Любов іншого виміру

– Дійсно, драконів забагато, скоро почнуть ковтати пекельних мучеників. Ричарде, приготуй до полювання все як слід, будемо вести обстріл з пекельних скель, з повітря, звідусіль…

– Все буде на вищому рівні, не турбуйся, Герр Люц, – відреагував Кривавий.

Сатана обвів товариство за столом пильним поглядом:

– Чому я не бачу Лінивого?

– Тому, що вже місяць, як Лінивий живе і працює уві сні, прокидається лише для того, щоб поїсти і … – не закінчив пояснення Его Самозакоханий.

– Он як! В той час, як у нас горить земля під ногами, він поринув у рожеві сни! Як вчасно! – не на жарт обурився Диявол. – Ось що, Лютий, піди і негайно розбуди його та скажи – якщо він не буде вирішувати разом з нами пекельні проблеми, я вижену його на Землю, у Зону. Нехай спить там, серед бомжів!

Людвіг Лютий люто усміхнувся, підвівся:

– Герр Люц, виконаю твій наказ з радістю! – і пішов.

Диявол кібцем закружляв навкруги Чорного Лицарства.

– Останнім часом занадто багато пригод, джентльмени, занадто! На Пекло нападають прибульці з інших світів, а саме воно перетворилося на психічнохвору породіллю, з утроби якої вилітають безглузді жахи, один страшніше одного! Всі ми знаємо, коли це почалося, але чому? Ваші міркування?

Сатана чудово знав відповідь на своє «чому?», та останнім часом він удавав з себе демократа, тож мав імітувати у Пеклі бісову демократію. Тому, приховавши справжні почуття, що викликало у ньому Чорне Янгольство, він огорнув все його поглядом, сповненим нібито уваги і поваги. Фобос сидів з геть відсутнім виглядом, його мозок пірнув в інше життя: аби він не чиркав кігтем, його можна було б прийняти за мерця. Сатана гірко усміхнувся, він заздрив здібності Фобоса аж так від усього відволікатись.

– Почалося це з атомних вибухів у Хіросімі і Нагасакі, – роздумливо промовив Дон Жуан.– Чому? Тому, що Пекло пов’язане з Землею так, як дзеркало в кімнаті сміху з тим, хто в нього дивиться. Забагато бузувірських душ потрапило у Пекло за останні шістдесят років, занадто велика концентрація негативної енергії! Пекло не розраховане на таку потужність зла, не витримує, брикається, як дикий кінь під жорстоким вершником…

Дон Жуан не договорив, бо раптом все Пекло, до кожного його прошарку, дрібно затремтіло від кінського іржання і гулкого цокоту копит.

– Браво, Дон Жуан! Йому сподобалось твоє порівняння, забрикалося! – вигукнув Сатана у сумному Диявольському захваті. – Та якщо Пекло – дикий кінь, то я той вершник, що приборкає його!

Зал сповнила мертва тиша, лицарі Темряви напружено переглянулися, зненацька «ожив» Фобос.

– О да… да, еще чуть-чуть, – зашепотів він з пристрастю збожеволівшого від пестощів коханця, він передчуття близького рішення у його зелених очах розгорілося вогнище, він шалено зашкрябав кігтем по паперу, – О, да!… Есть! Я кончил, и как! Всё сошлось, сошлось в точке поглощения! – він полегшено зітхнув, геть щасливий, відхилився на спинку крісла, здивовано поглянув на зібрання за столом. – Якого біса я тут сиджу серед вас? Це що, нарада?

– Так, хлопчику мій, поки твій мозок отримував оргазм, ми обговорювали пекельні проблеми! – гнівно кинув йому Люцифер.

– Хочеш мене завести? Іди до біса, Сатано! Мені занадто добре, щоб зараз з тобою битися, – зневажливо відгукнувся той.

– Занадто добре ніколи не буває! – зауважив Євген, йдучи від дверей до столу.

– Твоя правда, я страшенно зголоднів! Ходімо снідати, чи вечеряти… Що там у нас? І до дідька кудлатого всі пекельні проблеми! – невимушено запропонував Фобос.

– Не корчи з себе дебіла! – гримнув Сатана. – Пекельні проблеми можуть відіслати нас усіх до дідька, а ми їх – ні!

– Ти таки дістав мене, Герр Люц! Дістав із самісінького дна мого бідного, доброго серця! – драматично викликнув Фобос. – Між тим Пекло висунуло перед нами одну єдину проблему, простеньку, як мозок Шарика, з Вашого дозволу, генію Євгенію!

– Зарозумілий ти покидьку! Та що ти знаєш про мою роботу, про мої ідеї, наміри?! – підвищив голос Євген і розшарівся від обурення.

– Годі! – різко обірвав Сатана початок сварки. – Твої пропозиції, Фобосе?

Геній Фобос огорнув товариство за столом поблажливо-лагідним поглядом сестри милосердя і посміхнувся лицарям Жаху, як та посміхається до бідолашної юрми діток-калічок. Сатана, стримуючи шалений гнів, подумки виматюкався.

– Отже, любі друзі мої, – почав Фобос, правдиво імітуючи вчителя у класі недорозвинених учнів, – всі ми знаємо, всі, навіть Хам та Лінивий, що Пекло залежить від Землі і змінюється вслід за нею, але не встигає. Не встигає знищувати всіляку босоту, що без нашого дозволу перетинає кордони Чистилища! Потрібні кореляції пекельного простору і часу відносно Землі. Хоча, часу і не існує… але це вже занадто складно для вашого розуміння, занадто… – і, увібравши душею запеклу лють усього Чорного Янгольства, Фобос розважився хрипким веселим реготом. – Монстри-прибульці, пригоди в прошарках – наслідок розбалансування пекельного виміру. І ти, Герр Люц, це знаєш не гірше за мене. Що тут обговорювати? На що гаємо час, якого немає? Давай збалансуємо Пекло удвох після вечері за пляшкою віскі, Герр Люц!

– Утрьох, Євген приєднається до нас, а ви, джентльмени, приготуєте нам всю необхідну інформацію…

– До речі, оця карта, що я щойно склав, теж буде нам у пригоді, – безцеремонно перебив Сатану Фобос, закурив цигарку, затягнувся, – вся інопланетна сволота прибуває до Пекла трьома шляхами, я їх обчислив, влаштуємо пастки на їх шляхах. Певен, ми приємно здивуємо цю брудну босоту, джентльмени!

Відхилившись на спинку стільця, Фобос жадібно ковтав дим міцної цигарки, єдиним енергійним видихом могутніх легень він виштовхнув з себе хмарку диму, що зависла над столом. Хмарка мала чіткі обриси інопланетянина.

– Ти таки геній, Фобосе! – у захваті вигукнув Альфонс. – Саме такої форми даму знайшов я сьогодні у своєму ліжку, джентльмени. Уявіть собі мій жах, вона була такою слизькою, холодною, і вся дрібно тремтіла від збудження. Не встиг я як слід прокинутися, як відчув, що відгукуюсь на її інопланетну пристрасть. Це було так… так… Джентльмени, дайте ковтнути віскі!

Чорне Лицарство вибухнуло реготом, Гертруда в огиді скривила вуста. Лише Скупий ніяк не зреагував, впродовж засідання Пекельної Ради він не вимовив жодного слова, бо знав, що мовчання – золото.

Скупий лицар Темряви не був дурнішим за інших, скоріше навпаки. Бувало, потрапивши у халепу, лицарі Жаху йшли до нього, він розтуляв рота, давав їм розумні поради і навіть втішав, але за солідні гроші.

Тим часом, вволю нареготавшись, Кривавий жбурнув в Альфонса пляшку віскі. Той перехопив її, відкоркував, відпив. Пляшка помандрувала колом, від лицаря до лицаря. Не пили лише Скупий та Гертруда. Їй забули запропонувати, а Скупий відмовився сам, бо вічність піклувався про своє здоров’я, а останнім часом дуже уважно стежив за рівнем холестерину у своїй крові.

– Джентльмени! Ми плідно попрацювали, виголошую нараду закритою, ходімо вечеряти! – промовив Люцифер і підвівся.

Тричі ударив гонг.

– Ходімо, ходімо, – весело загомоніли лицарі, встаючи.

– Ні! Ніхто нікуди не піде! Я ще не сказала свого слова, і хоч сиджу я окремо від вас, джентльмени, і віскі ви забули мені запропонувати, та я не забула про свої права і власну гідність! Тому сядьте і, будьте ласкаві, вислухайте першу даму Пекла, з вашого дозволу! – розгнівано, гордовито закричала відьма Гертруда і підвелася з крісла.

– Бісова лахудря… Так хочеться їсти, з’їв би дракона, – тихенько поскаржився Фобос Сатані, – ну, нічого, покажу я їй її права!

Лицарі сіли, повернули роздратовані обличчя до Гертруди. У неї було два ока – чорне і їдко-жовте. Вона була відьмою найвищого класу, дуже косоокою, тому, коли вона косила у злобі чорним оком, здавалося, що по шкірі повзає бридка комаха, а коли їдко-жовтим, здавалося, що та комаха залізла під шкіру.

Гертруда «вчепилася» у лицарів обома розлюченими очима, з’їдаючи їх прокляттями. І хоча, кожний про себе сказав слово-оберіг від відьминого зурочення, в одних засвербіло по шкірі, в інших під шкірою. Сатана скривився, почухав потилицю. На щастя, Гертруда розгорнула аркуш паперу.

– У мене скарга-пропозиція, читаю! Сатані, Володарю Пекла і Землі…

– Гертрудо, будь ласка, конкретно, без регалій, – перебив її Сатана.

– Добре, любий, – і відьма кинула на Диявола палкий погляд, – ми, вельми шляхетні дами Пекла, нагадуємо шановним лицарям Жаху, що, поки вони утопають у розкошах замку, ми, тендітні дами їх сердець, мерзнемо у нірках, в яких немає найпростіших побутових умов для життя і…

– Та про що ти говориш, Гертрудо? За планом до кожної нори підведено тепломережу, воду, каналізацію, – заперечив відьмі Вертлявий, і під її сверблячим поглядом закрутився котом, заїденим блохами.

– За планом! – передражнила Гертруда Вертлявого, скорчивши йому страшну пику. – Бісів ти плановик! Плани з життям не збігаються! За планом в СРСР у дев’яності роки мав бути комунізм, блін!

– Хто контролював будівництво нір для відьом… перепрошую, шляхетних дам? – поцікавився Сатана.

– Я, – тихо відгукнувся Скупий лицар.

Він був красенем, але щоб помітити його вроду, треба було довго і пильно вдивлятися у нього: вираз сірої посередності покрив обличчя Скупого так щільно, як ковдра густого пилу старий комод на горищі. На ньому був благенький, дешевий костюмчик, засмальцьований на ліктях, сідницях та колінах до непристойності.

Сатана ледь скосив на Скупого очі, і по Диявольських рисах прослизнула огида.

– Поясни, у чому річ, – похмуро звелів.

Скупий обережно підвівся:

– Дорогі товариші! Економіка повинна бути економною, а щоб відьмам краще жити, їм треба краще працювати, лише тоді відбудеться прискорення процесу прискорення!

– Бісів жмот нахватався у Зоні жаргону вісімдесятих, щоб корчити перед нами тупого комуняку, а сам геть запліснявів від скупості, скнара! Та який же порядний лицар економить на жінках?! Ось взяти, наприклад, мене: саму дешеву повію шмагаю батогом за двісті євро! Ти б за ці гроші удавився! – з почуттям викрикнув Фобос.

– Тепломережа працює півгодини на добу, а вимитися я не встигаю, намилюся, а води вже немає! – поскаржилася Гертруда і з пристрастю покосилася на Сатану їдко-жовтим оком, – Люцифере, полум’яний мій, розважся зі мною нічку у моїй крихітній нірці і переконаєшся, що я говорю правду!

У Сатани нестерпно засвербіло вухо.

– Ти дуже люб’язна, Гертрудо, та в цьому немає потреби, я вірю тобі на слово.

Він повернувся до Скупого.

– Я так розумію, Скупий, що ти нажився на будівництві нір, поповнив свої і без того безмежні скарби. Ну що за радість тобі сидіти на скринях, ти ж не вмієш насолоджуватися життям, не знаєш, як приємно витрачати гроші на жінок, на подарунки, на розваги!… І навіть на допомогу жебракам, – виказав Сатана і кинув на Скупого презирливий погляд.

– Жебракам? Мені не почулося? – глузливо перепитав Его Самозакоханий, милуючись собою у кишенькове люстерко. – Справжня насолода – витрачати гроші на найближчу і найдорожчу у світі особу – на себе!

– Думаєте, я не знаю, що таке насолода?! – раптом увійшов Скупий у екстаз. – Та що ви, транжири, розкидаючись грішми, як сміттям, розумієте у справжній насолоді?! Я умію насолоджуватися від самого усвідомлення, що володію, а ви всі – ні! Ви не знаєте, що це за щастя – накопичувати і накопичувати, нічого не втрачаючи!

– Не знаємо і не хочемо знати! Проте ти узнаєш дещо нове, – Сатана повернувся до Вертлявого, – Родріго, конфіскуй половину скарбів Скупого на пекельні потреби і, в першу чергу, на ліквідацію недоліків, допущених при будівництві нір.

– Зроблю це з задоволенням! – погодився Вертлявий і з радощів аж перекрутився: він не любив Скупого.

Скупий втратив свідомість і поточився на стіл.

Тим часом Фобосу вкрай остогидла Гертруда, голод і шалене роздратування від свербіння шкіри перетворили його на небезпечного бешкетника.

– Лялечко, забула одягнути спідничку? Як мило! Як заводить мене твоя білизна! – Які ніжки, а сіднички! – з фальшивою пристрастю засипав відьму словами Фобос, лоскочучи її поглядом безсоромних очей. – Очі краще заплющ! Ти одяглася так заради мене, пустунко? Зважила на мою сексуальну орієнтацію? Розумниця! Зараз, люба, зараз! Джентльмени, забув свій батіжок! О! Я просто шаленію від тебе! Та дайте ж нарешті батіг!

– А ти візьми мій, спробуй! – з викликом вигукнула відьма, блискавично швидко висмикнула з —за пазухи батіг і щосили стьобнула ним перед собою.

Фобос вистрибнув на стіл з наміром пробігти по ньому до Гертруди: це був найкоротший шлях до неї. Та Сатана потягнув його за штанину джинсів, Фобос послизнувся, упав, спробував підвестися.

– Годі тобі, Фобосе, не дуркуй! – гримнув Сатана і знову рвучко потягнув його за штанину і, відірвавши її вище коліна Фобоса, весело зауважив: – Схоже, твої джинси «Джордах» носила вся Америка!

Лицарство загиготіло, а вдячна за захист Гертруда підійшла до Сатани.

– Солодкий мій! – лагідно прохрипіла відьма до нього. – На наших нірках світ клином не зійшовся, ми згодні повернутися у замок! А то що ж це виходить? Тут щось торочили про пекельний баланс, а що ж це за баланс, якщо жінки і чоловіки живуть окремо? Так не годиться, ми, шляхетне жіноцтво Пекла, оселимося на твоїх шести поверхах, Герр Люц. Ти будеш у захваті від нашого витонченого товариства!

– Через мій труп, мила Гертрудо, ви оселитеся у замку, – похмуро відказав Сатана. – Все це вже було, пам’ятаєш? Годі! Нам не потрібні ні шабаші в пекельних казармах, ні ваша ворожба, ні чаклунство! А щодо мене, не хочу прокидатися у гурті пекельних дам, що прикидаються мадоннами. Край!

– Он як! Не хочеш? А кого ти хочеш? Оцю лялечку з янгольським личком?! – Гертруда схопила зі столу аркуш паперу з портретом Олени і повернулася до лицарства, демонструючи витвір Люцифера. – Лише погляньте, джентльмени, у кого закохався наш Сатана! Що в ній є такого, чого не маю я?! Чим я гірша за неї?! Краще, Сатано, тобі її не любити, настраждаєшся ти через неї! Краще б ти став моїм коханцем!

Відьма з люттю жбурнула портрет Олени на стіл, ціпко вчепилася в плечі Люцифера кігтями, наблизила до нього своє хиже обличчя у виразках.

– Не лізь, іди геть! – зірвався Сатана і відірвав її руки від своїх плечей.

Тим часом Фобос уважно розглядав портрет Олени, і вираз його обличчя не сподобався Сатані.

– А ти художник, не гірший за Вінчі, Сатано, – зауважив Фобос.

– Дай поглянути, – звернувся до нього Євген.

Фобос передав йому портрет, Євген здивовано звів брови:

– Невже така красуня існує насправді, Люцифере?

– Існує, але лише в моїй уяві. Це обличчя – плід моєї уяви, ви ж знаєте, джентльмени, про мій потяг до прекрасного! – викрутився Сатана і підвівся. – Ходімо нарешті вечеряти!

– Плід твоєї уяви? Як би не так! Кого ти намагаєшся обдурити? – підлою гадюкою зашипіла на Сатану відьма. – Вона зараз у Раю! Не хочеш, щоб ми поверталися у замок?! Оголошую тобі війну! Ви ще не знаєте, на що здатні жінки, котрих ви запхали у нори, пихата сволото! Ми вам покажемо, вашу мать! А твоїй кралі, Сатано, я… – і погрозлива відьма раптом розчинилася у повітрі.

Люцифер обвів товариство пильним поглядом:

– Кому з лицарів подякувати за цей шляхетний вчинок?

– Мені! – відгукнувся Фобос. – Не вистачало, щоб бісові лахудрі нам щось тут показували! І що вони в біса нам можуть показати такого, джентльмени, чого ми ще не бачили? Для цілковитого пекельного щастя нам тільки заколоту відьом бракувало! Ходімо нарешті їсти!

Чорне Лицарство шумно підвелося з крісел, весело загомоніло і покрокувало із залу засідання до їдальні.

– І куди ти відправив Гертруду? У якийсь глухий закуток Всесвіту? – поцікавився Сатана у Фобоса, йдучи поряд.

– Ні, відправив в обійми смерті, у чорну дірку. Дістали мене її бридкі очі, досі шия свербить!

– Гертруда – стерво, але це вже занадто! За яким правом ти так вчинив?! Чому без мого дозволу?! – у гніві вибухнув Сатана.

Фобос спокійно поглянув Сатані в очі, гордовито посміхнувся.

– Вчинив за правом сили, а на твій дозвіл, Сатано, мені начхати, тож прости! До речі, відьму вкрай розлютила твоя відраза до неї. Що вона збиралася зробити, знаєш?

– Не дурніший за тебе, – буркнув Люцифер, відвернувшись від Фобоса.

– Плід твоєї Диявольської уяви має напрочуд гарненьке личко. Що ж поганого у тому, що брудна лахудря ніколи не поштрикає його ножиком?

Глава 12

Після вечері Люцифер, Фобос і Євген, прихопивши віскі та цигарки, пірнули в інформаційно-магічне поле, що, поглинаючи потужну енергію Всесвіту, підтримувало собі веселий настрій бадьорим пульсом. Відчувши у собі Диявольську силу, зраділе поле вибухнуло шаленими бризками світла. Яскраве сяйво сповнило величний чорний грот.

Три генія Мороку розділили поле на три сектора і, попихкуючи цигарками, прийнялися зосереджено крутити у руках крихітні чорні пірамідки, інколи швидко шкрябаючи по них чорними хижими кігтями, одітими на вказівні пальці.

– Кончил! – викрикнув Фобос, відкоркував свою пляшку, перехилив її і випив до дна.

Віджбурнув порожню пляшку, закурив. Фобос умів пити, як ніхто у Всесвіті: дуже багато і майже не втрачаючи ясності свого геніального розуму.

– Готово! – швидко чиркнувши по пірамідці кігтем, рикнув Сатана, – Євгене, ти ще там живий?

– Більше, ніж звичайно, почнемо!

Сатана і Євген присмокталися до своїх пляшок, одноразово відкинули їх геть. Чорні лицарі обмінялися напруженими кмітливими поглядами.

– Подонки Вселенной, объединяйтесь! Держать мой вектор! Даешь адскую корреляцию! – Леніном викликнув Диявол і жестом вождя простер вперед руку.

З долоні Люцифера вирвався тонкий яскраво-зелений промінь. В єдину мить назустріч Сатані Гітлером викинули руки Євген і Фобос. З долоні Євгена стрільнув блакитний промінь, з Фобосової – їдко-жовтий. Три яскраві лінії пересіклися в одній точці.

– Оголюйте душі, негідники! – весело звелів Сатана.

Кожний з трьох відкрив свій мозок, серце і душу. Відтепер їм не потрібні були слова: вони утворили єдину суперпотужну розумово-духовну суттєвість. Енергія цієї суттєвості відірвала інформаційно-магічне поле від підлоги, громовим криком таврованого Монстра відгукнулася від стін-скель гроту і винесла потроєного у силі Диявола пекельними тунелями назовні.

Високо у небі над Кривавим морем виникла Слава Нечистої Сили, що, увібравши у себе могутність трьох і чаклунське поле, перетворилася на величезне чорне серце Вселенського Звіра.

Вище Лицарство Безодні, затамувавши подих, замилувалося грандіозним видовищем з даху замку, чисельний гурт солдатів Смерті спостерігав за небесним шоу з плацу, що оточував замок.

Раптом Звіряче серце шалено запульсувало і енергійно викинуло з себе потужний фонтан крові, що кривавим дощем заморосила по нерухомій поверхні Кривавого моря.

– Отпад! Срывает крышу! Как оторвались чуваки! – у хамському захваті загорлав Хам.

– O, yes! Шалена хвиля так і жбурляє у бісову насолоду! – викрикнув Вертлявий, перекрутився і затанцював.

– Немає слів, повнокровна, велична краса! – тужно здихнув граф Дракула.

– Слава славним героям Пекла! – дружно, гучно відчеканили німецькою солдати Смерті.

Нарешті серце Звіра втомлено здихнуло і зникло, а пекельне небо сповнилося дивовижними яскравими фігурами. Стало світло, як у Раю, а очам, звиклим до сутінок – боляче, тому несподівана хвиля шоку підкинула бісовий натовп на гребінь жаху: зойк страху прорвав живу масу і завмер над чорними скелями Горя.

Між тим моделі багатомірних просторів завихилясували у пекельному небі неймовірностями відхилень від звичайного, зрозумілого. Нескінченність безжально трощила крихітні уявлення обмеженого розуму.

– Чорти забирай, яка дурня! – вразився Ричард Кривавий, схопився за серце, однак владно проволав: – Увага! Організувати перехват!

– Доберуся я до цієї нескінченності! Виплюну її, як нежить, – дрібно затремтівши від люті, підлою гадиною прошипів Людвіг Лютий на небо.

– Людвігу, ти такий лютий, що аж дурний на всю голову! Правий Євген: заздрість і лють вбивають сірі клітини! – сміючись, дошкульно зауважив Вертлявий.

У відповідь Лютий влучив Вертлявому в обличчя важкою рукавицею.

– Та ти що, лицарю! Я ж пожартував! – відстрибнувши, схаменувся той.

Коли Пекло нарешті позбулося останньої моделі якогось чудернацького виміру, високо у небі з’явилися три точки, що стрімко знижувалися над Кривавим морем. Їм назустріч на бойових орлах вилетіло шестеро солдатів Смерті. Кожного з трьох солдати обережно опустили на дах замку. Всі троє виглядали блідими і змученими пекельною роботою вкрай.

– Дякую за співпрацю, джентльмени… Все вийшло, як слід… Пекло збалансоване на деякий час, – знесилено прошепотів Сатана до Фобоса і Євгена.

– Вертлявий! – покликав Фобос слабким голосом. – Як там пастки для іносволоти?

Родріго Вертлявий підскочив до Фобоса і весело звітував:

– Не турбуйся, я скористався твоїми картами. Вищий клас! Певен, наші сюрпризи їм сподобаються!

– Несіть нас у лікарняний кабінет Джеймса. Героїн героям Пекла! – поважно скомандував Фобос.

– А мені снодійне, – змучено посміхнувся Євген.

Глава 13

Поринувши у світ Світла, душа Олени увібрала у себе безмежжя простору і розчинилася у нескінченності буття. Усвідомивши, що Творець і Всесвіт – Єдине, її душа перетворилася на частку Вселенської любові.

Суттєвість Олени насолоджувалась фантастичним щастям, що не мало нічого спільного з земним. Це було щастя іншого, вищого виміру – її душа відчувала себе часткою Всесвіту, що несла весь Всесвіт у собі. Вона зрозуміла, що для Янгола – бути щасливим такий же звичайний стан, як для людини – бути заляканою, що для Світлого Янгольства творити добро на благо Вселенської громади – така ж звичайна справа, як для людства – удосконалювати зброю самознищення.

Збільшившись до космічних розмірів, душа Олени раптом побачила Землю брудним, забризканим кров’ю, м’ячем, що летить у таку глибоку прірву, звідки ніхто не дістане, хіба що Творець.

«Може, Він вирішив зупинити Земне падіння людськими руками?» – розмірковувала її душа.

Перепрограмувавши тіло Олени на двісті земних років без старіння і хвороб, Янголи-фахівці замурували у ньому її вічну душу. Однак душа, розбещена радощами злиття з Всесвітом, спробувала вирватися з тіла. Їй стало так затісно, так задушно, що вона відчула себе туго сповитою мумією у кам’яній тиші темряви. Її душа прагнула лише одного – звільнитися, тому Янголи присоромили душу, нагадавши їй, що на все є Воля Божа.

Вони занурили Олену у міцний, здоровий сон, що мав полегшити тягар її душевних мук від повернення у тіло.

Олена прокинулась, сіла у ліжку, уважно огледілась. Вона була у розкішній, старовинній спальні Розі, відтвореній до найдрібнішого дріб’язку. Олена тикнула пальчиком надбитого носика фарфорової ляльки Мімі і поглянула у розчинене вікно.

Райський краєвид приголомшив її неземним різнобарв’ям і казковою мальовничістю. Олена вдихнула на повні груди чисте, насичене п’янкою радістю, повітря, щасливо посміхнулася і забула і своє ім’я, і своє останнє існування.

«З фантазією у мене все гаразд! Який яскравий, дивовижний краєвид придумала, Рай та й годі!» – зраділа думці і вирішила, що все ще спить.

Несподівано у вікно білосніжною голубкою влетіла Маргарита і закружляла навкруги люстри, раз у раз грайливо торкаючись рукою кришталевих бурульок. Їх холодний, крижаний дзвін не сподобався Олені. Мабуть, погана прикмета! Вона невдоволено, напружено спостерігала за кожним рухом подруги.

Раптом Маргарита з розмаху, стрімко пірнула у перину поряд з Оленою: та аж підскочила і в ту ж мить відчула вологе тепло цілунку на своїй щоці. Без сумніву, цілувати уві сні – вкрай погана прикмета, тому Олена вирішила взяти контроль у свої руки.

– Що це ти дозволяєш собі, люба? Влетіла у мій сон, яко янголиця! Обличчя змінила геть! Годі прикидатися, Офеліє! Я тебе пізнаю будь-коли і за будь-яких обставин. І запам’ятай: у своїх снах переважно літаю я, а якщо ще хтось, то лише з мого дозволу, бо господиня своїх снів – я!… Ось зараз візьму і полечу у Рай! – рішуче промовила Олена і підвелася з ліжка з наміром розважитися фантастичним польотом.

Маргарита розкуто розреготалася.

– Ой, прошу! – аж зайшлася вона від сміху. – Невже, Олено, ти вчора не наліталася досхочу?!

– На що це ти натякаєш, подруго? – Олена сіла і миттєво згадала своє останнє життя.

Вона силкувалася пригадати, що було, коли вони з Маргаритою влетіли у Рай, і не змогла.

– Что-то с памятью моей стало… – невпевнено пробурмотіла Олена.

– То, что было не со мной, помню! – проспівала їй у відповідь Маргарита. – Не дивно, що ти не можеш пригадати! Мені страшно згадувати…