Плисти проти течії. Том 2

Матеріалізм, і, насамперед, матеріалізм посткартезіанської епохи, розділив науку, релігію, політику і мистецтво. Людство створило справжні «племена» зі своїми «тотема ми» і «табу»: письменники об’єднуються тільки з письменниками, військові – з військовими, а музиканти – з музикантами. І сьогодні дуже мало чоловіків і жінок живе гуманістичними ідеями, намагаючись охопити різні області знання.

Тому в сучасному світі стався справжній вибух роз’єднаності між людьми. Ще до того, як ми розщепили атом, такий же процес стався з нами. Ми «розщепили» людство. Сьогодні люди далекі один від одного. В наші дні звучить музика, яка не несе абсолютно нічого. Чому вона присвячена? Що означає? Це знає лише сам композитор та мало хто з тих, хто його оточує. Письменник вживає складні слова, створюючи абсолютно неприродні літературні феномени, – ймовірно, він пояснить їх зміст своїм друзям або колегам за чашкою кави, але ми, читаючи його статтю, ламаємо голову, намагаючись зрозуміти, що ж усе це означає. І те саме відбувається в політиці: політичні діячі говорять про те, чого ми не розуміємо, і дають обіцянки, яких не виконують. Внаслідок усього цього в наші серця поступово закрадається холод і ми відчуваємо себе все більш самотніми.

Адже якщо я бачу картину або слухаю музику, але не розумію їхнього змісту; якщо політик говорить мені про адміністративні питання, а не про політику, тобто мистецтво вести народи; якщо я прихожу до священика, а він розповідає мені не про безсмертя душі, а про економічні проблеми, – звичайно, я починаю відчувати себе самотнім, ізольованим, відокремленим від інших людей. І в підсумку ми вважаємо за краще на самоті дивитися телевізор, читати газети або журнали, занурившись у свої думки і проблеми. І навіть якщо спілкуємося один з одним, наша розмова, скоріше, нагадує монолог, ніж діалог.

Саме тому особисто я вже майже зневірився в можливості діалогу сьогодні – діалогу навіть у найпростіших ситуаціях. Коли зустрічаються двоє друзів, один говорить: «Привіт! Як живеш? Знаєш, мені тільки-но видалили зуб – боляче було жахливо!» Інший відповідає: «Так, пам’ятаю, рік тому мені також вирвали зуб…» – і далі про свої труднощі. Або така розмова: «Знаєш, я так добре провів відпустку! Я був в Греції на Кикладах…». «Овва! А ось я чотири роки тому був в Мексиці, відвідав Теотіуакан…».

Кожен звик говорити тільки про свій досвід, тільки про самого себе, не проявляючи людського співчуття до інших. У цьому нескінченному монолозі немає діалогу, нам нецікаві люди, з якими нас зіштовхує життя, а ми, у свою чергу, нецікаві їм. Навіть коли ми збираємося разом, справжньої зустрічі не відбувається. Наші предки не поспішали так, вони не знали всіх наших умовностей, і у них було більше спільного зі своїми сусідами, вони вміли піклуватися про тих, з ким їх щось пов’язувало; їм вистачало часу, щоб збиратися у світських салонах або біля сімейного вогнища. І хоча у нас стільки засобів комунікації, ми використовуємо їх лише для того, щоб поцікавитися, що ж відбувається у світі, не беручи все це близько до серця. За вечерею ми слухаємо або читаємо новини: «Під час події невідомий чоловік героїчно врятував дитину» або «На такий-то війні загинула тисяча осіб». Але слухаємо ми все це з цікавості, як ніби у нас імунітет проти переживань інших людей і страждань природи. Ми підходимо до всього виключно практично, утилітарно.

Ви можете заперечити мені, що утилітаризм, практичність властиві всій природі: всі живі істоти прагнуть бути комусь корисними, все живе постійно рухається – і навіть те, що ми живим не вважаємо. Так чому б нам не поговорити про щось простіше, про те, що ми не завжди помічаємо? Скільки разів ми бачили, як мурахи один за одним щось тягнуть. Скільки разів ми бачили, як бджоли збирають мед або як навесні на деревах розпускаються бруньки. Всі пос тійно щось роблять, все не стоїть на місці. Але куди все рухається і заради чого?

Згадаймо найважливіші питання: чому проростає насіння? Чому зірки переміщаються по небу? Чому рухаються мікроби? Чому дме вітер? Чому повільно падає листя? Хто вона, природа, що дала насінню деяких дерев крила, схожі на лопаті гелікоптера, завдяки яким насіння відлітає далеко від дерева-батька? Хто вона, природа, що розташувала дихальні пори листя внизу, щоб пил не ускладнював їм життя? Нарешті, хто вона, природа, яка наділила квіти ароматом і різними відтінками, щоб до них прилітали бджоли і запилювали їх?

Матеріалізм намагався пояснити ці явища реакцією на навколишнє середовище, але сучасні дослідження показали, що все не так просто. Наприклад, Пікар, який сконструював батискаф, та інші вчені, що занурювалися в океанські глибини на тисячі метрів, виявили новий вид фосфоресцуючих риб, риб з органами, що світяться над очима. Це свічення дозволяє їм бачити в повній темряві, добувати їжу і залучати осіб протилежної статі. Деякі метелики, сівши на гілку, розправляють крила з візерунком, схожим на очі сови, що відлякує птахів. Метелик, крихітна істота, комаха із ряду лускокрилих, що не має ні складної нервової системи, ні головного мозку, – як вона могла придумати, що птахів можна відлякувати, намалювавши на своїх крилах очі сови? Чи можемо ми погодитися з тим, що примітивні риби, які живуть у темряві, позбавлені в нашому розумінні найменших проявів розуму, змогли самостійно винайти світлові елементи, для того щоб плавати в безпеці і залучати інших риб? Чи можемо ми припустити навіть думку про те, що маленькі насінини, що не мають взагалі нічого і які є лише рослинними волокнами, додумалися створити собі крила, щоб, обертаючись, перелітати на великі відстані? Ні. З точки зору здорового глузду, звичайно ні. Чи могли насінини самостійно винайти крила, за аналогією з якими зараз будуються вертольоти? Або, можливо, рослини, позбавлені нервової системи, самі розташували свої дихальні пори з внутрішньої сторони листа чи самі винайшли фотосинтез?

Очевидно, що за всім цим, за всім, що ми називаємо «ідеалами тіла»: здатністю полювати, харчуватися, виживати, плавати, літати, ходити, – існує щось вище, існують ідеали чогось, що перевершує це тіло. Саме ці ідеали ми називаємо ідеалами душі. Слово «душа» означає і символізує пожвавлення, одухотворення, тобто те, що дає життя. Дійсно, це слово – найточніше визначення того, що одушевляє, дає життя, того, що надає всьому сенс. Згадайте дерева, що йдуть корінням глибоко в землю і завдяки цьому протистоять вітрам, – вони не складають архітектурного проекту для свого коріння. Існує щось, що спроектувало крила метеликів, щось, що дозволяє виживати і розмножуватися мікробам, крихітним формам життя. Це щось навчило дрібні клітини ділитися, і не ми винайшли цей процес, ми просто виявили його в природі. Щось навчило жирні кислоти певним чином поводитися всередині організму, а нервові шляхи – утворювати мережу, що зв’язує мозок із тілом. І тому це щось, що спроектувало всі речі, щось, що надало світам сферичну форму, тому що вона дає оптимальне співвідношення між об’ємом і площею, це щось ми назвемо душею, назвемо духом. Душа і дух повинні знаходитися і в нас самих, адже ми теж є частиною природи.

Отже, ідеали тіла – ідеали насамперед технічні. Крила птахів ретельно продумані і створені досить майстерно і витончено; про забарвлення крил метелика я вже говорив; комахи в залежності від навколишнього середовища стають жовтими або зеленими і так маскуються, захищаючись від ворогів… Все це розповідає нам про ідеали тіла. Але для чого все це? Безсумнівно, для чогось більшого, ніж тіло.

Очевидно, що природа – великий економ; економіку не людина винайшла. Не обов’язково пам’ятати закони Лавуазьє, щоб зрозуміти, що в природі ніщо не зникає, все перетворюється, і існують природні, глибоко продумані цикли. Уявіть собі грандіозний всеосяжний план, якому в цілому підпорядковується вся матерія. Можливо, нам буде легше побачити його, якщо ми згадаємо осіннє листя – воно опадає, перестає бути листям, щоб перейти в новий стан, перетворитися на добриво, яке засвоїть ґрунт і, ставши родючим, буде чекати наступного циклу, наступної весни. Всі ці цикли продумав всесвітній розум, який керує всім і всіма. І оскільки ми є частиною Всесвіту, яку задумав і якою управляє цей все світній розум, його вплив має поширюватися і на наше життя. Наше тіло рухається, зберігає певну температуру і форму, тому що в ньому є щось, що спонукає його до цього. Немов на підтвердження цього, коли ми вмираємо, наше тіло розпа дається на первинні складові, з яких воно виникло, розкладається, втрачає свою форму – іншими словами, втрачає те, що забезпечувало його існування, надавало йому сенс.

Тоді що ж таке ідеал тіла? Це можливість бути проявом чогось, що перевершує саме це тіло. Було б вкрай складно пояснити сенс існування нервової системи лише фізичними потребами організму: харчуванням, виділенням або розмноженням. Зрозуміло, в нас вкладено набагато більше сил і енергії і нам дано набагато більше інструментів, які слугують не тільки для виконання фізичних функцій. Навіть нав паки, іноді наші дії стають руйнівними для тіла. Хто з нас у своїх думках, в уяві, фантазіях не уявляв себе хворим або не відчував тривоги? Якби зараз ми об говорювали щось дуже холодно або, навпаки, дуже гаряче, у одних спітніли б руки, інші були б схвильовані, не змогли б сидіти спокійно і мимоволі стискали б і розтискали руки, щоб зігрітися. Звичайно ж, існує психічне життя, життя невидиме, внутрішнє. Ми вважаємо: те, що знаходиться в нашому внутрішньому світі, передує фізичному прояву і продовжує існувати після нього, і більше того, воно важливіше, ніж саме фізичне.

Я говорю не про те, що тіло як таке не має значення. Ні, мова не про це. І тіло, і його ідеали важливі, але вони підпорядковані душі, підпорядковані інтересам ідеалам душі.

Ідеали тіла – це кількість, а ідеали душі – якість. Ті, у кого переважають ідеали тіла, хочуть мати багато речей; ті ж, у кого сильніше ідеали душі, мають потребу в речах, лише щоб задовольнити свої внутрішні потреби. Багатьом людям приємніше милуватися прекрасною картиною, ніж їсти бутерброд; багато хто готовий пожертвувати обідом, щоб відвідати нову експозицію в музеї Прадо. Майже всі люди, кожен на своєму рівні, в тій чи іншій мірі жертвують чимось матеріальним на користь духовного. Не всім має подобатися однакове, і думати інакше (я наполягаю на цьому) – помилка сучасної матеріалістичної цивілізації. Вона розділила людей на «племена». Наприклад, любителі живопису йдуть в музей Прадо дивитися нову експозицію художників епохи Відродження. Якщо вони побачать картини художника, який їм не подобається, то скажуть: «Яке безкультур’я! Як таке могло з’явитися в музеї Прадо?». А є люди, які навіть не мають уявлення ні про що подібне, але, можливо, знають, який концерт проходив нещодавно або яка вийшла книга, або знають, коли зайде сонце, куди тече річка, або розбираються в бойових мистецтвах, або колекціонують марки, або захоплюються поезією, або піклуються про свою сім’ю, про своїх дітей… і це теж ідеали, і ніяким з них не можна нехтувати, адже в іншому випадку ми будемо роз’єднані і створимо світ розбрату і насильства.

Потрібно розуміти, що наш світ перебуває у кризі. Віддаючи занадто велику перевагу матеріальним цінностям, ми уподібнюємося зграї вовків, які кидаються один на одного, намагаючись відібрати здобич.

Нам слід усвідомити, що при такому ставленні до якостей душі ми не тільки втрачаємо культуру, але саме життя йде від нас. Причому не тільки наше власне життя, а й життя тих, кого ми любимо, життя наших синів, батьків, друзів, життя майбутніх поколінь, дітей, яких коли-небудь качатимуть у поки ще порожніх колисках. Ми втрачаємо майбутнє самого людства.

Людина виросла, підвелася; людина звела штучні гори; людина осушила річки і знову наповнила їх; людина побудувала водосховища, перетнула океани, висадилася на Місяці, зв’язала континенти – бо мала духовну силу, спрагу пригод. Саме вона змусила людину всупереч комфорту, зручності покинути насиджене місце і спрямувала її до таємниці, до майбутнього, до чогось кращого, до чогось невідомого.

І якщо ми втратимо цю вертикальну, спрямовану вгору силу душі, якщо ми втратимо можливість висловлювати через ідеали тіла ідеали нашої душі, ми втратимо самих себе. Нам слід посилити і зміцнити цю внутрішню частину нас самих. Не потрібно ставати якоюсь вищою істотою або особливо важливою персоною, потрібно бути людиною, глибоко відчувати і розуміти, що таке життя і як його жити. Кожен чоловік і кожна жінка можуть відкрити свої приховані здібності. Часто ми не використовуємо всі можливості нашої пам’яті. Часто ми не знаємо, звідки приходять раптові інтуїтивні осяяння: наприклад, коли ми подумали про когось і відразу ж зустріли його на вулиці. Ми не охоплені прагненням всерйоз пізнати таємниці власного життя і навколишнього світу – дізнатися, звідки ми прийшли, хто ми, куди йдемо. Чи жили ми на цій землі раніше, і чи повернемося ми сюди знову? Йдемо ми, коли вмираємо, в тонший світ, або ми взагалі нікуди не йдемо?

Ці питання дуже важливі, вони хвилюють нас найбільше. Ми повинні досліджувати і читати, вивчати і зіставляти різні форми релігії і містики, щоб зрозуміти, що відчували люди, що залишили після себе монументальні праці, щоб зрозуміти, що надихало людей проводити життя у смиренні, святості і доброті, щоб зрозуміти тих, хто вчить нас підставляти праву щоку, якщо нас вдарили по лівій. Всі ці дії набагато перевершують і людські, і тваринні інстинкти.

Нам варто піднятися над відмінностями наших характерів, відмінностями між поколіннями, відмінностями у просторі і в часі, треба спробувати згуртувати тих, хто відчуває і розуміє все це. Нам треба спробувати об’єднати наші серця у спільному пошуці та взаєморозумінні.

Хіба можна, любі друзі, щоб злочинці і злодії перевершували нас в організованості і здатності жити у злагоді? Адже вони об’єднуються між собою і, як правило, не видають своїх у разі небезпеки. Вони здатні зберігати вірність. Невже всю вірність, всю відданість сьогодні привласнили собі злодії? Невже у здатності об’єднуватися ми поступимося тим, хто торгує людьми або продає наркотики?

Ідеалісти, філософи, художники, вчені – всі, хто хоче нового і кращого світу, всі ми повинні мати ще більшу здатність об’єднуватися і створювати міцні узи. Наша філософія пропонує не тільки цей пошук, не тільки вирішення особистих питань, а й формування нового типу людей, нового способу мислення, який дозволив би створити нову науку, нове мистецтво, нову політику, привести до нового співіснування.

Нове співіснування, нова політика, новий образ мислення, почуття містичного – ми в жодному разі не можемо втратити всього цього, як би воно не звалося і в якій би формі не виявлялося, головне, щоб воно було сповнене глибокого змісту. Тоді одного разу, зимовим вечором, вставши на коліна в снігу, ми раптом зможемо відчути Бога. Нам важливо мати завзятість і стійкість, властиву матеріальним речам. Якщо взяти камінь і підкинути його вгору, він неминуче повернеться до своєї матері-землі, від якої відлетів. Так чому ж наша душа втратила здатність повертатися до свого батька Бога з такою ж природністю?

Щоб бути містиком, ідеалістом, не потрібно ніяких особливих умов, потрібно просто бути природним, потрібно зустрітися із самим собою і навчитися виражати те, що живе в нас. І тому «Новий Акрополь», який ми вам пропонуємо, – це нове Верхнє Місто. Він не пов’язаний ні з релігією, ні з політикою. Це людяний і суто людський підхід до життя для нових людей, які хочуть по-справжньому жити в цьому світі, жити повноцінним внутрішнім життям, подолати межі смерті, пізнати суть речей; для тих, хто здатний милуватися квітами, плином річки, польотом метелика; хто вміє цінувати своїх друзів і бачити в маленьких дітях надію для майбутнього; хто не буде ридати, що залишає це життя, але буде здатний зрозуміти неминучий, невблаганний закон, який веде нас крізь час.

Зрештою, для тих людей, які здатні відчувати священне тремтіння перед величчю гір або співати від радості на сході сонця… Для чоловіків і жінок, що можуть йти з’єднавши руки, не побоюючись нападів і не знаючи втоми. Для всіх, хто прагне тільки вгору і вперед!

Лекція, прочитана у Мадриді, 1976 р.

Потаємний сенс життя

Є одна річ, яка хвилювала філософів завжди, – це життя та його різні аспекти: чи вічна людина, чи існує смерть, що відбувається, коли ми залишаємо сцену цього світу?

Ці питання дуже хвилюють особисто мене: справа в тому, що всі, хто живе сьогодні, приречені на смерть. Усі ми маємо померти.

Іноді ми думаємо – дотримуючись надмірно матеріалістичних позицій нашого часу – що про це краще не розмірковувати. Ми вважаємо, що краще й зовсім не торкатися цієї теми, адже смерть стосується інших. Очевидно, що всі ми народжуємось, живемо і рано чи пізно змушені будемо померти.

Мене – як філософа та як людину – хвилює, що людей не турбує питання про те, чим є життя і який його сенс. Тому що є речі, які обходять одних і не стосуються інших, наприклад, політичні чи економічні проблеми, але є одна проблема, яка обходить кожного, – це факт невідворотності смерті. Адже помирають усі.

Тому мені, як філософу та як людині, здається дивним, що стільки людей зовсім не занепокоєні питанням про самих себе і не звертаються за відповіддю до найвеличніших джерел давньої мудрості та найвидатніших мислителів сучасності.

Ми знаємо, що все, що існує в світі, в тій або іншій мірі, є живим. Раніше ми всі речовини поділяли на органічні і неорганічні й навіть зараз продовжуємо розрізняти органічну і неорганічну хімію. Ми говоримо, що собака, кішка, людина – живі істоти, а вікно чи шматок дерева – ні. Але чому?

Результати сучасних досліджень, зібрані впродовж певного часу, показують нам, що всі речі та всі живі істоти складаються з одних і тих самих елементів: механічних, термічних, електричних, магнітних і т. ін.

Дуже важко сказати, де життя є, а де його немає. Нам здається, що якщо кішка муркотить, коли її пестять, і нявчить, коли її б’ють, то вона, звичайно, жива. Але так само, коли я стукаю по шматку дерева, він видає звук… І звук, що виникає від удару ось цього старовинного етруського персня по дереву, і є голосом дерева. А коли ми станемо гнути чи ламати дерево, воно тріщатиме, і цей тріск буде криком агонії вмираючої істоти. Тобто, із філософської точки зору, ми не можемо відрізняти, що є живим, а що ні.

Класична філософія вчить нас не абсолютизувати. У цьому світі все відносно. Тут немає абсолютно великого чи абсолютно малого, чорного чи білого – не існує нічого, що б мало абсолютні характеристики, у проявленому світі всі явища є відносними. Я говорю зараз із вами хвилин 15–20, вимовляю якісь слова, через півгодини перестану це робити – у кожної миті часу є своє просте, пряме призначення, яке не потрібно плутати із сутністю речей.

Будь-яка річ сама по собі не є ані доброю, ані поганою. Вона набуває цих характеристик лише в залежності від того, для чого її використовують. Ніж у руках розбійника, грабіжника стане знаряддям насилля, вбивства. І цей самий ніж у руках хірурга буде нести добро, рятуватиме життя. Так що ж, ніж – це добре чи погано? Ось один із прикладів відносності. А ця сцена, велика чи маленька? Якщо ми порівняємо її, наприклад, із мурашкою, то вона буде величезною, а якщо з цілим Мадридом – здаватиметься крихітною. Сама вона не має ані величини, ані віку.

Якщо ми спробуємо підійти до цих життєвих питань з такої позиції, то можливо, дійдемо висновків, які з наукової чи іншої точки зору не будуть досконалими, проте залишаться глибоко людяними і допоможуть нам у нашому житті. Перше питання, яке ми перед собою ставимо, – що таке життя? Адже ті характеристики, які ми використовуємо для визначення живих істот, слушні саме стосовно живих істот, але не охоплюють цілком і повністю саме життя.

Платон розрізняв прекрасне як таке і прекрасні речі. Уя – вімо собі сад, а в ньому скульптуру та людину. Ми говоримо, що цей сад, ця скульптура, ця людина – прекрасні. Чому? Тому що вони мають стосунок до буття і суті Прекрасного. Адже Прекрасне – це суть, буття, яке стоїть значно вище всіх проявів і лише відображає себе в них. Саме так воно розкриває себе, хоча вловити його дуже складно: так пісок сиплеться крізь пальці, і чим дужче ми стискаємо долоню, намагаючись втримати його, тим швидше він висипається.

Отже, ми можемо зробити висновок, що все, що нас оточує, є живим.

Життя як таке, згідно зі стародавніми філософами, проявляє себе як діяльність, активність; усе, що є активним, ми називаємо живим, а все те, що не проявляється таким чином, має якесь інше життя, яке ми іноді не здатні зрозуміти.

Адже якщо існує Бог, якщо існують боги, вони є, безмовно, живими. Але вони живі в іншому вимірі, відмінному від того, в якому існуємо ми. Вони живуть на іншому рівні свідомості і в іншому вимірі часу. Поняття часу також досить відносне. Для крихітної комахи кілька годин іноді складають все життя, а для зірки термін людського життя – лише мить. Отже, часові виміри виявляються дуже відносними. І за всіма цими відносностями нам потрібно розрізняти потаємний сенс життя.

Що ж таке життя? Для чого воно існує? Які можливості дає нам? Як проявляє себе? Відповіді на ці питання можна знайти в різних вченнях.

* * *

Матеріалістичні теорії стверджують, що життя виникло випадково: внаслідок зіткнення певних елементів, що не були живими, з’явилась іскра життя, і ця іскра не гасне.

Із філософської точки зору очевидно, що ця теорія не дуже ґрунтовна, адже що рухає цією випадковістю? Можна було б відповісти: ніщо, тоді виходить, що існує дещо, яке нічим не спрямоване до руху? Але це неможливо. Адже все, що рухається, мусить мати свій двигун, мусить мати дещо, що дає поштовх до руху, навіть коли цей поштовх буде схожий на те, що у свій час описував Аристотель. Він говорив про всезагальний двигун, який сам лишається нерухомим. Це наштовхує на роздуми про те, що наші уявлення про швидкість також вельми відносні.

Релігійні вчення доносять до нас уявлення про деяку космічну істоту, дуже часто персоніфіковану, яка вдихає життя у свої творіння. В такому випадку постає питання: хто ж тоді створив саму цю космічну сутність, цього Бога чи богів – як би ми її не звали, це не настільки важливо.

Я згадую один приклад, який наводили мої старі вчителі. Думаю, що він допоможе нам. Уявімо собі наш розум – наш конкретний розум, а не розум якогось більш вищого порядку – як ложку. Ми занурюємо її у чашку і набираємо кілька кубічних сантиметрів води. Якщо ми зануримо її у Тихий океан, то зачерпнемо стільки ж. Іншими словами, річ не в тім, звідки одержувати відповіді на свої питання, а в тім, щоб збільшувати свою «ложку» – розширювати поле своєї свідомості, щоб кожного разу «зачерпувати» все більше й більше – усе більше й більше розуміти. А це вже велика індивідуальна робота.

Філософія «Нового Акрополя» пропонує ідею особистого зростання і розвитку, оскільки кожен із нас має свій ритм, свою долю, свою творчу потенцію. Але це не повинно ставати перепоною для того, щоб об’єднатися, щоб бути разом, спілкуватися, вести наукову роботу, займатися літературною творчістю або – як зараз – розмовляти один з одним, хай навіть це відбувається у формі лекції. Насправді, за всім цим стоїть пошук і зустріч кожного з нас із самим собою, зі своїми проблемами.

Усередині людини є все… Тільки зустрічі з собою і з потаємним голосом свого серця дадуть вам відповіді на багато хвилюючих питань, більше того – вони додадуть вам внутрішньої впевненості, якої кожен так потребує… Всі інші звичні тлумачення в тій чи іншій формі є частиною загальноприйнятих вірувань, і, говорячи про це, я не маю на увазі лише релігійні уявлення.

Матеріалісти насміхаються над вірою в існування духів природи, янголів, богів. Аргументи нехитромудрі: їх ніхто ніколи не бачив. Філософська відповідь на це дуже проста: а хто-небудь бачив атом? Хто-небудь виміряв відстань від Землі до Місяця? А ви особисто коли-небудь були в Японії? Тоді цілком можна поставити під сумнів й існування атомів, і відстань від Землі до Місяця, й реальність Японії.

Взагалі-то ні в кого з нас, за деякими винятками, немає в цьому особистого і безпосереднього досвіду. Просто ми віримо в це – як віримо, наприклад, в існування Трої. Але тоді не так вже й складно прийняти як робочу гіпотезу існування якихось розумних сутностей, нехай хоч і невидимих, котрі якимось чином скеровують життя, хоча ми їх не бачимо.

Так само не бачила людина епохи Каролінгів ані бактерій, ані будь-яких інших мікробів. Але епідемія чуми вирувала в той час всією Європою. Ці епідемії безумовно були, хоча винуватців їх ніхто не бачив. Отже, цілком ймовірно, що є якісь істоти, що спонукають чи спрямовують силу життя. Ми не можемо бачити їх, а лише сприймаємо за наслідками їхньої діяльності, але і про все інше ми теж робимо висновок за наслідками. Якщо я зараз відпущу мікрофон, він упаде. Чи побачимо ми при цьому закон гравітації? Ні, ми побачимо мікрофон, що впав, і не більше того. Маса Землі, що набагато більша за масу мікрофона, примусить його впасти, і ми зможемо спостерігати наслідок дії одного із законів природи – але не сам закон.