Повість про Ґендзі. Книга 1

Як відомо, літературний герой-домінант (personage regnant) в тій чи іншій культурі – особистість, поведінка й ідеали якої сприймаються як втілення характерних рис людини певної епохи. Особливий вплив на японський традиційний ідеал людини виявив створений Мурасакі Сікібу літературний герой епохи Хейан – принц Ґендзі із «Ґендзі моногатарі» (Х – ХI ст.). Головним для Ґендзі, як і для більшості його сучасників, був культ любові. Тоді це була чи не єдина царина, що давала людині найбільші можливості для самовизначення. Витончена чуттєвість, емоційність були понад усе. А рубежем, що відділяв чуттєвість від грубого еротизму, стало «моно-но аваре» – вміння людини побачити і відчути у всьому естетичне відчуття речей (в даному разі ми пропонуємо українську версію перекладу терміна, англійська версія – pathos of things, російська – очарование вещей). Для принца Ґендзі життя означало не тільки поєднання з різноманітністю теренів відчуттів, але і насолоду затаєним пафосом речей. З таким самим багатством відчуттів насолоди пафосом речей постають перед нами і жіночі персонажі роману. Адже в епоху Хейан людина в японському суспільстві вже сприймалася як частина єдності природи і космосу. (Звернімо увагу: в буддизмі Будда – у всьому, і в порошинці, і в людині; в сінтоїзмі – Камі у всьому, і в камені, і в горах, й у водах, і в дереві, і… в людині, як іскра божа.)

Побіжно зазначимо, невдовзі японська література створила іншого домінантного героя – героя-воїна в епічних романах (так званого «гункі»), шедевром серед яких є «Хейке моногатарі» (XIII ст.) про війну Тайра і Мінамото. (Японські науковці переклали епічний роман Київської Русі того ж історичного періоду «Слово о полку Ігоревім» – японська назва твору «Ігор гункі» – і знаходять літературні паралелі.) Попри драматичні перипетії життя цього жанру в японській літературі й мистецтві в наступні історичні періоди, його літературні герої і в новітні часи демонструють взірці сили людського духу, особливо коли йдеться про боротьбу людини проти сил зла (згадаймо «Сім самураїв» Куросави).

Отож, Ґендзі – герой нашого роману – це перш за все «homo sensibilis» – та ще й домінуюча особистість як у буденних ділах (блискучий офіцер імператорської охорони, а затим державний муж), так і в коханні – герой-любовник кращих шляхетних пані і панночок, аж до імператриці включно. Зауважимо, що при цьому в романі не йдеться про фізіологічний натуралізм. (Дослідники творчості Мурасакі Сікібу звертають увагу на рядок із її «Щоденника…»: «Негарне і жахливе наге тіло. В ньому немає ніякої чарівності».) Домінантною ідеєю і психологічним стрижнем дії в романі є «моно-но аваре» – естетичне відчуття речей. В аристократичних колах тієї епохи культивувались досить жорсткі принципи моралі. Почнемо з того, що саме знайомство чоловіка і жінки відбувалось з дотриманням певного етикету: вони вели бесіду розділені завісою, або й фусума, що відділяли внутрішні жіночі покої. Існувала висока заформалізованість комунікації, тим більше любовних відносин: обмеженість переліку тем розмови, фіксованість часу і місця зустрічі, обміну листами і віршами. «Етикетний» спосіб життя, що був одною із ознак соціальної виокремленості, сковував їх (особливо жінок) у всьому і, перш за все, у відношеннях з людьми їх вузького кола. Доводилося відповідати нормам етикету, а ті чи інші порушення ставали предметом поговору та пліток, що було найбільш небезпечно. Просто кажучи, ситуація при дворі, або і в ширшому колі аристократії, була схожа з ситуацією в сільській громаді, де всі про всіх усе знають.

Тепер докладніше на цьому тлі про головних героїв.

Принц ґЕНДЗІ – Блискучий Ґендзі. Ми бачимо його домінантну особистість очима автора-жінки, яка й сама є непересічною особистістю. Син імператора від коханої наложниці. Інтелектуал, наділений владою і розумом. Особистість, вихована на чеснотах триєдиної сінто-буддійсько-конфуціанської культури. Енергійна людина, що здатна бути й активним діячем та урядовцем, і люблячим мужем, залишаючись при цьому бажаним коханцем багатьох шляхетних дам. Служба: в молоді роки – офіцер імператорської охорони, далі – сайсьо (державний радник), дайсьо (вищий офіцерський чин, начальник імператорської охорони). В середині кар’єри – опала і вигнання в провінцію, де перебував спочатку в Сума (нині рекреаційна зона на захід від Кобе), потім в Акасі (в XI ст. невелике містечко на Внутрішньому Японському морі, нині – центр важкої промисловості); після повернення із вигнання знову прийнятий до двору, отримав чин дайнагон (міністр двору), в кінці служби – найбільш впливовий урядовець у країні. Офіційні дружини: АОЇ, шлюб з якою мав династичний характер. Дочка Лівого міністра – гордячка, не любила Ґендзі. Вона народила сина і померла; МУРАСАКІ – в юні роки вихованка, а з 17 – кохана дружина, не народила йому дітей, і коли Ґендзі досяг блискучої вершини свого життя і збирався піти у відставку, серйозно захворіла і померла. ТРЕТЯ ПРИНЦЕСА – за велінням свого брата-імператора Ґендзі одружився на улюбленій його дочці і через рік помер. Принцесу звабив високопоставлений родич, у результаті інтриги народився хлопчик Каору, формально – син Ґендзі. Усвідомивши результат своєї легковажності, юна принцеса, дружина покійного Ґендзі, доживала віку в монастирі.

ЖІНКИ ґЕНДЗІ. Не будемо їх перелічувати, не в тому річ. Мурасакі Сікібу виявилася майстром систематизації різновидів жіночої долі і змалювала журавлиний клин літературних героїнь, заручниць кохання. Ще на самому початку роману (розділ «Дерево-мітла») автор вклала в уста молодих офіцерів, друзів Ґендзі, їх обмін думками під час нічної варти щодо жіночих чеснот та вибору подруги життя. Різновиди якостей жінок були розглянуті всебічно, та хлопці так і не дійшли єдиної думки. Але ж для реалізації мистецького задуму потрібна була persona regnant – жінка, гідна бути дружиною осяйного героя. І такою жінкою стала МУРАСАКІ, в ім’я якої закладено пурпуровий колір кохання, ім’я, яке стало псевдонімом авторки роману.

Під час поїздки в гори на лікування Ґендзі звернув увагу на юну дівчинку, яка виховувалася в родині монаха Содзу, настоятеля монастиря. Батько юної леді – принц, дід – міністр, бабуся-годувальниця – фрейліна, але через певні обставини дитина опинилася поза межами вузького кола аристократії столиці. Ґендзі умовив настоятеля і бабусю віддати дитину йому на виховання. Дівчина здобула хорошу освіту й стала втіленням краси і розуму. (Примітка: в Середні віки в Японії монастирські та прихрамові школи давали початкову освіту, державної системи освіти ще не було, тож діти багатих людей здобували домашню освіту.) В належний час після смерті першої дружини вона стала дружиною ґендзі. Судячи з перебігу подій в романі, близько чверті століття подружжя прожило в любові. Ґендзі був абсолютно впевнений у вірності дружини й у вирішальних справах повністю покладався на її духовні і ділові якості. Наприклад, при від’їзді у вигнання він довірив молодій дружині, якій ще й двадцяти не було, управління цінними паперами і маєтностями, а по поверненні в столицю віддався державним справам і практично не поширював коло своїх коханок, що склалося за часів романтичної юності. Зі свого боку, Мурасакі стала неподільною господинею в домі (ошатному палаці на Другій вулиці) і не переймалася ситуаціями, коли старіючому ловеласу доводилось «збирати каміння», розкидане в юності: будувати своїм колишнім коханкам житло, підтримувати їх матеріально тощо. Особливо важливим подружнім кроком Мурасакі стала згода на те, щоб Акасі (кохання Ґендзі під час вигнання) передала дочку від Ґендзі на виховання у їхній дім. Пізніше вони видали шляхетну панночку заміж за коронного принца – майбутнього імператора.

В осяйного принца було багато подруг. У любовних пригодах він майже з усіма доходив фізичної близькості, та нікого не брав силою – жінки самі вважали за честь йому віддатися. Але є декілька жіночих постатей в романі, які можна вважати знаковими.

ФУДЗІЦУБО – як і мати Ґендзі, що рано померла, наложниця імператора, а потім і імператриця. Вона була схожа на матір принца, тому її любили і імператор, і герой роману. Лише одна миттєвість життя пов’язала два серця. Юний герой поночі прийшов до своєї чергової коханки, подруги Фудзіцубо, підліз під завісу жіночих покоїв і попестив тіло (правда, в ту ніч подруги мали спати разом, однак пасія принца кудись вийшла, і в ложі була сама Фудзіцубо), а коли второпав, що тут щось не те (форми інші й талія не та), та миттєвість уже відбулася, результатом став хлопчик, який свого часу став імператором. Усе життя Ґендзі боготворив свою королеву, яка була близько і водночас так далеко…

УЦУСЕМІ – ніжний і заразом сумний образ японської поезії – висохла оболонка цикади. Одна з перших коханок юного принца. Пензликом Мурасакі цей чарівний образ ніжності і легкого смутку подано в розділах «Порожня шкаралупка цикади», «Шафран» тощо. Вишукана аристократка (дружина намісника Кії), оточена аристократичною сім’єю (батьки, брат). Але не встояла перед чарами блискучого принца.

Пані РОКУДЗЬО – Пані з Шостої вулиці (подана в розділі «Вечірнє лице» і далі по всьому роману) – жінка, старша за Ґендзі, яка завжди виявляла на нього певний магічний вплив. Якщо хочете – коханка-порадниця. Її дочка була визначена двором як жриця святилища Ісе (це найшанованіший японський сінтоїстський храм Ісе (тепер Міе) на шляху Токайдо, присвячений богині сонця Аматерасу). При поверненні в Кіото вона знову служила при дворі, а пізніше відома як імператриця Акіконому. Ґендзі з великою повагою ставився до матері й дочки і побудував для пані Рокудзьо палац на Шостій вулиці.

ОБОРОДЗУКІЙО («ніч тьмяного місяця») – фатальна жінка. Дочка Правого міністра, молодша сестра імператриці Кіріцубо (тієї, що, найвірогідніше, звела зі світу матір Ґендзі). Саме через те, що осяйний принц «влип» у любовні стосунки з нею, його відлучили від двору і відправили у вигнання. Тільки після приходу нового імператора його вернули до столиці.

Пані АКАСІ. Акасі – місцевість, де виросла юна красуня. Під час перебування у засланні Ґендзі побував у двох місцевостях. Це Сума – місце, й досі відоме привабливими краєвидами: сосни серед скель і білий пісок пляжів на узбережжі Осакської затоки. Сума згадується в Манйосю (VIII ст.), в розділах роману про Ґендзі («Сума» та «Змагання картин»), тут відбулася одна з вирішальних битв війни Тайра і Мінамото. Нагадаємо, що у «Змаганні картин» саме пейзажі сосен у Сума на березі моря принесли осяйному принцу перемогу. Певно, він малював «сумі-е» (картини на шовку в туші, в одній із старовинних танка вказується, що пейзаж має бути виконаний так, щоб чути було «…шум сосни на сумі-е»). Друге місце заслання – містечко Акасі (в розділах «Акасі», «Вітер у соснах» та ін.). Нині на «Сінкансен» від Кіото до Акасі (це тепер центр важкої промисловості) можна дістатись за годину. А в XI столітті це була глибока провінція. Тож монах Нюдо, настоятель монастиря та мудрий батько, прийняв у своєму домі столичного гостя із всією належною повагою. 30-річний принц зацікавився 18-річною красунею. На час, коли його реабілітували і поновили в чинах, панна Акасі вже була при надії. Невдовзі Ґендзі перевіз її з дочкою в Кіото в новозбудовану садибу недалеко від монастиря Дайкакудзі. Затим, як ми вже згадували, дівчинка стала вихованкою сім’ї Ґендзі.

Все було в осяйного принца – блиск двору, круговерть важливих державних справ, увага жінок… Та з часом усе проходить. І найболючішим на схилі віку стало для нього прощання з образами жінок, коханих і не дуже. Тисячоліття тому в Японії та інших країнах, де вже існувала культура особистого письма, виняткову роль у збереженні пам’яті про людину відігравало її зафіксоване писемне слово. В сув’язі кани вгадувався образ і спливала пам’ять днів минулих. Зворушлива картина, коли Ґендзі перед смертю перебирає записки з віршами любові від коханок, – психологічно чи не найбільш сильна картина твору. Папірці послань, мов легенькі сухі оболонки цикад, відносить вітром, і разом з ними відлітають у небуття образи. Все минуло… все.

Теренова нотатка. Коли автор цих рядків іще в студентські роки прочитав цей фрагмент у перекладі акад. М. Конрада, то був неабияк вражений картиною розпуки героя. Але тільки з роками зрозумів, що за цим стоїть особливо гостре відчуття моно-но аваре.

Моно-но аваре, згідно з японською енциклопедією, це літературний і естетичний ідеал, який набув особливого розквіту в епоху Хейан в літературі – поезії і прозі. Його суть у глибокому сприйнятті елементарних проявів краси в природі й житті людини, що можуть мати і легкий відтінок журби. За певних обставин відчуття людини при цьому супроводжуються захопленням, благоговінням і радістю.

У романі про принца Ґендзі цей естетичний ідеал червоною ниткою проходить через весь твір. Той чи інший аспект естетичного відчуття речей закладено в назвах всіх розділів роману. Звернімо увагу: «Покої павлонії» – пафос двору і двірцевої еліти; «Дерево-мітла» (фусея), ми б сказали, «марево-міраж», образ, побачений здалеку, який зникає при наближенні; «Уцусемі» («Порожня шкаралупка цикади») – символ чогось легкого й ефемерного (і в Японії, і в Китаї спів-плач цикад у зелені парків, зазвичай у серпні, породжує особливе відчуття журби); «Югао» («Вечірнє лице») – образ коханки-порадниці принца, відомої в романі як Пані з Шостої вулиці; «Момідзі» (розділ «Свято багряного листя») – милування осіннім листям кленів; «Ханамі» (розділ «Свято вишневого цвіту») – милування квітами сакури; «Сума» – мальовнича місцевість, місце вигнання Ґендзі, яку він змалював у своїх картинах (розділ «Змагання картин») і в поясненні для друзів-уболівальників написав: «…я опинився в горах і, отримавши нагоду проникнути в суть морських просторів, що оточували мене з усіх боків, пізнав усе…» (цит. за перекладом І. П. Дзюба); «Вітер у соснах» – назва розділу, що будить слова відомого хайку (…як шум сосни на сумі-е). А втім… досить.

Ще звернімо увагу на чарівність епістолярного надбання героїв роману. Традиція письмової комунікації, так само як і етикетна поведінка еліти суспільства, були важливим явищем у спілкуванні людей того часу. Залежно від пори року вибирали зміст листа або любовного послання (якщо писали танка, то вибирали «макура-котоба» – перший рядок, що в якійсь формі ніс інформацію про час), формувалась образність написаних, як правило особисто, віршів, вироблялась думка, виражена як прямо, так і поміж рядків. Велику увагу надавали каліграфії (почерку), за якою судили і виносили судження стосовно автора написаного. (Нашкрябаний каною текст – це одне, а текст, написаний ієрогліфами в каліграфічному стилі «сосьо» – «трав’яного письма», – це зовсім інший рівень духовної організації автора, особливо авторки.) Хоч інформація, що містилася в листах і любовних записках могла бути і глибоко інтимною, але писалася з огляду на те, що в тогочасному суспільстві циркуляція важливих для його функціонування текстів могла стати надбанням багатьох. Особливо популярною була система символіки квітів. Наприклад: сакура – ніжна квітка, пелюстки якої швидко опадають, що наводить на думку про швидкоплинність життя, і разом з цим вона несе естетичне відчуття краси; квітка сливи – мужність і стійкість (перша після сходження снігу), чистота душі і помислів. У романі про Ґендзі зустрічаємо думку: лілії з нами в молитві, лотос – коли ми в роздумі, роза і хризантема – коли йдемо в бій.

Зрештою, в розсипі поетичних перлин роману – зустрічаємо розмаїття бачення «моно-но аваре» життєвих ситуацій. Ось приклади Вака, до яких звертаються думки героїв роману (цитуємо за перекладами проф. І. П. Бондаренка):

Пори року

Як повернусь в столицю, / То друзям я скажу: / До сакури в горах / Спішіть чимдуж, доки / Цвіт її не розвіяв вітер (Ґендзі моногатарі, XI ст.).

Немає пори року, / Яка мені не люба, / Та лиш в осінній вечір, / Як ніколи, серце / Тривожно б’ється (Кокінсю, X ст.).

Розквітлу гілку сливи / Тобі хотіла показати. / Та випав сніг, і тепер / Не розпізнати – де сливи квіт, / Де снігу білизна (Манйосю, VIII ст., українська версія перекладу Б. Яценка).

Кохання

– Якщо кохаєш – / Честю дорожи! / Хто б не питав – / Нікому не кажи, що ти / Не раз бував в моїй оселі (Кокінсю, X ст.).

Напевно, / Під вечір милий завітає: / Заздалегідь / Маленький павучок / Для нього пастку з павутин сплітає. (Ґендзі…, XI ст., герой натякає коханці ремінісценцією з Кокінсю, X ст.).

Гора Асака / Відбиток в воді мілкій / Гірського джерела, / Моє ж кохання – / Глибина морська Манйосю.

Шляхи життя

В селі занедбанім / І люди постаріли – / Як їх оселі. / А за тином сад / Нагадує про осінь (Кокінсю, X ст.).

Який мені / Притулок відшукати / На цій землі? / У мандрах проживу / І просто неба буду ночувати (Кокінсю, X ст.).

Як звуть ці квіти, / Що, мов сніг, поля встелили? / Ту, далеку, / Спитав би я, / Якби спитати міг (Ґендзі моногатарі. Ремінісценція з Кокінсю (X ст.). Натяк на лугову квітку мурасакі з білим квітом і коренями, що дають пурпурову фарбу – колір кохання).

У наступні століття естетичний ідеал моно-но аваре виявив великий вплив на японську культуру, особливо художню літературу, поезію, мистецтво. Його значення поширилось на весь спектр людських емоцій і може розглядатися як гуманістична цінність японського суспільства, а його реальна дія має тенденцію фокусуватися на естетичному сприйнятті речей і подій та чутливості душі, що здатна сприйняти цю красу.

Теренова нотатка. Під час наукового стажування в Японії автор цих рядків жив у кампусі Токійського державного університету в Комаба. Між корпусами факультетів і лінією електрички – чималий сливовий сад. Ранньою весною це було – тільки-но зійшли холоди. Розквітли сливи! Я повертався потягом із центру міста і звернув увагу на елегантну пару – їхні погляди прикипіли до білого буяння сливового саду за вікном електрички! Отож-бо!

«Червоні квіти / Були мені / Чомусь не до вподоби. / Та полонили душу / Розквітлі сливи…» (Манйосю, VIII ст. Цитується в «Ґендзі моногатарі», XI ст., сприймається людьми XXI ст.).

Ґендзі – завершення життя і після…

Блискучий принц Ґендзі через рік після своєї відставки раптово помер. Дещо раніше, після важкої хвороби, пішла з життя його кохана дружина Мурасакі.

У завершальних розділах роману з’явилися нові герої. Підріс народжений його третьою дружиною син Каору, формально син Ґендзі, насправді – плід зради дружини. Сама ж Третя принцеса, усвідомивши свою провину, доживала віку в монастирі. Один із молодших братів Ґендзі й імператора Судзаку, так званий Восьмий принц, після розчарувань життя поселився в містечку Удзі на південь від столиці і присвятив себе службі богам. Каору відвідав Удзі й став упадати за двома дочками принца, особливо за старшою. Та відкинула його з огидою і пішла з життя після смерті батька. Каору дізнався від старої пані – хазяйки дому в Удзі – секрет свого народження, що посилило в нього відчуття своєї нікчемності. Молодша ж дочка Восьмого принца між тим відповіла на залицяння принца Ніоу (внук Ґендзі і син діючого імператора) і вийшла за нього заміж. Після того як Ніоу з Другою принцесою переїхали до столиці, в оповіді з’явилася ще одна (позашлюбна) дочка Восьмого принца. Її звали Укіфуне (в перекладі ієрогліфів – човник, що пливе за водою). Каору зацікавився нею і хотів було зробити своєю наложницею, але та закохалась у Ніоу. Розгублена через необхідність обирати між двома шляхетними кавалерами, вона хотіла було втопитись, але її врятували і відправили в монастир у горах на схід від Кіото.

Глибоким песимізмом пройняті події в останній частині твору. Величні дні були при Блискучому Ґендзі – і все минуло. Наступне покоління – принци Каору і Ніоу – виявилися дрібнішими постатями. Мурасакі Сікібу натякає, що то така КАРМА. Природа, що створила Великих героїв, відпочиває на їхніх нащадках.

Борис Яценко

Повість про Ґендзі

Покої павлонії

Головні персонажі:

Ґендзі, – від народження до 12 років

Імператор Кіріцубо, – батько Ґендзі

Наложниця Кіріцубо, – мати Ґендзі

Ньоґо Кокіден, – дочка Правого міністра, дружина імператора Кіріцубо

Принц-спадкоємець, – старший син імператора Кіріцубо й ньоґо Кокіден

Принцеса Фудзіцубо, – наложниця імператора Кіріцубо, майбутня імператриця

Принц Хьобукьо, – брат принцеси Фудзіцубо

Лівий міністр, – тесть Ґендзі

Аої, – дочка Лівого міністра, перша дружина Ґендзі

Куродо-но сьосьо, – син Лівого міністра, брат Аої

Хтозна-коли серед численних ньоґо й кої[4] – дружин і наложниць Імператора – була одна особа не вельми знатного роду, яка здобула собі його особливу прихильність.

Ті з них, що від самого початку, ставши на службу в Імператорському палаці, самовпевнено вважали себе гідними такої ласки, від заздрощів зненавиділи її за таку зухвалість. А ще більше не могли заспокоїтися наложниці, що були однакового або нижчого від неї походження. Те, що вона зранку і ввечері прислужувала Імператору, їх вкрай дратувало, і це, напевне, накликало на неї стільки злості, що вона занедужала й усе частіше проводила дні в батьківському домі, та все одно, щораз більше жаліючи її, Імператор, незважаючи на людський осуд, так ласкаво з нею обходився, що міг би стати недобрим прикладом для майбутніх поколінь.

Найвищі вельможі й середня знать несхвально відводили погляди, бо така пристрасть їх приголомшила. Вони казали, що саме за подібних обставин у Морокосі[5] зчинявся розбрат і наставала руїна. А коли в країні поступово ширилося невдоволення і в пам’яті спливав випадок з Ян Ґуйфей,[6] наложниця багаторазово зазнавала кривди від своїх суперниць, але завдяки особливій доброті Імператора й далі приходила на службу у палац.

Її батька Дайнаґона, старшого радника міністра, вже не було на цьому світі, однак мати, його головна дружина, господиня північних покоїв, особа благородного походження і старожитніх чеснот, з усіх сил старалася, щоб на будь-яких урочистостях у палаці її дочка не поступалася суперницям, що мали заможних, впливових батьків, але та, позбавлена надійної опори, все ж іноді почувалася безпорадною і самотньою.

Напевне, зв’язок наложниці з Імператором у попередньому житті був навдивовижу міцним, бо вона народила сина небаченої краси, справжню перлину. Імператор чекав з нетерпінням – коли ж нарешті? – зустрічі із сином, а коли того привезли до палацу, був вражений його рідкісною вродою.

Першого сина Його Величності сина народила дочка Правого міністра, тож люди не сумнівалися, що свого часу той стане принцом-спадкоємцем. Та оскільки з новонародженим його не можна було й порівнювати, то Імператор, як і дотепер, ставився до старшого сина доброзичливо, а от молодшого сприймав як свій найдорожчий скарб.

Від самого початку наложниця посідала досить високе становище в палаці й не мала б постійно прислужувати Імператору, але той намагався бути завжди з нею – першою викликав до себе на звичні музичні розваги або інші мистецькі урочистості, а інколи нізащо не відпускав її від себе й після ночі, проведеної разом у своєму покої, і тим самим, природно, виставляв її в ролі особи низького звання. Та коли вона народила сина, його ставлення до неї настільки різко змінилося, що мати першого сина, дочка Правого міністра, засумнівалася: а чи не станеться так, що не її сина призначать принцом-спадкоємцем? Докори цієї дружини, ньоґо Кокіден,[7] сильно непокоїли Імператора, бо він не був байдужим до матері своїх дочок, яка з’явилась у палаці раніше за всіх наложниць.

Хоча улюблена наложниця перебувала під щедрою опікою Імператора, багато хто принижував її і прискіпувався з будь-якого приводу, тож вона, квола й безпорадна, з гіркотою в душі зізнавалася собі, що його прихильність швидше принесла їй горе, ніж радість. Жила вона в покої Кіріцубо.[8] Імператор потрапляв туди, минаючи покої інших наложниць, що, природно, дратувало їх. І коли вона прямувала до нього – а це траплялося також нерідко, – то тут, то там – на перекидних містках і переходах – вони вчиняли такі неподобства, що подоли помічниць, які супроводжували її туди й назад, бували забрудненими. А бувало не раз і так, що, змовившись, вони знущалися з неї, замикаючи її з обох боків в єдиному коридорі, яким вона могла дістатися до Імператора.[9]

Коли молодший син досяг трирічного віку,[10] Імператор наказав справити для нього церемонію одягання хакама[11] так само пишно, як для старшого сина, використовуючи запаси палацової скарбниці та рисових комор. І цього разу було чимало лихослів’я, та, підростаючи, хлопець ставав таким навдивовижу гарним і добрим, що заздрісники мимоволі вгамувалися. А досвідчені люди, що збагнули суть речей, неймовірно дивувалися: «Невже в цьому світі могла народитися така досконала людина?»