Три мушкетери

– Будьте певні! Настане час, і я згадаю про все. А тепер ідіть, заради всіх святих, ідіть! На мене чекали рівно опівночі, і я вже запізнююсь.

– На п’ять хвилин.

– Так, але іноді п’ять хвилин – це п’ять століть.

– Коли кохаєш!

– А хто вам сказав, що на мене чекає закоханий?

– На вас чекає чоловік! – скрикнув д’Артаньян. – Чоловік!

– Ну от, ви знову за своє, – мовила пані Бонасьє з легкою усмішкою, в якій проступав відтінок нетерпіння.

– Ні! Я йду, я залишаю вас. Я довіряю вам, я хочу, щоб ви повірили, що я справді відданий вам, нехай навіть ця відданість і межує з дурістю. Прощавайте, пані, прощавайте!

Відчуваючи, що йому забракло сил просто так відпустити її руку, д’Артаньян буквально відірвався від неї й кинувся бігти. Пані Бонасьє, тим часом, узявшись за молоток, постукала в двері так само, як перед тим у віконницю: три удари неквапом через рівні проміжки часу. Добігши до рогу вулиці, д’Артаньян озирнувся: двері відчинилися й зачинились. Гарненька дружина галантерейника зникла за ними.

Д’Артаньян продовжував свій шлях. Він дав слово не вистежувати пані Бонасьє, і, навіть якби його життя залежало від того, куди саме вона піде або хто проводжатиме її, д’Артаньян однаково повернувся б додому, бо заприсягнувся, що зробить саме так. За п’ять хвилин він був уже на вулиці Могильників.

«Бідолашний Атос! – думав він. – Він не зрозуміє, що все це означає. Він, певне, заснув, чекаючи на мене, або повернувся додому, а там довідався, що в його квартирі побувала жінка. Жінка в Атоса! Але ж була жінка в Араміса, – міркував далі д’Артаньян. – Усе це дуже дивно, і мені достобіса кортить дізнатися, як події розвиватимуться далі».

– Жахливо, пане, жахливо! – відповів йому голос, який напевне належав Планше.

Як виявилося, д’Артаньян, розмовляючи сам із собою, що нерідко трапляється з людьми, чимось дуже заклопотаними, непомітно для себе опинився в під’їзді свого будинку, в глибині якого були сходи, що вели в його квартиру.

– Жахливо? Що ти верзеш, дурню? – спитав д’Артаньян. – Що сталося, зрештою?

– До лиха та ще лихо.

– Ну?

– По-перше, арештували пана Атоса.

– Арештували? Атоса арештували? За що?

– Його застали у вас. І вирішили, що він – це ви.

– І хто його арештував?

– Гвардійці. Ïх привели ті самі люди в чорному, що їх ви прогнали звідси.

– Чому ж він не назвався, не сказав їм, що не має ніякого відношення до цієї справи?

– Він і не збирався цього робити, пане. Навпаки, він підійшов ближче до мене й шепнув: «Зараз необхідно бути на волі твоєму панові, а не мені. Він знає, що до чого, а мені нічого не відомо. Треба виграти час, тому нехай гадають, що взяли його. Днів через три я скажу їм, хто я насправді, і їм доведеться мене випустити».

– Браво, Атосе! Благородна душа! – прошепотів д’Артаньян. – Як це на нього схоже! Що ж зробили гвардійці?

– Четверо повели його, не знаю куди – до Бастилії чи до Фор-Левека. Двоє залишилися з людьми в чорному, які перевернули догори дном весь будинок і забрали всі папери. А ще двоє тим часом вартували біля дверей. Потім, скінчивши з обшуком, вони пішли, навіть не зачинивши за собою двері.

– А Портос і Араміс?

– Я не застав їх удома, тому вони й не прийшли.

– Але вони можуть прийти з хвилини на хвилину. Ти ж попросив переказати їм, що я на них чекаю?

– Так, пане.

– Гаразд. Залишайся тут і, якщо вони прийдуть, розкажи їм про те, що сталося. Хай вони зачекають на мене в шинку «Соснова шишка». Тут залишатися їм небезпечно: за будинком можуть стежити. Я побіжу до пана де Тревіля, щоб сповістити його, а потім приєднаюся до них.

– Слухаюсь, пане, – сказав Планше.

– Я сподіваюся, ти не злякаєшся і не втечеш звідси? – спитав д’Артаньян, повертаючись назад і намагаючись якось підбадьорити свого слугу.

– Не турбуйтеся, пане, – відповів Планше. – Ви ще не знаєте мене. Я хоробрий, коли постараюся, повірте мені. Головне – постаратися. До того ж я пікардієць.

– Домовилися, – мовив д’Артаньян. – Отож ти скоріше вмреш, ніж залишиш свій пост?

– Так, пане. Я зроблю все що завгодно, щоб довести, як я вам відданий.

«Чудово! – подумав д’Артаньян. – Схоже, спосіб, що його я вжив до цього хлопця, виявився непоганим. При нагоді я знову ним скористаюся».

І з усією швидкістю, на яку були здатні його ноги, вже трохи стомлені сьогоднішньою біганиною, він помчав на вулицю Старого Голубника.

Пана де Тревіля не було вдома. Його рота несла варту в Луврі, і він був там разом зі своїми мушкетерами.

Потрібно було за всяку ціну побачитися з паном де Тревілем. Він мав знати, що відбувається. Д’Артаньян вирішив спробувати пройти в Лувр, сподіваючись, що мундир гвардійця роти пана Дезессара стане йому за перепустку.

Він спустився вниз по вулиці Пті-Огюстен і, діставшись набережної, попрямував до Нового мосту. У нього виникла була думка скористатися поромом, але, підійшовши до берега й машинально сунувши руку в кишеню, він зрозумів, що від річкової прогулянки доведеться відмовитись: йому нічим було заплатити поромникові.

Д’Артаньян уже підходив до вулиці Генего, коли його увагу привернуло двоє людей, що поспішали з-за рогу вулиці Дофіна. Це були чоловік і жінка. Щось у їхньому вигляді вразило д’Артаньяна.

Жінка статурою нагадувала пані Бонасьє, а чоловік був вилитий Араміс.

Схожість посилювалася ще й тим, що жінка була в чорній накидці, яку д’Артаньян добре запам’ятав біля віконниці на вулиці Вожирар та біля дверей на вулиці Лагарп, а на чоловікові була форма мушкетера.

Обличчя жінки закривав низько опущений каптур накидки, а чоловік ховав своє обличчя за носовою хусточкою. Ця завбачливість свідчила про те, що їм не хотілося, аби їх упізнали.

Вони пішли по мосту. Дорога д’Артаньяна теж вела через міст, позаяк він прямував до Лувру. І він подався слідом за ними.

Не ступив він і двадцяти кроків, як остаточно переконався, що жінка – пані Бонасьє, а чоловік – Араміс.

І відразу ж усі підозри, розбурхані ревнощами, з новою силою прокинулися в його душі.

Він був двічі обдурений – другом і тією, котру любив уже як коханку. Пані Бонасьє присягалась йому всіма богами, що не знає Араміса, а за чверть години він зустрічає її під руку з Арамісом.

Д’Артаньян навіть не подумав про те, що з гарненькою галантерейницею він познайомився лише якихось три години тому, що вона нічим йому не зобов’язана, хіба що звільненням з рук поліцейських, які хотіли її викрасти, і що вона йому нічого не обіцяла. Він почувався коханцем, ображеним, ошуканим і осміяним. Лють охопила його, і кров ударила в скроні. Він вирішив будь-що дізнатися правду.

Молода жінка та її супутник помітили, що за ними стежать, і наддали ходи. Д’Артаньян кинувся бігти й випередив їх. Потім, повернувши назад, заступив їм дорогу саме тоді, коли вони проходили повз статую Самаритянки[28], освітлену ліхтарем, який заливав світлом усю цю частину мосту.

Д’Артаньян зупинився перед ними, і вони теж змушені були зупинитися.

– Що вам треба, добродію? – спитав, відступаючи на крок, мушкетер, з іноземного акценту якого д’Артаньян зрозумів, що одне з його припущень виявилося помилковим.

– Це не Араміс! – вигукнув він.

– Ні, добродію, не Араміс. І оскільки, судячи з вашого вигуку, ви помилилися, я прощаю вас.

– Ви прощаєте мене? – перепитав д’Артаньян.

– Так, – відповів незнайомець. – Тому дозвольте пройти, коли у вас немає до мене ніякої справи.

– Це так, добродію, – сказав д’Артаньян, – у мене справа не до вас, але до вашої дами.

– До моєї дами? Ви ж не знаєте її! – здивувався незнайомий.

– Ви помиляєтесь, добродію, я її знаю.

– Он як! – зауважила з докором пані Бонасьє. – Ви дали мені слово дворянина і військового, і я сподівалася, що цього цілком досить!

– Але… – знічено промовив д’Артаньян, – ви обіцяли мені…

– Обіпріться на мою руку, пані, – запропонував іноземець, – нам треба йти.

Але д’Артаньян, приголомшений і принижений, продовжував стояти, схрестивши руки на грудях, перед незнайомим та пані Бонасьє.

Мушкетер ступив уперед і рукою відсторонив д’Артаньяна.

Д’Артаньян відскочив назад і вихопив шпагу. Тієї ж миті іноземець блискавично вихопив свою.

– Заради святого неба, мілорде! – скрикнула пані Бонасьє, кидаючись між ними й руками хапаючи їхні шпаги.

– Мілорд! – скрикнув д’Артаньян, у голові якого сяйнув несподіваний здогад. – Мілорд!.. Пробачте, добродію… Невже ви…

– Його світлість герцог Бекінгемський, – стиха мовила пані Бонасьє. – Але тепер ви можете занапастити нас усіх.

– Мілорде, пані, прошу вас, вибачте!.. Але ж я кохаю її, мілорде, і я ревнував. Ви знаєте, мілорде, що значить кохати! Вибачте, і смію запевнити вас, що я ладен віддати своє життя за вашу світлість!

– Ви славний юнак, – сказав герцог, простягаючи д’Артаньянові руку, яку той шанобливо потиснув. – Ви пропонуєте мені свої послуги – я їх приймаю. Йдіть за нами до Лувру і, коли помітите, що хтось за нами стежить, убийте цього негідника.

Взявши шпагу в руку, д’Артаньян пропустив пані Бонасьє й герцога на двадцять кроків уперед і пішов назирці за ними, ладен і справді вбити на місці кожного, хто посмів би посягнути на життя благородного і вишуканого міністра Карла I.

Та, на щастя, молодому героєві не трапилося цього вечора нагоди довести герцогу свою відданість, і молода жінка разом з красенем мушкетером без усяких пригод дісталися Лувру, куди їх впустили через хвіртку навпроти вулиці Ешель. Що ж до д’Артаньяна, то він одразу заквапився до шинку «Соснова шишка», де на нього чекали Портос і Араміс.

Він не став пояснювати їм причину, через яку він їх потурбував, а сказав лише, що сам уладнав справу, для якої, здавалося йому, могла знадобитись їхня допомога.

А тепер, захоплені нашим оповіданням, дамо трьом друзям змогу повернутися до своїх домівок і помандруємо звивистими коридорами Лувру за герцогом Бекінгемом та його чарівною Аріадною[29].

XII

ДЖОРДЖ ВІЛЛЬЄРС, ГЕРЦОГ БЕКІНГЕМСЬКИЙ

Пані Бонасьє та герцог потрапили до Лувру без особливих труднощів: її знали як служницю королеви, а він був у формі мушкетера пана де Тревіля, рота якого, як ми вже сказали, того вечора вартувала в палаці. Проте Жермен передусім піклувався про королеву, і якби щось і сталося, то пані Бонасьє звинуватили б тільки в тому, що вона провела до Лувру свого коханця. Звичайно, вона б узяла цей гріх на себе. Вона, щоправда, заплямувала б своє добре ім’я, але кого цікавить добре ім’я якоїсь галантерейниці!

Увійшовши на подвір’я, герцог і пані Бонасьє пройшли кроків двадцять п’ять уздовж кам’яної огорожі. Там вони опинилися біля маленьких службових дверей, які залишали відчиненими вдень, але звичайно замикали на ніч. Пані Бонасьє штовхнула ці двері, і вони ввійшли. Хоч довкола панувала темрява, але пані Бонасьє добре орієнтувалася в цій частині Лувру, що була відведена для двірських службовців. Замкнувши за собою двері, вона взяла герцога за руку і, тримаючись за поручні й намацуючи ногою сходинки, почала підійматися. Герцог нарахував два поверхи. Опинившись на сходовій площадці, пані Бонасьє повернула праворуч, провела свого супутника довгим коридором і спустилася поверхом нижче, пройшла ще кілька кроків, уставила ключ у замок, одімкнула двері і завела герцога до кімнати, в якій горів тільки нічник.

– Залишайтеся тут, мілорде, – шепнула вона. – Зараз прийдуть.

Сказавши це, вона вийшла в ті самі двері й замкнула їх за собою на ключ, так що герцог міг з повним правом назвати себе в’язнем.

Треба сказати, що герцог Бекінгем, опинившись під замком у напівтемній кімнаті, не відчував ані найменшого страху. Однією з найважливіших рис його вдачі була невтолима спрага пригод і любов до всього романтичного. Безстрашний і заповзятливий, він не вперше наражав своє життя на небезпеку за подібних обставин. Йому було вже відомо, що послання, начебто відправлене Анною Австрійською, було пасткою. Та, замість того щоб повернутися в Англію, він, скориставшись нагодою, попросив передати королеві, що не поїде, не побачивши її. Спершу королева рішуче відмовилася зустрічатися з ним, але потім злякалася, що герцог, роздратований її відмовою, скоїть якусь дурницю. Вона вже зважилася прийняти його й просити негайно виїхати з міста, але того самого вечора, коли вона це вирішила, викрали пані Бонасьє, якій було доручено розшукати герцога й провести його до Лувру. Два дні ніхто не знав про її долю, і запущений механізм зупинився. Тільки коли пані Бонасьє вирвалася на волю й побачилася з де Ля Портом, усе знову набрало обертів, і вона успішно завершила небезпечну операцію, яка, коли б її не викрали, могла б здійснитися на три дні раніше.

Лишившись на самоті, Бекінгем підійшов до дзеркала. Мундир мушкетера дуже пасував йому.

У свої тридцять п’ять років він зажив слави найвродливішого вельможі і найелегантнішого кавалера як у Франції, так і в Англії.

Улюбленець двох королів, власник незліченних багатств, повновладний правитель королівства, яке то збурювалось, то заспокоювалося, підкоряючись його власним примхам, Джордж Вілльєрс, герцог Бекінгемський, жив надзвичайним життям, яке потім ще не одне сторіччя викликало захват і подив нащадків.

Самовпевнений, переконаний у своїй могутності і в тому, що закони, які керують іншими людьми, на нього не поширюються, він ішов прямісінько до мети, незважаючи на те, що ця мета така висока й сліпуча, і для когось іншого безумством здавалося б навіть подумати про неї. Все це привело до того, що він уже кілька разів зустрічався з прекрасною і недоступною Анною Австрійською і, вразивши її своїм блиском, змусив закохатися в себе.

Отже, як ми вже казали, Джордж Вілльєрс зупинився перед дзеркалом. Поправивши своє розкішне хвилясте волосся золотавого кольору, щоб відновити бездоганну зачіску, трохи скуйовджену мушкетерським капелюхом, він підкрутив вуса і, сповнений радості, щасливий і гордий тим, що наближається мить, якої він так довго чекав, усміхнувся своєму відображенню.

У цю мить у стіні відчинилися непримітні двері і до кімнати ввійшла жінка. Герцог побачив її відображення в дзеркалі. Він радісно скрикнув – це була королева!

Анні Австрійській було років двадцять шість чи двадцять сім, вона була в тій порі, коли врода розквітає якнайпишніше.

Вона ступала, як королева, ні, скоріше, як богиня. Очі, в яких виблискував смарагд, були взірцем досконалості і випромінювали водночас лагідність і велич. Її маленький яскраво-червоний рот не псувала навіть нижня губа, дещо випнута вперед, як у всіх спадкоємців австрійського королівського дому: королева була надзвичайно приваблива, коли всміхалася, та коли вона хотіла виказати найглибшу зневагу, то важко було б собі уявити виразнішу гримасу.

Шкіра її була напрочуд ніжною й м’якою. Руки та плечі вражали досконалою красою, і всі тогочасні поети оспівували їх у своїх віршах як щось незрівнянне.

І нарешті, її волосся, колись біляве, а тепер каштанового відтінку, ретельно зачесане і щедро припудрене, чудово обрамляло її обличчя, якому найвимогливіший критик міг побажати лише трохи менше рум’ян, а найвимогливіший скульптор – ледь витонченішої лінії носа.

Герцог Бекінгем на мить застиг, осліплений її красою: ще ніколи, ні на балах, ні на святах, Анна Австрійська не здавалася йому такою гарною, як тепер, коли вона, у простій сукні з білого шовку, з’явилася перед ним у супроводі доньї Естефанії, єдиної з її іспанських покоївок, яка не залишила свою господиню, незважаючи ні на гнів ревнивого короля, ні на переслідування кардинала Рішельє.

Анна Австрійська зробила два кроки назустріч герцогові. Бекінгем кинувся до її ніг і, перш ніж королева встигла його підвести, палко поцілував край сукні.

– Герцогу, вам уже відомо, що це не я продиктувала того злощасного листа?

– О так, вельможна пані, так, ваша величносте! – вигукнув герцог. – Я знаю, що треба бути дурнем, божевільним, щоб повірити, ніби мармур може ожити, а сніг випромінювати тепло. Але що вдієш: коли сам кохаєш, так легко вірити, що й тебе кохають! І все-таки моя подорож була немарною, адже я бачу вас.

– Хай і так, – відповіла Анна Австрійська, – але вам відомо, чому я погодилася побачитися з вами? Я прийшла на цю зустріч, жаліючи вас. Ви байдужі до моїх переживань, ви вперто відмовляєтеся виїхати з країни, хоча, залишаючись тут, ви ризикуєте життям і змушуєте мене ризикувати моєю честю. Я погодилася побачитися з вами, щоб сказати: весь світ проти нас – морська глибочінь, ворожнеча між нашими королівствами, непорушність подружніх клятв. Це святотатство – боротися проти всього цього, мілорде! Я прийшла сюди, нарешті, для того, щоб сказати вам, що ми не повинні більше бачитися.

– Говоріть, пані, говоріть, королево! – вигукнув Бекінгем. – Ніжність вашого голосу зм’якшує жорстокість ваших слів… Ви кажете про святотатство. Ні, святотатство – це розлучати серця, які Бог створив одне для одного!

– Мілорде, – вигукнула королева, – ви забуваєте: я ніколи не говорила, що кохаю вас!

– Але ви ніколи не говорили мені й того, що не кохаєте мене. Хоча вимовити такі слова – це було б виявом жорстокої невдячності з боку вашої величності. Бо, скажіть мені, де ви ще знайдете таке кохання, як моє, кохання, яке ні часові, ні розлуці, ні безнадії згасити несила? Кохання, що вдовольняється загубленою стрічкою, випадковим поглядом, словом, мовленим мимохіть? Минуло три роки, пані, відколи я вперше побачив вас, і от уже три роки, як я безтямно кохаю вас! Хочете, я розповім, як ви були вдягнені, коли я побачив вас уперше? Хочете, я до найменших подробиць змалюю кожну деталь вашого туалету?.. Я бачу вас, як тепер. Ви сиділи на подушках, за іспанським звичаєм. На вас була зелена атласна сукня, гаптована сріблом і золотом, широкі рукава були підв’язані і скріплені застібками з великих діамантів, даючи змогу милуватися вашими чарівними руками. Шию прикривав мереживний комір, а на голові був маленький капелюшок того ж кольору, що й сукня, а на капелюшку – перо чаплі… О, я заплющую очі – і бачу вас такою, якою ви були тоді! Я розплющую очі – і бачу вас такою, як зараз, тобто в тисячу разів прекраснішою!

– Яке божевілля! – прошепотіла Анна Австрійська, в якої забракло мужності розсердитися на герцога за те, що він так вірно зберіг у своєму серці її образ. – Яке божевілля розпалювати марні почуття такими спогадами!

– Чим же я маю жити? В мене нічого не лишилося, крім спогадів! Вони моє щастя, мій скарб, моя надія! Кожна хвилина, коли я бачуся з вами, – це ще один діамант, який я ховаю до скарбниці свого серця. Сьогодні я підібрав четвертий діамант, загублений вами. Адже за три роки, пані, я вас бачив лише чотири рази: про першу зустріч я щойно вам нагадав, удруге я бачив вас у пані де Шеврез, утретє – в Ам’єнському саду…

– Герцогу, – зашарівшись, прошепотіла королева, – не згадуйте про той вечір!

– О ні, навпаки, згадаймо про нього, ваша величносте! Той вечір – найщасливіший, найрадісніший у моєму житті. Чи пам’ятаєте ви, яка чудесна була ніч? Було тепло, і повітря було сповнене казкових пахощів. Темно-синє небо густо всипали зірки. О, того разу, пані, мені пощастило на мить залишитися з вами наодинці. Того разу ви ладні були розповісти мені про все – про вашу самотність і про смуток вашого серця. Ви спиралися на мою руку… ось так. Нахиляючись, я відчував, як ваше ніжне волосся торкається мого обличчя, і кожен дотик змушував мене тремтіти з голови до ніг. О, королево! Ви не знаєте, яке божественне щастя, яке райське блаженство дарує така мить!.. Усі мої володіння, багатства, славу, усі дні, що лишилося мені ще прожити, ладен я віддати за одну таку мить, за одну таку ніч! Люба пані, присягаюся вам, що тієї ночі ви кохали мене!..

– Мілорде, можливо, що саме місце, де ми зустрічалися, той казковий вечір, чарівність ваших очей і тисячі інших обставин, які часом сполучаються разом, аби занапастити жінку, того фатального вечора об’єдналися проти мене. Але ви бачили, мілорде, королева прийшла на допомогу слабкій жінці: на перше ж ваше слово, необачно мовлене, на першу вільність, яку ви собі дозволили, я покликала служницю.

– О так, це правда. І ніяке інше кохання, крім мого, не витримало б такого випробування. Але моє кохання, здолавши його, спалахнуло ще сильніше і навіки поселилося в моїм серці. Повернувшись до Парижа, ви сподівалися від мене сховатись, ви гадали, що я не насмілюся покинути скарбу, який мій володар доручив мені охороняти. Але що для мене всі скарби, всі королі на землі! Минув лише тиждень, і я повернувся, пані. Цього разу вам уже немає чим дорікнути мені. Я ризикую позбутися довіри мого короля, ризикую своєю головою, щоб мати щастя хоч кілька хвилин бачити вас, я навіть не торкнувся вашої руки, і ви пробачили мені, зваживши на моє каяття та покірливість.

– Так, але всі ці ваші безумства, в яких я – ви знаєте це самі, мілорде, – була невинна, стали причиною обмови. Король, підбурюваний паном кардиналом, страшенно розлютився. Він вигнав пані де Верні, Пюнтажа відправив на заслання, пані де Шеврез упала в неласку. А коли ви захотіли повернутися до Франції як посол, король особисто, – згадайте, мілорде, – король особисто висловився проти цього.

– Так, і Франція заплатить війною за відмову свого короля. Якщо відтепер я не зможу більше бачити вас, пані, – що ж, я хочу, щоб ви щодня чули про мене. Чи знаєте ви, з якою метою було почато експедицію на острів Ре і навіщо я маю намір укласти союз із протестантами Ла-Рошелі? Задля втіхи бачити вас. Я знаю, що я не дійду зі своїми військами до самого Парижа. Але за цією війною настане замирення, замирення вимагатиме переговорів, а вести переговори буде доручено мені. І тоді вже ніхто не посміє мене не прийняти, і я повернуся в Париж, і зможу побачити вас бодай на одну-єдину мить, і буду щасливий. Щоправда, за моє щастя тисячі людей заплатять своїм життям. Але що мені до цих людей, головне – побачити вас! Усе це, можливо, божевілля, марення, але скажіть, яка жінка ще має такого палкого коханця? У якої королеви є відданіший слуга?

– Мілорде, мілорде, на своє виправдання ви наводите докази, які не додають вам слави. Те, що мало б свідчити про ваше кохання, я сприймаю як можливий злочин.

– Ви вважаєте так тому, що не кохаєте мене, ваша величносте. Якби ви мене кохали, ви зовсім інакше сприймали б усе це. Та коли б ви мене кохали… коли б ви мене кохали, щастя було б надмірним, і я збожеволів би! Так, пані де Шеврез, про яку ви щойно говорили, пані де Шеврез була не такою жорстокою, як ви: Голланд кохав її, і вона відповідала йому взаємністю.

– Пані де Шеврез не була королевою, – прошепотіла Анна Австрійська, вражена силою такої глибокої пристрасті.

– Отож, ви кохали б мене, ви, вельможна пані, коли б не були королевою? Скажіть, кохали б? Чи можу я вважати, що тільки ваш високий сан змушує вас бути такою жорстокою до мене? Чи можу повірити, що, коли б ви були пані де Шеврез, нещасний Бекінгем міг би сподіватися?.. Дякую за ці божественні слова, о моя прекрасна королево, тисячу разів дякую!

– Мілорде, ви не так зрозуміли… ви неправильно витлумачили мої слова. Я не хотіла сказати…

– Мовчіть, мовчіть! – перепинив її герцог. – Якщо своїм щастям я зобов’язаний помилці, не будьте такою жорстокою, щоб виправляти її. Ви самі сказали: мене заманили в пастку. Можливо, мені це коштуватиме життя… Так дивно: з якогось часу в мене таке передчуття, ніби я скоро помру.

При цих словах на вустах герцога майнула сумна і разом з тим чарівна усмішка.

– О Боже! – вигукнула Анна, і непідробний жах, який пролунав у її голосі, був незаперечним доказом того, що її почуття до герцога набагато сильніше, ніж вона вдавала.

– Пані, я кажу це зовсім не для того, щоб налякати вас. Зовсім ні! Зрештою, це просто смішно, і повірте, мене мало хвилюють такі передчуття. Але слова, які ви щойно зронили, надія, яку ви майже подарували мені, наперед спокутують усе, навіть мою смерть.

– Послухайте, мілорде, – сказала Анна Австрійська, – у мене теж є передчуття, і мені сняться жахливі сни. Мені снилося, що я бачу вас розпростертого на землі, закривавленого, пораненого…

– Пораненого в лівий бік, ножем? – перебив її герцог.

– Так, саме так, мілорде: у лівий бік, ножем. Але хто міг сказати вам, що я бачила такий сон? Я довірила його лише Богові, та й то в молитві.

– Цього для мене досить, вельможна пані. Ви кохаєте мене, чи не так?

– Я вас кохаю? Я?

– Так, ви. Хіба Бог послав би вам ті ж самі сни, що й мені, коли б ви мене не кохали? Хіба були б у нас ті самі передчуття, коли б наші серця не були зв’язані єдиною ниткою? Ви кохаєте мене, моя королево! Але чи тужитиме ваше серце за мною?

– О Боже милосердний! – вигукнула Анна Австрійська. – Я не витримаю цього! Благаю вас, герцогу, заради всього святого, йдіть, облиште мене! Не знаю, кохаю я вас чи ні, але мені добре відомо, що я ніколи не порушу обітниці, даної перед Богом. Згляньтеся наді мною, їдьте! Якщо вас поранять у Франції, якщо ви помрете у Франції, якщо в мене буде найменша підозра, що кохання до мене стало причиною вашої смерті, я не переживу цього, я збожеволію! Їдьте вже, їдьте, благаю вас!