Полная версия
Шмагія
Генрі Лайон Олді
Шмагія
Є і в пророка гарне слово,Та краще слово у німого,І барви кращі у сліпця.Коли відшуканий кут зору,Є спалах серця. Ти в цю поруСебе осягнеш до кінця.Арсеній ТарковськийЧашка, з якої не можна пити. Меч, яким не можна рубати.
Книга, написана незнайомою мовою; музика, що її чує тільки сам музикант. Нісенітниця? Так, звісно. Але що старшим я стаю, то частіше бачаться мені в снах ця чашка, цей меч і ця книга. А ви, дурні, просите, щоб я валив гори та обертав ріки назад! Не треба, дайте мені постарітися в радості…
З таємних записів Нихона СивочолаPROLOGUS
Ліс завзято грав із жінками в «плутанки».
Якби вибралася Ядвіга по ягоди сама – ніколи в житті не знайшла б знайомої галяви, оточеної заростями ожинника. Під ноги раз у раз підверталися обхідні стежки-стежинки, намірялися завести в буреломи, закрутити, заморочити.
Дідусь із Хащі жартує?
Начебто, не повинен. Ще на узліссі Меліс усі потрібні слова прошепотіла, чоло трипалим листочком огородила, а на стежку хлюпнула відваром ясношляху. Видно, зачула підступ: зазвичай до Фільчиного Бору ходили запросто, без остраху, а нині й відьомські витівки лихові байдужі. Понад годину блукали ходженими-топтаними місцями, перш ніж постала перед жінками спалена сосна-вказівка. Чорна, як та вдова на похороні, вона скорботно тицяла сухою рукою-гілкою в потрібний бік.
Ядвіга полегшено зітхнула: край, мовляв, дісталися. Рота розтулила, щоб Дідусеві з Хащі подякувати, та наткнулася на погляд подруги: гачкуватий, страшний. Не зміїний навіть – скорпіонячий.
Затнулася, потупилась.
Здавалося б: ну що в ній особливого, у крихітці Меліс? Хоч і відьма, а своя, тутешня, змалечку в людей на очах. Не заїжджа чароплітка, до якої і підійти страшно. Жінка як жінка, ще й молодша за саму Ядвігу. Чоловіки донині вслід витріщають очі. Інші пустують, залицяються. Та марно: зиркне, бувало, Меліс, до землі приморозить. Втекти схочеться, все одно куди, аби тільки подалі, а ноги батогами волочаться…
Може, додому повернути? Хай йому грець, тому ожиннику!
Щоправда, ягода корисна, на всякий смак. На відворот-зілля годиться й варення з неї добре. Коли юхта лілова потрібна, у фарбівному розчині без ожинових ягід – ніяк. У чоловіка замовлення на шість сувоїв. Повернешся з порожнім кошиком, сваритиметься. Або й відлупцює! Леон на руку швидкий… Залишитися? Піти від гріха подалі? Ну поб’є чоловік – уперше, чи що?!
Ядвіга скосила око на супутницю, мовчки визнаючи за відьмою право на керівництво. Нехай Меліс у її літа й зарано командувати, останнє слово все одно її буде.
Слова не дочекалася. Меліс ретельно принюхалася, струснула головою, немов проганяла мару, – руді кучері розсипалися по плечах, – і рушила вперед, куди вказувала рука-гілка.
На Ядвігу не озирнулася, знала: та не відстане.
Під ногами пружно прогиналися, ледь чутно рипіли мохи. Пітніли легким слизом. Тут завжди було вогко, навіть у літню спеку. Вогко, але не багнисто. Лише тепер Ядвіга помітила, яка тиша панує навколо. Ні пташиного щебету, ні комариного дзижчання, ані шелесту листя під вітром. Повітря застигло драглистим дурманом, лякаючи грозою. Відьма зупинилася, обмацала долонею порожнечу поперед себе. Із зусиллям зробила крок, другий. Ядвіга заквапилася: загубитися від подруги, залишитись наодинці з мовчазними хащами здавалося зараз найстрашнішим.
– …Я знаю, ти можеш. Ти мусиш постаратися. Дуже постаратися…
Якоїсь миті жінці здалося: її обступила димова імла, в якій роїлися тіні з коминкової сажі. Барви дня поблякли, ліс зробився попелястим, неживим. Ядвіга панічно рвонулася, рухаючись, начебто в грузькому киселі, звареному з жмені «вовчого вівса». Ледь чутно тенькнула струна, обриваючись далеко, на самім краєчку досяжності для слуху. Світ став колишнім. Шпичакасті зарості ожинника з гронами сизих ягід і щільним листям, укритим восковим нальотом, виявилися зовсім поряд. Рука мимоволі потяглася до ягід – і жінка безгучно вилаяла себе, дурну.
Люди.
На галявині.
Чужі, не тутешні.
Вона не могла до пуття розгледіти, чим займалися чужинці. За два кроки поза кущами причаїлася Меліс. Озирнулася, сердито махнула рукою: нагнися, дурепо! Помітять! І знову припала до діри в чагарнику.
Ядвіга слухняно зігнулася в три погибелі. Підглядати було страшно: раптом побачать?! Але страшенно хотілося бодай одним оком… Щосили намагаючись не шарудіти, жінка рачки поповзла вздовж колючої стіни й невдовзі виявила вузьку шпарину. Обережно, із завмиранням серця, визирнула.
– Септі, що там?
– Бачу, але кепсько. Ага, ось… П-прах, зірвалося! Серп майже дістав його…
– «Майже» нас не влаштовує. Дитинко, ти зрозуміла? Пробуємо ще. Старайся. Дужче старайся. Інакше я стану лихим дядьком. Навіть демони Нижньої Мами бояться таких лихих дядьків…
– Я не вмію! У мене не виходить! Я можу навпаки…
– Ти погана дитинка. Елме, поясни їй.
– Зараз, Фарте. Поясню.
– Сто разів тобі казав: не називай мене Фартом!
Троє чоловіків стояли по краях галявини, утворюючи химерний трикутник. Посеред трикутника з землі стирчали сім смолоскипів: п’ять довгих і два короткі. «Смолоскипи навіщо?! – зачудувалась Ядвіга. – День же, сонячно. І полум’я дивне: ніби червиве…» Між смолоскипами тремтіло склисте марево, начебто над шляхом спекотного полудня. А в мареві тупцювала дівчинка. Босе, біляве маля. Зовсім крихітна, рочків семи-восьми. З обличчям у дівчинки діялося щось дивовижне. Плаче, бідолашна? Чи марево риси спотворює?!
Один із чоловіків поворухнувся. Колихнувся сірий плащ по п’яти; крислатий капелюх гойднувся, сховав обличчя в тінь. Точнісінько як величезний гриб кажанячий! З-під плаща метнулися вузькі руки, схопили повідець-невидимку. Дівчинка захрипіла, хитнулася, ніби від ляпаса. Схопилася руками за горло. У відповідь – змах примарного бича. Жертва звивалася гадюкою, немов у її тілі зовсім не було кісток, намагалася затулитися від ударів.
Марно.
Ядвізі вдалося придушити крик лише тоді, як затисла собі долонею рота.
– Не треба! Я спробую!
– Та вже постарайся, зроби ласку. Ну-бо!
Дівчинка приречено дивилася в землю. Худенька, в жовтій сукенці, що тріпотіла на вітрі, вона нагадувала курча серед зграї шулік. Серце в Ядвіги розривалося від жалощів. Тільки чим тут допоможеш? Зрозуміло ж: чаклуни. Зачепиш – на жабу перетворять. Мамця, пригадується, в дитинстві лякала…
Жінка не витримала: замружилася. А коли знову розплющила очі, дівчинка повільно розводила руки в боки. Злетіти хотіла, чи що? Погляд її більше не впирався в землю. Моторошні зелені вогники мерехтіли в очах крихітної істоти, що раптом здалася Ядвізі старшою, набагато старшою за свої літа.
Чи то відсвічували чаклунські смолоскипи?
Руки дитини колихнулися, ніби водорості в річці, зажили власним життям. Пальці тягли, смикали, зв’язували, рвали, плели мереживо. Рухи до болю нагадували жести чаклуна в плащі, коли той затягував на шиї жертви петлю, змахував бичем. Невже там, на іншому кінці ниток, хтось теж зараз хрипить, корчиться? Молить: «Не треба!»?! Шепотить: «Я намагатимусь»?!
Ядвігу вкрив крижаний піт. Втікати! Геть від заклятого місця! Нехай Леон свариться, нехай приб’є мало не до смерті! Аби тільки не бачити, не чути, не думати…
– Так, добре… Давай, давай…
– Прокляття! Він зачув!
– Хто?
– Маг трону…
– Серпанок! Хутко! Допоможіть мені!
– А вона?
– Начхати! Головне…
Що було зараз головним для чаклунів-мучителів, дізнатися не судилось. Повітря налилося аспідною чорнотою, вуха заклало. Порив буревію задув і порозкидав у різні боки смолоскипи, що кричали пташиними голосами. Жовток сонця круто зварився. Налягла задушлива, беззоряна ніч. Крізь виття заблуканого буревію до Ядвіги долетів крик Меліс – відьма відчайдушно молола якусь нісенітницю. Жінка ще встигла побачити, як переможно, з дорослою зловтіхою посміхнулася дівчинка, зробила крок – і нема! Гадюкою, тягучим холодцем, рідкою смолою вилилась за огорожу, яка впала під ударом…
У далекому яру, переляканий до кольок, ховався Дідусь із Хащі.
Виліз він лише до вечора.
CAPUT I
«Побачив трьох вродливих дів, що маг силком по місту вів, йшли лицарі гуртом…»[1]
Ні, не варто було їсти на ніч мочених трепангів!
Ця думка невідступно переслідувала Андреа Мускулюса весь час, поки чаклунова карета в’їжджала в Ятрицю. У лиходійки-думки був значний почт – наприклад, каяття. Муки сумління. Самоїдство та самобичування також були її супутниками, вкупі з тілесною неміччю. І все це веселе товариство вгніздилося в шлунку та гласом того, хто волає в пустелі, закликало віддалений розум: «Не зупинив? Піддався гріху?! Ну буде ж тобі за це!» Досвідчений чаропліт, довірена особа самого Просперо Кольрауна, талановитий малефік, а в майбутньому – цілком можливо, що й особистий лейб-малефактор короля Едварда II, Мускулюс без особливої праці впорався б із підступними заколотниками. Взяв би за горлянку далебі швидше, ніж герцог Арнольд Здоровань придушив Бунт Пасквілянтів. Але юрмиська ворогів здавалися незчисленними, неначе сарана в липневій гречці, а сили слід було берегти для іншого.
Геєна снігова поглинь віртуоза-кухаря з «Пузатого фавна»! Із кропом, із зернятками кмину, з розсолом, запашним і пряним, поданим окремо в порцеляновій чашечці! Ах, на денці посудинки солодко воркотіла пара фазанів… Чи фазани не воркочуть, а курликають? Втім, не має значення.
Колеса гуркотіли по кругляку бруківки.
Від в’їзної митниці, де чорношкірі раби-ясновидці очужіло слухали еманації багажу та гаманців гостей, карета звернула в Олень-Колодязі до кварталу Казенних Хабарників. Ось площа 3-го Едиктарію з пам’ятником Кінному Варварові. Далі – триповерхова, з башточками, обитель Веселих Братів. Пританцьовуючи на монастирській стіні, вітер шарпав штандарт із девізом ордену: «Скажи зневірі ні!» Андреа сидів на облучку, спритно вправлявся з віжками. Так, нице заняття для дипломованого чаклуна. Але брати в поїздку ще й кучера? Чолов’ягу дебелого та охочого до живих ласощів?! Неприпустимий ризик. Мускулюса діймало черево, й він кляв трепангів, власну невситимість, долю, а найбільше діставалося трійці лілльських незайманок, які, власне, й ховалися в надрах карети.
Незайманки з Лілля, що біля Дангопеї, – крам особливий.
Рідкісний.
– Бац!
Це Т’яден Штерн, молодий гвардієць із виділеної Мускулюсу охорони, метнув чергове яйце в перехожого. Він розташувався на даху з кошиком тухлих яєць, придбаних на найближчій фермі та зіпсованих особисто чаклуном «на жовч-вертунець». Юнак усі очі видивився на ятрівчан. Немов пастух стежив за впертими, свавільними цапами.
Якщо, звичайно, якомусь дурневі спаде на думку випасати цапину череду!
Навіть не бачачи лілльської трійці крізь стіни карети, посилені сталевими смугами, – віконце наглухо забили дошкою при виїзді з Лілля! – чоловіки Ятриці, молодики, старі та зрілі дядьки, солодко здригаючись, ішли на запах. Неусвідомлено, бездумно, немов на невидимому повідці. Багатьох, кого не встигли стримати вірні дружини та подруги, все-таки стримував погляд на двох дужих капралів з кийками для лупцювання по п’ять ліктів завдовжки. Стоячи ззаду, охорона вміло крутила зброєю, тож карета швидше нагадувала бойову колісницю. Жертви пристрасті звертали з півдороги та юрбою брели слідом, помалу відстаючи, осідаючи в завулках. Але подеколи в якогось скобаря чи зеленаря остаточно каламутився погляд і нещасний ішов навпростець, безтямно кліпаючи, з жадібним тремтінням ніздрів…
Отут уже була черга Т’ядена. Він уміло вихоплював яйце та з льоту розбивав його об голову хтивого, миттю повертаючи ятричанина в лоно чесноти. Дешево, виходить, і сердито. Щоправда, були в цього методу побічні ефекти, з якими бідолашні чоловіки марно силкувалися впоратися тиждень чи й більше. На жаль, тут Мускулюс нічого не міг вдіяти.
Попсовані є попсовані.
На щастя, Т’яден не знав, що таке схибити. Інакше чаклун задовго до ятричанської митниці розорився б на яйцях і добряче збагатив скупих і брутальних фермерів-перепелятників.
Шлях Андреа лежав на південну околицю міста. Там розташовувалася дубильно-фарбівна майстерня Леонарда Швелера. Рідкісний умілець, майстер Леонард пройшов сувору школу в любого батечка, – колишній шкіродер і кожум’яка, татусь Бйорн у вихованні дітей віддавав перевагу знайомим методам, – славився тим, що вичиняв шкіри для некрофоліантів і морбус-інкунабул, інакше кажучи «недуг-колисок». У цих мудрих книгах зберігалися найсмертоносніші закляття, ретельно відібрані знавцями. Щоб чари не розбігалися свавільно, загрожуючи народові нещастями, потрібні були надійні палітурки. А нічого кращого за шкіру незайманок, вичинену під білу юхту та змазану березовим дьогтем і ворванню, жоден маг ще не придумав. Зрозуміло, якщо не брати до уваги скреп-горгулій із сизої бронзи, винайдених особисто Нихоном Сивочолом. Отож майстерні на кшталт закладу Швелерів високо цінувалися серед чесних чарівників.
Головне тут було – навіть не закупівля в Ліллі дівок потрібної породи.
Головне – довезти їх до майстерні цілими, перш ніж почнуть линяти.
За своє життя, а йому в нинішньому листв’янчику сповнилося тридцять два, Андреа Мускулюс п’ять разів відвідував Ятрицю з коштовним крамом. Тричі – в молоді літа, разом із Просперо Кольрауном, бойовим магом трону, під наглядом якого юний чаклун опановував ази гармонії стихій і рунічної ноометрії. Одного разу самостійно відвідав майстерню Швелера й запам’ятав цю поїздку надовго. Аж мороз по хребті: незайманка втекла, сховалася в розпліднику сторожових єдинорогів, гвардієць зламав щиколотку, відбиваючи дівку в рогатих бестій… І нарешті, сім років тому – за велінням наставника супроводжуючи нинішнього лейб-малефактора Серафима Нексуса.
Вік знаменитого старця, бачте, заважав здійснювати нагляд за незайманками належним чином.
Останнє вкрай дивувало Андреа. «Настромити на шворінь» заколотників, які звіддаля зазіхали на Реттійський престол, чи відбити «алмазний вінець», залишений королю Едварду ламіями Третейських судилищ, – це для немічного здохляка Серафима було дрібницею, не вартою уваги. За останній подвиг він навіть удостоївся «Шкідника Божою Милістю» з трояндами та бантами. А особистий догляд за дівчатами…
Втім, недовірливий Мускулюс побоювався забагато думати вголос про Серафима Нексуса, чиє місце за сприяння та доброзичливості патріарха сподівався одного разу посісти. А тому, страждаючи від жорстокої печії, вигнав із голови небезпечну тему.
– Бац!
Ну цей Т’яден і метає! Розумник.
Обидва капрали з дрюками та Т’яден із кошиком були завчасно підготовані чаклуном. Вірність присязі та військовий обов’язок плюс подвійна платня з преміальними прирекли героїв на горезвісний «крижаний дім» – жах ловеласів королівства, терміном на сім сороковин. Палкі вдовиці на всьому довгому шляху з Лілля до Ятриці ридали ночами в подушки, знаючи: близько лікоть, та бережи честь замолоду! У іншому разі Мускулюс голову міг закласти, що ніяких нових палітурок Просперо Кольраун, хай би він був і тричі метром-секретарем ложі Бойових Магів, не дочекався б.
Втрата безневинності позбавляла шкіру красунь чудових властивостей. Та й линяти вони переставали до вісімдесяти шести років. А кому потрібна шкіра старезної карги? Віслюче гузно в грубих пухирцях, і те частіше йде на потреби палітурників…
Чаклун із насолодою наврочив би й себе, щоб уникнути небезпек і для користі справи. Але «крижаний дім» прирікав на астрацію, глухоту до музики сфер, що можна пробачити солдатові, але для чаропльота – смерть. Знову ж таки, зурочення охорони потрібно було регулярно підтримувати: «лід» загрожував станути до завершення терміну. Від близькості клятих дівок напередодні линяння сім сороковин скорочувалися з жахливою швидкістю. Кусаючи губи, безнадійно сублімуючи дев’ятий вал пристрастей, Андреа втішався виключно доброчесними сентенціями.
Опір гріхові є благо, аскет терпів, і нам велів, всі лиха від бабів і так далі.
У минулому – чаклун широкого профілю, вкрай засмучуючи вчителя відсутністю особистих пристрастей або особливих, затребуваних суспільством талантів, шість років тому Мускулюс відкрив у собі дар малефіка. Внаслідок якоїсь події, про котру він згадувати не любив, отримав по лобі важким глиняним кухлем, і не одним, а кількома поспіль, і сподобився просвітління. У нього відкрилося третє, «лихе око». Причому, з чудовими властивостями: так зване «вороняче баньши» з правильним прикосом на грубний камінь, на дверну скобу. Будь-який маг-шкідник з радістю продався б Нижній Мамі на дюжину народжень, аби тільки втринадцяте народитися з таким дивом. Для Мускулюса це було дарунком долі. Коли непутящий бурлака валандається по світі, бо не зумів знайти місця, – тут усе зрозуміло. Собаці – собаче життя. Але коли чаклун із дипломом і амбіціями придатний лише на те, щоб залишатися вірним слугою вчителя…
Одним словом, щасливий Просперо Кольраун миттю пройшов з учнем академічний спецкурс малефіціуму. Наполіг на відвідуванні Зимових Асамблей з мануальних замовлянь; для практики навіть пожертвував частину особистої мани до фонду Реттійського Універмагу. Далі рекомендував Андреа своєму знайомому по Клубу Рівних, пам’ятному Серафимові Нексусу – й долю чаклуна було вирішено.
– Бути тобі моїм спадкоємцем! – сказав щиросердний Серафим.
Він вдоволено кліпнув, коли Мускулюс у відповідь не сплюнув через ліве плече на знак довіри до лейб-малефактора. Двом попереднім «спадкоємцям» старенький Нексус уже вирвав їхні грішні язики за хамську неповагу до його віку та звання.
А це Кольраунове пташеня…
Молоде, видно, та раннє.
* * *– Доброго здоров’я, майстре Андреа!
Всупереч очікуванням, власник майстерні не вийшов зустрічати дорогих гостей. І синів уперед не послав. У воротях тупцювала його дочка (молодша, згадав Мускулюс), посміхаючись радісно й трішки розгублено. Дівчина була непогана, але кривенька, тупцювати в неї виходило не дуже. Згори, з даху карети, захихотів пустосміх Т’яден. Втім, хлопець швидко згадав про «крижаний дім» – швидше, ніж хотілося б! – і насупився. У його віці подвійна платня лише частково затьмарює інші, хай і тимчасові незручності.
– І вам квітучої принадності, моя пані!
– Ой, та що ви кажете… – щічки кривенької спалахнули шипшиновими пуп’янками. – Зовіть мене Цетинкою. Заїдьте в двір, ми для вас уже все приготували!
Заїжджати чаклун не квапився.
– Як здоров’я майстра Леонарда?
На самий вершечок паркана видерся кіт: величезний, сивий. Шерсть на звірі стояла сторч, хвіст нагадував турристанську шептуху, коли та розпускається в небі димовим стовпом. У бурштинових очах кота читалося презирство. Він задер лапу та заходився вилизувати себе в інтимних місцях. Немов за змовою, крізь ноги Цетинки рвався назовні дрібний песик і заливався пронизливим гавкотом. Кіт згори озивався басовитим гурчанням.
Песик був веселковий, з виразною прозеленню на хребті.
Це викликало захват лише у гвардійців: сам Мускулюс давно знав, що у Фарбівній слободі всяке трапляється. Птиці тут не тримають – кури дохнуть від закрепу, качки годинами плавають у дубильних ночвах і тому в їжу непридатні, навіть фаршировані яблуками й розмарином. Гусаки без голови бігають подвір’ям днів по три, а коли й понад тиждень… Корів доять рідко, замішуючи на темному, плямистому молоці їдке протравлення чи дубову кору. Пити ж це зілля чи робити сир-сметану ризикне хіба що запеклий некромант з метою приборкування повсталих із пекла.
Зате собаки й коти виживали, навіть ставали отакими гарними.
– Таточко, хвала Вічному Мандрівцеві, здоровий. Він у матусі. Хворіє вона, матуся, давно-давно хворіє, ось він і сидить поряд… А Шишка в майстерні порядкує. Йому до вечора в Пшибечани, братикові Алоїзу п’ять сувоїв марокену відправляти й півтора сувою шагрені тисненої. Братик Алоїз від минулої зими на торгівлі, крамницю в Пшибечанах відкрив, баришує. Як відправить Шишка, так відразу квасці для вас замочить. Топтачів із дуботовками він до вашої справи загодя найняв, чекають не дочекаються…
Ситуація прояснилася. Якби Андреа Мускулюс відчув найменшу неповагу, не зволікаючи, подався б до іншого чинбаря, котрий бодай трішки знається на чародійському палітурництві. Хай і довелася б зайву добу мучитися дорогою до Грамміха чи Веселої Б’єлині! Річ тут була не в гордині, а в аурі. Лілльських дівок і осіб, котрі їх супроводили, повинні були зустрічати з особливим пієтетом і щирою радістю – хоча капосна вдача незайманок неабияк ставала цьому на заваді. Інакше згодом у палітурці неодмінно утвориться підступна тріщинка, крізь яку втече підла руна: творити дурнуваті дива. Ага, виходить, старші брати відсутні з поважних причин. Шишка, він же Шишмар Швелер, готується до відповідальної роботи, віддаючи старі борги, інший братик зовсім виїхав із міста й що він думає про прибуття замовників, справи не стосується. Батько родини, майстер Леонард, днює та ночує обіч ложа недужої дружини – обов’язок чоловіка понад усе.
Чи варто засмучувати прибулих сумним виглядом і зітханнями?
Мабуть, Мускулюс зараз уперше відчув надію, що поїздка завершиться вдало. І марно. Уже кому-кому, а майбутньому лейб-малефактору, власникові чудового «воронячого баньши», слід було б знати: надії на успіх, висловлені вголос або задумані невлад, рубають справу під корінь куди ліпше за «лихе око».
На всі заставки лаючи себе за нестриманість, чаклун зліз на землю.
На задку карети з опущеними, зайвими зараз кийками гучно чхали капрали, бліді до синяви. Аромати Фарбівної слободи чужинців валили з ніг попри близькість річки Ляпуні й озерця Таємні Вуди. Гвардійці ще трималися, бо не забували про військову славу предків, але чхання й цих діймало. Андреа згадав про свої обов’язки, тричі з вивертом глянув на кожного охоронця через ліве плече; у випадку з Т’яденом на даху він ледь не скрутив собі шию. Далі сплюнув, тупнув по плювку черевиком, – і гвардія радісно задихала.
Завтра зранку треба буде повторити, інакше нюх повернеться. А самому доведеться терпіти ще і цей кошмар. Учитель Просперо перед від’їздом натякнув, що шоста частина палітурок за труди відійде особисто Мускулюсу, для персональних трактатів з теормалу, чи пак теорії малефіціуму. Ні за сучий хвіст потерпаємо, друзяко!
Особиста бібліотека була мрією чаклуна.
Зокрема, з дуже простої причини: атестат мага вищої кваліфікації візувався Колегіумом Волхвування виключно за наявності в здобувача вищезгаданої бібліотеки.
– Та чого ж ви на вулиці стоїте? Ганьба, сором на всю Ятрицю!
Кривенька ладна була розплакатися.
– Гості мнуться, в дім не йдуть… Гукнути татуся?!
– Вибач, Цетинко, – Мускулюс відчув укол сумління. – Зараз…
Він озирнувся. Вулиця була порожня. Навчені досвідом, жителі Фарбівної слободи делікатно дозволяли замовникам зникнути в обійсті Швелерів. Хіба чесна дружина чи мудра матінка випустить зараз на вулицю хоч благовірного чоловіка, хоч синочка? Щоб рідненький з глузду з’їхав? Щоб отримав по зашийку кийком для лупцювання? А не кийком приголублять, то столичний чаклунисько попсує рибоньку: не лізь, куди не кличуть! Ондечки віконниці попричиняли, молодички-розумниці…
На розі, під старою акацією, діти гралися в піску. Дівчинка з кісками щохвилини бігала до рівчака з цеберком, а двоє товстих, суворих з вигляду малят зосереджено ліпили пасочки. Їм допомагав худорлявий парубійко літ сімнадцяти, до вух замурзаний липким «тістом». Розмахуючи руками, ніби вітряк, він визначав місце, куди життєво необхідно було поставити чергову ляпку. І дуже сердився, коли діти помилялися. Напевне, місцевий дурник. Таких дівки зовсім не ваблять, хоч із Лілля, хоч із небесних садів. Розташування пасочок мимохідь зацікавило Андреа, він навіть узявся машинально поєднувати їх уявними лініями, але суворо обрубав сам себе. Якби зараз завалилося склепіння гроту Семи Няньок і вибралося на білий світ Жахливе Дитя, щоб змотувати світ у клубок для плетіння, – все одно чаклунові було б ніколи займатися всілякими дрібницями.
– Гвардіє, до мене!
Капрали стали обіч карети. Т’яден зіскочив із даху, довго длубався ключем у заклятому замку; нарешті розчинив дверцята. Якусь хвилину нічого не відбувалося, по тому на сходинку опустилася вузенька ніжка.
– Я перша!
– Ні, я перша!
– Я найперша! Сама!
– Ах ти шльондра!
– А ти повія!
– А ти! А ти…
– Обидві ви дурепи, а я перша!
– Тримай її! Гюрзель, хапай за волосся!
Мускулюс зітхнув і прийшов на поміч.
Інакше лілльські дівки ніколи не вибралися б із карети. Ніжна голубиця, й та озвіріє, якщо в шістнадцять років тебе продадуть не знати куди за тридев’ять земель – линяти. Зазвичай за місяць до того, як почнуть линяти, знамениті уродженки Лілля ставали навдивовижу ненажерливі, зате нижні виділення в них припинялися зовсім. Що ніяк не сприяло поліпшенню вдачі.
