з великими вікнами, зручними меблями й чудово обладнаною вбиральнею. Тут, вочевидячки, за туалет правила вигрібна яма.

Ззовні сновигали, дзижчали й дзвеніли комахи. Тимор-Алк, не виймаючи рук із кишень, стояв перед плетеною стінкою – єдиною стіною місцевої вбиральні. Зовнішній вигляд був саме такий, якого боявся Крокодил – настил із безліччю дір. Та запаху не було. Крокодил чудово знав, який у таких місцях буває запах.

– Не смердить, – сказав він Тимор-Алку.

– Там очисник, – зеленоволосий показав кудись униз. І по короткій мовчанці спитав: – Ти мігрант?

– Так.

– Звідки?

– З Землі.

– А…

Він був вилицюватий, дуже блідий, схожий на розмальовану гіпсову статую. Очі не червоні, як в альбіносів, а карі, з таким же бузковим відтінком, як в інструктора Айри. З очей Крокодил зрозумів, що парубкові дуже самотньо, дуже незатишно тут, що він готується до найгіршого й страшенно радіє, що Крокодил із ним заговорив.

– Ти чув про Землю? – зацікавився Крокодил.

– Тільки те, що з неї бувають мігранти. Не часто.

– А звідки найбільше за все приїжджає мігрантів?

– Раніше багато було з Лоа, – подумавши, сказав Тимор-Алк, – але вони не їздили на Пробу.

– Чому? – спитав Крокодил зацікавлено.

Метис знизав плечима:

– А навіщо? Вони не розрізняють… не мають уявлення про те, повноправний чи залежний. У них у рідній мові слів таких нема, тому вони спершу плутали… плутались.

– Так, – сказав Крокодил. – А тепер мігрантів із Лоа менше?

– Тепер зовсім нема, – зеленоволосий провів по землі ногою в запорошеній сандалії. – їхня планета вибухнула, тільки пилюка лишилась.

– A, – здушено сказав Крокодил. – Тоді зрозуміло, чому вони мігрували.

– Це вони спершу мігрували, розумніші. А потім Лоа перевели в зону лиха, а жителів усіх – до категорії біженців, і стали купами засилати на нові світи, де взагалі нічого нема, лише атмосфера штучна. Навіть ґрунту нема. А на Раа їм закрили договір.

– Закрили договір?

– Ну, перестали приймати на Раа…

«Певно, я теж трохи плутаюся після переустановлення мови, – подумав Крокодил. – Мені досі здається, що я думаю російською, але «любов» і «кров» у цій мові не римують».

– Тобі, виходить, багато траплялося мігрантів? Як у вас на Раа до чужинців ставляться?

Тонкі парубійкові губи ледве напружились. Ніби розмову завернуло на прикру для нього тему.

– Раніше було більше, – сказав він ніби понад силу. – А ставляться по-різному. Як звичайно до людей.

Від вогнів ішли, весело перемовляючись, троє – із явним наміром ощасливити вбиральню. Біла шкіра Тимор-Алка раптом різко порожевіла, він ніяково кивнув Крокодилові й пішов у ліс, мовляв, у терміновій справі.

* * *

Після полудня, коли новоприбула група встигла поїсти, розібрати гамаки, знову зголодніти, сяк-так добути харчів і ще раз поїсти, до табору повернулися підлітки, що вже склали свою Пробу, – колишні володарі табору, нині повноправні громадяни Раа. Усі вони були напівголі, в коротких рваних штанах, схожих на пов'язки на стегнах. Усі трималися надзвичайно бундючно – наче «діди», які вперше вітають свіжаків.

Із розмов, поштивих з одного боку й поблажливих із другого, з'ясувалося, що:

• із тридцяти п'яти претендентів у їхній групі четверо попливли додому завчасу, так і не отримавши статусу;

• у їхній групі був інший інструктор, не Айра;

• сьогодні, коли споночіє, на галявині біля багать відбудеться посвячення, потім святкування, і на світанку нові громадяни відпливуть на материк.

«Старі» притягай з собою величезну, вже оббіловану тушу велетенського звіра – завбільшки з бика, подумав Крокодил із певним занепокоєнням. Звідкись узялися кухонні тесаки й залізні опори для рожна, серед господарчих споруд знайшлася кам'яна піч. Крокодил спостерігав, як «бика» збираються смажити на рожні цілим, і з сумом думав, що, коли так, їсти доведеться наполовину горіле, наполовину сире м'ясо.

Він і досі тримався осторонь. Колектив майже сформувався – стало зрозуміло, хто чий друг, хто лідер, хто веселун, хто ледар. Двоє чужаків – мігрант і метис – тільки підкреслювали своєю присутністю логічність і цільність цієї спільноти.

Розпакували тюк з одежиною – хтось зі «старих» виконував обов'язки інтенданта. Усередині не було нічого, крім штанів із цупкої матерії – коротких широких штанів приблизно одного розміру. Такі самі, тільки бувалі в бувальцях, прикривали сором «старих»; претендентам пояснили, що штани, в яких складають Пробу, кожен відвозить додому й береже потім, як реліквію. Крокодил хмикнув.

Бійки за одяг не сталося – не було за що битись. Не було чого надіти з білизни, бахмату одіж тримав на талії широкий м'який ремінь. На думку Крокодила, претенденти на звання повноправного громадянина були просто сміховинні; в пальмових спідничках вони б мали природніший вигляд. Цікаво, яким же бачать на Раа повноправного громадянина, якщо на шляху до цього звання випадає спати в гамаку й ходити по лісу напівголим?

Він майже заспокоївся. Ця їхня славнозвісна Проба скидалась на юнацький ритуал на кшталт присяги в армії або посвячення в студенти. Хлопці, звиклі до комфорту, мусили продемонструвати сильне бажання стати громадянином – на острові, в джунглях, босоніж по камінню. Цікаво, як таке випробування проходять дівчата?

Потемки повернувся Айра з чотирма кандидатами. Дивно, але з Полос-Нада збило пиху: юний красень спав на виду, пропахнув кислим потом, на руках проступали свіжі шрами. Крокодил очам своїм не йняв віри: зранку жодних шрамів на хлопцеві не було. Троє його товаришів ледь волочили ноги, голосно дихали і, ледве дотягнувшись до табору, мішками попадали на землю.

– Не вийшло, – з жалем сказав Айра.

Цей був таким само свіжим, як уранці на березі. Хіба що пилу, прилиплого до його голого торсу, плечей, лиця й шиї, стало помітно більше – з бронзово-засмаглого Айра перетворився на брунатного.

«І це теж виховний момент, – подумав Крокодил. – Вирізнити найзавзятіших і насправді пояснити, що вони нічим не кращі за інших». Звичайно, він не зарахував би достроково пройденого випробування за жодних умов – це така гра.

Він прислухався до себе і зауважив, що майже не тривожиться. Подумав якось про дівчат – як вони проходять випробування, – він уже не міг зупинитися, і фантазія його сягала далі, ніж хотілося б. Уявити «тубільний» табір, повний дівчат від п'ятнадцяти до сімнадцяти… Це педофілія, панове, негайно стоп!

Він зареготався. На нього покосились, але нічого не сказали.

Потім прийшов інструктор «старої» групи, мовчазний і смаглявий чоловік років сорока. З його появою й «старі» з колишньої групи розгубили пиху. На велику втіху Крокодила, інструктор миттєво звелів зняти «бика» з рожна й розчинити як слід. Запахло м'ясом, зібралися з лісу різноманітні мухи, але, на відміну від земних, вони не викликали огиди в Крокодила. Неначебто метелики злетілись.

Підлітки, щойно прибулі на острів, старалися допомогти – або принаймні зображували таке старання.

– Сидимо? – від Айри не сховалася, звичайно, Крокодилова вичікувальна позиція.

– Не було інших розпоряджень, командире, – озвався він, не встаючи.

Айра відійшов, не сказавши ні слова. Крокодил запізніло розкаявся: йому б пошукати підходів до цієї людини, він же збирається успішно скласти Пробу, а не підступати до сварки. Та манери Айри дратували його. Той був, мабуть, усього на кілька років старший за Крокодила: в чудовій фізичній формі, з авторитарними звичками, але посереднє загалом мужича. З тих, що дуріють від найменшої влади. А тут такий подарунок – влада над пацанами, котрі зі шкури пнуться, аби пройти випробування…

Швидко темніло. У таборі зчинилися метушня й тіснява. Крокодил пішов до річки й сів на камінь, дивлячись на зорі у воді. Незнайомий візерунок сузір'їв прикрашали сотні супутників у швидкому й повільному русі: там автоматичні заводи на орбітах, там конгломерати фабрик, безпілотні суховантажі й контейнеровози, комори й відділи технічного контролю. Там – величезне виробництво, а тут – тиша й вода, і дикунський табір для підлітків. «Чи правильно я зробив, вибравши Раа?»

Він замислився. Краса цього місця, така дивна, така яскрава, не давала йому повірити в погане. Та факт лишається фактом: четверо з попередньої групи поїхали додому дочасно, не одержавши статусу. Четверо звичайних місцевих парубків, не мігрантів. Четверо з тридцяти п'яти.

Після денної спеки знову ставало прохолодно. «От якби плед, – подумав Крокодил сумовито. – Теплий картатий плед. І шезлонг. І чарку коньяку. Нічого цього нема в Юрському періоді… Та що я мав на увазі, коли казав собі, що майбутнього на Землі нема? І чому, так мене перетак, я не пояснив до пуття, що сталося?

Лоа вибухнув. Там тепер пилюка. Хто встиг – товчеться тепер біженцем на голих астероїдах. Хто не встиг… не хочеться думати. А синьошкірий із Дару, що трапився Крокодилові в їдальні для мігрантів, – той мудрець, виходить. Рано похопився, дорого заплатив. Ось як Крокодил.

Вдихаючи запах диму, він пригадав свою кухню. Сім квадратних метрів; порожній вазон на підвіконні – там був кактус, але чомусь зав'яв. Картатий стіл і слід від чиєїсь цигарки на ламінованій підлозі. Після розлучення зі Свєткою вони продали трикімнатну квартиру, що залишилася від Андрієвої матері, і купили собі кожен по «одиначці». Свєтка моментально здала свою в найм. Це було три роки тому… Спершу Крокодил бачився з сином на вихідних, але той був ще маленький, його цікавив не стільки батько, скільки нові іграшки… В усякому разі, так здавалось.

Потім Свєтка вийшла заміж за якогось… Потім поїхала до Англії… Чи все-таки до Німеччини? Свєтка буде останньою, хто зауважить, що Крокодил кудись подівся.

Як добре, що він не встиг завести собаку. Що в нього навіть хом'яка нема. Ось він зник – собака сидів би замкнений, вив… А так буде тихо. Ніхто не голоситиме. Почнуть телефонувати з редакції. Днів за три… або п'ять? Коли він не здасть роботу в четвер – ось тоді вони вперше здивуються…

Та ні! Не здивуються! На Землі ще нема ні собак, ні секретарок, ні пітекантропа, ні Магомета, ні Христа, ні фараона. До народження Крокодила – мільйони років. Ніхто не похопиться.

Він сидів, обхопивши руками коліна, дивлячись на воду. У воді відображалися сотні іскорок: крутилися супутники, пихкотіли заводи, герметично ізольовані від навколишнього простору, пливли транспортні кораблі. «Насправді, я легко міг емігрувати просто знічев'я, – подумав Крокодил. – Та мені хочеться вірити, що Земля вибухнула за кілька місяців по тому, як я підписав міграційний договір. За це гидке бажання я себе зневажаю».

Від табору війнуло нормальним, зовсім земним духом смаженого м'яса. Крокодил сковтнув слину: гризота на цім острові не доречніша за шипований нашийник на йоркширському тер'єрі. Доріг у нього всього дві: завоювати собі статус на Раа або знайти спосіб повернутися додому. Або спершу завоювати статус, а потім за його допомогою віднайти шляхи назад.

Уже йдучи до вогнища, Крокодил подумав: «Що, коли Айра публічно прожене його від вогнища під тим приводом, що «він дров не носив, він пічку не топив, він кашу не варив»?!

«Заразом і перевіримо», – вирішив він похмуро.

* * *

Ніхто йому й слова не мовив. Усі зробили вигляд, що мігранта тут нема.

Соковите м'ясо шматками лежало на величезному жорсткому листі. Туші «бика» вистачило, аби досхочу нагодувати юрбу голодних підлітків. Наситившись, учорашні хлопчаки, а нині повноправні громадяни Раа, вишикувалися в довгу шеренгу – найстаршому було років вісімнадцять на вигляд, наймолодшому – не більше чотирнадцяти, але Крокодил знов здивувався, які вони високі. Мабуть, у цілому вищі за дорослих; їхній інструктор, кремезний мовчун, був на півголови нижчий від будь-кого з них. Новоприбулі на чолі з Айрою розташувались «у партері»; інструктор «старої» групи пройшовся перед шеренгою, значущо зазирнув кожному в очі, а потім крикнув: «Є!» і скинув у небо кулак. Підлітки повторили його вигук і жест – від реву тридцяти горлянок здригнулися високі крони. І враз просто з повітря долинула пісня.

Негучно, але на диво доладно співали хлопці, що пройшли Пробу, а новоприбулі підспівували впівголоса, ніби потай. Ударили долоні, застукали палиці по стовбурах, відбиваючи ритм. «Це наше право, – співалося в пісні. – Ми саме тут – бо маємо право. Росте трава, тече вода, човник виходить на орбіту – справедливо. Світиться день і темніє ніч, я зводжу своє житло – справедливо. Ми саме тут – бо маємо право».

Інструктор уривисто називав імена, примудряючись потрапляти точно в ритм. Нові громадяни виходили до вогнища. При світлі вогню їхні обличчя здавалися мідними, губи в багатьох лисніли від м'яса. Не було варварських обрядів – нікого не мазали кров'ю, не кололи голкою, ніхто не гопцював у пір'ї, – тільки пісня звучала, за кожним куплетом набираючи потуги. У ній чути було глуху, глибоко сховану погрозу.

Інструктор надівав на шию кожному новому громадянину дерев'яну плашку на ланцюжку. Ці «деревинки» подобали на тимчасове посвідчення Крокодила, як «БМВ» на «Запорожець». Коли останній у групі отримав своє право, пісня гучала на весь ліс. Звідкись з'явилися тріскачки, брязкальця, саморобні барабани; нові громадяни – абсолютно, феєрично щасливі – кинулися до танцю навколо вогнища. Крокодил відчув заздрість.

Новачки, прибулі сьогодні, заздрощів і не ховали. Крокодил нишком став розглядати обличчя: Полос-Над сидів зажурений, уявляв, мабуть, що вже сьогодні міг би танцювати з переможцями. Зеленоволосий Тимор-Алк примостився осторонь, щільно стиснув губи й дивився мимо танцюристів, мимо вогню, в просторінь.

«Це наше право. Ми тут, бо маємо право. Жінки народжують дітей – так має бути. Учитель вирощує паросток – це справедливо. Ми тут – і це правильно».

Тимор-Алк підвівся й пішов у темряву. Ніхто навіть не повернув голови.

Крокодил, що сидів трохи осторонь від загального свята, теж устав раніше, ніж зрозумів навіщо.

Білу спину Тимор-Алка було далеко видно в світлій ночі. Крокодил наздогнав його. Хлопчисько повернувся різко, як розпрямляється пружина:

– Чого ти до мене прив'язався, мігранте?!

Крокодил сторопів. Зеленоволосий був, здається, на межі істерики.

– Гаразд, іди собі, йди…

Тимор-Алк пішов, шурхаючи травою. Крокодил постояв, слухаючи шум біля вогнища. Повернувся до табору, неквапом вибрав собі гамак і ліг без надії заснути, дивлячись крізь гілки в осяяне світлом небо.

Підлітки з колишньої групи, і з ними інструктор, поїхали після півночі, і в лісі знову стало тихо.

* * *

– Людина – сама собі пан.

Айра, чисто вимитий, із краплями річкової води на грудях і плечах, стояв перед претендентами. Усі – й Крокодил – стояли перед ним, одягнені в короткі вільні штани.

– Людина не дозволяє ошукувати себе. Людина бачить те, що є, а не те, чого кортить.

Айра не закладав руки за спину, не схрещував на грудях, не тер долоні, нічого не крутив у пальцях і не допомагав собі жестами: його руки були опущені, але язик не повертався сказати про них – «висіли». Айра казав – «людина», і Крокодил розумів, що вжито слово з багатьма значеннями: «повноправний громадянин», «пан», «хазяїн». Він розумів, що російською це звучало б інакше, і мучився, наче принцеса, котрій під матрац підкладено каменюку.

– Ми живемо на війні, ми – тонка мембрана, арена боротьби між матерією та духом, що вічно змагаються за першість. Людина – боєць обох армій. Людина – прикордонний знак.

Хлопчаки слухали, хто спрагло, хто з певним острахом. «Що вони розуміють, – думав Крокодил. – Я не розумію нічого, або майже нічого. Чи це ритуальні замовляння, що не повинні мати особливого смислу? Людина як арена боротьби між матерією та духом… Здуріти можна».

– Проба – це Великий Смисл. Негативний результат – теж результат; я кажу це тому, що не всі з вас одержать посвідчення. Той, хто не одержить, мусить пам'ятати: це не кінець життя. Це теж відповідь, хай небажана. Та це відповідь.

«Утішливо», – подумав Крокодил. Четверо парубків на чолі з Полос-Надом, що провалили дострокове випробування вчора, здавалися пригніченими й дивились на Айру спідлоба.

– Сьогодні ваш перший підхід до Проби. Бачу, ви встигли перевдягтися. Тепер візьміть оце.

За його командою двоє парубків витягай на середину галявини величезний шкуратяний тюк, усередині якого скреготіло залізо. Розклали на траві, вчора витоптаній до голої землі, а сьогодні зранку знов зазеленілої. Крокодил витягнув шию: всередині, на потертій шкурі, лежали великі ножі в дерев'яних піхвах: три десятки однакових піхов із руків'ями назовні.

– Розбирайте.

Крокодил переборов бажання кинутися до тюка серед перших. Невелике скупчення відбулось, та Крокодил не опускався до штовханини з підлітками. Вичекав кілька секунд і взяв найкращий із трьох ножів, що зосталися, – точніше, переконав себе, що цей найкращий. Визначати не було ні часу, ні змоги.