Гойдалка

Під час Другої смути Братство розкололось. Його члени воювали за різних претендентів, а іноді очолювали незалежні військові угруповання, що займались відвертим піратством. Найвідомішим з піратів – членів Братства вважається самозваний адмірал на псевдо «Грифо», рейдери якого протягом двох десятиліть успішно оперували у Секторі Капели. Репутацію «імперських воїнів» було підірвано. У 345 році земну резиденцію Братства знищили за наказом тодішнього командувача Першого флоту Маурісіо делла Варди. Де знаходиться сучасна резиденція – невідомо.

[…] Еарлан ІІ, який надзвичайно пишався званням Генерал-капітана «горобців Бата» та підтримував Братство в усіх його проектах, реформував спеціальний ранг, увівши поділ «воїнів» на три рівні – «кандидата», «дійсного імперського воїна» та «воїна-майстра». Для отримання рівня майстра воїн, окрім усього іншого, мав досягти найвищих ступенів у кількох видах бойових мистецтв, прийняти участь у сотнях бойових операцій, здобути навички досконалого маскування та опанувати таємну філософію, яку сповідувала верхівка Братства. Ця філософія (інколи кажуть – релігія) відома під умовною назвою «Вечірні міркування стоячої води».

Деякі з істориків вважають, що в основу «Вечірніх міркувань…» були покладені два старовинні трактати – «Книга П’яти Кілець» самурая Міямото Мусасі11та «Розмова стоячої води з паростками бамбука» кхмерського монаха Пітумакмо Екі.

Основу «Вечірніх міркувань…» складають присяги та «категоричні ландмарки» Братства. Воїни присягають на трьох таємних святинях у тому, що не порушать жодної з вісімнадцяти ландмарок (обмежуючих приписів) навіть за наказом імператора. Основу заборон складають вимоги не шкодити інтересам людства заради інтересів окремих персон, окремих кланів або ж окремих світів. Відступникам загрожує невідворотна смерть.

За всю історію Братства рівня майстра досягло не більш ніж півсотні з «горобців Бата».

6

Борт лінкора L1 «Айн-Соф», орбіта планети Фаренго (9КВ97:2), система зірки Таліс26 юна 417 року Ери Відновлення

Тривимірну схему порталу рептилоїди розгорнули на найбільшому з демонстраторів лабораторної секції. Вся дослідницька група Ґвен Вей зібралась навколо нього. А на верхній оглядовій галереї, у зручних кріслах, розмістились вільні від чергування офіцери і техніки.

Обов’язки лектора взяв на себе рептилоїд з клану Па’фор, одягнений в захисний костюм яскраво-блакитного кольору. Преподобна сестра перекладала ментальну трансляцію на земну мову. У підсиленому автоматикою голосі Тарасваті несподівано вирізнилась специфіка піфійської вимови – розтягнуті голосні та шипляче пом’якшення «с» і «з».

«Піфійки полюбляють зображення змій, – згадала Ґвен застібки та фібули на одязі Преподобних жриць. – І шиплять, наче змії. Випадковий збіг?»

– …Даний тип порталу вважається характерним для епохи найвищого розквіту цивілізації Повзучих Отців, – пояснював голосом Тарасваті ґ’орміт. – На планеті 18КВ216:2 було знайдено саме такий агрегат. Він масивніший за портали пізніших епох та містить у собі елементи, яких ті не мають…

Тривимірна схема повільно оберталась, демонструючи землянам капітальну споруду з двома вертикальними опорами, кожна з яких нагадувала літеру «П». Під ними будівничі порталу розмістили правильну сферу з напівпрозорого мінералу, оточену, наче Сатурн, кільцевою системою з блискучих пластин та трубок. Основу машини складала конструкція, одночасно подібна і на велетенську бронзову троянду, і на зібганий шмат фольги.

У глядачів портал викликав різні асоціації. Якщо Вольск побачив щось подібне до древнього електричного трансформатора, то Ґвен Вей згадала пишні гробниці правлячих арпікранських кланів. Й лише Зоран на мить примружив очі, наче при зустрічі зі старим знайомим.

«Минулого жовтня ми з Гуммом бачили таку штуку на Кідронії, – сказав собі командор. – От лише кришталевої кулі в ній не було. Гумм сказав би, що її поцупили якісь захланні клони».

А ще він подумав, що якби шахтар стояв тепер поряд з ними, то обов’язково б виголосив молитву до Велудумана. Тому Зоран думками своїми звернувся до Держателя Склепінь і подякував йому за те, що той терпів зарозумілість давніх рас і тепер терпить гординю дітей Землі.

– …Складна форма механізму телепортації, розташованого у нижній частині порталу, обумовлена фізіологічними особливостями Повзучих, – продовжувала перекладати Преподобна сестра. – В центрі великої сфери поміщено Білий Камінь, а в трубках, що її оточують, є транспортні коридори для істот, яких називають норнами, а також «мафеді». Між активними фазами мафеді живуть в каналах, прокладених усередині опорних ферм. Там для них обладнана система живлення, якій буде присвячена окрема демонстрація…

– А звідки ми візьмемо цих мафеді? – поцікавився Мо Кирик. – Хто гарантує, що вони збереглись на «вісімнадцятій-двісті шістнадцятій»?

– Експедиція Ґ’орми зібрала на Сельві достатньо мафеді. Щоправда, ми не знаємо достеменно, чи зможе та їхня форма, яку трансформували для симбіозу з ґиргами, працювати в порталах. Тому до Пратари доправлять також й тих мафеді, яких рептилоїди знайшли за минулих епох. Тут, на Фаренго, також є схрон із цими істотами. Нині мафеді перебувають у глибокому анабіозі. Доки жива була матка ґиргів, їх не ризикували розморожувати, – Тарасваті обвела поглядом притихлу аудиторію, відтак продовжила: – А тепер, з вашого дозволу, ще кілька слів про те, що нас чекає на «вісімнадцятій-двісті шістнадцятій». Перш ніж ми спробуємо активувати портал, потрібно буде пробити крізь кригу тунель довжиною кілька десятків кілометрів. Більшість із присутніх розуміє, що таке крига при ста градусах за Кельвіном. Інженерна частина операції ускладнена ще й особливостями планетарної геології. Недалеко від порталу, за нашими даними, знаходиться підлідний океан з кількома трильйонами кубічних кілометрів води. Його підігрівають два вулкани, активність яких нестабільна та практично непрогнозована. Відповідно, океан має властивість змінюватись у розмірах та впливати на щільність та структуру оточуючого льодового масиву. На сьогодні, за даними наших друзів з Ґ’орми, від порталу рідку воду відокремлює лише кілька кілометрів криги. Якщо під час буріння ми її розтопимо або розколемо, то можемо безповоротно втратити портал. Інженерні роботи такої складності вже проводились на супутниках Юпітера та на Енцеладі12, але там використовували обладнання, якого немає на лінкорі. Тому вирішено створити інженерну групу, яка спроектує та виготовить все необхідне на корабельних заводах.

– На це потрібний час, – зауважили з галереї.

– Саме тому ми поки що залишаємось на орбіті Фаренго, – кивнула Преподобна.

Залишок дня Вольск провів у технічному блоці, де зібрались інженери.

Супремус «Айн-Софу» запропонував проектантам захистити портал, оточивши його міцним герметичним куполом, та побудувати так само герметичний тунель. Тоді навіть при масованому прориві води портал мав би значні шанси залишитись неушкодженим. За кілька годин інженери накреслили ескізи купола і тунелю, а робототехніки визначили приблизну кількість агрегатів, необхідних для їхнього спорудження. Нарада ще тривала, а на заводах вже почали тестувати кіборгів, молекулярні синтезатори і 3D-принтери.

Коли Вольск рушив до житлового блока, його супроводжувала приємна втома людини, що виконала свій обов’язок. Виклик на внутрішній комунікатор застав техноархеолога на порозі каюти.

Командор наказав йому йти до Зали Нарад.

Там зібрались учасники вузької наради. Компанію першому офіцеру борту склали Преподобна, баронеса та рептилоїд у сріблястому костюмі і смугастій дихальній масці, що надавала посланцеві Ґ’орми несподівано хижого вигляду. Відразу після того, як за Вольском зачинилась мембрана, на підлозі Зали спалахнули пурпурові лінії – все приміщення стало «червоною зоною».

– Я запросила вас сюди, – почала Тарасваті, – на прохання Преподобної Ка’хи, – піфійка ледь схилила голову в бік рептилоїда. – Преподобна хоче дати вам розуміння мети нашої експедиції.

Вольск згадав, що Тарасваті одного разу вже використовувала цю формулу – «дати розуміння». Тоді Р’аавал насправді дала йому розуміння. Занурила у телепатичне видіння, де він побачив планету Аврелію, енергетичну аномалію та дівчину Пелу Махоніко, позначену вогненним знаком ворожих істот. Незважаючи на те, що від зустрічі з Р’аавал минуло більше двох тижнів, навіяні ґ’орміткою картини збереглись у пам’яті техноархеолога з надзвичайною чіткістю.

Мабуть, Тарасваті прочитала його думки. Вона сказала:

– Колеги вже знайомі з техніками бачення.

– Так, – кивнув техноархеолог, – мав нагоду ознайомитись. До речі, а чому розуміння даватимуть не всім, а лише нам трьом?

– Вас обрано, як приналежних до таємниці. Але перед тим я зроблю вступ. – Тарасваті витримала коротку паузу, наче набираючи до легень повітря, відтак продовжила: – Правляча ієрархія Ґорми була і є проти відновлення роботи порталів. Невідомо, скільки всього існує порталів і яких світів сягає їхня мережа. Ми не знаємо, кому відкриваємо двері. Проте виникла крайня необхідність встановити хоча б частковий контроль за цими транспортними шляхами. Ворог використовує технології давніх рас і буде постійно випереджувати нас, якщо ми не вийдемо на відповідний рівень можливостей.

– А з порталу на «вісімнадцятій-двісті шістнадцятій» ми зможемо контролювати мережу? – поцікавилась баронеса.

– В тій частині Галактики, котра відома ґ’ормітам, знайдено залишки приблизно трьохсот порталів. Більшість із них невідворотно зруйнована. Є невеликі «бічні» портали, що припинили функціонувати з невідомих ґ’ормітам причин. Вони називають їх згаслими або заснулими. За ними слідкують. Є припущення, що згаслі портали одного дня може використати ворог. В стані, що дозволяє функціональне відновлення, знаходиться чотирнадцять агрегатів, але лише шість із них відносяться до типу вузлових, конструкція яких дозволяє отримувати додаткову інформацію про роботу мережі. На 18КВ216:2 знаходиться один з вузлових. Метою нашої експедиції є не відкриття транспортного коридору, а, скажімо так, лише оволодіння позицією спостереження за мережею. Це важливо усвідомити вже тепер, до початку експедиції… А тепер Преподобна Ка’ха відкриє вам шлях до глибшого розуміння.

Вольск знов пережив розгортання сірого вихору, а відтак коротке, проте вкрай неприємне відчуття безодні. З неї повільно – майже урочисто, подумав техноархеолог, – виплила зеленкувато-срібляста куля крижаної планети. Як і видіння у кімнаті безпечного спілкування, цю картинку супроводжувало знання. Вольск бачив «вісімнадцяту-двісті шістнадцяту» з орбітальної висоти так як бачили її пілоти ґ’ормітського зорельоту, що тридцять тисяч років тому дослідив оточення мандрівної зірки.

Оператор видіння наблизила одну з ділянок планети, помережану коричневими борознами та пасмами льодових горбів. Крига тут їжачилася гронами гострокутних кристалів, а темні вкраплення відблискували, наче велетенські шматки антрациту. Поверхня планети усім своїм кристалічним безладом на мить застигла перед очима Вольска, а потім розкрила свої надра, і він ледь не втратив свідомості од відчуття стрімкого падіння. Він пролітав повз неозорі крижані каверни та насичені мороком глибинні озера, повз вигризені водою лабіринти печер і блукаючі ними скупчення світного газу.

В кінці мандрівки виявилася споруда, схему якої рептилоїди демонстрували в лабораторії. Портал стояв, наче злитий зі скельною основою, на якій розмістили його будівничі в ті забуті часи, коли міжзоряна холоднеча ще не скувала «вісімнадцяту-двісті шістнадцяту» крижаним панциром.

Створене для вигиблого життя опиралось розумінню чужої істоти. Воно відлякувало примарами незліченних епох, нагромадженням лінійного часу, що занурював у безглуздя будь-які спроби перекинути місток між расами, продовжити історію і знайти сенс.

«Забирайтесь геть, не турбуйте могили. Вам, марнотним і швидкосмертним, не хворіти таким різновидом величі», – шепотіли духи порталу.

Вольску дали зрозуміти: в надрах холоду, що панував над тутешньою матерією, ховалось ледь чутне тепло. Щось спало в глибині кристалічної сфери, підтримуваної плечами ферм з чорного базальту. Воно було сильним і небезпечним. У людських мовах не існувало слова для позначення того принципу відчуття, за допомогою котрого оператор видіння передав Вольскові знання про спляче тепло, про його силу та про небезпеку, що супроводжувала силу.

А ще йому бракувало слів, щоби закріпити знання про щось, що має ознаки життя, але, за великим рахунком, здатне лише вступати зі справжнім життям у корисну для себе взаємодію. Спляче тепло позначало собою щось подібне до тих псевдожиттєвих форм, якими оперували земні біотехнологи, але, на відміну від кіборгів і сінтейлів, його буття відчувалось принципово цільнішим та універсальнішим.

Сплячу в порталі Сутність створили не для служіння розумним расам й – навіть ширше – не для служіння високоорганізованій матерії, що спромоглась на усвідомлення себе самої. Вольск не зміг би пояснити, як саме, але він раптом зрозумів, що сплячу «живу-неживу» Сутність створили безмежно налякані істоти, змушені рятувати себе за допомогою небезпечних експериментів та реплікацій. Техноархеолог на мить наче пірнув у хвилі чужого відчаю та торкнувся важкого вибору поміж смертю та нестерпним життям поряд з бридким і безжальним хижаком.

Спляча Сутність немов побачила Вольска і зацікавлено потягнулась до нього. Техноархеолог відчув: оператор видіння миттєво поставив бар’єр між ним і Сутністю, спазма відступила, але відчуття наближення чогось хижого і смертоносного чітко й різко вкарбувалося в його пам’ять.

Ще мить, і воля Знаючих вихопила його з видіння, повернула до Зали Нарад та поблідлих облич Зорана і Ґвен Вей.

– Преподобна Ка’ха дякує вам за співпрацю, – почув Вольск голос Тарасваті. – Рекомендую відпочити.

Вже в коридорі Зоран видихнув із хрипким риком:

– Жовта погань!

– Чому «жовта»? – випередила Ґвен Вольска.

– Хіба ви його не бачили?

– Кого? – цього разу техноархеолог і баронеса запитували одночасно.

– Слимака, кхи… – командор кашлянув. – Здоровенного слимака, вимазаного таким жовтим слизом.

– Я слимака не бачив, – признався Вольск.

– І я також, – в очах Вей спалахнула цікавість.

– Ну то вам пощастило.

– Я бачив лише портал, – техноархеолог запитально глянув на

Ґвен.

Та кивнула.

Вона також бачила портал.

– Це ж кхи… напевно був той… кхи… Повзучий, – кашель не відпускав Зорана.

– Жовтого кольору? – баронеса примружилась. – Якого він був розміру?

– Я знаю про розміри… Бачив навчальні файли, – скривився Зоран. – І фільми бачив. Там вони були не такими. Не жовтими й не такими, кхи…

– …великими? – підказала Ґвен Вей.

– Бридкими.

Командор рушив до ліфтів.

– Нам всім треба відпочити, – сказав він вже без хрипу.

Коли Зоран заходив до ліфта, Вольск і баронеса почули його шепіт:

– Які ж вони бридкі…

7

Підземелля дому Гела Каспета, передмістя Астера, планета Аврелія (6КА81:4), зоряна система Мійтри (HD168443)26 юна 417 року Ери Відновлення

Підземну частину дому збудували у перші десятиліття колонізації Золотої Планети, за доби жорстоких сутичок перших поселенців з місцевою фауною. Тому будівничі передбачили тут не просто спеціальне приміщення, а цілу броньовану капсулу, в якій тодішні мешканці дому перечікували напади найстрашніших представників авреліанського бестіарію. От вже два століття сховище не використовувалось за призначенням. Численні реконструкції будівлі його не торкнулись, адже на верхніх поверхах обладнали більш комфортні і ближчі до житлових приміщень «кімнати страху». Відповідно, домашня автоматика нічого не знала про капсулу, а на схемах будівлі, що зберігались в пам’яті комп’ютерів, її позначали як порожнечу у старому фундаменті, нефункційну та недоступну.

Також комп’ютери не знали, що старий астрофізик ще півстоліття тому розконсервував капсулу, перетворивши її на кімнату для медитацій, роздумів та пошукового усамітнення. До неї вів непримітний підземний коридор, а шлюзові двері вчений замаскував під елемент опорної конструкції. Каспет й сам не знав, навіщо така конспірація. Йому просто подобалось, що у будинку є кімната, де відсутні розумні пристрої і куди не дотягнутися імперському наглядові.

А ще його навідувало передчуття, що прийдуть часи, коли броня перших поселенців Аврелії знову стане в нагоді. Астрофізик власноручно реставрував меблі, відновив автономне живлення та впорядкував знайдений в ній архів, де зберігались записи, привезені з колискової планети.

Ховаючи в капсулі онука з його подругою, Каспет виявив передбачливість. Він знищив тепловий слід втікачів рідким азотом та зімітував інший – у тунелі, що вів до промислової зони.

Й лише після цього рушив до тренажерної зали, де отримав переконливі травми. В принципі, він ризикував. Якби гіпери спізнились, його вікове тіло могло б не витримати і ступити на шлях незворотного спрощення. Але, на Каспетове щастя, Джи Тау увірвались до будинку через дванадцять стандартних хвилин після того, як він знепритомнів на порозі свого кабінету.

Виріб давніх будівничих витримав іспит. Сканери «павуків» не змогли знайти живу плоть за його броньованими стінами. Бійці тактичної групи повелись на імітацію і пройшли повз замаскований шлюз. Наталія і Росо багато годин просиділи в абсолютній темряві, майже не рухаючись і не вимовляючи ані слова, навіть шепотом. Вони й дихати намагались якомога тихіше, спілкуючись лише короткими дотиками. Коли напруга спала, вони заснули, так і не ввімкнувши обігрівачів. Під час недовгих і мутних пробуджень втікачі зливались в обіймах: спазматичний секс розігрівав тіла, підтверджуючи, окрім іншого, факт їхнього існування.

Сон, що наснився Наталії, можна було також віднести до спазматичних. Під час першого спазму її знову прив’язували до хрестовини, намащували та розмальовували, готуючи до ігор намісниці Унно. Її зап’ястки і ноги боліли від ремінців, тіло свербіло від мастила, а очі сльозились від яскравого світла. Дівчата, що діловито розпинали її, пліткували між собою про нудні дрібниці гаремного життя і не звертали уваги на сльози та болісне напруження м’язів. І ця буденність знову, як і у вмерлій реальності, сповнювала Наталію ненавистю.

Не звичайною ненавистю, а тим особливим, елітним її різновидом, що провокує на обітниці та присяги помсти, виснажує безсонням та ретельно замаскованою, холодною та ядучою злістю. Змії цієї ненависті заповзають до кожного руху, до кожної дії, до кожної мрії. Змії звиваються у холодні кубла, виснажують безнадією та примусом, безсиллям і принизливим відчуттям нікчемності. Особлива ненависть підкорює собі всі джерела, протоки та озера єства. Особлива ненависть відкриває безодні та входи до вологих печер, де живуть нищівні істерики, котрі струшують все тіло, блокують дихання, стискують залізними обручами матку і шлунок, котяться м’язами і відлунюють в голові пульсуючим болем.

В особливій ненависті ховалася обіцянка перемоги. Тихий золотистий вогник у чорно-червоному вихорі подвійного життя жриці-іграшки. В ньому мешкала могутня сила. Настільки могутня, що навіть посвячена дастуран відступала перед нею, як дрібна комашка відступає перед зародком лісової пожежі.

Сила зміцнювала її тіло і не давала розумові розтріскатись під брилами щоденних принижень, безглуздих ритуалів та вишуканих знущань. Сила сміялася над атрибутами влади імперських володарів, над блідими спалахами їхніх бажань, над заздрісними потугами старої плоті, що прагнула висмоктати енергію з молодих тіл. Сила робила їх невичерпними та пануючими над кволими аурами владних старців.

Сила вчила її владарювати над владою і вливати прагнення помсти в озера внутрішньої незворушності.

Особлива ненависть повертала Наталію до темної реальності підземного сховища, а сама відступала, давала простір спокоєві і теплу; відтак молода жінка знов засинала й потрапляла до судомних безодень нового спазму, де вона нерухомо сиділа перед слідчим Джи Тау і думала лише про свою майбутню дитину, тому що змушувала себе думати лише про неї, і виключно про неї. Межовим зусиллям волі вона блокувала спогади про чин свого служіння, пророцтва про наближення Саошианта, про священний час помсти та всі ті біди, які Спаситель обрушить на голови баронів та адміралів, корпорантів та аудиторів, солдатів та імперських громадян першої категорії.

Священний час помсти.

Сенар арімасп.

Глибинні озера незворушності збурює зоряний вітер.

Її тіло здригається від передчуття помсти, як від оргазму.

Ще, й ще, й ще, аж поки таймер не припиняє цієї згубної висмоктуючої насолоди.

Таймер повідомив, що минула доба їхнього перебування у сховищі. Відтак Наталія звільнилась від ковдри, навпомацки пройшла вздовж стіни й увімкнула освітлення.

«Сон: смерті клаптики дрімаютьЯ їх ненавиджу», —

зацитувала вона поета минулої доби13.

Зсередини сховище здавалось вагоном монорейкового експреса: довге, з заокругленою стелею і торцевим шлюзом. Покриття стін нагадувало шпалери у стилі ретро – шерехате, темно-червоне, з вишитими низзю дрібними білими квітами. Кутові світильники наповнювали капсулу рівномірним теплим сяйвом. Її середину займали плетені крісла та масивний стіл з темного дерева. У протилежному від шлюзу кінці громадились різного розміру металеві контейнери.

Наталія переглянула кілька з них і розчаровано зітхнула:

– Ми помремо з голоду.

– Що там?

– Мотлох, – вона сіла в плетене крісло. – Старовинні дитячі іграшки.

– Ляльки?

– Так. Купа ганчір’я.

– Родинна колекція Каспетів, – Росо й собі підійшов до контейнерів. – Мої земні предки збирали ляльок, одягнених у весільні сукні… Ти знаєш, що таке весільна сукня?

– Знаю.

– У тій вашій школі розповідали?

– Ні, не в школі.

– Коли ти виходила за капітана…

– …ми не одягали ритуального одягу і не запрошували родичів, – Наталія знайшла під столом сенсорну панель. – Дивись, тут є тривимірний демонстратор. Також старовинний. Просто музей якийсь…

Росо вийняв з контейнера ляльку у пишному криноліні, розправив її буфи і банти, посадив на стіл.

– Схожа на тебе.

– Вона потворна.

– Зовсім ні. Дивись, яке платтячко.

– У такі платтячка та банти мене одягали на Нолі. Мене та інших наложниць.

– У весільні сукні?

– У різні сукні.

– Костюмовані оргії?

Наталія не відповіла. Вона увімкнула демонстратор. Простір над столом розгорнувся величною панорамою гірського кряжа. Вкриті кригою ікла скель сяяли під ультрамариновим небом. За мить вони побачили будинок зі шпилястим червоним дахом, людей у хутряному одязі та волохатого пса, що весело бігав засніженим подвір’ям. Зграйка молоді зібралась біля металевої скрині, накритої решіткою. Вони слідкували за тим, як на решітці підсмажуються шматки м’яса, перевертали м’ясо щипцями. Засмагла дівчина з довгим світлим волоссям видобула з кишені металеву фляжку, надпила з неї, пустила колом.

– Твої предки полюбляли смаженину, – констатувала Наталія, вдивляючись у щасливе обличчя засмаглої. – А також алкоголь… Он той дядько у білій шубі, – вона кивнула на екран, – дуже на тебе схожий. Прапрадідусь?

– Напевне, – смикнув плечами Росо. – Я не вивчав свого родоводу. Але знаю, де це знімали. Земні Каспети багато століть жили біля Альпійських гір, серед предків були професійні альпіністи і гірські рятувальники.

– Гірські рятувальники, що колекціонували бовванчиків у весільних платтях, – гмикнула клонка. – Досить дивне поєднання.

– Зацікавилась історією мого роду?

– Треба ж чогось робити.

– Треба думати, як будемо звідси вибиратись.

– Я не поспішаю.

– Але ж сама казала, що ми тут помремо з голоду.

– Це в мене така… ранкова паніка. До речі, пошукай, може, тут є запаси води та їжі.

– Я не впевнений, що старий обдурить допитувальні машини Джи Тау.

– А мені він здався твердим горішком.

– Він учений, а не воїн.

– А я – ґїма папая, секс-працівниця. І я обдурила ці… Як ти їх цікаво називаєш? «Допитувальні машини»? Гм… – Наталія вимкнула демонстратор. – Твій дідусь має розумну голову і вміє рішучо діяти. Я думаю, що піндозли нічого з нього не витягнуть. Обламаються… А ще я думаю, що кращої схованки, аніж це підземелля, ми тепер ніде не знайдемо. Проблема лише у воді та їдлі.

А подумки додала:

«А ще в тобі, Росо, ще в тобі».

8

Секретна ставка імператора Еарлана ІІІ, плато Кароліни, планета Аврелія (6КА81:4), зоряна система Мійтри (HD168443)2 юла 417 року Ери Відновлення

Він відмовлявся від пересадки кінцівок, а тому кульгав. Ті, чиї знання про нього обмежувались переліком фактів з довідкових ресурсів, вважали цю його примху виявом старомодної шляхетності. Зрештою, це лише надавало шарму різноманітним міфам про нього. Адже він був Відморозком, уламком епохи Сіоранів, що спав півтора століття в рятувальній капсулі, був щасливо знайденим у безмежжі Всесвіту і тріумфально повернутим до життя. А ще усі зацікавлені погоджувались із тим, що він не став мешканцем музею, а знайшов собі місце в новому світі.