Маленькі жінки

– Дідусь хлопчиська Лоренса? З чого це раптом? Ми його навіть не знаємо! – вигукнула Мег.

– Ганна розповіла одному з його слуг про те, що сталося сьогодні вранці. Мабуть, цього старого джентльмена вразив ваш благородний вчинок. Він знав мого батька багато років і сьогодні вдень надіслав мені листа, в якому висловив надію, що я дозволю йому виказати свої дружні почуття до моїх дітей, тобто до вас, передавши трохи солодощів на честь свята. Ну як тут відмовити? Тож насолоджуйтесь святковою вечерею, щоб компенсувати скромний сніданок з хліба та молока.

– Мабуть, то онук підкинув йому цю чудову ідею, я майже впевнена, що так і є! Мені здається, він гарний хлопчина, шкода що ми з ним не знайомі. Він ніби й не проти з нами познайомитися, просто соромиться, а Мег така манірна зануда, що не дозволила мені заговорити з ним, коли ми проходили повз нього на вулиці, – сказала Джо, але її слова загубилися у дзвоні тарілок, адже гості вже розбирали солодощі та охали від захоплення.

– Ви говорите про людей, які живуть у великому будинку по сусідству, чи не так? – запитала одна з гостей. – Моя мати знає старого Лоренса, але каже, що він занадто зарозумілий і уникає спілкування зі своїми сусідами. Він тримає свого онука під замком, виходити йому можна лише для відвідування уроків з верхової їзди, і то, у супроводі вчителя. Бідний хлопчик цілими днями сидить у чотирьох стінах і чахне над підручниками. Ми навіть запрошували його в гості, але він так жодного разу і не прийшов. Мама каже, що в цілому він дуже милий, але ніколи не розмовляє з нами, я маю на увазі з дівчатами.

– Одного разу наша кішка втекла, і він приніс її нам. Ми навіть поговорили з ним трохи через огорожу, ну, там про крикет і таке інше, а потім він побачив, що наближається Мег і втік з переляку. Але я все-таки хотіла б з ним потоваришувати, впевнена, що вдома він помирає від нудьги і буде радий поспілкуватися з кимось, – рішуче сказала Джо.

– Що ж, він милий і вихований хлопчик, такий собі юний джентльмен. Я зовсім не заперечую, щоб ви при нагоді з ним познайомилися. До речі, квіти для вас приніс саме він, і мені, напевно, все ж слід було запросити його залишитися на вечерю, особливо з огляду на те, як він прислухався до вашого реготу нагорі. Він виглядав таким задумливим і навіть трохи сумним, коли йшов. Впевнена, що йому дуже не вистачає спілкування з однолітками».

– Ах, шкода, що він не побачив нашу виставу! – засміялася Джо, дивлячись на свої чоботи. – Обов'язково запросимо його на наш наступний спектакль. Можливо, ми навіть залучимо його до підготовки. Хіба це не було б чудово?

– Мені ще ніколи не дарували такий прекрасний букет! Як же красиво! – милувалася своїм букетом Мег.

– Квіти дійсно прекрасні! Але все одно для мене немає нічого прекраснішого за троянди, які вирощує Бет, – сказала місіс Марч, дбайливо глянувши на вже трохи понурий бутон у себе на грудях.

Бет притулилася до неї і тихо прошепотіла:

– Шкода, що ми не можемо відправити квіти татові, впевнена, це його порадувало б, адже, боюся, що у нього там Різдво проходить не так весело, як у нас.

3

Хлопчисько Лоренс

– Джо! Джо! Де ти? – вигукнула Мег, стоячи біля сходів, які вели на горище.

– Та тут я! – відповів згори захриплий від тривалого мовчання голос.

Мег піднялася на горище і знайшла там свою сестру, яка, закутавшись у кокон із пледу сиділа на старій канапі біля вікна. Вона захоплено гризла яблуко і лила сльози над «Спадкоємцем Редкліффа».[11] Горище було улюбленим притулком Джо. Тут вона любила усамітнюватися, прихопивши з собою з півдесятка яблук та цікаву книгу, щоб у тиші зануритися у пригоди персонажів. Горище Марчів уже давно облюбував щур, який за ці роки настільки звик до компанії Джо, що не звертав на неї жодної уваги. Джо навіть дала йому прізвисько – містер Скреббл. Коли з'явилася Мег, щур блискавично зник у себе в норі, а Джо змахнула сльози, сіла рівно і в очах її стояло німе питання, чому її потривожили в такий кульмінаційний момент.

– Вгадай, що у мене є! Ось, ти тільки подивися! Місіс Гардінер запрошує нас завтра до себе на святковий прийом! – вигукнула Мег, розмахуючи папірцем і читаючи текст на ньому з непідробним захватом.

– Місіс Гардінер буде щаслива бачити міс Марч і міс Джозефіну[12] на своєму маленькому новорічному балу. Мармі дозволила нам піти. Потрібно ретельно продумати та підготувати свої наряди.

– А що тут думати? Ти ж знаєш, що ми одягнемо наші звичайні поплінові сукні, тому що у нас більше нічого немає, – відповіла Джо з набитим яблуком ротом.

– Ах, якби у мене була шовкова сукня! – зітхнула Мег. – Мама каже, що купить, коли мені виповниться вісімнадцять, але чекати ще цілих два роки – це ціла вічність.

– Впевнена, що наші поплінові сукні анітрохи не гірші за шовк. У будь-якому разі, виглядають вони дуже непогано. Твоя взагалі як новенька, а ось у своїй я пропалила дірку на спині, ще й на помітному місці. Навіть не знаю, що тепер з нею робити.

– Ну, спробуй у гостях сильно не метушитися і не повертатися до людей спиною, спереду ж із сукнею все гаразд. Я вплету в зачіску нову стрічку, а ще Мармі обіцяла позичити мені свою маленьку шпильку з перлиною. Мої бальні туфлі вже зачекалися виходу в люди, рукавички теж у повному порядку, хоча вони не такі гарні, як мені б хотілося.

– Я на свої впустила склянку з лимонадом, а на нові у нас немає грошей, тож обійдуся без рукавичок, – сказала Джо, яка ніколи особливо не переймалася своїм зовнішнім виглядом.

– Ти повинна бути у рукавичках, інакше я не піду, – рішуче вигукнула Мег. – Рукавички – це найважливіший елемент вечірнього вбрання, ти не можеш танцювати без них. Якщо ти будеш без рукавичок, я просто згорю від сорому.

– Тоді я не буду танцювати. Та й не люблю я особливо ці твої бальні танці. Не бачу нічого цікавого у вальсі. Я більше люблю танці, де треба крутитися і стрибати.

– Так, просити у мами купити тобі нові рукавички ми точно не будемо, адже вони такі дорогі. Джо, ну хіба можна так недбало ставитися до речей? Мама ж говорила, що якщо зіпсуєш рукавички, нових вона не купить до наступного сезону. Може, їх все ж можна якось відіпрати? – з надією запитала Мег.

– Ні, боюся відіпрати їх не вийде. Але я можу просто тримати їх у руках, ніхто і не помітить, що вони забруднені. Або ось як ми можемо зробити: кожна з нас одягне по одній чистій рукавичці, а в руках триматиме брудну. Як тобі ідея? Геніально, чи не так?

– Твої руки більші за мої, і ти жахливо розтягнеш мою рукавичку, – сказала Мег, яка буквально пилинки здувала зі своїх рукавичок.

– Тоді піду без них. Мені все одно, що скажуть люди! – крикнула Джо і почала демонстративно читати свою книгу.

– Добре, добре, вмовила! Тільки не забрудни і мої рукавички. І намагайся поводитися пристойно – не ховай руки за спину, не витріщайся та не кажи «Очманіти!», якщо щось тебе здивує. Добре?

– Не турбуйся, буду поводитися, наче ті манірні ляльки і намагатимусь не ставити тебе у незручне становище. А тепер іди і дай відповідь на запрошення, а я дочитаю цей чудовий твір.

Мег пішла «з вдячністю приймати запрошення». Потім, не гаючи ані хвилини, вона прискіпливо оглянула свою сукню і, весело наспівуючи, почала нашивати на неї мереживну шлярку. Джо теж часу не марнувала – вона дочитала книгу, з'їла решту яблук і погралася з містером Скребблом.

Напередодні Нового року вітальня в будинку Марчів пустувала, бо поки дві молодші сестри перевертали гардероб догори дригом, дві старші наводили марафет перед балом. І нехай їх сукні були дуже простими і скромними, але сестри носилися по кімнаті, як очманілі. У кімнаті панувала метушня, сміх і … характерний запах спаленого волосся. Мег вирішила, що їй терміново потрібні локони, і Джо завзято взялася орудувати гарячими щипцями і паперовими папільйотках.

– А вони і повинні так диміти? – запитала Бет, сидячи на ліжку і спостерігаючи за усім, що відбувається.

– У кімнаті вогко, тому йде пара, – відповіла Джо.

– Що за дивний запах! Немов на вогні смажать погано обскубану курку, – зауважила Емі, з самовдоволеним виглядом погладжуючи свої красиві кучері.

– Ось зараз я зніму папільйотки, і ви побачите хмару маленьких кучериків, – сказала Джо, відкладаючи щипці в бік.

Але хмару кучериків ніхто не побачив, тому що паперові папільйотки знімалися разом з рештками волосся, і переляканий горе-перукар поклав перед своєю жертвою ряд обгорілих пучків волосся.

– О, ні! Що ж ти наробила? Все пропало! Я не можу піти на бал у такому вигляді! Моє волосся, моє бідолашне волосся! – заволала Мег, з відчаєм дивлячись на обпалений завиток на лобі.

– Ох, даремно ти мене попросила, сестричко, у мене ж руки-крюки, вічно я все ламаю. Вибач, мені так шкода! Мабуть, щипці були занадто гарячими. Що ж я наробила! – простогнала Джо зі сльозами на очах.

– Все ще можна виправити, потрібно зовсім трохи підкрутити волосся і зав'язати стрічку так, щоб кінчики падали на лоба – таку зачіску зараз носять усі модниці. Я сама бачила, – намагалася втішити сестру Емі.

– Я сама в усьому винна, намудрила і отримала по заслугах. Треба було просто бути собою, – роздратовано вигукнула Мег.

– Мені дуже подобається твоє прекрасне рівне волосся. Не хвилюйся, воно відросте, ти і оком не встигнеш моргнути, – сказала Бет і підійшла поцілувати сестру.

Переживши ще кілька промахів з вечірнім туалетом, які, на щастя, були не настільки масштабними, як історія з зачіскою, Мег нарешті була готова до виходу. Об'єднаними зусиллями всього сімейства зібрали і Джо: волосся зібрали у пучок і одягли сукню. Сестри виглядали дуже мило у своїх простих вбраннях – на Мег була сріблясто-сіра сукня з мереживною шляркою, яку прикрашала шпилька з перлиною, а волосся її було перехоплене блакитною оксамитовою стрічкою. На Джо було коричневе плаття із суворим комірцем-стійкою, а єдиною її прикрасою була біла хризантема. Кожна з дівчат одягла по одній хорошій рукавичці, а забруднену несла у руках. Вердикт сімейства був таким – «мило і невимушено». Бальні туфлі на високих підборах були жахливо вузькими і натирали Мег ноги, але вона мовчки терпіла, а Джо здавалося, що всі дев'ятнадцять шпильок у пучку впивалися їй прямісінько у голову, що було, м'яко кажучи, теж не дуже зручно. Але що вже тут поробиш – краса вимагає жертв!

– Хай щастить, дівчата! Гарно вам провести час, мої дорогенькі! – вигукувала місіс Марч, поки сестри спускалися сходами. – Не зловживайте ласощами і будьте готові йти додому об одинадцятій, я пришлю за вами Ганну.

Мег і Джо вже вийшли з двору, коли з вікна пролунав голос:

– Дівчатка, дівчатка! Носові хусточки не забули?

– Так, так, взяли, Мег свою навіть збризнула парфумами, – вигукнула Джо. – Думаю, Мармі запитала б про хусточки, навіть якби ми всі стрімголов рятувалися від землетрусу, – усміхаючись, додала вона.

– Тому що мама у нас натура аристократична, і дуже, до речі, правильно вона говорить, тому що справжню леді завжди впізнають по ідеально чистому взутті, рукавичках і носовій хустинці, – відповіла Мег, яка і себе, звичайно, вважала натурою аристократичною.

Нарешті дівчата дісталися будинку Гардінерів.

– Отже, не повертайся спиною, щоб ніхто не побачив пляму на сукні, Джо. Глянь, у мене там пояс не перекрутився? А як щодо моєї зачіски, все дуже погано? – без упину торохтіла Мег, нервово оглядаючи себе у дзеркалі в дамській кімнаті.

– Про пляму на спині можу і забути, тож якщо побачиш, що я роблю щось не так, просто підморгни мені, добре? – сказала Джо, поправивши комір і поспішно повернувши на місце кілька неслухняних пасм волосся.

– Ні, підморгувати то вульгарно. Я підніму брови, якщо щось не так, і кивну, якщо все добре. А тепер розправ плечі, роби короткі кроки і навіть не думай тиснути руки, якщо тобі будуть когось представляти – леді так не роблять.

– Стільки правил, що голова йде обертом! Як тут нічого не забути? Ой, що там за весела музика лунає знизу?

Дівчата спустилися до вітальні, але почувались трохи ніяково, адже вони рідко виходили в люди, і навіть не дивлячись на те, що прийом був маленьким і неформальним, для них це була грандіозна подія. Місіс Гардінер, статна літня дама, ласкаво привітала їх і залишила в компанії старшої зі своїх шести доньок. Мег знала Саллі Гардінер, тож вже дуже скоро розслабилась і поводилась невимушено, а ось Джо, якій було нудно слухати дівочі теревені та плітки, стояла, притулившись до стіни, і почувалася не у своїй тарілці. В іншій частині кімнати група хлопчаків весело говорила про катання на ковзанах. Їй дуже хотілося піти і приєднатися до них, оскільки катання на ковзанах було одним з її найулюбленіших занять. Вона прошепотіла про своє бажання Мег, але її брови так загрозливо піднялися, що Джо не наважилася навіть поворухнутися. Ніхто не заводив з нею бесіду, дівчата, які стояли поруч, поступово розійшлися, і Джо залишилася одна. Ходити по залі та веселитися вона не могла, адже хтось міг помітити дірку на її спині, тож їй залишалося лише стояти біля стіни і з тугою спостерігати за гостям. Настав час танців. Маргарет одразу запросили танцювати і вона запурхала по паркету з такою грацією і легкістю, що глянувши на її задоволену посмішку, ніхто в житті не здогадався б, як вона мучилась у тих тісних бальних туфлях. Джо помітила, що високий рудоволосий юнак прямує до неї, і, злякавшись, що він збирається запросити її на танок, пірнула за портьєру, за якою, як виявилось, була ніша. Джо вирішила просидіти залишок вечора у цьому безпечному укритті. Звідси вона могла спокійно спостерігати за балом і не боятися осоромитися. Але, на жаль, першим цю схованку знайшов інший сором'язливий гість, тому, коли Джо закрила за собою портьєру, вона опинилася віч-на-віч з «хлопчиськом Лоренсом».

– Боже мій, вибачте, я не знала, що тут хтось є! – затинаючись, пробурмотіла Джо, готуючись зникнути так само швидко та несподівано, як і з’явилась.

Але хлопчик засміявся і, намагаючись не виказувати свого подиву, ввічливо сказав:

– Не звертайте на мене уваги, залишайтеся, якщо бажаєте.

– А я вас не потурбую?

– Анітрохи. Я сховався тут, тому що нікого тут не знаю і почуваюся трохи чужим на цьому святі. Розумієте?

– Ви навіть не уявляєте, як добре я вас розумію. Я тут з тієї ж причини. Ми можемо посидіти тут разом, якщо ви, звичайно, не проти моєї компанії.

Хлопчик сів і став уважно розглядати свої туфлі, поки Джо щосили згадувала манірні слівця Емі, щоб здаватися зараз максимально ввічливою та невимушеною:

– Думаю, ми вже зустрічалися раніше з нагоди повернення Вами нашої кицьки, вельмишановний містере Лоренс. Ви живете у маєтку недалеко від нас.

– Так, я живу по сусідству з вами. Він підняв голову і щиро розсміявся – театральна манірність Джо здалася йому досить кумедною, коли він згадав, як вони весело базікали про крикет, коли він приніс тоді їхню кішку.

Джо трохи розслабилась, теж розсміялася і сказала:

– Дякую за прекрасний подарунок на Різдво, ми так добре провели час з сестрами.

– Це все мій дідусь.

– Але ідею підкинули йому ви, чи не так?

– Як себе почуває ваша чарівна кішка, міс Марч? – запитав хлопчик з серйозним виглядом, але блиск його темних очей видавав іронічність запитання і Джо зрозуміла, що він насилу стримує сміх.

– Чарівно, дякую, містере Лоренс. Але я не міс Марч, я всього лише Джо, – відповіла дівчина з такою ж показною серйозністю.

– А я не містер Лоренс, а просто Лорі.

– Лорі Лоренс – яке цікаве ім'я!

– Взагалі, мене звуть Теодор, але мені не подобається це ім'я, тому що інші хлопці скорочують його до «Дора», тож я змусив їх називати мене Лорі.

– Я теж ненавиджу своє ім'я – воно звучить так сентиментально, немов я якась тендітна леді, яка непритомніє з найменшого приводу! Я теж хочу, щоб усі називали мене Джо замість Джозефіна. А як ви змусили хлопчиків не називати вас Дорою?

– Я їх побив.

– Ну, бити тітоньку Марч я точно не буду, тож, думаю, доведеться терпіти, – і Джо смиренно зітхнула.

– Хіба ви не любите танцювати, міс Джо? – запитав Лорі, з явним задоволенням вимовляючи її ім'я.

– Я обожнюю танцювати, але коли багато місця і всі веселяться. Тут я обов'язково що-небудь зачеплю чи зламаю, наступлю комусь із гостей на ногу або зроблю ще щось жахливе, тож я тримаюся подалі від неприємностей і дозволяю Мег насолодитися цим вечором. А ви танцюєте?

– Іноді. Бачте, я багато років прожив за кордоном і ще не до кінця розібрався, що тут до чого.

– За кордоном! Як цікаво! – вигукнула Джо. – О, розкажіть мені про це! Я так люблю слухати про подорожі.

Лорі явно не очікував такого інтересу і навіть трохи розгубився, не знаючи, з чого почати свою розповідь, але лавина питань від Джо незабаром змусила його зібратися з думками, і він розповів їй, як ходив до школи у Веве,[13] що там не потрібно було носити головні убори, на озері стояла ціла флотилія човнів, а на канікулах хлопці збиралися і всі разом вирушали в захоплюючі піші походи по околицям зі своїми вчителями.

– От би опинитися там! – вигукнула Джо. – А в Парижі ви бували?

– Ми провели там минулу зиму.

– І французькою вмієте говорити?

– У Веве нам тільки так і було дозволено говорити.

– Скажіть що-небудь! Читати французькою я вмію, але як правильно вимовляти слова не знаю.

– Quel nom a cette jeune demoiselle en les pantoufles jolis? – добродушно сказав Лорі.

– Як добре у вас виходить! Так, якщо я не помиляюся, ви запитали: «Хто ця юна леді у гарних бальних туфлях?». Чи не так?

– Oui, mademoiselle[14].

– Це моя сестра Маргарет, і ви чудово знали це! Правда, вона красива?

– Так, вона нагадує мені німецьких дівчат, така ж охайна та вихована, і танцює, як справжня леді.

Джо дуже зраділа такому компліменту на адресу своєї сестри з боку юнака, і вирішила, що обов'язково слово в слово передасть його Мег.

Ось так вони сиділи в ніші за фіранкою, підглядали за гостями, робили критичні ремарки, жартували і базікали, немов давні знайомі. Незабаром Лорі вже тримався невимушено і впевнено, бо дещо хлопчача поведінка Джо розвеселила та заспокоїла його. Настрій Джо теж покращився, бо їй вже не потрібно було щосекунди думати про свою сукню і ніхто докірливо не здіймав брови, дивлячись на неї. Джо була в захваті від «хлопчиська Лоренса», тому вона кілька разів уважно огледіла його з голови до ніг, щоб добре запам'ятати і потім описати сестрам, адже у них не було братів, а кузени жили далеко і вони практично не спілкувалися. Тож, воно і не дивно, що хлопчики були для сестер Марч істотами абсолютно невідомими та загадковими.

– Так, кучеряве чорне волосся, смаглява шкіра, великі чорні очі, гарний ніс, прекрасні зуби, маленькі руки і ноги, вищий за мене, що дуже важливо для хлопчика, і в цілому простий і веселий хлопчина. Цікаво, скільки йому років? – розмірковувала Джо.

Це питання так і крутилося у неї на язиці, але вона вчасно стрималася і вирішила все ж спробувати з'ясувати це обхідним шляхом.

– Ви, мабуть, готуєтеся до вступу в коледж? Я бачила, як ви зубрите свої підручники. Ой, тобто, я хотіла сказати «старанно вчитеся». І Джо почервоніла, бо не стрималась і використала жаргонне слівце «зубрити».

Лорі посміхнувся – але шоку чи образи на його обличчі від свого вульгарного слівця Джо не помітила – і, знизавши плечима, відповів:

– У найближчий рік або два точно ні. У коледж я піду не раніше, як мені виповниться сімнадцять.

– А вам що, зараз п'ятнадцять? – запитала Джо, дивлячись на високого хлопця, якому вона дала б не менше сімнадцяти років.

– Буде шістнадцять наступного місяця.

– Ах, як би я хотіла піти вчитися до коледжу! Але от у вас я щось не бачу особливого ентузіазму.

– Так, ви маєте рацію, мені огидна сама думка про коледж! Там одні зубрилки і розбишаки. І взагалі мені не дуже подобається спосіб життя чоловіків у нашій країні.

– А чого ж вам хочеться?

– Жити в Італії… Жити так, як мені захочеться.

Джо не терпілося запитати, як саме йому хочеться жити, але судячи з того, як він насупив свої чорні брови, це було болюче питання, тому вона змінила тему.

– Яка чудова полька! – сказала Джо, постукуючи ногою в такт мелодії. – Можливо, ви хочете піти потанцювати?

– Тільки якщо ви теж підете, – відповів юний Лоренс, галантно нахиливши голову.

– Ой, а я не можу, я пообіцяла Мег, що не буду танцювати, тому що …, – Джо запнулася і, здавалося, не знала, чи назвати справжню причину, чи просто розсміятися.

– Тому що що? – з непідробною цікавістю запитав Лорі.

– Обіцяєте нікому не говорити?

– Клянуся!

– Є у мене погана звичка стояти перед каміном, коли в ньому горить вогонь, тому я часто пропалюю свої сукні. З цією сукнею трапилося те саме, і хоча я зашила дірку, місце пропалу все одно трохи видно, ось Мег і заборонила мені шастати по залу, щоб ніхто не помітив. Можете сміятися, якщо хочете. Ситуація дурна, але дійсно кумедна.

Але Лорі не засміявся. Кілька секунд він стояв, опустивши очі, і Джо вже навіть почала трохи хвилюватися, коли раптом він дуже м'яко сказав:

– Це все неважливо. Я знаю, як ми зробимо – в кінці зали є довгий коридор, ми можемо спокійнісінько потанцювати там і нас ніхто не побачить. Прошу вас, погоджуйтесь.

Джо з радістю погодилася, але в той момент найбільше їй захотілося, щоб обидві її рукавички були чистими, бо її партнер дістав і як раз одягав прекрасні, бездоганно чисті рукавички перлинно-сірого кольору. У довгому коридорі нікого не було і вони натанцювалися від душі. Лорі був відмінним танцюристом і навіть продемонстрував кілька рухів із швидкого німецького танцю, який дуже сподобався Джо, адже там треба було стрибати і крутитися. Коли музика стихла, вони всілися прямо на сходах, щоб трохи перепочити. Лорі якраз почав розповідати про студентський фестиваль у Гейдельберзі,[15] на якому йому пощастило побувати, коли на горизонті з'явилася Мег. Вона поманила до себе Джо, і та неохоче пішла за сестрою до однієї з невеликих кімнат для відпочинку, де Мег одразу зблідла і сіла на канапку, тримаючись за ногу.

– Здається, я вивихнула кісточку. Це все моъ високы пыдбори, один з них підвернувся і я спіткнулася. Мені так боляче, що я насилу можу стояти. Навіть не знаю, як я дійду додому, – сказала вона, похитуючись з боку в бік від болю.

– Я так і знала, що з цими дурними туфлями буде якась біда. Бідолашна Мег. Я бачу лише два варіанти: або ми наймаємо екіпаж, або залишаємося тут на ніч, – відповіла Джо, м'яко розтираючи постраждалу кісточку.

– Ні, екіпаж нам не по кишені. І де взагалі ми зараз знайдемо екіпаж, більшість гостей приїхала на своїх власних екіпажах, а до стайні йти далеко, та й выдправити нам туди нема кого.

– Я піду, – рішуче заявила Джо.

– Це виключено! Вже дев'ята година і на вулиці дуже темно. Залишитися тут до ранку теж не вийде, бо всі кімнати вже зайняті, у Саллі залишаються гостювати її подружки. Я посиджу тут і відпочину, поки не прийде Ганна, а там вже якось спробуємо доплентатись до нашого будинку.

– Я попрошу Лорі, він нам допоможе, – сказала Джо з полегшенням, коли в її голові раптом спалахнула ця ідея.

– Ні, благаю тебе, не треба! Нікому не кажи і нікого ні про що не проси. Краще принеси мені мої калоші з передпокою, а бальні туфлі поклади до наших речей. Танцювати я більше точно не буду, а коли закінчиться вечеря, визирай там Ганну.

– Всі вже йдуть на вечерю. Краще я посиджу тут з тобою.

– Не треба, сестричко, краще принеси мені кави. Я так втомилася, що навіть не можу поворухнутися!

Мег зручніше вмостилася на канапці, прикривши сукнею калоші, а Джо вирушила на пошуки кави. Після кількох невдалих спроб вона все ж відшукала їдальню, де знайшла старого містера Гардінера, який вирішив влаштувати собі невеликий перекус подалі від шумних гостей. Джо зніяковіло метнулася до столу, налила в чашку кави, яку одразу ж пролила собі на сукню, чим врівноважила пляму від пропалу на спині.

– Ну що ж я така незграбна! – вигукнула Джо, витираючи пляму від кави рукавичкою Мег.

– Дозвольте вам допомогти? – сказав доброзичливий голос. Джо озирнулася і побачила Лорі з чашкою кави в одній руці і тарілкою з кулькою морозива в іншій.

– Я хотіла віднести каву Мег, бо вона, бідолашна, дуже втомилася. Але хтось мене підштовхнув, і ось результат, – відповіла Джо, з сумом дивлячись на мокру пляму на спідниці та забруднену рукавичку, яка стала тепер насиченого кавового відтінку.

– Як прикро! А я якраз шукав вас, щоб запропонувати каву і морозиво. Тоді, може, віднесемо це вашій сестрі?

– О, дякую! Я відведу вас до неї. Вибачте, що не пропоную допомогти вам щось понести – боюся, як би знову щось не утнути.

Джо зайшла до кімнати перша. Лорі дбайливо присунув до кушетки маленький столик, поставив каву і морозиво для Мег, а потім ще приніс каву і порцію морозива для Джо. Він поводився, як справжній джентльмен, тож навіть вимоглива Мег назвала його «гарним хлопчиком».