Маленькі жінки

– Я нічого не боюся, – відповіла Джо, рішуче змахнувши головою.

– Навіть не сумніваюся! – вигукнув хлопчик, дивлячись на неї з великим захопленням, хоча про себе подумав, що його дідуся вона все ж трохи злякалася б, якби зустріла його, коли той був у поганому настрої.

По дорозі до бібліотеки Лорі провів Джо екскурсію по дому. Хоч будинок і був величезним, він був добре отоплений, тому вони не поспішаючи заглядали в різні кімнати, і Джо мала можливість розглянути все, що їй хотілося. І ось, нарешті, вони дісталися бібліотеки. Від захоплення Джо заплескала в долоні та підстрибнула. Кімната була заставлена стелажами з книгами, між якими, немов вартові, стояли статуї, а стіни прикрашали прекрасні картини. А ще там були вітрини, де під склом, немов у музеї, зберігалися старовинні монети та різні сувеніри з усіх куточків світу. На химерних різьблених столиках стояли бронзові погруддя вчених і письменників, а глибокі крісла так і манили вмоститися у них зручніше з цікавою книгою про пригоди. І, так би мовити, вишенькою на торті був величезний камін, викладений хитромудрими кахлями, який справив на Джо просто незабутнє враження.

– Оце так! – вигукнула Джо, сідаючи в оббите оксамитом крісло і з захватом озираючись навколо. – Теодоре Лоренс, ви найщасливіша людина на світі, – додала вона.

Лорі сів на край столу, що стояв навпроти крісла Джо.

– Боюся, що для щастя одних книг замало, – сказав він, хитаючи головою.

Перш ніж він встиг сказати щось ще, продзвенів дзвіночок на вхідних дверях, і Джо кулею вилетіла з крісла, злякано вигукнувши:

– Ой, матінко! Це, мабуть, ваш дідусь повернувся!

– А якщо і так, то що? Ви ж нічого не боїтеся, – дражливо зазначив хлопчик.

– Здається, я щойно зрозуміла, що, напевно, все ж трохи його боюсь, щоправда, сама не знаю, чому, адже Мармі дозволила мені відвідати вас і вам наче гірше не стало від мого візиту, – заспокоювала себе Джо, не зводячи при цьому очей з дверей.

– Навпаки, зараз я почуваюся набагато краще і я дуже вдячний вам за цей добросусідський візит. Я більше хвилююся, що я сам міг втомити вас своїми розмовами. Мені так подобається з вами розмовляти, що я б так говорив і говорив, – з вдячністю сказал Лорі.

У дверях з'явилася покоївка і оголосила:

– Прийшов лікар оглянути вас, сер.

– Ви не заперечуєте, якщо я залишу вас на хвилинку? Думаю, мені дійсно потрібно до нього вийти, – трохи винуватим тоном сказав Лорі.

– Не переймайтесь, тут мені точно не буде нудно, – відповіла Джо.

Лорі пішов, а гостя вигадала собі вельми своєрідну розвагу. Вона якраз стояла перед портретом містера Лоренса-старшого, коли двері знову відчинилися. Джо, не обертаючись, рішуче заявила:

– Тепер я впевнена, що мені не варто його боятися, тому що у нього добрі очі, нехай і вигляд похмурий. А ще я бачу, що це людина вольова, можливо, навіть трохи авторитарна. Звичайно, він не такий красень, як мій дідусь, але він мені безумовно подобається.

– Дякую, мем, – пролунав за її спиною хриплий чоловічий голос. Джо з жахом озирнулась і зустрілася поглядом з містером Лоренсом-старшим.

Бідолаха Джо не знала, куди себе подіти, вона почервоніла, як різдвяна троянда, а серце її шалено закалатало. Вона знову і знову прокручувала в голові слова, які щойно промовила. На мить її охопило дике бажання втекти, але це було б нерозумно і боягузливо, та й сестри над нею будуть сміятися. Тому вона взяла себе в руки і вирішила спробувати якось викрутитися з цієї неймовірно незручної ситуації. Поглянувши ще раз на містера Лоренса, Джо зловила себе на думці, що очі під густими сивими бровами в житті були навіть добрішими, ніж на портреті, а ще вона помітила, що в них був ледь помітний хитрий вогник, і це значно зменшило її страх. І ось після цієї жахливої хвилинної паузи, яка здалася Джо вічністю, хрипкий голос, який зараз звучав ще суворіше, ніж кілька хвилин тому, сказав:

– Отже, не боїшся мене, так?

– Не боюсь, сер.

– І не вважаєш мене таким красивим, як твій дідусь?

– Є трохи, сер.

– І я, кажеш, людина вольова і навіть трохи авторитарна, чи не так?

– Я просто сказала, що мені спало на думку, коли я дивилась на ваш портрет.

– Але я тобі подобаюся, незважаючи на це?

– Так, сер.

Така відповідь явно сподобалась старому джентльменові. Він розсміявся і потиснув їй руку. Потім він нахилився так, що його обличчя порівнялося з обличчям Джо, уважно подивився на неї, а потім знову випростався і сказав:

– Обличчям ти на діда не дуже схожа, а ось характером точно пішла в нього. Він і справді був гарним чоловіком, моя люба, але що найголовніше, він був хоробрим і чесним, і я пишаюся тим, що у мене був такий прекрасний друг.

– Дякую, сер, – видихнувши з полегшенням, відповіла Джо. Тепер вона відчувала себе цілком комфортно і знову говорила в своїй звичній невимушеній манері.

– І що це ви тут робили з моїм онуком, га? – несподівано запитав містер Лоренс.

– Невеликий добросусідський візит, щоб трохи підбадьорити Лорі, сер.

– Думаєш, його потрібно було трохи підбадьорити?

– Так, сер, він здається таким самотнім, думаю, спілкування з однолітками пішло б йому на користь. Можливо, з нами, дівчатами, йому буде не так цікаво, але ми будемо раді допомогти чим зможемо. А ще я хочу від усього серця подякувати вам за чудовий різдвяний подарунок, який ви нам передали, – додала Джо.

– Ну що ти, це не мені потрібно дякувати, це була ідея Лорі! До речі, як справи у тієї нещасної жінки?

– Уже все добре, сер, – і Джо почала розповідати про сімейство Гуммель і про те, як їх матері вдалося залучити до допомоги цій бідолашній сім’ї людей більш заможних, ніж вона.

– Це у неї від батька, він теж завжди поривався всім допомагати. Передай мамі, що я загляну до вас на днях. О, чуєш, задзвенів дзвоник – чай готовий. Це Лорі розпорядився. Тож пропоную пройти до їдальні для добросусідського чаювання.

– Якщо я не заважатиму, я буду рада залишитися на чай, сер.

– Я б промовчав, якби не хотів, щоб ви залишилися, міс Марч, – і містер Лоренс у старомодній галантній манері простягнув їй руку.

– Що б на це сказала Мег? – подумала Джо, і при думці, як вона сьогодні буде розповідати домашнім про свої пригоди у Лоренсів, її очі весело заблищали.

– Агов, хлопчику мій! Куди ти так летиш? – запитав старий джентльмен, побачивши, як Лорі, перескакуючи через дві сходинки, біжить вниз по сходах. Побачивши Джо у супроводі свого грізного діда, він заціпенів від жаху, однак побачивши переможний погляд Джо, з полегшенням видихнув.

– Я не знав, що ви так скоро повернетеся, сер, – зніяковіло сказав Лорі.

– Це я вже зрозумів, інакше ти не носився б так по сходах. А тепер давайте пити чай. І, Лорі, поводься як личить джентльменові.

Лагідно скуйовдивши хлопчикові волосся, містер Лоренс пішов вперед разом із Джо, а Лорі поплентався за ними. Джо крадькома озирнулась і побачила, як Лорі кілька разів змінився в обличчі, вочевидь, обмірковуючи гіпотези щодо того, що тут взагалі відбувається. При цьому він корчив такі здивовані пики, що вона ледь стримувалася, щоб не розреготатися.

Під час чаювання літній джентльмен здебільшого мовчав. Він пив вже четверту чашку чаю і спостерігав за молодими людьми, які базікали, наче старі друзі. Звичайно, він не міг не помітити зміни, які відбулися з його онуком – на обличчі хлопчика з'явився здоровий рум'янець, він поводився розкуто, а сміх його був щирим і веселим.

– Вона має рацію, хлопчикові самотньо. Що ж, подивимося, як складуться його стосунки з цими милими дівчатами, – подумав містер Лоренс.

Джо дуже сподобалася містеру Лоренсу, адже йому імпонували її почуття гумору і трохи хлопчачі манери, а ще вона легко знаходила спільну мову з його сором'язливим онуком. Більш того, судячи з усього, вона і сама отримувала від їх спілкування величезне задоволення.

Зазвичай у компанії настільки респектабельних людей, яких Джо зазвичай вважала занадто «манірними і зарозумілими», вона відчувала себе дуже незграбно, але з Лоренсами все було інакше, з ними їй було легко і комфортно.

Коли всі встали з-за столу, Джо подумала, що їй вже, мабуть, час додому, але Лорі сказав, що хотів би ще дещо їй показати. Він відвів Джо до оранжереї, де спеціально для неї запалили лампи. Її захопленню не було меж, адже в м'якому світінні ламп рослини виглядали воістину чарівно. Вона обережно ступала по доріжках, заворожено розглядаючи фантастичні квіти і ліани, які тягнулися по стінах аж до самої стелі. Вона з насолодою вдихала вологе ароматне повітря, уявляючи, що гуляє по казковому лісі. Тим часом Лорі дбайливо зрізав квіти, формуючи букет. Коли квіти вже насилу вміщалися в його руках, він перев'язав їх стрічкою і задоволено посміхнувся.

– Будь ласка, передайте це вашій матері і скажіть, що я надзвичайно вдячний їй за чудодійні ліки від нудьги, які вона мені прислала.

Повернувшись до будинку, вони знайшли містера Лоренса у великій вітальні, він стояв біля каміна, поглинений своїми думками. І тут Джо побачила шикарний рояль.

– Ви граєте? – запитала вона, глянувши на Лорі.

– Іноді, – скромно відповів хлопчик.

– А зможете зіграти що-небудь зараз? Я б з радістю послухала, дуже вже хочеться розповісти потім про нього Бет, вона буде в захваті.

– Може, ви самі хочете зіграти?

– Ой, що ви! Я, на жаль, не вмію грати. Слухати музику дуже люблю, але з грою справи кепські, бракує мені таланту, – просто відповіла Джо.

Лорі сів за рояль. Він грав, а Джо слухала, тримаючи в руках величезний букет. Вона закрила очі і з насолодою вдихала прекрасний аромат геліотропів і чайних троянд.

Грав Лорі чудово, дуже щиро і душевно, без натяку на самовдоволення і хизування, через що повага Джо до «хлопчиська Лоренса» щомиті лише зростала. Вона подумала, що Бет високо оцінила б його гру, і почала щедро нахвалювати Лорі, і він все більше заливався рум’янцем від збентеження, тож Містер Лоренс вирішив прийти онукові на допомогу:

– Ну, все, все, юна леді, не перехваліть мені онука, а то ще, не дай Боже, зазнається, – лукаво сказав старий. – Грає він і справді непогано, але я сподіваюся, що і в більш важливих справах він теж досягне успіху. Ви вже йдете? Що ж, я вам дуже вдячний і сподіваюся, що ви порадуєте нас своїм візитом знову. Передавайте мої щирі вітання вашій матінці. На добраніч, лікарю Джо.

Він м'яко потиснув їй руку, але Джо здалося, що обличчя його було похмурим, немов він був чимось незадоволений. Лорі провів Джо до передпокою, і вже біля самих дверей вона все ж таки зважилася запитати, чим вона розсердила його дідуся. Лорі помахав головою і поспішно сказав:

– Ні, ні, що ви, він розсердився зовсім не вас, а на мене. Він не любить, коли я граю на роялі.

– Але чому? Адже у вас так добре виходить.

– Я вам колись розповім. На жаль, мені ще не можна виходити на вулицю, тому додому вас проводить Джон.

– Це абсолютно зайве. Я ж не якась тендітна леді, до того ж тут йти менше хвилини. А ви одужуйте і набирайтеся сил.

– Слухаюсь, лікарю Джо. Але ви ж ще навідаєте мене?

– Якщо ви пообіцяєте прийти до нас у гості після того, як видужаєте.

– Обіцяю.

– На добраніч, Лорі!

– На добраніч, Джо, на добраніч!

Коли Джо розповіла про свої пригоди у будинку Лоренсів, дівчата вирішили, що наступного разу вони підуть у гості всі разом, при цьому у кожної були на це свої причини. Місіс Марч хотіла поговорити про свого батька зі старим Лоренсом, який, як виявилося, згадував його з теплотою в серці. Мег хотілося прогулятися по оранжереї, Бет не терпілося пограти на прекрасному роялі, а Емі дуже хотілося побачити прекрасні картини та статуї в бібліотеці.

– Мама, а чому містер Лоренс не любить, коли Лорі грає на роялі? – запитала Джо, якій не давали спокою слова Лорі.

– Я не впевнена, але думаю, справа в тому, що його син, батько Лорі, не спитав дозволу у свого батька, тобто дідуся Лорі, і одружився на італійській піаністці. Старого Лоренса зачепило, що син без його благословення зробив такий серйозний вчинок, і сильно розгнівався. І попри те, що мати Лорі була милою, доброю та освіченою жінкою, він одразу не злюбив її та після одруження сина більше ніколи з ним не бачився. Батьки Лорі померли, коли хлопчик був ще малюком, і дід забрав його до себе. Хлопчик народився в Італії і ще з дитинства мав слабке здоров'я, тому старий так ним опікується і нікуди не випускає – він дуже боїться втратити і його. Любов до музики Лорі успадкував від матері, на яку він, до речі, дуже схожий, і я насмілюся припустити, що його дідусь побоюється, що він теж захоче стати музикантом. У будь-якому разі, музичний талант Лорі нагадує йому про жінку, яка йому не подобалася, і тому він, як сказала Джо, насупився.

– Боже мій, як романтично! – вигукнула Мег.

– Точніше сказати, як нерозумно! – сказав Джо. – Нехай буде музикантом, якщо хоче! Навіщо калічити йому життя, відправляючи до коледжу, якщо він так не хоче туди йти.

– Думаю, тому у нього такі гарні чорні очі та прекрасні манери. Мені здається, італійці взагалі дуже вишуканий народ, – сказала Мег, яка любила такі сентиментальні історії.

– Як ти можеш судити про його очі та манери, якщо ти навіть толком не розмовляла з ним? – здивовано вигукнула Джо, яка на відміну від сестри була зовсім не сентиментальною.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примітки

1

За книгою Джона Буньяна «Похід паломника». У романі «Маленькі жінки» Олкотт часто згадує та проводить паралелі з релігійною алегорією англійського письменника та проповідника Джона Буньяна «Похід паломника», яку вона любила ще з дитинства. Книга розповідає про подорож героя на ім'я Християнин. На шляху до Небесного Міста, тобто Раю, на нього чекало безліч небезпечних пригод. Під час своєї подорожі Християнин зустрічає людей та істот (імена яких так чи інакше пов'язані з подіями його життя), які намагаються допомогти або перешкодити йому. На його шляху зустрічаються такі персонажі як Вірний, Віруючий і Велетень Відчаю. Книга проповідує ідею про те, що потрібно стійко нести свою життєву ношу і не піддаватися спокусам. Деякі розділи книги «Маленькі жінки» містять посилання на події та місця з «Походу паломника», наприклад, можна зустріти такі назви розділів як «Бет знаходить Прекрасний палац», «Долина приниження Емі», «Джо зустрічає Аполліона», «Мег вирушає на Ярмарок Марнославства», тощо, оскільки кожна з доньок Марч піддається якійсь спокусі, яка пов'язана з її характером або якимись недоліками.

2

Два романи з елементами казки німецького письменника і поета Фрідріха де Ла Мотт-Фука (1777–1843 рр.). Перший розповідає про русалку, а другий про лицаря. Ці дві розповіді були дуже популярні серед дітей.

3

Мається на увазі люк в стелі, через який привид вбитого Банко може знову з'явитися на сцені в п'єсі Шекспіра (акт 3, сцена 6).

4

Джо цитує знаменитий «монолог про кинджал» Макбета (дія 2, сцена 1), в якій він готується вбити короля Дункана.

5

Маркітанти (від італ. Mercatante – торговець, продавець) – дрібні торговці їстівними припасами, напоями та предметами військового побуту, які супроводжували війська в таборі, в походах, на маневрах і під час війни.

6

«А пам'ятаєте, як ви грали в «Похід Паломника», коли були маленькими?»: В обговоренні, яке слідує за цим питанням місіс Марч, мова йде про твір «Похід паломника» (див. виноску 1). Згадується Місто Руїни – зле місце, де народився головний герой Християнин, яке є відправною точкою його подорожі до Небесного Міста (Раю); Аполліон – огидний демон, який нападає на Християнина в Долині приниження; Болото Зневіри – підступне болото, в якому опинився Християнин; сувій, який вказує шлях – інструкції для подорожі Християнина, яка вказують йому шлях спасіння.

7

Ймовірно, книга, про яку йде мова – це Євангеліє.

8

Ach, mein Gott! – (нім.) Боже мій!

9

Das ist gut! Die Engel-kinder! – (нім.) Яка смакота! Дівчата-янголята!

10

Санчо Панса, зброєносець Дон Кіхота – комічний персонаж у сатиричному романі іспанського письменника Мігеля де Сервантеса «Дон Кіхот» (том I – 1605 р., том II – 1615 р.).

11

«Спадкоємець Редкліффа» (1853 р.) – популярний роман англійської письменниці Шарлотти М. Янг. На виховання в сім'ю віддають під опіку осиротілого хлопчика з родини далеких родичів. Але у сироти є одна важлива перевага – коли він досягне повноліття, йому дістанеться казковий спадок у вигляді величезного маєтку. Це історія про інтриги, самопожертву і боротьбу за щасливе майбутнє.

12

Офіційне звернення у дев'ятнадцятому столітті: старшу дочку називали на прізвище, а молодших – по імені.

13

Веве – гарне місто на заході Швейцарії, розташоване на березі Женевського озера. Популярний туристичний курорт.

14

Так, мадемуазель.

15

Місто на південному заході Німеччини, де знаходиться Гейдельберзький університет, один з найстаріших європейських університетів.

16

Редова – швидкий танець чеського походження.

17

Старий із казки «Сіндбад-мореплавець» з циклу «Тисяча і одна ніч», який забрався Сіндбаду на плечі і відмовлявся спускатися. В результаті Сіндбад все ж звільняється від цієї ноші, напоївши нахабного старого.

18

Зазвичай, дівчат вперше представляли світському суспільству у віці 16–20 років. Саме для цього влаштовували так звані бали дебютанток. Після першого виходу в люди дівчину вважали готовою до заміжжя і за її руку могли боротися молодики.

19

Мова йде про британського політичного письменника Вільяма Белшема та його роботу «Нариси, філософські, історичні та літературні» (1789–1790 рр.).

20

Великий італійський художник епохи Відродження Рафаель Санціо (1483–1520 рр.).

21

з фр. «тато».

22

У 18-му столітті всі молоді дівчата (16–19 років) носили сукні до підлоги. На початку 19-го століття спідниці почали вкорочувати. Сімнадцятирічні та вісімнадцятирічні дівчата вважалися вже молодими жінками і носили спідниці такої ж довжини, як і дорослі жінки. Шістнадцятирічні дівчата носили спідниці довжиною до кісточки, чотирнадцятилітні – до ікри, а дванадцятирічні – трохи нижче колін. Ймовірно, сукні могли вкорочувати в якості покарання для дівчинки, щоб показати її неналежну дитячу поведінку та інфантильність. Емі соромиться укорочення сукні, бо вже вважає себе цілком дорослою юної леді.

23

Мається на увазі слово «деградація» – Емі нещодавно поповнила свій словниковий запас черговим химерним словом, але, як завжди, не до кінця розібралася з його правильною вимовою.

24

Надзвичайно популярний у той час роман англійського письменника Олівера Голдсміта, написаний у 1766 році. Розповідає про перипетії та випробування священика та його сім'ї, які стали жертвами місцевого поміщика та втратили свої статки.

25

Емі має на увазі слово «паралізувало»

26

Напуття тітоньки Хлої, кухарки на плантації і дружини темношкірого раба дядька Тома в романі Гаррієт Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома» (1852 р.).

27

«Айвенго» – популярний роман шотландського письменника сера Вальтера Скотта, написаний у 1819 році. Події роману розгортаються у період Середньовіччя. Серед персонажів є Локслі (Робін Гуд) та король Річард I (Річард Левове Серце).

28

Десерт з молока, цукру та желатину.