Плисти проти течії. Том 2

Ті сторони життя, які ми бачимо, насправді є її зовнішніми проявами. Продовжимо цю нитку роздумів: хто може переконати нас у тому, що ми не існували раніше, до того, як з’явитися тут, на цьому плані буття? І що ми не продовжимо існувати, коли нас тут вже не буде? З точки зору логіки, з точки зору філософії, ми жодним чином не можемо нехтувати можливістю існування безперервного життя, потоку, який постійно проявляється в якійсь формі й на якомусь плані, помітному чи не помітному для нас.

Хтось може подумати, що мова йде про певний обмежений термін, який складає багато тисяч років. Можливо, але для нас і це – вічність. Так, стародавні східні книги розповідають про великі цикли часу – Манвантари і Пралайї. Для нас кожен із них є вічністю, хоч і нараховує визначену, приблизну чи, можливо, реальну кількість років.

Прадавні вважали, що все проявлене існує завдяки великому макробіосу, величезній живій істоті. Індуси називають її Брахманом і уявляють, що він то засинає, то прокидається, то знову засинає… Подібна легенда є і на Заході – це легенда про короля світу, який спить, але прокидається, коли приходить час. Відповідно до цих давніх учень, існує дещо безперервне, яке ми сприймаємо як переривчасте, оскільки зосереджуємо свою увагу то на одній його частині, то на іншій.

Тому стародавні філософи вважали, що Всесвіт не є породженням випадковості, він подібний до величезної живої іс тоти. Платоніки і неоплатоніки також говорять нам про істоту, частиною якої є видимий Всесвіт, який має – якщо порівнювати з нашим тілом – свої «органи», «тканини» і «клітини». За його образом і подобою у Всесвіті галактики, сонця, планети суть не що інше, як життєві частини цієї великої істоти, яка, подібно до людини, також десь почала свій шлях, теж розвивається і теж кудись прямує.

Якщо ми звільнимось від особистих забобонів, то побачимо, що всі речі рухаються. Я бував у пустелях Єгипту та інших місцях, де через багато тисячоліть збереглися дивовижні величні споруди. Є серед них храм, про який я хочу згадати. Коли наближаєшся до нього, здалеку здається, що він все ще живе, що ось-ось із нього вийдуть жерці, щоб привітати нас, ось-ось заколишуться віяла Амона… Та тільки підходиш ближче, стає видно, що все тут занесено піском, що колони не падають тільки тому, що підпирають одна одну. Цей стародавній храм живий, він народився, коли було обтесане його каміння, зведені його колони і вирізьблені його статуї. Цей храм у Карнаці – можливо, найвеличніший храм у світі. Він був задуманий не випадково, на те була історична необхідність – теологічна, політична, соціальна, сьогодні можна розуміти це як завгодно. Його будівництво було доручено обдарованим майстрам, вони знайшли для його стін найкраще каміння. Храм мав показувати безмежність, що віддзеркалює небесні межі. Він став мостом між небом і землею, встановивши зв’язок між зірками і земними символами. Для того, щоб побудувати його, потрібно було провести серйозні астрономічні та астрологічні дослідження.

До цього величного храму додавались все нові й нові деталі та елементи – аж до епохи Рамессидів і Пізнього часу. Він служив упродовж віків, але поволі з’являлися ознаки старіння; в якусь мить він був залишений, і руйнування його продовжувалось.

Всесвіт колись почався, в якій би формі ми це собі не уявляли – чи то наслідуючи теорію Великого вибуху, чи давні релігійні бачення, які стверджують, що він виник від лику Брахми, чи був створений якимось певним богом. Всесвіт колись почався. Всесвіт не стоїть на місці.

Прадавні вважали – і ми, філософи, можемо лише підтвердити це своїми особистими роздумами, – що те, що індуси називали Садхана, сенс життя, існує, бо присутній в усіх живих істотах.

Я завжди прошу моїх учнів спостерігати за вогнем і водою. Якщо ми починаємо лити воду зверху на яке-небудь місце, вона буде падати, рухатися, перемішуватись. Вода має мудрість, вона шукає дещо, вона прямує до своєї мети й рухається, рухається без упину. Коли вона не може знайти прямого шляху, вона звертає; так річка звивається, огинає каміння і гори, рухаючись невпинно, доки не досягне моря. Що відбувається потім? Тепло випаровує воду і перетворює її на хмари; хмари ці пливуть у повітрі, поки у визначену мить не проливаються дощем. І ось це знову вода, і, падаючи на землю, вона знову шукає шлях до моря.

Якщо вода володіє цією мудрістю, цією наснагою жити, шукати, стикатися з перешкодами, підніматися вгору, знову повертатися за новим досвідом і знову досягати вищої точки цього циклу, чому ж ми не можемо жити у відповідності з цим законом? Якщо навіть наше тіло складається більшою мірою з води, чому б йому не прагнути до тієї ж мети, чому наша душа не могла б рухатися, як про те говорить Плотин, до Світової Душі, до іншого плану існування, до іншої вібрації, де їй значно легше і спокійніше, ніж тут?

Хіба не схожий рух води на втілення і перевтілення, на народження і смерть? Коли ми народжуємося, наші душі ніби конденсуються в краплини води. Кожен з нас – одна крапля, і ці люди-краплі з’єднуються, рухаються разом шляхом, утворюючи суспільство, а в ньому групи, доки не «впадають у море», наче розчинившись у ньому. І, можливо, існує якась космічна сила, яка знову піднімає нас, знову перетворює на тих невидимих «духів», які у свій час знову спускаються на землю.

Те, що я розповідаю, лише якась логічна вірогідність, хоча в давнину це вважалось незаперечною істиною. Одна стара гіпотеза стверджує, що все це не тільки правдиво, але й логічно, оскільки, якби це було не так, життя було б надто жорстоке. Ми опинилися б серед справжнього божевілля. Уявіть собі: ми виходимо на сцену цього світу – в Іспанії, Танзанії чи будь-якому іншому місці, де народжуємось; нам кажуть: «Це твоя мама, твій тато, дядько, бабуся»; ми йдемо до школи, вчимося, живемо, любимо, ненавидимо, вирішуємо проблеми; і ось, коли ми вже достатньо вивчили життя, ця ж рука, що привела нас, виводить звідси. Ми вже одержали значний досвід, дійсно навчились жити – і тут нас виводять зі сцени.

Якби все це не мало сенсу, не мало продовження – цей світ був би воістину божевільним.

Спостерігаймо за рослиною, найзвичайнішою, з тих, що в нас вдома, і ми побачимо, як розумно вона була задумана. Зараз багато говорять про сонячні батареї, що вловлюють промені сонця, але подібні «батареї» існували ще до карбону (Кам’яновугільного періоду). Це листя рослин. Листя рослин використовує сонячні промені для фотосинтезу; більше того, через систему капілярів, що відкрита фізиками декілька століть тому, їхні життєві соки піднімаються від коренів до листя, оновлюються і спускаються назад до коріння. Як усе це надзвичайно чудово задумано! А тепер візьмемо тварину, наприклад, леопарда чи тигра. Для чого тигру смуги? Для чого у бразильського леопарда плями?

Тигр смугастий, оскільки він мешкає в заростях бамбуку, й смуги створюють йому такий камуфляж, що його практично не видно. Бразильський леопард плямистий, тому що живе у сельві, де багато квітів і листя різного кольору, темного і яскравого, і плями на шкурі тварини, змішуючись із квітами і листям, роблять її непомітною.

Усе це говорить про те, що існують інакші ніж наш види розуму, сутності, які задумували, створювали і створюють до цього часу архетипи, принципи, керуючи рослинами і тваринами. Але що ми можемо сказати, наприклад, про мінерали? Ви бачили скелю, каміння, кристали? Ви бачили, які довершені форми вони мають, іноді навіть більш довершені, ніж Велика Піраміда? І як природа могла із однієї й тієї ж речовини, вуглецю, створити непрозорий графіт і прозорий діамант? Це показує, що в природі існує єдиний розум (logos), що керує всім, що все існуюче задумане досконало.

Але невже Те чи Той, хто придумав для амеб дивовижну здатність пересуватися за допомогою тимчасових виростів, хто винайшов для пташок порожнисті кістки, що роблять їх легкими і дають змогу літати, хто створив ескіз риб’ячої луски, завдяки якій риби можуть легко рухатися у воді, хто дав їм плавальний міхур, щоб занурюватись і спливати не гірше сучасних субмарин, – невже Той, хто задумав все це, обмежився лише задумом нашої фізичної будови і не задумав разом із тим будову психологічну, ментальну і, кінець-кінцем, власне наше призначення?

Хіба ж можна думати, що цей космічний розум потурбувався про рослини, тварин і мінерали, та не подумав про людину – адже ми також живі істоти? Життя існує, його задумав Хтось, Щось, і воно задумане прекрасно. Чому? Для чого трудився в такій мірі і з такою інтенсивністю розум, створюючи цю довершену гармонію? Адже все це для чогось потрібне. Ніхто не зводить міст, якщо ним ніхто не ходитиме. Ніхто не будує човен, в якому ніхто не плаватиме. Ніхто не робить стілець, якщо на ньому ніхто не буде сидіти. Очевидно, що наш органічний склад і органічний склад природи створені для чогось, створені, щоб прислужитися чомусь, що повинне жити значно довше за матеріальний носій, більше, ніж просто мета сама по собі, чомусь, що може принести користь. І це «щось», якому вони служать, цього «хтось», який буде користуватися всіма цими чудовими формами, ми, філософи, називаємо душею, духом, що пронизує все.

Очевидно, що нам, ув’язненим у свою в’язницю з плоті і зануреним в економічні, сімейні, побутові проблеми, іноді буває дуже важко замислитись над цими питаннями. Я згадую фрагмент книги Овідія Назона «Мистецтво кохання». Коли я вперше прочитав її, вона справила на мене дуже глибоке враження. Овідій, як ви знаєте, був одним із видатних поетів епохи імператора Августа, та, окрім того, говорять, що він був трішки – як сказали б в Іспанії – гульвіса. Він любив ночами гуляти з жінками, пив вино, лягав спати дуже пізно (або, краще сказати, рано, оскільки сонце вже вставало)… Та, незважаючи на це, він був Овідієм. У своїй книзі він, серед іншого, розповідає про те, що сталося з однією з його коханих, справжнього імені якої він не називає. У ті далекі часи вважалось безчестям називати ім’я дами, і замість істинного вигадували інше (дуже гарний звичай, чи не так?). Він називає її Кориною.

Овідій розповідає, що одного разу він зайшов у палац Корини, дами з вищого римського світу. В цьому палаці було багато дорогих і цінних речей, і в тому числі привезений з Індії папуга, який вмів говорити. Він повторював усе, що промовляла господиня, ставив питання, розмовляв, взагалі, складав їй прекрасне товариство. І ось Овідій входить і бачить ридаючу Корину, на руках у якої лежить папуга, судячи з усього, мертвий. Овідій питає: «Корино, чому ти плачеш?» Вона відповідає: «Пам’ятаєш, як цей папуга розмовляв із нами, повторював наші слова кохання, наші пісні? Це був справжній скарб, зелений як смарагд. А зараз це всього-на-всього пучок пір’я. Де ж мій папуга? Що діється? Чому цьому приходить кінець?»

Овідій, бажаючи втішити Корину, посвячує її у те, чого вона не знає: «Ти повинна знати, Корино, що є небо, де перебувають люди, але також є небо і для тварин; на цьому небі є куточок, де перебувають вищі тварини, в тому числі і ті, що вміли розмовляти з людиною і повторювати її слова. Вони втішають усіх інших тварин, що перебувають на небі, відтворюючи голоси їхніх улюблених хазяїв і нагадуючи таким чином про них. А пізніше всі знову повертаються на землю, щоб стати супутниками людей».

Але Корина невтішна: «Ні, не говори мені про це! Адже тепер це всього-на-всього пучок зеленого пір’я, це більше не мій папуга, він уже не живе!» І в цю мить папуга в останньому передсмертному зусиллі підіймає свою голівку, дивиться на неї і вимовляє: «Корино, Корино, смерті не існує».

Як прекрасно зустрічати ці давні приклади! Як прекрасно думати, що іноді тварини, квіти, дерева вмирають у мирі та спокої, адже знають щось таке, що ми, люди, втратили у своєму надто вже інтелектуальному житті. Ми втратили усвідомлення особистої вічності, ми втратили усвідомлення свого внутрішнього життя, ми втратили усвідомлення своєї безсмертної душі.

Нам потрібно знову повернути це усвідомлення, адже насправді в глибині душі, незважаючи на весь наш технічний прогрес, ми іноді сумуємо. Незважаючи на те, що ми живемо в мегаполісах, завжди знаходимося серед людей, маємо змогу спілкуватися і читати газети, дивитися телевізор і слухати радіо, іноді ми почуваємо себе самотніми, страшенно самотніми. Іноді нам так хочеться, щоб хтось, як той папуга, сказав нам, що смерті не існує, що це життя має сенс, має мету. І очевидно, що має!

Коли ви бачите стрілу, що летить, ви не замислюєтесь над тим, що вона випущена з луку і летить у ціль. Те життя, яке ми бачимо, – це стріла, яка летить у повітрі, і стріла ця пущена божественним лучником. Колись нас відправили через простір і час, і ми повинні досягти мети, повинні кудись прийти.

Усе наше життя має сенс. Мають сенс наші радощі, тому що вони зміцнюють дух, допомагаючи жити. Мають сенс і наші сум і сльози, адже вони допомагають нам здобути досвід, стати трішки мудрішими, а іноді й трішечки кращими.

Ті, хто розділяв із кимось радість, знають, що це добре, оскільки допомагає підноситись і надихати; ті, хто розділяв із кимось сльози, знають, що це добре, оскільки це породжує спорідненість душ. Адже в житті і в природі немає нічого поганого, все є добрим у глибині потаємного сенсу.

Лекція, прочитана в Мадриді у жовтні 1987 р.

Деміфологізація святих і героїв та її наслідки

Прадавні греки, створюючи міфи і складаючи великі епоси, не намагалися нікого обманювати. Узявши за основу який-небудь історичний сюжет або спираючись на елементи навколишньої дійсності, вони створювали психологічне середовище, що сприяло розвитку внутрішньої сутності людини. Розглянемо найвідоміший із грецьких міфів – «Міф про печеру» із сьомої книги «Держави» Платона.

Міф оповідає про те, що в давні часи існувала печера, в якій обличчям до стіни сиділи закуті в ланцюги люди. Як у театрі або кінозалі, вони бачили лише стіну, на якій миготіли тіні людей, тварин, предметів, що рухалися перед джерелом світла. Люди, що сидять у печері, ніколи не бачили нічого, крім тіней, спроектованих на стіну, й вважали ці тіні реальністю. Їм здавалося, що звуки, які виникають усередині печери, йдуть від людей, тварин і всього, що рухається на екрані. Усі в’язні були переконані в реальності того, що вони спостерігають. Вони вважали, що бачать реальних людей, реальних тварин, реальні предмети, й гадали, що нічого іншого не існує.

За Платоном, якщо один із в’язнів звільняється від своїх пут, він має змогу переконатися в тому, що все те, що бачать і чують люди, які сидять у печері, є лише відгуком та тінню реальних об’єктів, що рухаються у променях світла. Платон каже, що звільнена людина може залишити печеру й вийти назовні. Потроху звикаючи до світла, вона зможе побачити дерева, мерехтіння зірок, сонце й увесь світ, залитий сонячним світлом. Вона зможе почути спів птахів, ходити по траві й пити джерельну воду. І тоді вона захоче повернутися в печеру й розповісти іншим про те, яка справжня реальність, розповісти, що все, що вони досліджували й спостерігали, – нереальне, що істина вища від цього, що вона набагато більша й прекрасніша. Почувши це, в’язні запитують один в одного, чи бачив ще хтось те, про що говорить ця людина. Але ніхто не може підтвердити сказане. Тоді, об’єднавшись у своєму невіданні, вони з криками проганяють того, хто споглядав істину.

Платон говорить, що міфи допомагають виховувати й спрямовувати людей, роблячи основні поняття про істину колективним здобутком, щоб згодом кожен міг осягти її індивідуально. Інакше кажучи, грецькі міфи – міф про Ерота й Психею, міф про аргонавтів і золоте руно – не можна розуміти буквально: вони символічні й перейняті моральністю.

Наприклад, познайомившись із міфом про Одіссея, який після падіння Трої прагне повернутися в рідну Ітаку, не варто думати, що Гомер просто ставив собі за мету змалювати барвисту подорож до невідомих країн. Насправді, різні випробування, через які проходить Одіссей, і спокуси на його шляху – це емблеми, зовнішні символи того, що ми несемо всередині.

В якомусь сенсі, кожен із нас – Одіссей. Під час своєї подорожі він потрапив на острів чарівниці Кірки. Одіссей збирався пробути там лише один день, щоб поповнити запаси й дати перепочинок своїм людям, але красуня, здатна зачарувати душу, зробила так, що час, проведений з нею, видався йому одним днем. Одного разу Одіссей, побачивши стадо свиней, запитав у неї: «Звідки тут ці свині?». Відганяючи, він ударив одну з них ногою, іншу смикнув за вухо і раптом почув: «Не бий мене, Одіссею».

Так Одіссей довідався, що Кірка своїми заклинаннями перетворила його друзів на свиней і що він сам також зачарований. І в ньому знову пробуджується споконвічний заклик Ітаки – батьківщини і порту, куди він тримав шлях, Ітаки, де на нього чекає Пенелопа, що постійно тче і розпускає полотно, вдень тче, а вночі розпускає, – символ терпіння й ритму часу.

Одіссей – хто він? Вигадка, наївна неправда? Образ, створений грецькими письменниками? Ні. Одіссей – це ми самі. Хіба не наказав він прив’язати себе до щогли, щоб здолати голоси сирен, коли пропливав біля їхнього берега? Хіба сирени, знаючи, що їм не вдасться затягти його простими обіцянками, не імітували голосу його дружини й сина, кличучи його на пустельний острів? Хіба Одіссей, якби не був прив’язаний, не стрибнув би в море й не загинув? Хіба не наказав він своїм людям заліпити вуха воском, щоб вони не чули голосів сирен? Хіба ми не подібні до Одіссея, хіба в житті нас часто не зачаровують різноманітні сирени – чи то дещо матеріальне, чи то гроші, чи то наші почуття? Хіба не буває так, що наші слабкості опановують нами, й ми викидаємося на пустельний острів? І хіба ми не можемо врятуватися, лише прив’язавши себе до великої щогли нашого човна, що непохитно пливе до тієї Ітаки, про яку мріємо?

Очевидно, міфи мають трансцендентне значення, в них закладений глибокий зміст, і вони несуть у собі гуманність. Заглибившись в історію, ми зустрічаємося з шумерським міфом про Гільгамеша й Енкіду. Головний герой міфу – Гільгамеш, правитель міста Ура. Він повинен пройти через низку випробувань і битв, зустрітися зі смертю, а потім спуститися в глибини океану за священною рослиною безсмертя, яка росте там із допотопних часів. Гільгамеша супроводжує Енкіду, його друг і супутник. У сновидіннях Гільгамеша Енкіду з’являється в образі сокири з двома лезами, що є символічним атрибутом шукача. Сцени з цього стародавнього міфу зображені на печатках і табличках, що зберігаються в Британському музеї й Луврі (і я їх бачив на власні очі).

Цей міф – не вигадка, не казка, у ньому є езотеричний зміст; крім того, він надихає й говорить про людяність, гуманність.

На основі міфу про Гільгамеша пізніше виник міф про Геракла і його знамениті дванадцять подвигів. Хіба ці дванадцять подвигів – вигадка? Ні, звичайно. Геракл символізує Сонце, і дванадцять подвигів – це дванадцять знаків Зодіаку, які Сонце проходить упродовж року. Це знаки, що змінюються як упродовж доби, так і впродовж великих циклів. Дванадцять подвигів – це дванадцять знаків Зодіаку, дванадцять зодіакальних домів, які Сонце проходить у своїй вічній боротьбі, аби бути спроможним подарувати світло всьому живому, Всесвіту. Мова йде про астрономічний міф. Геракл, одягнений у шкіру поваленого ним немейського лева, символізує Сонце, що перемогло тваринну сутність. А величезна палиця Геракла, зроблена з магічного дерева, символізує силу, є емблемою енергії й майбутніх звершень Геракла.

В індійській традиції знаходимо інші міфи. Наприклад, міф про Картикею й Ганешу, синів Шиви, індуїстського божества, що входить до тріади богів: Брахма, Вішну й Шива. Він був одружений на богині Парваті, яка після відходу Шиви в Гімалаї страждала від самотності й запитувала богів, чому її чоловік не поруч із нею, чому вона така самотня. Одного разу вона вирушила до Гімалаїв, знайшла Шиву й сказала йому: «Мій Пане, я самотня, ти не буваєш зі мною ні вдень, ні вночі. Я така самотня, наче тебе взагалі не існує». Шива вирішив приділити їй час. Під час прогулянки він розмовляв з нею, як із дочкою, як з ученицею, пояснюючи, що спосіб її життя йому не підходить, що він занурений у стан трансцендентного споглядання, що він цілком відданий і діє на вищому, духовному плані, й тому вони не можуть жити разом. Вони йшли повільно, як рухаються слони, й Парваті завагітніла істотою, що стала згодом Ганешею, богом мудрості.

Міф розповідає і про народження Картикеї. Шива з Третього Ока, Ока Дагма, що знаходиться в нього на чолі, випускає промінь у глиб блакитного озера, й звідти раптово з’являється безліч дітей. Парваті, визнавши в них дітей Шиви, з любов’ю обіймає їх так міцно, що вони зливаються в одну багаторуку істоту, яка має величезну силу. Так з’явився Картикея, бог війни, породжений поєднанням уваги й основи існування світу.

Звичайно, усе це міфи, але міф – це не небилиця, не проста вигадка, а символічна структура. Ми всі добре знаємо, що в Євангеліях Ісус говорить притчами, й вони допомагають зрозуміти деякі речі краще, ніж тисячі слів.

Ми не можемо звільнитися від влади історичних обставин, від часу, в якому живемо, за допомогою самих тільки роздумів. Насамперед, нам необхідно жити, глибоко проживаючи те, з чим стикаємося, треба по-справжньому прожити дане нам життя, яке саме є великим символом. Дерева, їхні стовбури, земля, небесні світила – усе це символи прихованого. Гілки дерева, що піднімаються вгору, – це символ волі дерева стати вертикальним. Усі ми символізуємо щось, що перевищує нас самих. Ми – символи, ми – знамення того, що приховане всередині. Іноді символи чи притчі можуть навчити нас більше, ніж інтелектуальні вчення. Згадайте притчу про мертвого собаку. Його тіло вже почало розкладатися, й люди, що проходили повз нього, говорили: «Дивіться, яке огидне видовище. Цей пес із тілом, що розкладається, огидно виглядає та жахливо тхне, немає нічого гіршого». А старий Учитель, що проходив біля нього, сказав: «Зуби в нього білі, як перли». Цей Учитель однією притчею, одним символічним висловленням – «зуби в собаки білі, як перли» – дав своїм учням урок, що пережив багато століть, урок, що може допомогти більше, ніж сотні списаних сторінок.

Таке ставлення до символів характерне для стародавнього світу в цілому. Воно зустрічається і в Америці, наприклад, у Мексиці, у міфі про Кетцалькоатля – пернатого змія, а також у перуанських міфах про тюленів, що пере носять душі людей з узбережжя на священні острови.

Усі ці міфи – не вигадка; вони носії, посудини, форми, за допомогою яких виражаються внутрішні дії, дії метаісторичні, які дозволяють налагодити зв’язок із Природою. Той, хто зумів прожити міф, хто здійснював дивовижні подвиги, – герой, святий, надлюдина.

Згадаємо знамениту битву в ущелині Фермопіли – реальну історичну подію. Ми знаємо, що така битва була, але що вплинуло на її результат? І навіть не на сам результат, тому що відомо, що Леонід її програв, і перси все-таки ввійшли в Грецію. Так що ж важливе в цій битві при Фермопілах? Важливим є міф, героїзм царя, який, захищаючи закон, прийняв смерть разом зі своїми воїнами (а їх було всього триста), важлива любов царя Леоніда до своїх людей і їхня довіра до нього; важливе почуття відданості й вірності своєму обов‘язку. Опівдні, коли настав час обідати, воїни запитали Леоніда:

– Пане, чи варто добре поїсти перед битвою?

– Поїжте небагато, – відповів він, – тому що цієї ночі ми будемо бенкетувати з Плутоном, богом померлих.

– Сьогодні вночі? А ти будеш на цьому бенкеті?

– Я буду з вами.

– Виходить, цієї ночі ми повечеряємо разом із Плутоном і нашим царем.

Ці люди не боялися смерті, вони пішли на бій, виступили проти величезної армії, натхненні міфом. Не знаю, чи чекав Плутон їхньої появи, чи змогли вони повечеряти разом із ним… Але хіба ми трохи не заздримо цим воїнам, які, маючи всього триста душ, боролися проти мільйонної армії? Хіба ми не в змозі відчути моральну силу тих, хто зумів померти, захищаючи свою батьківщину і свої закони?

Настали часи деміфологізації, часи карликократії, панування дріб’язкового. Сьогодні кожен заявляє про свої права, але не говорить про обов‘язок; кожен, через власний егоїзм, прагне порятувати самого себе й те, до чого він прив’язаний. Ми втратили здатність захоплюватись почуттями спартанської матері, що порадила синові, який сказав, що в нього короткий меч, подовжити його, зробивши крок назустріч супротивнику. Інший міф розповідає про матір, сини якої захищали Рим. Вона чекала закінчення битви на околиці міста. «Які звістки?» – запитала вона посланця. Почувши, що всі її сини загинули, вона сказала, що запитує про долю батьківщини. Коли з’ясувалося, що вони перемогли, вона сказала: «Тоді звістку про смерть своїх синів я приймаю з миром».

Це класичний приклад, і він настільки живий і образний, що діє на нас як цілющий бальзам. А що ж відбувається внаслідок деміфологізації? Що одержуємо, препаруючи скальпелем душу речей, якщо душу не можна виявити таким чином? Що отримуємо, намагаючись зважити те, що не має ваги? Що отримуємо, пояснюючи дитині, що її батьки не люблять один одного й просто приваблювали один одного фізично, що вона народилася через необачність? Що ми отримаємо, якщо, крім поетичного і піднесеного, розповідаємо дитині щось таке, про що вона й так довідається, коли стане дорослою?