Марія

З усього кутка зігнали найкращих коней «у підводу».

Музики взяли троїсті. Як заграли, всі піджилки задрижали.

Раненько приїхав своїми кіньми Гнат. Так під’їхав на подвір’я, що віз мало не перекинувся, аж тахлі у вікнах забряжчали. Дружки та світилки співами заливаються, музики марша тнуть. Піднявся на ціле село гармидер.

А Марія сховалася в сусідській коморі, сидить, як велить звичай, на скрині і заливається справжніми щирими сльозами. Молодий з боярами знаходить її, виводить заплакану і провадить до хати розплітати косу. «Розпліталничка плаче, розплітатися не хоче», – співають дружки. Боярин та сват садовлять молоду на подушку. Міцно зчепила вона на голові руки, боронить свою заплетену косу. Сват розриває руки, розплутує безліч навмисне нав’язаних косників, що поспліталися твердими вузликами.

Ах, чого, чого, Маріє, плачеш? Дівчатонька, голубоньки!.. Розплітайте її, одягайте її. Благословіте, тату, благословіте, мамо! Раз, другий і третій! – Хай вас, дітоньки, Бог благословить, раз, другий і третій!

Благословляли на шлюб непаристими образами. Не було часу поїхати та купити паристі. Один образ – Мати Божа Молошна, другий – Ісус Христос, менший розміром, а це недобрий знак. Сусіди потиху шепотіли. Ні, ні, сусідко, як не кажіть, а це не є добре.

Посідали на підводи, а дружки заспівали:

Відчинилися ворота,Їде до шлюбу сирота…

Марія в ще більші сльози… Гнатові тремтять уста, але стримується. Не личить йому репіти і не сила втриматися. Пісня ніби про нього навмисно складена. І матінка не бачить, і батенько не чує… На шлюб виряджають чужі людоньки, а коники шиї гнуть, і дружечки співають.

Домаха обходить підводи молодих і обсипає їх зерном, намоченим у свяченій воді. Ворота відчинилися – вйо! Рвонули коні, Гната повезли попереду, за ним Марія. До шлюбу ще окремо їдуть.

Під вінцем Марія бліда, як панночка. Тільки опущені тремтячі вії та брови чорніють, та кучері, що вибиваються з-під вельона. Гнат сухий і суворий. Обоє тримають воскові свічки.

– І ти, невісто, нарицаєма Марія, будеш ли вірною мужу своєму Ігнатію? – питає священик.

Марія ледь помітно кивнула головою, а з тремтячих уст вирвалося – так. Свічки горіли рівно, ні одна не згасла. Коли відходила, молода, як годиться, зачепила ногою рушничок, на якому стояла, і відволікла його до порога, щоб щастя не лишилося стояти.

А від шлюбу їхали вже разом на Гнатовій підводі. Кілька разів дорогою перепиняли їх снопом жита, хлібом та сіллю. Гнат брав на віз снопа і частував горілкою перепинщиків. Дома в Домахи зустріли молодих святими образами та хлібом. Благословляли, молоді цілували образи і руки батьків, входили до хати і відразу за стіл, бо від самого раня нічого не їли. Не годиться ж перед шлюбом їсти.

У великій світлиці довгі понакривані столи. Навколо понасідало гостей. Всі голодні. Подають страви. Спочатку тихо та врочисто, але згодом, коли вихилили по одній-другій чарчині, настрій швидко міняється. Загомоніли, заспівали. Музики в цей час на дворі для парубків та дівчат грають. Там, чути, витанцьовують молоді гості, яким не годиться за столом зі старими бути.

Марія сумна. Їла мало, не пила зовсім. Гнат, як міг, припрошував, підкладав їй, що видавалося йому смачнішим, годував цукерками, як дитину. Але вона все-таки сумна. Думала ввесь час про Корнія. В душі чула неспокій. Здаралося, страшний учинила гріх. Боялася кари за зломану присягу бути вірною до смерті. Але ж де він? Ну, чому нічого не написав, ні одної вісточки не дав про себе. Пішов і ніби в воду канув. Де він?

В очах картини і картини. Як побачила його того вечора, як обняв її, сміливо, певно обняв… Його блискучі сині очі, його кучері… «Ах, Боже, Боже!» – виривається тяжке зітхання.

– Що тобі, Маріє? Чого сумна? Їж, люба! Візьми ось цей кусник… Ні, ось цей… Це найкращий. Та випий що-небудь. Ось слив’яночка яка солодка, як мед, густа…

– Дякую, Гнате. Нічого… Ні, ні… Мені нічого. Мені добре. Не хочеться їсти, не голодна…

Ні, думає Марія, він не такий уже дуже поганий. Він добрий і щирий. Не говіркий, але Боже… Не всі ж мають бути говіркими. Якось звикне, полюбиться, забудеться. Що ж, коли доля така. Видно, проти долі не підеш… Коли б він трохи певнішим був… Як той. Той сміло йшов, а цей скрадаючись. Той нічого не носив, не купував. Навіть хотіла, щоб щось купив. Ні. Брав її, як свою, і цілував, і сміявся. Цей же і цукерки, і хустку… Якось підкрадається, мовчить і вичікує… Але і цей сильний. Марія чує його силу. Сила його у витривалості, у терпеливості.

Марія роздумує, а на хаті розлягаються пісні. Свахи, дружки, світилки гармидер підняли, що нічого, крім них, не чути. Розчервонілися, очі всім горять. Рвуться з-за столу і швидко в танець.

Коли дійшло до перепою, Мартин підкреслено кинув на таріль золотий п’ятикарбованець та заявив:

– Дарую тобі, Маріє, ці гроші на шастя, дві десятини на розжиття та корову на розплід!..

Піднесена і врочисто-чиста, Марія приймала свої дари, цілувала кожного в уста, а Мартина, схилилася і, як батька, поцілувала в руку. Гнат був заскочений. Зовсім не сподівався, що, крім красуні жінки, буде мати ще й такий маєток.

– То, – говорив Мартин Михайлові, – у мене так… у мене роби, як у себе, але й дістанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нічого… За господаря, якого знаю, що не змарнує, на! Май, працюй і доробляйся, щоб твої діти і внуки мали…

Уночі виряджали до молодого. Понавантажували вози різним майном, свати шугали потай по Домашиному господарству, що могли похопити, перли і пакували на підводи. Кури, гуси, якісь коноплі, стару ступу. Ну, й реготу опісля було.

У молодого знов зустрічали повінчаних з образами та хлібом. Знов вели до хати, садовили за стіл, їли та пили. Опісля вели молоду до комори, вдягали «тура», уводили до хати, дурили молодого. Уводили, замість Марії, накриту рядном стару бабу. Приводили, ставили перед молодим і співали, чи вгадає, кого привели. Було гармидерно і приємно.

Марія намагалася бути веселішою, більше говорила, часто в різних справах звергалася до Одарки, як старшої. Виряджаючи, Домаха наказувала Марії:

– Слухай, дитино, її. Не забувай, що все-таки вона там старша… Вона тобі має замінити свекруху. Слухайся та будь привітливою…

Марія намагалася слухати та бути привітливою. Одарці дещо не до вподоби, що Марія занехаяла старосвітські звичаї і не вбиралася до шлюбу, як це було прийнято, але такі вже часи настали. Що сторона, то й новина.

Гнат купив Домасі чоботи. Чоботи купувалися матері молодої, але матері не було… Домаха тішилася подарункам, але до чобіт треба співати… Як же вона буде співати своїм старим голосом.

– За мене, людоньки, проспіває Марія. Сядь-но, дитино! Ти ж умієш, ні?

Марія сіла за стіл. Одягнута і зав’язана по-молодицьки. На голові попеляста шовкова хустка, перев’язана червоною стрічкою. На шиї багато справжніх дорогих коралів. Сама свіжа, пишна, натхненна. Очі невинно спушені додолу і закриті рівними гребінчиками вій.

Перед нею, на великому тарелі, перев’язані стрічкою чоботи. Марія дивиться хвилину на них. Гості замовкають. Робиться зовсім тихо, і, піднявши високо повні груди, Марія сильним, дзвінким голосом починає:

Ото тії чоботи, що зять дав,А за тії чоботи дочку взяв…Чоботи, чоботи ви мої,Наробили клопоту ви мені…

Марія співає, а голос її плаче. Чути скаргу, чути жаль глибокий. Гнат дивиться на Марію, дивиться, мов на святу. Здається, що де янгол злетів з небес, сів у нього за столом і виспівує тужливу, але чарівну пісню. Підійти до неї, стати прилюдно на коліна і поклонитися до землі.

– От так дістав жіночку! – говорили сусіди. – Така кривинда, а таку підчепив кралю. Га!..

А гості ще довго бавилися, пили та їли. Вигравали музики. Парубки добивали свої гопаки. У просторих сінях таку завели гульню, що, здавалося, хата не видержить, що стіни рухнуть.

Навіть Марія дещо розвеселилася. Її брали до танцю. Здебільша відмовлялася. Він не танцює, так і вона не повинна танцювати. Мусить звикати. Трималась більше Гната, у всьому радилася його. Він радів і бігав, мов навіжений. Ішли разом до комори, розглядали та впорядковували свої подарунки хустки, спідниці, полотно… Дістали, хвалити

Бога, досить. Вистачить на кілька років. І Марія поволі втихомирюється. Для неї починається нове життя, і треба з цим помиритись…

X.

Буденні дні. Коли б хоч, думає Марія, менше зі мною сидів. Нічого не говорить, сидить і дивиться посоловілими очима. Ах, нащо він так любить! Коли б хоч не так докучливо і не так нагально любив. Завше коло тебе, завше: може хоч те? Може сє? Чи не потребуєш на нову спідницю? Скільки не поїде до міста, ніколи без гостинця не вернеться. Доглядав, як малу дитину.

Дізнався, що Марія любить слухати читання. Щотижня ходив до шкільної книгозбірні і вечорами та святковими днями перечитав їй чимало всячини. Іноді траплялися книжки, від яких Марія не могла відірватися. Гнат мусів постійно сидіти й читати. Марія переживала прочитане, раділа чи плакала разом з тими людьми, про яких оповідала книжка.

Ще більшу втіху мала, коли почула вагітність. Тепер хоч не буде сама. Тепер має хоч про що думати. Родиться таке мацюсіньке крикливе створіннячко. То буде хлопчик, обов’язково хлопчик. Назве його Романом. Це ім’я давно подобалося Марії.

Марія тішилася і працювала, як могла. А працювати вміла і не цуралася праці. Вміла варити, пекти хліб. З першого тижня Одарка багато домашньої роботи зіпхнула на Марію, і та сумлінно і справно виконувала свої обов’язки.

Народився в Марії дійсно хлопчик, назвала його таки Романом. Це було великим святом. Гнат бігав, землі не чув. Боявся за Марію, хотів їхати бозна куди за лікарем, але все обійшлося щасливо і то без лікаря. Марія народила опецькуватого хлопчиська, який верещав на цілу хату. Прикликали бабу Уліту, і та зав’язала новонародженому пупок. Коли Марія годувала дитину, відчувала велику радість. Сиділа над маленьким чоловічком, який ледве ворушився, і безупинно дивилася на нього.

Хрестини відбулися за тиждень. Першим кумом узяла Марія Мартинового Романа, першою кумою – дячиху. Гнат не мав ні в чому голосу, зрештою, і не потребував його. Був надто і так щасливий. Був щасливий, що з очей Марії зник вічний смуток, який не сходив у неї навіть тоді, коли сміялася. Тепер ніколи і нічого сумувати. Тепер вона мати, молоденька, повногруда, усміхнена мати і чого їй ще потрібно? Тішилася і сміялася, і світ не раз обняти бажала б. Гнат став кращим і поважнішим в її очах. Це ж він подарував їй сина. Це ж він, добрий, мовчазний Гнат.

– О мій ти цвяшечку!.. О мій крикунчику!.. Моє янголяточко любе!.. – щебетала Марія, пораючись коло дитини. Дитина пацала ніжками, помахувала незручно рожевими рученятами.

– Як виросте, дамо його, Гнате, на школи. Хай вчиться. Дохтор вийде. Правда? А він буде гарно вчитися… Дивися, який розумний… Ах, ти тільки подивися, який він розумний. Усього тільки два місяці, а чого він тільки не знає.. Які розумненькі оченята. Вийме рученьки і так спішно виробляє ними… Дивися, щось сказати хоче. Ну, сцо ти хоц? Ну, сцо сказес? Ти, ти, ти!.. Любе моє, дороге моє, щастя моє!.. – не видержувала, схоплювала дитину, пригортала до грудей і цілувала, цілувала. Дитя пручалося, слинило і махало тісно затисненими кулачками.

Гнат сам і колиску для сина змайстрував. Довго коло неї порався, вигембльовував, виточував ніжки, поруччя. Пофарбував білим лаком.

– Ти, Маріє, перекормиш його, каже Одарка. – Дитина блює, а ти годуєш і годуєш. Коли був малим мій Семенко, я не мазала його так, і то було для дитини ліпше.

– А коли ж кричить…

– То, мабуть, йому догаряє щось. Подивися. Може, пелюшка мокра, чи кусає пріль. Засипай йому між ніжками та пальчинятами попільцем. Дивися, який у нього білий язик. Грибок завівся. Треба витирати шматкою.

Коли купала, клала в воду любисток, щоб любили дівчата. Одягала сорочечку перед челюстями печі, вигрівала і хрестила її. Огонь і хрест відганяють нечисту силу. Боялася і тремтіла, щоб, бува, не впав на нього злий погляд і щоб не наврочив. Кілька разів бабу Уліту приводила, щоб викачала переляк. Не спить добре, зривається зі сну та кричить.

Дні йдуть, і Романьо росте. Марія кожного дня тримає його в пелені і годує грудьми. Що є приємніше, ніж годувати так дитину? Одного разу зненацька почула в бубці біль. Зраділа. Комусь треба сповістити свою радість. Де батько? Батько он порається на подвір’ї, згрібає солому. Вибігла.

– Гнате, Гнате! А ходи мерщій до хати!

Гнат кидає все, що має в руках, і навзаводи підгицує до Марії.

– Ти тільки подивися. У нього вже зубинята ростуть. Дивися, Гнате, подивися!…

Ах, як Марія тішиться, що в нього й зубинята ростуть Це ж він має стати справжньою людиною. Не хочеться вірити… Гнат дивиться, корчить приємну усмішку, оббігає з усіх боків Марію й дитину, а натішившись, вертається знов до роботи.

Далі минають дні. Марія зовсім призвичаїлася до синових зубинят. Іноді так утне, що викрикне, але терпить. Романьо росте, грубшає, белькоче і ще розумніше ніж колись дивиться на матір.

– Бе-бе-бе! Агі! Агі! Агі! Па… – філософує малий.

– Сцо, синуню? Сцо ти бе-бе-бе?

– Агі, агі! На!..

– Ну, сцо з, янголяточко? Сцо хоцес сказати? Ну, скази! Ну, скази: мама.

– Агі, агі! Ма…

– Ну, ну! Сце, сце. Ну. Мама.

Але скільки не вмовляє Марія, Романьо далі не подужає такої мудрості. Зате він уже сидить, спритно і завзято рачкує і, чим тільки може, квапиться якнайкраще обмурзатися. Кожний день приносить Марії нові несподіванки. То Романьо новий звук видумав, то зіп’явся на розкаракуваті ніжки і протримався так пару хвилин. Марія тримає за рученята і вчить його ступати. Скільки втіхи, коли він ненароком зробить один ступ уперед. А одного чудового незабутнього дня Романьо настільки розхоробрився, що зовсім виразно замамав.

– Ма-мама!..

Марія почула, заллялася і захлинулася втіхою, кинулася до свого мудрагеля і так цілувала, що він ледь видержав, щоб не розкричатись.

– О, моє ти, моє!.. О, ти моє миле, моє золоте!.. Де ж наш батько? Де той батько завсіди пропадає?

Батько не дома. Батько поїхав до млина. Чекала, не дочекалася, поки не вернеться, а тільки в’їхав увечері на подвір’я, миттю вибігла до нього і:

– Ах, коли б ти тільки чув, що наш Романьо сьогодні сказав. Коли б ти чув!.. Зовсім добре вимовив мама.

– Хм, – сміється Гнат, лишає в запрязі коні і швидко шкутильгає з Марією поглянути на свого мудрого сина, який нарешті втяв таку нечувану штуку.

Михайло побачив запряжені коні без погонича, наробив крику.

– То, різал-ма! поставить у запрязі і піде. Коли б яка нечиста сила наполохала, і тоді лови вітра в полі. Хоче, щоб воза рознесли. Як дитина.

Михайло випрягає коні та відчіплює посторонки. З хати біжить веселий Гнат.

– Ну, ну… Не сварися. Забіг на хвилинку. Їхав і так, знаєш, захотів пити, мало не вмер. З’їв солоного оселедця.

– А коли б збурилися коні та розтаскали воза, про це ти не думаєш. Знаєш же їх. Не первина!

XI.

Золота пахуча осінь. Сади обтяжені яблуками і сливами. Сині такі, повні і соковиті. По городах ламають кукурудзу, копають картоплю, рубають капусту. Над яром висить дим і пахне згаром картоплиння. По літниках блукає без пастухів худоба, шелестить листом і вибирає кращу поживу. Пастушки біжать до школи, а вернувшись пополудні, кладуть по лішниках огонь, печуть у пріску картоплю, яблука, варять сливове вариво. Притому наломлюють оберемки ліскових дубців, розпалюють їх у пріску і звучно хльоскають об гладеньке дерево чи пеньок.

У Кухарчуків великий смуток. Півторарічний Романьо тяжко захворів. Не їсть, сильна гарячка, кинувся висип, устечка затиснуті, спраглі. Марія сидить над ним невідступно. Гнат поїхав до міста по лікаря.

Недавно снився Марії дивний сон. Встала й оповідала всім.

Снилося, що ми з Гнатом вийшли на Проводи на могилки. Весна, цвітуть рясно дерева, людей скрізь повно, видзвонюють дзвони по всіх церквах. Ідемо з Гнатом, а коло нас біжить Романьо. Вже великий, одягнений гарно в білу, з виложеним по-матроськи комірцем, блюзочку, у легеньких, як-то я завжди уявляю, чобітках з лакованими холявками. Сіли ми коло наших могил, і тут десь узялися покійниця мама. Так мало пам’ятаю їх, але тепер бачу і пізнаю їх виразно. Підходять до нас, христосуються, беруть за руку Романя і кудись відводять його. – Куди ви, мамо, його берете? – питаю. Усміхаються. – Я, кажуть, – піду з ним до церкви. Тут така тіснота, – беруть і відходять. Опісля ще повернули голову: – Не чекайте, – кажуть, – на мене з обідом, – і зникли між людьми. А я стою, чуєте, дивлюся, і так мені стало дивно. Якось так дивно. Здається, зникли навкруги люди, а я сама стою серед могил і хочу крикнути, хочу бігти кудись. Але уста мої не розтуляються. Ноги такі тяжкі, що не в силі підняти їх. На цьому й прокинулася.

Всі відчули наближення чогось неприємного. Того самого дня захворів Романьо, і Марія не спить другу ніч. Перший день думали – так собі щось. Другого погіршало. Ледь світок Гнат поїхав по лікаря і дуже забарився. Приїхав з ним аж увечері. Дитина лежить у гарячці, кидається, янчить. Серце Марії рветься на кусники. Сердита, готова з усіма битися. Прибув лікар, оглянув.

– Пізно, – каже, – мене прикликали.

Написав рецепт і мусів скоріше назад. Там ще на нього чекає багато людей. Марія кинулася до нього і допитується, що буде. Лікар знизнув плечима.

– Сильна гарячка. А може й видержить. Скоріше біжіть по ліки.

Гнат серед ночі конем погнав по ліки, а лікаря повіз Михайло.

Марія далі на сторожі коло сина. Сидить і навіть плакати не має сили.

– Пізно покликали. Чому ж пізно покликали? Завше той Гнат спізниться. Не міг першого дня. І так завжди!..

Дитина лежить на руках. Ходить з нею по хаті, горне до себе. Усим єством чує щось невимовно страшне наближається, підходить. Марія горне дитину.

– Маріє! Положи його в колиску. Задушиш! Так йому недобре! – просить Одарка.

– Гетьте! Всі гетьте! Не дам!

Одарка боїться сама з нею бути. Побігла кликнути сусідів. Марія лишилася з Семеном. Романьо почав сильно кидатися і янчати.

– Боже мій! Боже мій! Дитино! Що з тобою? Що робити? Боже, Боже! Ти ж бачиш! Не допусти, допоможи!

Посходилися люди. Просять Марію положити дитину і робити холодні оклади.

– Гетьте! Гетьте всі! Боже, рятуй його! Ооой! – раптом різко і дико викрикнула.

Всі кинулися до Марії. Дитина сильно сіпалася, ніби хто перетинав їй одну по одній жили, ноги, рученята. Марія ще сильніше тиснула, ще сильніше горнула і верещала. Здавалося, вона вирветься поночі надвір і побіжить кудись

– Держіть її! Держіть!.. – гукає Одарка.

Люди кинулися до Марії. Розпочалася боротьба.

– Гвалт, рятуйте! Де ви! – гукала щосили Марія.

В той час дитина перестала сіпатися, зів’яла. Люди відняли її від Марії і всі почали молитися. Хлопчик був мертвий.

І, коли вернувся Гнат, Романьо лежав уже на білому столі наряджений. Коло голівки хрест і горить три воскові свічки. Під образами світиться рівно лампадка.

Увійшов з темнуватої кухні до світлиці Гнат, глянув на стіл, зробив кілька кроків і бухнув перед стільцем навколішки. Руки зложив на стільці, сховав у них обличчя і вирвалися ридання, ридання. Вони подібні на рев худобини. Уривні, страшні. Плечі сильно здригалися, а з віддутої кишені його одягу виглядала пляшечка ліків, велика булка і цукерки.

Марія сидить на покуті маняком. Не ворушилася, не плакала. Світло свічок падає на її безвиразне обличчя. По хаті вештаються люди, порається в чистій, білій, з виложеним коміром сорочці баба Уліта і невеличкий дядько сусід однотонно читає з псалтиря: «На руках возьмуть тя нє-приткнєші о камєнь ногу твою»… «Плач і риданія слишу, о, Господи, вомні молєнію моєму»…

Одарка потиху витирає сльози. Сусідки посхиляли голови і мовчать. Гнат довго стояв навколішки перед столом. Ніч тягнулася, ліз у вікно світанок, настав день.

У шопі столярі ладнують трунчину. З комина хати валить дим. Варять, печуть. Михайло поїхав до шкальні, Гнат пішов замовляти церковний хор, у всіх церквах на подзвіння і покликали попа.

Похорон призначено напополудні.

Почали сходитись люди. Приїхав піп з дияконом, посходилися хористи. В хаті всі не змістяться, тому панахиду відправиться надворі. День сонячний, лагідний. З розлогого, що під вікном, горіха поволі спадають широкі листки. Жалібні співи, кадильний дим, ридання Марії і жінок. Наприкінці священик сказав:

– Дорогі брати і сестри! Чую плач і ридання. Відлетіло від нас життя, яке ледь торкнулося мирської суєти. Тяжко і сумно стає на душі, сумно, бо відходить у вічність жива людина, яка тільки розквітала до життя. Але Господь Бог у великій своїй мудрості створив нам мир так, що, коли ми уважніше приглянемося до його творіння, не знайдемо сміливості перечити його великій волі. Все, що стає з нами, все потрібне, все необхідне. Ми можемо плакати, можемо ломати з розпачу руки, але воля Всевишнього є неухильна… Певно так є ліпше. Так хоче найвища воля.

І, звератючись до Марії, промовив:

– Сестро! Чую біль твій, біль матері, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога живого, який усім людям кинув слова: «Прийдіте до мене всі труждаючі і обременені і аз упокою ви». Його розп’яли за це. І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп’ятого Сина, чекаючи Його смерті. Пригадай Її велику мужність, попроси в Неї сили пережити твоє горе і видержати все так само, як це видержала Вона, найбільша з усіх матерів…

Марія падає навколішки, здіймає руки до неба і вголос молиться:

– Боже великий! Але ж за що, за що покарав? Верни мені його! Верни мені мою любов, мою радість, моє щастя! О, Боже, Боже!

Люди німіли. Небо незрушно спокійне, сонце світило, не виявляючи найменшої зміни. Марію підняли, бо похід має рушати. Дівчата підіймали заквітчану вінками з дубового листу і барвінку домовинку. Звуки «вічної пам’яті» носилися в повітрі. Похід рушив не дорогою, а через городи і сади просто в долину.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.