Шмагія

Відстати, зрозуміло, відстав, але в цілому дечого досяг.

Роги завили, мов білуги. Чаклун поморщився, колупнув пальцем у вусі.

Видерся на кобилу, пригнічену загальним божевіллям.

І – помчали мисливці! Швидким клусом, лісом. Діброва, березові гайки, ялиновий лісок. В’язи обабіч дороги від поваги горбляться, ламають шапки крон. Клени дорогою поступаються. Сонце крізь листя – зелень, золото! – підморгує, сліпить. З-під копит – пріле листя жмутами. Звідусіль – глухий тупіт. Це земля з ляку тремтить. Сам король з почтом скаче! Розуміти треба! Попереду, здаля – галас і тріскотнява. Це загоничі платню відпрацьовують. Все йде як слід. Усе, як треба мчить, миготить, трясеться, жене й ловить. А все одно намагається Андреа, діючий консультант лейб-малефіціуму з випробувальним терміном, із Його Величності ока не спускати. Молоде-зелене, за кожним кущем вражі некроти зі змовниками ввижаються. Добре, кобила навчена. Йде рівно, розумниця, під гілки вершника не підставляє, за монарховим скакуном устигає.

Сподобався кобилці бравий жеребець.

І все одно трапилася халепа! Сідло на бравому, знацця, жеребчику набік з’їхало. Беркицьнулися Його Величність просто під копита віце-баронському гнідому. Але тут уже варто віддати належне Борнеусу: на скаку коня зупинив. За лікоть від найяснішого тім’ячка копито в землю вдарило! Чи не це лихо зануда-люміносернер пророкував? Добре, обійшлося, зглянулася Нижня Мама. Король навіть підбадьорився трішки, просяяв обличчям, а тому через попругу, яка лопнула, гніватися передумав. Сідло замінили – знайшлася в конюха запаска, ніби нюхом чув! І далі помчали.

Тільки з цього моменту всі лови наперекіс пішли.

Дикими зробилися.

Передовсім із дичиною безглуздя почало коїтися. Чекали, виходить, ланей, а з переліска – тріск-гуркіт! Ніби не лань трепетна, а броньована потвора несвезлох через буреломи пре. Якщо так, то лихо. Несвезлоха й бойовим волхвуванням не надто зупиниш. Мотає, гад, мордою, і лізе. А стріли від нього рикошетять.

– Списа! – звелів король, стримуючи жеребця. – Заклятого!

Обличчям же прояснів удвічі. Коли ще така забава трапиться?!

І ледь із заростей обдерихи вилетів на мисливців запеклий шкарбун, тільки-но повів оком, до країв налитим кривавим свинством – всадив Його Величність звірові списа прямо за ліве вухо. Там у чепурунів перо з берета звішується, а в шкарбунів таїться вразливе місце. Якщо, звичайно, бажаєш бити наповал, не псуючи звірові шкіри, а собі – життя.

– Чудово! – з повагою рохнув віце-барон, знавець кабанячої забави. – З почином, государю!

Андреа нудило від захвату й запізнілого ляку. Він тривожно переводив погляд з незворушного короля на поваленого звіра – й назад. Брудно-жовті ікла, щетина на зашийку, мереживний комір… Поталанило! Але ж якби спізнися єгер та вчасно не подав государеві списа, почин міг би й по-іншому скластися. Тривога долала чаклуна. Невиразна, незрозуміла, вона не мала під собою ані найменших підстав – особисто ліс «обнюхував»! І все-таки…

Не трапилося.

Але могло трапитися…

– Найнижчі вітання!

– Чудовий трофей!

– Володар людей здолав владику лісу!

Четвірку слуг миттю відрядили тягти здобич у табір: двоє б надсадилися. Мисливці ледь устигли видертися в сідла, як із хащі повалила найрізноманітніша звірина. «Але ж загоничі ще далеко», – відзначив Мускулюс. Та йому відразу стало не до міркувань, бо почалася справжня плутанина. Звідусіль безладно летіли стріли, дротики й міцні слівця; лані, сарни, яки й кодьяки кидалися просто коням під копита, змішались в купу звірі, люди; галас, тупіт, іржання, вереск, молодецький посвист. З густого тамаринду, виючи по-зимовому, вивернулася пара вовків: сіро-рудих із підпалинами. Юний віце-баронет змахнув метальним серпом, кінь під запальним молодчиком затанцював…

Мускулюс цілком чітко пов’язав подумки зубчасте вістря серпа й монаршу спину, благослови її Вічний Мандрівець! У животі забило крижане джерело, погляд став скляним, наливаючись лихою силою. Зурочувати зброю на льоту – справа не для слабких серцем… Х-хух, устиг! Заодно й вовчиськові перепало від пристріту: відрубало кошлатого хвоста. Зате Едвард II неушкоджений!

Знову випадковість?!

Ніздрі до болю, до опіку втягували гострий, пряний аромат лісу. Ні, лихими чарами не тхнуло. У нетрях на північному сході тягло легким гаром: там діялося якесь волхвування, але викид мани ніяк не був спрямований на Його Величність. Андреа перевірив раз, іще раз. Пахло захистом, огороджуванням; приорювало гнилизною мук. Можливо, сільська відьма обалдінь-траву силоміць добуває. Чи мандрівний кобник в’яже щиглів-синиць «Мережею Диделя». Чого б і ні…

Наступної миті «Ряба Зіниця» на чолі болісно сіпнулася. Злетіла над головою малефіка, спалахнула малим сонцем, стрімко розростаючись, зробилася видимою. З черева немовляти-світила сплив веселковий пузир-гігант ліктів зо п’ять у поперечнику. Всередині міхура вгадувалася могутня постать Просперо Кольрауна. Рапід-трансмутація «Рябої Зіниці» у двобічний обсерватор – про таке Мускулюс до сьогодні тільки чув, але бачити навіч сподобився вперше!

– Хутко! Норд-норд-ост! – для вірності бойовий маг трону вказав рукою напрямок, що миттю переконало чаклуна в серйозності становища. Якщо Просперо зайвий раз ворухнуся, виходить, справи нікудишні. – Зурочення, пристріт, бліда неміч, «чорний день»! Поквапся!

І, бачачи, як Андреа розправляє плечі, готуючись до громіздкого концепт-закляття, гримнув на учня:

– Нема часу! Зурочуй по площинах!

Вигукуючи вказівки, Кольраун робив руками необхідні паси, готуючись упасти на таємничих зловмисників усією міццю бойової магії.

Радість осяяння зробила розум оглушливо-дзвінким, начебто удар у литаври над вухом сплячого. Усе відразу отримало зміст. Підозри виправдалися: збіги зовсім не випадкові! О щастя! Це найсправжнісінький замах! І зараз вони з учителем мусять відбити вражі підступи. Врятувати короля, не дати залишити Реттію без голови… Аж у низу живота почався весняний льодохід. Наповнюючи колючим морозцем порожнечу розуму, зламуючи запаси мани: спершу в м’язах спини й сідниць, далі – в плечах і шиї. Погляд захурделила пурга, перетворюючи очі на кришталеві лінзи. «Вороняче баньши» безгучно вибухнуло надсадним граєм, перш ніж почалося виверження зурочень.

Консультант лейб-малефіціуму, що називається, крив кутом, не дбаючи про наслідки.

А слідом, розрівняним простором Фільчиного Бору, сточуючи вістря мани на нещасливий норд-норд-ост, ударив Просперо. Зараз учитель із учнем вичавлювали себе, як босі п’яти дівок вичавлюють виноград у казанах, з веселим оскаженінням викладаючись до решти за лічені миті. Для поцінувачів, якби виявилися вони на свою голову в епіцентрі сутички, це було б святом Високої Науки. Навіть якщо поцінувачі потім не змогли б нікому розповісти про враження.

Ось тільки віце-барон із синами повелися дивно. Напевне, тому, що не були поцінувачами. Один із баронетів, бурмочучи вульгарну нісенітницю, яку, мабуть, вважав закляттями від пристріту, пожбурив у обсерватор булавою. Зрозуміло, ні рапід-трансмутанту, ні несправжньому образові Просперо, котрий там бушував, булава шкоди не заподіяла. Зате пролетіла крізь личину та влучила точнісінько в потилицю флаг-доїжджачому, забезпечила останньому тривалий відпочинок у кущах чемериці. Результат викликав гнів у баронета, й огрядний молодик оголив другу булаву, сповнений рішучості збити-таки «летючу капость».

Бойового мага він очевидячки не впізнав.

Тим часом віце-барон дав шпори своєму гнідому, кинув коня просто до Його Величності. Невідомо, які були наміри в Борнеуса, але капітан лейб-варти Рудольф Штернблад ніколи не вважав себе знавцем сердечних мотивів і спонукань. Душі прекрасні поривання – справа приватних психей-найманок. А капітан вважався людиною дії, причому дії вузькоспрямованої. У зв’язку з чим і вжив заходів.

Одним словом, до Едварда II віце-барон не доскакав.

І гнідий не доскакав теж.

Та й баронет-метальник надовго вгамувався.

Старший синок Борнеуса в цей час рубав сокирою беззахисного Андреа Мускулюса, задіяного малефіціумом для порятунку корони. На щастя, сокира загрузла в дубовій гілці, а баронета оглушили та зв’язали єгері.

– Руді, забирай величність! У табір, усі в табір! – давлячись хрипінням, устиг крикнути Просперо. За мить веселковий міхур станув у повітрі. Видовище, варто зауважити, чарівне, але Мускулюс його не бачив. Знесилений, тимчасово осліплий, чаклун падав з коня.

Дякувати комусь: упіймали.

До столиці поверталися галопом. Цього разу для Мускулюса знайшлося місце в кареті: Його Величність особисто розпорядилися! Інакше залишився б консультант лейб-малефіціуму в Фільчинім Бору на весь випробувальний термін. Екстрим-викид мани не минається марно. А для адепта школи Нихона Сивочола обертається найжорстокішим розслабленням членів на добу й більше, що змінюється періодом занепаду сил. Як після народної реттійської гри «кілля-на-вимолот», де гравці молотять одне одного дрюками, нехтуючи захист: хто, значить, швидше звалиться.

Треба сказати, що Просперо Кольраун був гідною парою учневі, крекчучи та охкаючи.

На зворотньому шляху не обійшлося ще без дрібки капостей. Колесо в карети відвалилося, слуга здуру в багаття «горючих слізок» замість дров підкинув, кухар ошпарився та висловлювався так, що якби мав хоч краплю мани… Однак помалу неприємності зійшли нанівець і вщухли без серйозних наслідків. Немов бридкий оцет, щедро вилитий на короля з почтом, поступово видихався.

Мускулюс дивувався. Він ладен був голову закласти, що ніяким шкідливим волхвуванням у лісі не тхнуло! А тим більше «заточеним» на підривання трону Реттії. Попруга лопнула, рука здригнулася, серп метальний пішов не туди, шкарбун-сікач невлад із кущів виломився… Не чаклунством, виходить, а природністю: не тхне, не пече, а вся гидота ніби сама собою діється. Влаштувати жертві цілий букет капостей – це досвідченому малефікові раз плюнути, два тупнути. Тільки от лихо: колега-чаропліт неодмінно чужу ману зачує! Чи може пес помочитися, щоб інший не нанюхав?!

Отож-бо й воно…

По поверненні в столицю Департамент Монаршої Безпеки без зволікань почав розслідування. Відрядили у Фільчин Бір взвод досвідчених каземат-нишпорок для слідчого експерименту. На жаль, через розлив Ляпуні службовці добулися до місця події лише взимку, коли ріка замерзла. У столицю вони повернулися ближче до весни, і їхній звіт відзначався суперечливістю. Сімейку Борнеусів, котра очікувала повернення слідчих у камерах казенної темниці, допитали – під тортурами з’ясувалися їхні благі наміри. Рятували, мовляв, Його Величність, клали голову на вівтар батьківщини. Пана Кольрауна в кулі ніяк не впізнали, прийняли за злостивого демона з вигляду й за вчинками. Гнідого гнали виключно на підмогу найяснішій особі, бо чаклун урочив. Незабаром слідство було припинено, віце-барона з синами випустили з темниці з почестями, склали публічні вибачення і найвище нагородили Орденом Мимовільної Звитяги, спеціально заснованим для такого випадку.

А чаклунові Андреа Мускулюсу зарахували випробувальний термін.

Із подякою перед усім лейб-малефіціумом.

Мускулюс не знав, що напередодні виправдального вироку до королівській спальні незрозуміло як потрапила депеша від сумно відомої Ради Безкорисливих Змовників. Вибачаючись за невдалий замах, РаБеЗ завіряв, що відтепер Едварда Реттійського занесено до списку недоторканних для замахів осіб. Втім, чаклун не знав про це й зараз, а отже, такі відомості виходять за межі спогадів Андреа Мускулюса.

Це так, до слова.

CAPUT III

«Здавалося, старі волхви, проголосив: „йдемо на ви!“, збрехали чаклунові…»

– …Ой, що за пан до нас завітав? Ай, важко панові йти! Уй, кошель до землі тягне? Агов, Тацит із Ощипом поспішають на поміч! Цієї ж миті полегшимо бідолашного пана…

– Вгамуйся, Таците. Це малефік зі столиці. Напідпитку, – похмуро повідомив слуга, виділений Мускулюсу в провідники.

– Га?!

Приятель говіркого Тацита вочевидь почув незнайоме слово. І, швидше за все, прийняв його за лайку. Зате живчик Тацит виявився куди ерудованішим:

– Ах, це ж зовсім інша річ! Ух, чого ж ти відразу не сказав?! Ех, проведемо пана! Чого доброго, причепиться шелупінь дуболомна, а на всякий гик не наврочишся! Та й навіщо ману на шантрапу марнувати, коли Тацит Горлань завжди залюбки? Ходімо, пане малефіку, женіть геть тугу-журбу…

До тупого Ощипа нарешті дійшло, з ким вони мають справу. Богатир заквапився підтримати напарника:

– Так того ж… аякже! Спровадимо…

– Пани малефіки, – втовкмачував йому напарник, уже йдучи, – вони, вважай, святі! У святих, Курячий ти Ощип, усі прокльони завжди збуваються. І в панів малефіків теж. Таким приємним панам гріх не допомогти…

Сам Андреа в захоплюючій бесіді участі не брав. Лише відзначив мимохідь: «Ти ба! Молодець ланд-майор! У них тут грабіжники, й ті ввічливі…» Голова в чаклуна була зайнята зовсім іншим: їй доводилося керувати саботажниками-ногами. Товстоп’яті ледарі, сварили тротуар, п’яний до свинячого вереску, намагалися піти у відпустку до ранку. Ще в аустерії малефік звичним зусиллям перевів усю необхідну витрату мани в сферу амбіт-контролю, й тепер у мозку зчинився справжній шарварок.

Від барвистих плям їдко несло тривогою.

Сморід Фарбівної слободи, що постала за Ляпунню, був далебі приємніший.

Після тварюк, виявлених у засіках пам’яті Ернеста Намюра, життєво необхідно було випити з гідністю. Ландвер’єр охоче склав компанію в цій шляхетній справі. Пізніше за їхній стіл підсів нахабний старигань, який притяг із собою табурет, тацю, де красувалося вульгарне консоме з профітролями, кубок і глечик імбирного пива. Андреа змучался в здогадах: як усе це вмістилося в руках стариганя за один раз?! Старий низенько вклонився «наймилішому панові Андреа» (уже все місто в курсі, чи що?!) та вголос потурбувався про «здоров’ячко Просперо Кольрауна, світоча Високої Науки». Мускулюс і оком не змигнув, як виявилося, що вони зі старим палко сперечаються щодо прогностицизму 8-ї теорії Матіаса Кручека, приват-демонолога Реттійского Універмагу. Теорія була, м’яко кажучи, спірною, але старий дотримувався радикальних поглядів. Відмітаючи контр-аргументи Мускулюса, він нервувався, бризкав пивом і люто струшував крихти з бороди на плащ, у який постійно загортався.

Морозило дідуся?

До речі, плащ був із дорогих, з мереживами, хлястиком і багряним підбиттям.

– Чи відомо вам, наймиліший пане, що не тільки сама 8-а теорія геніального Кручека, але й частина спеціальних висновків із неї встигли отримати блискуче експериментальне підтвердження?!

– Дозвольте поцікавитися, яке саме?!

– На жаль, перебуваючи в провінції, я обмежений у аргументах. І не маю змоги широко обговорювати приватні досліди, проведені Матіасом Чудовим разом із Фортунатом Цвяхом, найкращим венатором королівства! Але вже повірте на слово…

Напевне, ланд-майор чимало подивувався б такій вченій суперечці в стінах «Кульгавого Мірошника» – якби не півдюжинний кухоль глинтвейну, якого спорожнив доблесний вояка. А оскільки глинтвейн офіцер полюбляв із ромом, то замість подиву Ернест Намюр брав у диспуті найдіяльнішу участь. Проблеми демонології його жваво цікавили: по виході у відставку, він зібрався звести теплицю й присвятити дозвілля розведенню екзотичних інферналів.

Ці найвищою мірою розумні плани навідали Намюра просто зараз.

Далі розмова цілком логічно перекинулася на приватні розв’язання рівнянь Люфта-Гонзалеса, розділ «Левітація великих предметів». Отут старий здивував Мускулюса, бо виголосив оригінальне, а головне, вкрай витончене розв’язання класичної задачі «Гора йде до малефіка». Головна умова – вірний добір магів. Знадобляться лише троє: геомант-подвижник, власне левітатор і волхв-аччендарій. Інтерференція потоків мани, створення «стоячих» ефірних хвиль…

– Спритно!

Ланд-майор стройовим басом підтримав колег і віддав військовий салют. Під його потужною долонею чарка чаклуна теж вирішила взяти участь у диспуті з левітації. Поки малефік, зігнутий у три погибелі, шукав цю найнеобхіднішу на світі річ під сусіднім столом, старигань надумав прощатися.

– До побачення, майстре Андреа. Дякую за приємну бесіду. Обов’язково переказуйте вітання високомудрому Кольрауну. Щиро сподіваюся, що його досліди з каскадними піроглобулами увінчалися успіхом.

– Від кого ж вітання переказувати? – волав чаклун із-під столу.

Однак плащ старого лише майнув у дверях «чистої» зали. Жвавий дід трапився, зберігай його Добряга Сусун! Раптова поінформованість дідуся видалася вкрай підозрілою. Обізнаний щодо дослідів Просперо, вітання передає, сильний у теорії…

Мускулюс неабияк докоряв собі за втрату пильності.

– Ерні, я миттю!

У «народній» залі старого не виявилося. Мускулюс поткнувся на вулицю. Однак і тут на нього чекала невдача. Хіба що звідкілясь збоку вивернулася гарненька молодиця з породи чарівливих удовиць, яка рішуче волокла за руку білявого паливоду. Хлопчисько, вбраний у ганчір’я, показав чаклунові язика. Матуся почастувала синочка ляпасом; з-під пахви в неї випав згорток, звідки звисав мереживний хвіст. Молодиця підхопила своє майно та поволокла хлопчиська далі.

Чаклун з натугою примружився їм услід.

Ні, не личина. Звичайний хлопчисько, звичайна жінка.

Він повернувся ні з чим, але заявив, що більше не питиме. Навпаки, з завтрашнього ранку подасться в аскети.

– Завтра? – засумнівався ландвер’єр. – Завтра в аустерії рибний день…

Домовилися, що в аскети підуть обоє, але з наступного місяця.

Коли чаклун розплачувався, аустатор прямо-таки силоміць накинув йому слугу-проводиря. Мускулюс знав, що господар правий, однак дякував і відмовлявся з віслючою впертістю. Від настирливої опіки відскіпався, стрімко рушив до виходу: одноногий господар за ним не встигав.

У фойє, перед другим дзеркалом, чепурилася гарненька суккубара в дуже декольтованій сукні. Атлас кольору, відомого в Реттії як «лазурова спокуса», жагуче підкреслював запаморочливі форми. П’яний, тверезий, долею битий, Андреа помилитися не міг. Суккубара. Найсправжнісінька; проби ніде ставити. Повернутися, набити аустаторові пику за брехню? Еманації демониці були ті самі, що відходили від Гюрзелі, Химейри та Емпузи – тільки тонші, з виразною аспідною смугою на краю спектра. Втім, суккубара з вигляду не була небезпечною. Ну, вилюбить за ніч двоє-троє бідолах до цілковитої нестоячки на тиждень наперед. Ну, отримає від дружин на горіхи. Летальний результат виключається, а нагляд за моральністю в Ятриці його не обходить. Хай Ернест Намюр стає грудьми на захист земляків і гостей міста. А Андреа Мускулюс спати піде.

– Самотньо? – грайливо запитала суккубара, бо вловила ключову думку: «спати».

Поруч із пані вертівся карлик-грум у чалмі, шароварах і туфлях-човниках богатирського розміру. У жодному з дзеркал карлик не відбивався.

Малефік підморгнув «воронячим баньши», галантно розкланявся з суккубарою і нетвердою ходою вийшов на площу. Отут його знову нагнав господар зі слугою. Цього разу Мускулюс погодився без суперечок і рушив до будинку Швелерів бруківкою Ятриці, котра штормила.

Десь у пітьмі, під мовчазним громаддям пам’ятника, хрипко співав вагант без ліцензії:

– Волосся сріблом вкрили дні.Шолом? Хутро?За першість бій ведуть в меніЗло та добро.Ось-ось кульгать мені, козлу,Туди, де край добру та злу…* * *

– М-матінко!

У такий спосіб чаклун пом’янув Нижню Маму та всю лагідність її і ще довго стрибав на одній нозі.

Перешкодою, об яку він забив улюблений лівий мізинець, виявилася одна з чудових пасочок, що геть засіяли вулицю. Немов нащадки кочової спогань-грибниці, за день ляпки затверділи, набули міцності граніту. З таких, тля безхвоста, редути зводити! Дітлахів давно батьки погукали спати, але плоди дитячої творчості широко розляглися від старої акації до кута Згаслих Ліхтарів. Молодий, дурний місяць набундючився, став рогом донизу, й чаклун несподівано для самого себе присів навпочіпки, вдивляючись в «тім’я» підступної пасочки. Зоряний пил іскрився на всьому навколо, полегшуючи завдання. Розбираючи дивовижні знаки, видряпані на пасочці, Мускулюс заклопотано чухав потилицю: такої абетки він ніколи не зустрічав.

А для закарлючок малечі знаки були надто… Розумні, чи що?

Чублячий лист Південних Цапів? Навряд чи. За таке знущання над «шибеницею», коронкою над твердим «Х» Цапи взяли б із недолугого переписувача пасивний стан з відсотками. Піктогліфи долини Сет-Раббі? Там пишуть справа наліво, а тут, зважаючи на нахил… Клинопис вегетів-каннібалів? Ні, вегети клин клином вибивають, у них заокруглення поза законом… Таємна мова зомбійців? Каліграф-школа «П’яний майстер Е»?!

Андреа забув про забиту ногу, враз протверезів і почав нервово походжати між пасочок. Добре, що «почт» залишив його на мосту через Ляпунь, кашляючи та бажаючи щасливого шляху. Бракувало ще свідків! Серце дзенькало тривогою: у розташуванні твердих, зернистих башточок була система. Безсумнівна, виразна система, але зібрана з божевільних, погано з’єднаних частин. Так дурень-мортанатом на нічному полі бою збирає з решток солдатів Абсолютного Воїна, отримуючи в підсумку кульгавого горбаня, що страждає на косоокість, розлад координації та схильність до гри на тамбурелях. Гілочки без кори, які поєднували групи ляпок, жмені щебеню тут і там, концентричні кола, – точніше, еліпси, на кшталт храмового зодчества друїдів з печер Зюзудри. Дуже схоже розташовуються бляшки ритуального Щита Користі айярів Махдармаха, покликаного відбивати підступи натурал-джинів…

«Червоненький! Сонечко запалилося! Ну ти ж бачиш, Агнешко!»

Відчуваючи кволість від тверезості, яка підступила до горла, чаклун зосередився. Опустився на коліна, сів на п’яти. Штани потім не відпереш із цими чинбарями, але байдуже. Не так важливо. Стоячи, він зараз не зумів би піднестися духом. По всьому тілі, у потаємних місцях, почали спалахувати темно-лілові вогники. Кадик, пахви, лівий лікоть, куприк… Мана перерозподілялася для додаткового викиду. Вогники були цієї миті цілком видимі, й випадковий перехожий ризикував до кінця днів залишитися недорікою. Краєчком свідомості Мускулюс зміркував, що структура вогнів на його тілі та структура дислокації пасочок біля глухого кута…

На жаль, думка залишилася внизу, на землі, а дух чаклуна піднісся у Вишні Емпіреї.

– Легкого ширяння, пане!

Дикий Янгол, пролітаючи повз нього, розкланявся з малефіком і полетів, скаржачись тіні жіночої статі на самот-ність і лиху кур’єрську долю. Тінь горнулася до серцеїда, затишно розташована в його пазурах. Мускулюс побажав янголові здійснення бажань, а по тому взявся до детального мананалізу. Спектроліз, редукція, титрування… За двадцять хвилин дух повернувся в тіло, стогнучи від ганьби. Зрозуміло, дитячі бастіони тільки з вигляду не дитячі. У всьому іншому пасочки-щебінь-гілочки були начисто позбавлені навіть присмаку мани. Система – не система, а чаклунської сили в бастіонах і контрескарпах малечі крилося менше, ніж у бородавчастій жабі-наперстянці. У тварини хоч є шанс захопити в пащу сталевий гвинт і чекати на болоті юного дофіна з арбалетом…

Дурень ти, малефіку.

Коза ти вільновідпущена.

Драна.

Розчарований і присоромлений, Андреа брів до паркану знайомого будинку. Ретельно обходячи нещасливі пасочки: спіткнутися й розбити на додачу правий мізинець було б уже цілковитим крахом. Напився, нездара? Волхвування тобі ввижається, недоумку?! Хотілося впасти на розстелене ліжко, заплющити очі, забутися… Біля воріт, із будки, буркотливо гавкнув Нюшка: носить, мовляв, усіляких! Мускулюсу пригадався Дикий Янгол, і він вирішив був поскаржитися псові на самотність, але підвів очі й скам’янів дурною тичкою.

На другому поверсі дому Швелерів світилося вікно.

Видимо, там розташовувалася спальня хворої Ядвіги. Звідси можна було розгледіти лише різьблену спинку ліжка, – поважне родинне ложе, де справно зачиналися маленькі швелерята й відходили в світ інший старі, поступаючись спадкоємцям правом бити, м’яти й дубити. Над ліжком виразно виднівся на світлому тлі силует хазяїна Леонарда. Обличчя чинбаря світилося радістю, губи ворушилися, вимовляючи нечутні звідси слова, а схожими на окости ручиськами Леонард робив паси.

Прокляття!

У цих пасах крилася система.

Пес Нюшка гавкнув голосніше, дивуючись гостеві: чому чекає зовні? Воріт у Фарбівній слободі не замикали. Але Мускулюс залишився глухий до натяків пса. Весь перетворився на увагу, стежив за пасами хазяїна. Абсолютно невідомі комбінації. Безглузда ритміка пальцювання. Плечі трохи напружені, він сутулиться, тому жест виходить скутий, немов у початківця. Але помилка виключалася. Такі рухи не відбуваються самі собою, під час бесіди з пригніченою недугами дружиною. І – щастя. Немислиме, незбагненне, юне щастя на бичачій пиці чинбаря.

Сили на Вишні Емпіреї не залишалося.