Шмагія

Дивна річ: дрібниця, абищо, а настрій зіпсований безнадійно.

А тут ще Веселі Брати несхвально косували на Андреа: скнара, гребує товариством святих отців! У пріора-диякона Братів у лівому оці виявився характерний прикос, і Мускулюс машинально закрився ослабленими «Плодами Лихої вдачі». Чаропльотів між Братами не водилося, але пики всієї компанії (включаючи здорованя з магістрату) були надзвичайно похмурі.

«От же ж люди! І чого їм у миру не жилося?!»

Орден Веселих Братів заснували понад три століття тому, при Фредеріку Барбабеллі. Незабаром він заручився підтримкою більшості правлячих династій: тут з незрозумілих причин особливо постаралися духівники найясніших дружин. До Братів приходили адепти Тринадцяти Скорбот, які втратили надію злитися з Романтичним Му, аскети церкви Неприборканої Смиренності, що зажадали додаткових мук, першопрохідці Двох Кілець, неофіти Двох Кінців і жерці Серединного Цвяха, – одним словом, титани подвижництва й стовпи зречення, невдоволені духовно.

Вони стукали, і їм відчинялося.

Хоча не всім.

На кандидата в члени Братства чекав ряд випробувань: на чистоту помислів, витривалість щодо спокус і міць тілесну. Адже спосіб життя Веселих Братів міг довго витримати аж ніяк не кожен! Скрегочучи зубами з відрази, вони поглинали гори печені з прянощами; кривлячись, як від зубного болю, вливали в себе цебра найкращих емурійських вин; стогнучи та проливаючи сльози каяття, багатократно протягом ночі втрачали безневинність у обіймах блудниць; і з самим лише сумним кректанням отримували по зубах під час «стінних» ритуалів-побоїщ. Того, хто хоча б на мить виявляв найменший натяк на задоволення, отримуване не від ранкового похмілля й синців та саден, а від застіль і нічних оргій, безжально вигонили з ганьбою. У підсумку Веселі Брати четверте століття підряд віддавалися ненависним розпусті й обжерливості, стоїчно витримуючи тягар ноші. Чимало з них досягло за цей час Горнього Деліріуму, що досі вислизав. Дехто після осяяння знову повертався до колишнього відлюдництва; інші йшли в мир, коли починали вбачати в сьогоденні Бурштинову Нитку. Рідкісні генії, якщо дозволяли статки, відновлювали розгульний спосіб життя поза орденом – тепер уже до свого повного задоволення.

Таким чином орден міцнів рік у рік.

– …Ви дозволите?

Мускулюс опам’ятався від замисленості та виявив два цікаві факти. По-перше, йому принесли окунців і запіканку. Зважаючи на обгризені кістки, зо два окунці він устиг благополучно з’їсти. По-друге, над ним горою навис той самий ланд-майор, у десниці якого парував кухоль. Шуйцею офіцер безпардонно сперся на малефіків стіл. Пшеничні вуса, «закручені гвинтом», грізно відстовбурчилися, обрамляючи пористий стрімчак велетня-носа. Посміхався твердий рот, а ось очі-буравчики поволі продовжували почату роботу, вгвинчуючись глибше, глибше…

Відмовити нахабі? Безглуздо. Цей пес із мертвою хваткою. Зустрічатиметься на шляху раз за разом, поки не доможеться свого.

– Сідайте, – відверто зітхнув Мускулюс.

Ландвер’єр опустився на стілець із несподіваною легкістю. Стілець навіть не зарипів.

– Я бачу, пане офіцере, ви не просто бажаєте випити для знайомства, – малефік вирішив відразу перейти до справи. – Що ж, почнемо.

– Ви вгадали, майстре чаклун. Виходить, відразу до справи? Тим краще. Моя справа – закон і порядок у Ятриці. І, смію вас запевнити, справляюся з цим непогано. Інакше, самі розумієте, старого Ернеста навряд чи залишили б на другий термін… Але зараз у мене складнощі. Бачите он того чоловіка з бляхою магістрату? Що сидить із Братами?

– Бачу. Ви хочете його заарештувати? Вам потрібна моя допомога?!

Здоровань саме спустошував черговий кубок міцного. По мокрому рум’янці його щік градом котилися сльози.

– Це Якоб Гонзалка, архіваріус ратуші. Два… ні, вже майже три дні тому зникла його дочка. Іскра Гонзалка, шести літ від роду. Батько прийшов до «Кульгавого Мірошника» напитися з горя.

– Я малефік. Розшук людей поза моєю компетенцією. Зверніться до ясновидців. Замовте лягавого волхва із приватної служби. Або просто вишліть на пошуки патрулі з собаками.

– Ви дозволите мені скінчити?

Сказано було чемно, але настільки твердо, що Андреа відчув миттєве замішання. Мовчки кивнув, налив собі кминної; не дивлячись, сипнув солі, розколотив. Випив без задоволення, немов Веселий Брат.

– Я забув відрекомендуватися. Ланд-майор Ернест Намюр із Кошицьких Намюрів.

– Андреа Мускулюс. Консультант лейб-малефіціуму.

– Радий знайомству. І запевняю вас, – ландвер’єр розщібнув верхній гачок мундира, смикнув волячою шиєю, – що ми зробили все необхідне. Патрулі з найкращими чеширськими хортами, ясновидиця… Меліс дуже розумна відьма! Не те, що столичні витівниці, але їй людину знайти – що мені кухоль пива хильнути. На жаль, анінайменших слідів. Як у воду впала. Втім, Ляпунь-водяника Меліс теж притисла: дід присягається, що дно чисте…

Із хвилину чаклун сидів мовчки, нашвидку прикидаючи, куди могла подітися дочка молодого архіваріуса. Щоб ні хорти, ні відьма, ні героїчний ландвер… Вирішила прибитися до цирку? Кочівні шагри звабили? Навряд чи. Згинула в лісі? Відьма б зачула, що життя припинилося. Якщо розумна баба, то й місце загибелі вказала б. «Малий народець» пустує? Від собак вони людину заховають, від ясновидиці – ніколи… Некромант у Чурих повіз, для «Страстей по Вівторку»?! Дурниці. Це в казках некроти дітей мішками тягають. І нащо їх, шмаркатих, красти, коли на будь-якому невільницькому ринку хоч легіон голопузих, бери досхочу… Знову ж таки, чужа мана в кожному разі слід залишить. Якщо тільки відьма не цілковита дурепа. Або якщо вона не в змові з викрадачем.

– Прошу пробачення, якщо ненароком скривджу, – Андреа нахилився до ланд-майора. Вдихнув палючий запах вина й ще чомусь ялинової смоли. – У вас, пане офіцере, в Ятриці різанини не трапляється? На вулицях уночі не грабують? З підпалами все гаразд?

– До чого ви хилите, майстре чаклун?

– До того, що зникла одна дитина. Якби зникли п’ятеро, семеро, десятеро дітей, можна було б грішити на безумця-зловмисника або звертатися до Нагляду Сімох. А так – одне-єдине дитя. Дочка архіваріуса. Ви вжили заходів, але вони принесли мало користі. Якоб Гонзалка – ваш близький друг?

– Ні.

– Родич?

– Жодним чином.

– Пане офіцер, ви розумієте, про що я?

Ландвер’єр кліпнув безбарвними віями. Він раптом став прямий-прямий, як флагшток замку, захопленого ворогами, коли ще точиться бій на сходах і галереях. Навіть чималий живіт не заважав цій дивній прямизні. Пальці наглухо защібнули гачки коміра: повільно, ретельно, виконуючи найважливішу в цей момент роботу. Краї, обшиті твердим галуном, врізалися в шию. Обличчя Ернеста Намюра налилося кров’ю. Вдихаючи, він трохи хропів: так буває з людьми, які перенесли наскрізне поранення в груди, коли в них частішає серцебиття. Ландвер’єр раптом здався малефікові загнаним упертим конем.

Впрігся у ворот маслоробки: рип-рип, день-рік.

– Ні, майстре чаклун. Я не розумію вас. Зникла дитина. І різанина з підпалами ніяк не скасовують для мене цього факту. Можливо, я старомодний чи сентиментальний. Вибачте, що потурбував. Маю честь!

– Зачекайте…

Чаклун порухом руки зупинив ланд-майора Намюра й подумав, що життя в столиці накладає на людину таємне клеймо. Печатку звіра. Ось і зараз: Андреа Мускулюс не відчував мук сумління. Не гриз себе, докоряючи за власні слова. Зовсім ні. Він ніколи не помилявся щодо своїх моральних якостей; не робив цього й тепер. Просто від ландвер’єра тхнуло вином і смолою. Просто Якоб Гонзалка, чийого рум’янцю не могло загасити навіть горе, глитав кубок за кубком. І галун коміра дедалі тугіше врізувався в ситу, чужу шию, ніби зашморг.

– Скажіть, чого ви очікували від мене?

Офіцер розгубився. Мабуть, він сподівався на це запитання із самого початку і все одно був захоплений зненацька.

– Я… я розраховував, що ви надасте мені допомогу. Допоможете відшукати дівчинку.

– Яким побитом?

– Ви дипломований чаклун. Столична, вибачте, штучка. Консультант лейб-малефіціуму, врешті-решт! З вашим даром… Вам напевно вдалося б зачути те, що вислизнуло від відьми.

– Буду з вами відвертий, пане офіцер. Мої здібності трохи іншого… е-е-е… профілю, ніж безкорислива допомога. Але – припустимо. Припустимо навіть, що я щиро хочу вам допомогти. І, всупереч бажанню, неспроможний це зробити. Розумієте?

– Ні. Не розумію.

Ландвер’єр гидливо скривився. Неслухняними пальцями заходився знову розщібати гачки тугого коміра. Мускулюс без ентузіазму стежив за його маніпуляціями. Ситуація дедалі більше нагадувала ідіотську баладу халтурника-трубадура: великий маг інкогніто приїздить у провінційне містечко, де чиняться жахливі викрадення й темні лиходійства, вулицями табуном бігають страшні таємниці, а доблесний воїн знемагає, борючись зі злом наодинці. Одна добра знайома малефіка дуже любила такі балади, що й послужило причиною розриву стосунків.

– Гаразд, я поясню. Ось ми зараз сидимо в «Кульгавому Мірошнику». П’ємо, розмовляємо. Але ви в цей час продовжуєте відповідати за порядок у Ятриці. Турбуєтеся про зниклу дівчинку; мабуть, думаєте ще про десяток подій дрібніших, про які мені знати зовсім ні до чого. Ви зайняті справою. Навіть зараз, розмовляючи зі столичною штучкою без честі й совісті. Вірно?

– Вірно, майстре чаклун. Саме в точку.

– Отож, я перебуваю в точнісінько такій ситуації. Тільки сфера моїх інтересів – інша. А турбот, повірте, нітрохи не менше. Якщо я бодай на мить відволічуся, зосереджуся на справі, істотнішій за чарку кминної та бесіду з люб’язним офіцером, якщо збільшу витрату мани… Наслідки виходять за межі вашої уяви. Втім, якщо хочете, я можу махнутися.

– Навести морок?

– Навіщо? Просто ви ненадовго опинитеся в моїй шкірі. З усіма моїми турботами, так ніби вони ваші. Бажаєте ризикнути, пане?

Він був хороброю людиною.

– Ну, якщо ви самі пропонуєте…

* * *

Якби Мускулюса збудили серед ночі, зв’язали йому шість пальців із десяти – мануальну фігуру бліц-рецепції він відтворив би, не замислюючись. Це перше, чого навчають мудрі наставники своїх учнів: «пересаджувати білого павіана на чужі плечі». Чаклун клацнув нігтями у волоссі, моторно ловлячи інстант-образ, і затис вертку здобич у кулаці. Образ дзижчав і вовтузився. Андре дочекався, поки інстант згорнеться в лялечку, легеньким щигликом скерував його в лоба ланд-майорові, якраз поміж ріденьких брів. Чоло Ернеста Намюра тріснуло – зрозуміло, на астральному рівні! – ландвер’єр охнув і застиг соляним стовпом, немов праведниця Гвізарма, що озирнулася на Гнилий Сатрапезунд.

Андреа чудово знав, що зараз відчуває офіцер.

Мерзлою брилою впав на плечі потрійний «крижаний дім», обпливаючи недогарком свічки під палом пристрастей. Давно-предавно Метка Леді, схиляючи голову під меч лілльського ката, зо зла прокляла панянок Лілля на тисячу літ наперед, і закляття донині не вивітрилося. Щоправда, був тут і плюс: родимки, бородавки, «винні плями» та ганебні клейма запросто сходять із дівок по тому, як вони полиняють… Але ж треба ще скріплювати дужки замків-замовлянь, не дозволяючи їм тоншати; наглядати за гвардійцями-охоронцями, витирати носи «тінню-хусткою», відбиваючи нюх; щомиті дослухатися до тремтіння дозорної павутинки: що там із линянням? Чи не починається?! Адже ледь настане час, малефік мусить бути поруч. І, головне – закорковувати скажений, здатний позбавити розуму натиск еманацій Гюрзелі, Химейри та Емпузи: не проклясти…

Останні дні чаклун нагадував жонглера-віртуоза, що утримує в повітрі дюжину різноманітних предметів. Бажаю приємної хвилини, пане офіцере! Але ж я з вами тільки миттю поділився. Миттю єдиною, тільки миттю єдиною…

Ернест Намюр струснувся, одним духом вихилив кухля.

Якби там був окріп, не помітив би.

– Не позаздриш вам, майстре чаклун! – із зусиллям вичавив він, пихкаючи. По щоках у офіцера пішли плями, чоло блищало від крапельок поту.

– Тепер розумієте, чому я відмовився допомогти вам?

– Розумію.

Сумовита пауза висіла над столом: лампада темного світла.

– Чаклунська справа теж не мед, – загадково висловився ланд-майор із виглядом досвідченого мага, члена всіх Академій від Реттії до Ла-Ланга. – Вам би, приміром, у готелі зупинитися, відіспатися… Та ба, не можна. При дівках потрібно бути. Гірше нема, як бути при дівках: я знаю, я гарем Абд-ал-огли з пісків Таран-Курт виводив, у Вернську кампанію… Сморід від наших фарбівень – дракона звалить. І як ваші дівки там живуть?

– Контракт, – знизав плечима Мускулюс. – Я їх потім заміж віддам. У гарні руки.

– Авжеж, авжеж… Гарні руки, вони найчастіше в їжачих рукавицях…

Ланд-майор квапився змінити тему, за що Андреа був йому дуже вдячний.

– Чинбарі наші позвикали до слободи, принюхалися. Людина до всього звикає. Он у Швелера дружина котрий рік лежма лежить. Теж, мабуть, звик. Хоча похитнувся Леон, добряче похитнувся. Кремінь був мужик: і сім’ю, і господарство у фрунт шикував. Ось так, – Ернест Намюр продемонстирував, як саме. Вийшло переконливо. – Це, видно, через Ядвігу. Хто ж міг знати? Раніше, бувало, і бив її, і сварив… А як злягла – поплив хазяїн киселем. Синові волю дав, удома сидить… Шушваль усіляку принаджує…

– Давно злягла? – поцікавився Мускулюс швидше для пристойності.

Пасаж про «шушваль» здивував його. Образитися, чи що?!

– П’ять літ буде. Лихий рік видався, багато гидоти приніс. Ядвігу Швелерову просто в лісі правець ухопив. Її подруга, Меліс-відьма, на барках додому волокла. Знахар бився-бився… Марно. А ліс до наступної осені як поганою мітлою вимело: звірина сонна, щиглі каркати здумали, гриби величезні та порохняві… Ягода посохла, погнила. Я з капралом Фюрке поткнувся подивитися: що за напасть така? І знаєте, майстре чаклун…

Він розвів руками: мовляв, розповів би, та слів бракує.

Звичайну байку історія Ернеста Намюра мало нагадувала. Малефік відчув слабкий укол цікавості.

– Ви дозволите? Мені простіше глянути самому.

Ландвер’єр замислився. На його місці замислився б кожен: чи пускати в засіки пам’яті чужого чаклуна? Чоло офіцера зім’яли зморшки; очиці втонули ще глибше, поблискуючи намистинками. Мускулюс не заважав, очікуючи. Звичайно, за необхідності він міг би, що називається, «взяти силоміць». Але насильство ментального типу тхнуло Тихим Трибуналом. Особливо якщо приводом до розслідування стане скарга військового – гвардія чи ландвер, це ролі не відігравало. Крім того, ви ніколи не пробували порпатися в чужих схованках, відшукуючи криївку, коли дім навколо горить, у диму сновигають тварюки, про яких краще не згадувати, і грабіжник щохвилини ризикує залишитися під задимленими руїнами назавжди?! Якщо не пробували, то Андреа Мускулюс вам щиро не радить.

– Я довіряю вам, майстре чаклун. Дивіться самі.

Малефік був вдячний ландвер’єру: цікавість долала дедалі сильніше, а дозвіл співрозмовника спрощував процедуру.

– Що мені треба зробити?

– Вам, пане ланд-майоре, не треба робити нічого. За це я вам буду надзвичайно вдячний.

– Пити можна?

– Потрібно. А тепер помовчіть, прошу вас.

Легкими пасами Мускулюс зібрав жменю мнемо-флюїдів, які оточували Ернеста Намюра. На дотик відсіяв лушпиння, поморщився від слабких опіків: все-таки згода ланд-майора було не цілком щирою. Рештки виклав на столику в дві смужки, мимохідь милуючись сніговим блиском флюїдів. Такий відтінок зустрічається в людей, мало обтяжених сумнівами, таких, що віддають перевагу виконанню наказів перед власною можливістю командувати. Скрутив із серветки рурочку; застромив один кінець у ліву ніздрю, нахилився до стільниці й добряче нюхнув. Перечекав колючий сплеск судом, зарядив праву ніздрю.

– Зараз дуже прошу мене не відволікати, – встиг сказати чаклун.

Відповіді він уже не почув.

…Тхне пріллю. Над головою співає іволга. У кущах рицини, за спиною, вовтузиться ланд-капрал Фюрке: капрала нудить. Погляд опускається нижче. Хочеться замружитися. Ні, не можна. Треба дивитися. Я сказав: дивитися, Намюре! Ти чуєш?! Коли одержимі Чистими Тварюками взяли в кліщі твою роту під Вернською цитаделлю, ти ж споглядав гірше, ніж зараз!

Ну-бо, приятелю.

Не відвертайся.

Тіло, до половини втоплене в опалому листі, скручене з неймовірних частин. Дитяча долоня. Плече й частина грудної клітини дорослого чоловіка. Ріденькі, сиві кучері старого падають на скльовані птахами ніжні щоки юнака. Права щока старша за ліву: там пробивається ріденька борідка. Ноги різного віку: одній років п’ять, другій – усі тридцять. Волосатий живіт зрілої людини, але геніталії під животом – безневинної дитини.

Віддалік лежить другий труп. Такий самий, але над ним більше попрацювали лісові поглиначі падла. Це його побачив капрал Фюрке, після чого й перестав бути корисним для пошуків і розслідування. А ти все дивишся, хоча користі з цього мало.

І ще: запах.

Ні, не сморід мертв’ячини – це ти зараз вважав би благом, ароматом парфумів Крихітки Жаклін.

Мабуть, так тхне доля, коли вона гниє.

Дивна думка. Але зрозуміти її джерело не вдається: майже відразу ти поринаєш у кущі, болісно кашляючи, приєднуєшся до Фюрке.

Чи варто казати, що все задоволення від вечері було геть-чисто отруєно? Навіть учорашні мерзотники-трепанги знову стали впоперек горла. Блідий до синяви Мускулюс швидко хлюпнув у чарку, випив удух.

Повторив без перерви.

Коли Просперо Кольраун демонстрував учням наслідки заборонених дослідів на стику девгеніки й «magia nigra», на-приклад, результат злучування жаби, гороху й інкуба – це було далебі не так огидно.

– Так, ви бачили. Тепер я розумію, майстре чаклун: ви дійсно бачили.

Ландвер’єр зі співчуттям стежив за малефіком.

– Вам зрозуміло, чому я не тяг цієї гидоти в місто? Ми з Фюрке закопали тіла побіля Юстових ярів. Капрал мовчун, на нього можна покластися. Досвідченого мага в Ятриці нема, викликати чарівника зі столиці – зайвий клопіт. Поповзуть чутки, гуртівники почнуть ганяти череди в обхід, купці оголосять бойкот ярмарку… Ви будете сміятися, майстре чаклун, але я люблю це місто. Це маленьке, сонне, миле місто. Я вважав за благо промовчати. І п’ять років запевняв себе, що вірно вчинив. Особливо, коли тієї ж зими з’явилися каземат-нишпорки зі столиці. Щоправда, в зовсім іншій справі.

Спершу Андреа вирішив, що йому почулося.

– Нишпорки? Це був листв’янчик-місяць, п’ять років тому?!

– Так. А що?

– Початок місяця? Середина?!

– По-моєму, третя декада. Вам зле, майстре чаклун?

– Ні, – відповів Андреа Мускулюс. – Усе гаразд. Давайте ще вип’ємо?

SPATIUM II

Дикі лови або Мемуари Андреа Мускулюса, чаклуна й малефіка

(листв’янчик-місяць, п’ять років тому)

Чарівника не здивуєш.

Але це було диво-дивне.

Минулого вівторка старий лейб-малефактор Серафим Нексус особисто відрекомендував Його Величності вірнопідданого чаклуна Андреа Мускулюса.

Останній уперше вдостоювався аудієнції в найяснішої особи та хвилювався, як дівка перед шлюбними перегонами. Однак, хвала Вічному Мандрівцеві, все пройшло добре. Король перебував у доброму гуморі, лейб-малефактор відверто захищав «обдарованого отрока, без п’яти хвилин магістра»; та й сам Мускулюс пробачив старому легковажного «отрока» й відчув натхнення. Вклонявся вишукано, їв ножем і виделкою. Говорив як по писаному, без соро-міцьких ідіом простолюду, і завше вчасно: тобто, коли до нього зверталися. У паузах же мовчав із благоговінням. У підсумку Едвард II дав найвище розпорядження оформити чаклунові патент члена королівського почту. Спершу на сезон майбутнього полювання в Бреннських лісах, а там – як складеться.

– У якій, дозвольте запитати, якості? – вклоняючись, поцікавився переписувач-куратор із Канцелярії Патентів, допитливий та в’їдливий, немов жучок-червиця. Сизі щоки переписувача обвисли скорботними брижами в передчутті роботи. – Ранг? Звання? Платня казенна, чи на свій кошт?

– Старий я став, – невлад розкашлявся Серафим Нексус. – Подагра замучила. І сідничний нерв защемлений трохи. Важко мені на полюваннях гарцювати…

Едвард II лукаво, з розумінням кивнув:

– Оформляйте на скарбницю. У якості, виходить, діючого консультанта лейб-малефіціуму.

Король замислився, осяйно посміхнувся й додав:

– З випробувальним терміном. Серафиме, не ревнуй, сам же рекомендував…

Просперо Кольраун цього разу сподівався відсидітися вдома: будь-які поїздки, а полювання особливо, бойовий маг вважав марною витратою сил тілесних. До своїх тілесних сил він ставився надзвичайно дбайливо. «Полювання – часу марнування!» – скаржився маг домашнім. Однак придворний волхв-люміносернер напередодні від’їзду обкурився та накликав недобре. Пророкував «дорогу далеку, казенний дім» із обтяжуючими обставинами. Королеву схопила мігрень, інфанти ридали, обіймаючи батьківські чоботи – одним словом, для заспокоєння королівської родини таки Кольраун мусив супроводити Його Величність. Він рипів серцем і чобітьми, ресорами карети й пружинами новомодного сидіння, з величезним небажанням їдучи за владикою.

Консультантові лейб-малефіціуму, на жаль, місця в кареті не надавалося, тож Мускулюс поїхав верхи на казенній кобилі.

Мисливський табір нагадував розтривожений мурашник із рідкісно нетямущими мурахами. Слуги, ловчі, конюхи, доїжджачі, стременні, посошкові, єгері, псарі, кухарі з кухарчуками, пані кепської поведінки… Здавалося, що за королем воліклося півстолиці. Причому, саме та половина, що була найменше пристосована до похідного життя. Добре хоч, загоничі встигли полишити табір. З тазами, гонгами й стукотілками, вони ще затемна подалися в хащу – й зараз, як доповів прем’єр-ловчий, «раді гнати».

Після легкого десерту, що затягся години на три, почт поринув у сідла, готуючись супроводити володаря.

Андреа Мускулюс обмежив сніданок деревними устрицями, бріошшю «Dofine» і ковтком білого з кмином. У час, що звільнився, він устиг тричі «обнюхати» збрую, спорядження та околишній Фільчин Бір на предмет шкідливих флюїдів, зурочення та засідок бунтівників. Останнє, звичайно ж, було зайве. Присутність у таборі Просперо Кольрауна, бойового мага трону, і загону лейб-варти на чолі з капітаном Рудольфом Штернбладом – усе це робило запопадливість молодого чаклуна пустою витратою мани. Політична обстановка в державі також не обіцяла сюрпризів. Палацові прогности з академії «Золотого Кочета» всі, як один, голови закладали, що суспільство благоденствує, заздрісники безсило скрегочуть зубами, а численні бастарди добровільно підписали відмови від претензій на престол Реттії.

Однак Андреа звик відповідально ставитися до своїх обов’язків. Через що, значною мірою, лейб-малефактор і накинув на нього оком. Але накинув зовсім не так, як робив це в деяких випадках. Доброзичливо, можна сказати. Випрохав попередньо дозволу в «колеги Просперо» перед від’їздом мисливців зі столиці:

– Ви не проти, любий друже?

– Звісно, любий друже!

– А що, любий друже, скаже з цього приводу ваш протеже?

– А хто його, любий друже, питатиме?

До речі, Просперо Кольраун зранку теж накинув оком на учня. У буквальному розумінні: викликав малу оковертку, скрутив з її допомогою «Рябу Зіницю» та закріпив на чолі в Мускулюса. Тепер бойовий маг мав можливість стежити за полюванням, не залишаючи табору. Особисто скакати лісом, витрачаючи на це дорогоцінні сили, Кольраун очевидячки не збирався.

Шовковий гамак, з погляду переможця Септаграми Легатів і жаху Чистих Тварюк, значно краще підходив для захисту найяснішої особи.

За ці дні Андреа трохи звик до придворного бедламу. Навчився напускати на себе похмуро-демонічний вигляд, що личить чаклунові на державній службі. Личина допомагала приховати ганебні для справжнього малефіка почуття: гордощі та хвилювання переслідували Мускулюса з моменту аудієнції. Ось і зараз він щиро сподівався, що має поважніший вигляд, ніж у віце-барона Борнеуса з синами. Організатори полювання, на чиїх землях Едвард II збирався загонити козуль і брати лис на рогатину, мало не лускали від пихи. Між іншим, король полював у тутешньому віце-баронстві мало не щоосені. Могли б і звикнути. Чи це вони перед столичною знаттю гонор показують? Мовляв, до нас Його Величність у гості навідується, а вас до себе, лизоблюди, дзвіночком викликає! Складалося враження, що марнославство вставило соломинку в потрібне місце та роздмухує камзоли й штани Борнеусів до непристойної ширини. А гординя натирає щоки буряком, забарвлюючи триденну щетину в пурпур.

Ні, Андреа Мускулюс нітрохи не нагадував шляхетних мужланів! А що куртка затісна – то це не від чванливості, а від добре розвиненої мускулатури, що відзначала всіх магів школи Нихона Сивочола. У плані міцності тілесної Мускулюс, виправдовуючи прізвище, намагався не відстати від наставника Просперо, все дозвілля віддавав сублімації мани в м’язах, зв’язках і сухожиллях.