Марія

Краще б він того не казав. Марія не може стояти. Пригорнув її, і заянчали в пошлунку. Марія зів’яла, і ноги відмовлялися тримати.

– Підеш і забудеш…

– Забуду? Хай грім уб’є мене, коли за буду. Люблю тебе, Маріє… Чуєш?..

Марія хоче щось сказати, але перешкоджає биття серця. Що вона почула? Боже, що це вона почула! І це каже Корній, дужий Корній… І не соромиться, і язик вільно йому повернувся.

– Маріє? Чого ж мовчиш?.. Кажи!.. Хочу чути…

Марія чує в серці біль. Під горло тиснуться тверді сучки, не встигає їх ковтати, здригнулася, і сльози рясно-рясно посипалися. Корній обняв, пестить, горне, цілує мокрі очі, уста і щоки.

– Любий мій! Любий мій! – палко вишіптує Марія. І горнеться, і лине, хмелиною в’ється навколо нього. Гаряче молоде тіло, серце й душа належали тепер не їй – йому. Клялися не забути, розривалися, сходилися знов, ще цілувалися. Чому, Боже мій, буває така коротка ніч?

V.

Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, картоплю, порубали капусти.

Корнія забрали в матроси. Вечорами ховалася Марія від людей і розливала безліч дівочих сліз. Плакали карі очі, марніли з жалю загорілі рожеві шічки. Вийде до колодязя тягнути воду, стане на тому місці, де стояла променистого вечора, і виглядає драбиняка. Не стій, дівчино, і не виглядай. Не зведеш на землю сонця і не здвигнеш гір. Заглядала не раз у глибокий колодязь – чи не знайти там рятунку? Ні, Маріє Ні. Не там рятунок.

Гнат Кухарчук кульгає на праву ногу, але господар, яких мало. Їх три брати. Працьовиті всі і розумні. Середній минулої весни відділився на хуторі, Гнат лишився зі старшим Михайлом і його жінкою Одаркою. Весною цегляну хату заложили, на п’ять сотень одних яблук продали, мурували, барвили кути й комин, стріху бляшану дали і розмалювали назелено. Дивишся й радієш.

Гнат, наймолодший з братів, майстер на всі руки. Знає столярку, знає мулярку. Сам мурував з мулярами, сам вікна, двері, лавиці поробив і помалював їх гнідою барвою.

Коні в Кухарчуків – на цілий куток коні. Випасені, шиї гнуть, як біжать – земля гуде. Всі знали, що, як тільки хату скінчать, Гнат ожениться. Ніяково в старій хаті робити весілля. І хоч Гнат не який там красунь, але дівчата бігали за ним тичбою. Але він не туди дивиться. Піде на вечірню і ввесь час стриже за Марією. Вертається Марія з вечірні, Гнат уже чекає її чи-то біля копанок, чи біля перелазу.

Марія гляне, «добривечір» і далі.

– Чого, Маріє, так квапишся?

– Хіба заборонено?

– Ну, ні… Але… Та постій же.

– За постій гроші платять.

А ось Гнат їй тут дещо приніс. Виймає з кишені пакуночок, а в нім цукерки дорогі, шоколадові в олов’яних папірцях. Ледве чи й бачила Марія такі цукерки. А все в хусточку батистову зав’язане.

– Візьми… – простягає Гнат пакуночок і дивиться на Марію.

Ні, вона цукерків не любить.

То хай візьме і комусь віддасть. Хай віддасть дітям.

Добре. Марія дуже любить дітей. Візьме і віддасть маленьким, але більше не купуй, Гнате.

Те «Гнате» – це дяка. Гнат чує це, і в його твердій душі щось м’якшає. Гнат обіцяє, що більше не купуватиме цукерків.

Зате ж він не обіцяв, що не купуватиме коралів. Сам ходив до міста, довго вибирав і вибрав такі, що хай спробує Марія відмовитися.

Побачила й оченята заграли, перлові зубки самі від себе зробили сміх. Але Марія ж не може взяти тих коралів. Їйбо не може. Ай, Гнате… І не проси, і не моли. Всі будуть знати, сміятимуться.

– Хіба що цей гай і цей перелаз знатимуть, – каже він з жалем.

– Ти, Гнате, дивний. І нащо ти купуєш? Що з того?

– Нічого. Отак собі. Думаєш, дай піду і куплю. А для кого? Ну, ж для кого купити? Дівчини не маєш, матері не маєш. Кому? Марії, – підказує думка. – У неї такі очі й такі брови… Купи їй. За ті очі, за брови. Подякуй їй за них. Ну, й купив…

– Дивний ти…

– І я так кажу, та не вірять. Коли б ти заспівала пісню, а я послухав і більше нічого не бажаю собі…

Марія заспіває йому пісню. Чому б не заспівати. Підіймає груди і «Летить галка через балку» виводить. Гнат слухає.

– Дивлюся на тебе, Маріє, і стає страшно. Страшно за твою таку красу. Тобі треба сидіти в світлиці, накинути царську одіж і бути чиєюсь царицею. Ні, ні… Тобі тільки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пісня яка, яка пісня.

– Не говори так, – сердиться Марія. – Втечу і не побачиш більше. Чого ти хочеш?

– Нічого, нічого, зовсім нічого, Маріє. Хочу лише дивитися й більше нічого.

– А я й не знала, що ти такий говорун. Казали, мовчиш цілими днями.

– Добре, що хоч так казали. Добре, коли що-небудь кажуть. Гірше, коли мовчать, – непомітно передає коралі.

Марія бере, переливає в очах і не в стані розлучитися з ними.

– Ой Гнате! Прошу тебе. Не приходь і не купуй нічого. Не можу…

Але наступного разу Гнат в іншому місці зустрічає Марію і розгортає перед нею шовкову хустку. Марія не хоче дивитися. Марія тікає. Гнат мусить догнати і силою за пояс заткнути хустку. Марія сердитися бажає і не має сили сердитися. Свариться на нього, а він стоїть собі, дивиться і сумно посміхається.

Той посміх, о, той посміх! Марія мало не плаче. Ну, що з тією хусткою? Ну куди її? Відкинути? А як відкинеш, коли вона шовкова і коли так приємно на неї дивитися. Не відкине. Не має сили. Тримає в руках і:

– Їйбогу, Гнате, коли ти мені ще принесеш яку ганчірку, в болото викину!..

А Гнат посміхається. «Ну, як то буде ганчірка», – думає.

– Ну, й чого ти так посміхаєшся? Чого ти стоїш?

– Дозволь мені, Маріє, посміхатися й постояти, – спокійно говорить.

– Гнате!.. Ти!.. Не муч мене! Слухай, прошу тебе, не ходи, не купуй! Я ж не можу! Чого ти від мене хочеш?

– Нічого, Маріє, – і посміхається.

Марія біжить стежкою під гору, землі не чує. Мороз не мороз – щоки однаково горять. Серце чітко й свавільно б’ється. «Боже мій, Боже мій! Коли б він хоч листа написав. Хочби одного листа. Корнію, далекий Корнію! Почуй мене!»

– Що з тобою? – питає Домаха.

– Ах, що зі мною! Отой Гнат Кухарчук дороги пройти не дасть. Скрізь, де не стань, він, він і він…

Домаха хитає головою.

– А господар він, чуєш, добрий.

Через плач з Марії рветься:

– Господар, господар! Вам лише господар!..

– А що ж, дитино, більше. Хліб, до хліба, тепло, дітки. А що ще? Хіба ж краще в нас? Скільки не жий, скільки не працюй, а найми – найми. Ні? А Мартин ото днями й каже: «Трапиться порядний господар – дві десятини відкрою». Заслужила, запрацювала.

– Тіточко, люба! Але ж я так люблю Корнія! Я так його люблю!

Домаха думає:

– Корнія? Зуби в нього і кучер нічого. Але це й усе. Хатина одна мало не на вигоні. До того він матрос. Ти ще не знаєш, що то таке матрос. Де тільки не бува, куди не їздить. Сім літ… Отак – тьху! і забув. Подумай, що може статися.

Ах, чи ж Марія не думає? Чи треба ще більше думати? Тільки те й робить, що думає. Думає і не раз рясні ядерні перлини спадають з очей і осипають щоки.

VI.

Одарка, жінка Михайлова (батьки померли), каже:

– Гнате, як ти собі хоч, а Марія тобі не пара.

Гнат робить з обрізка коси бритву, півдня над нею порається, гострить і пробує. Рудий волос твердий – не тне. Випробовує і гострить далі. Витривалість і впертість переможуть. Мовчить

– Он Юхимова Ганна, – продовжує Одарка, – дві десятини поля, п’ять соток, пару волів і корову має. А хіба ти не бачив, як вона працює? Не бачив, як коло машини вправлялась з конюшиною? Висівала, сама дві решеті… Не бачив?

Бритва Гнатова нарешті тне. Намилює заросле підборіддя і співає:

«Воли та корови часом поздихають,Біле личко, чорні брови (перерва)…повік не злиняють»…

Намилив – і зашкварчало під бритвою волосся. Сонце заходить, і бамкає монастирський дзвін. Одарка зітхає, говорить про Трихона, що не дивився на чорні брови, узяв з коровами і тепер он господар на всю губу, про веприка, який уже так угодувався, що не може встати, про вчорашній випадок з кіньми, коли Михайло приїхав з олійниці, поставив коні «і якась халєра так наполохала, що сані на трісочки рознесли, а коні ледве зловили. І нащо воно тримати таке нещастя».

Гнат мовчить і голиться. Поголивсь, шурнув долонею по щоці – добре. Набрав кварту води, нахилився над цебриком і докладно вимився. Потім до лампадки поліз, умочив в оливу пальці й намастив волосся. Розчесавши, блищить і відливає золотом. Подивився в кусник розбитого дзеркала, моргнув рижою бровою, і все завершив чортівськи звабливою усмішкою.

За кілька хвилин Одарка лише провела попід вікнами його спину. Подався на вечірню.

Зима, морози і сніги. Часом і метелиці заводили свої викрути. Скоро минає Пилипівка. Загостить і загуляє Різдво. Дядьки чавитимуть «шкаліки», парубки гулятимуть з дівчатами, тягатимуть на Водохрищі «колодку». Тут «колодку» на Водохрищі виправляють. Деінде – на масляну. Парубки – кожний «півока» в кишеню, заломив вовнянку і пішов…

Вертаючись з вечірні, Марійка вже не так цуралася Гната. Ішли поруч і більше мовчали. Він мучився над тим, що має сказати, вона – щоб часом не заговорив. Принаймні хай мовчить. Запитав про здоров’я, чи все помолотили, скільки Мартин продав яблук. Нарешті, після снігу й морозу, нагадав про найвдячнішу розмову. Колодка ж… Треба умовитися, зробити запас…

– А де ж справлятимеш колодку, Маріє?..

– Не знаю, – відтяла і закопилила губу.

– На нашому кутку буде в Трихона. Будуть гарні музики, хата велика, є де потанцювати.

– Хм… Що там мені по вашому кутку.

– Чого ж… Прийди до нас.

– А ти б ще чого хотів? Може скажеш, щоб прибігла до тебе, до самої хати? Щоб прийшла і сказала: «Одарко, а візьми костура та вижени мене з хати». Вже й так по цілому кутку плеще язиком: «Наймичка, задріпанка, очарувала парубка… Не спить, не їсть, ганяє, як скажений… Бідненький!» А скажи-но, хто-то тебе так очарував? Мовчиш, мені й не скажеш!

Гнат усміхався своєю усмішкою й мовчав. Марія поночі не бачить тієї усмішки, але виразно уявляє її.

– Мовчиш, очарований? Хочби сказав що. Нащо в’яжешся з обдріпаною наймичкою?

Гнат уголос міркує:

– Ось прийду, і Одарка дістане.

– О Господоньку! Гнате? Чи ти вже здурів? Чи тільки починаєш? Як наробиш там якого лиха, й на очі не показуйся. Ще скаже: «Намовила, підбиває на свару». О, то вже ні. Ані не подумай.

Від перелазу Гнат має повертатись назад. На прощання взяв її руку і трішки задержав її довше, ніж було треба. Марія намагається швидко визволити руку…

– Ну, й ти чавиш. Пусти! Чого ти так негарно сопеш?..

Гнат пускає руку.

– Ех, Маріє, Маріє! – вирвалося з його уст глибоке й болюче.

Круто повернувся і швидко пошкутильгав у долину.

Марія здивована. Що сталося? Хотіла навіть гукнути, та не послухались уста й язик. Ні. Він зупиниться, принаймні оглянеться… Вузенька, глибока в снігу стежечка. Погойдується чорна постать, меншає, зникає, зникла. Не зупинився й не оглянувся. Марія здивована докраю. Так сумно стоять і наслухують дерева. Тиша така велика. Стоїть Марія, не сходить з місця, дивується і дивиться в сіру ніч.

– Гнате! – зовсім тихо прорвалося з її уст.

Тихо. Наслухує. Нема відзвуку. Сіра ніч проковтнула і не вернулася. Стрункі осички та берізки спинаються догори і там десь лагідно сюсюкаються, ніби про неї, про покинуту Марію.

VII.

Вдарили свята. У новій Кухарчуковій хаті гості. Куми, свати, сусіди. «Півоки» довгою чергою простують на стіл, швидко порожніють і зникають. Куми й свати наливаються яскравими барвами і з кожним півоком підвищують говір. Вириваються розкотисто реготи, дрібочуть, гомонять цокотухи-жінки. Коляди, пісні, тверді обійми, соковиті поцілунки. Всі радіють, регочуть, один Гнат щось мовчить та не знаходить місця…

Минуло Різдво, Новий Рік. Водохрищі. Тепер уже й потанцювати можна. Але Гната тепер не пізнаєш. Пень обгорілий не Гнат. Сумний аж чорний. Постановив твердо не йти більше, не канючити, не благати одної усмішки, одного ласкавого слова. Силою не заставиш любити. Серця не змусиш битися так, як це тобі заманеться.

Перед Водохрищами пішов до «шкальні», взяв аж три півоки і подався на колодку до Трихона. У кишеню засадив одну пляшку, дві дома про запас лишив. Ех, і зап’є він сьогодні!

У Трихона гульня. Увійшов.

– Добрий вечір! З Водохрищами.

– Добрий вечір, Гнате. Просимо, сідай, де знайдеш місце.

Гнат пляшку на стіл і розложився на лаві коло подушок. Підскочила Юхимова Ганна, та сама, що воли та корови має, та, що двома решетами нараз висіває. Перш усього шапку забрала і заховала, щоб, бува, не втік. Опісля сіла коло нього і защебетала.

Прийшли музики і гуртом вринули парубки. Цимбали брязнули, заянчала скрипка, забубонів бубон. По хаті закрутилися пари, дівки спідницями розвівають.

Гнат, поки що понурий і суворий. Не танцює, бо не може.

– А ти ж, Ганно, чому не танцюєш? Танцюй.

– Та ти ж знаєш, що я ніколи не танцюю.

– Цього, признатись, не знав.

– Ти ще багато чого не знав. Ти й не знав, як мені приємно з тобою посидіти отут. Подушки такі м’які. А чого ти посумнів? Не сумуй. Кинь лихом об землю. Перемелеться – мука буде.

Ганна вища від Гната. Вона навмисне не стає коло нього, щоб не було помітно. Не личить бути жінці вищою від чоловіка. Гнат знає не також, і як погано на душі. Принаймні чимсь залити це.

Підійшов до столу і вихилив кілька чарок. Думав розвеселиться, але посумнів ще гірше. Гляне на Ганну, пригадає Марію, порівняє і хочеться кричати з розпуки.

А може ще вона прийде? А може якраз? Іскорка надії все-таки жевріла, і не хотілося її гасити. Але минала година за годиною, а її нема. Не прийде!

Нарешті відтанцювали і пора до вечері братися. Ганна залишила сумного Гната і пішла помагати застеляти стіл та носити страви. Хлопці тимчасом скупчилися коло порога і сиплють «оброку». Один сидить з шапкою на колінах, другий нахиляється і ховає в шапці очі. Руки викладає назад, і по них, хто хоче, періщить. Той, що лягає, має відгадати, хто вдарив. Відгадає – гаразд. Тягне винного лягати.

Не відгадає – будь ласка, лягай ще. Реготу, захоплення…

Господи!..

В той час позіхнули двері, і увійшов чужий хлопець з-за яру. Увійшов, сказав – добрий вечір – і засоромився.

Так багато людей, став коло порога і роздивляється, когось шукає.

– Тобі, Андрію, кого? – питають.

Андрій не має часу відповідати. Він уже помітив того, за ким прийшов. Он Гнат, і Андрій просто до нього.

– Маю вам щось сказати. Вийдім надвір.

– А що там такого приніс таємственного? – ніби пручається ще Гнат, хоч у душу стрельнуло щось підбадьорююче.

Зірвався і пішов за хлопцем.

– Марія послала сказати, щоб ви прийшли до неї, – мне шапку Андрій.

Гнат, почувши таке, готовий підстрибнути під зорі. Але не личить відразу ставити на показ своє захоплення. Натягнув байдужість та повагу і:

– А вона ж де?

– Та дома таки. У баби Домахи. Там також колоду котять. – О, Андрій і висловлювався не по-простацьки.

– Побачу. Може зайду.

Андрій пострибав стежкою сливового саду. Гнат постояв, поки не проковтнула його темрява, і вернувся до хати.

Став коло порога і піднявся на рівній нозі. На цілу голову повищав. Він тепер, чого доброго, і в хаті не зміститься. Музикам кинув двадцятку, і ті шкварнули.

– Танцюєш, Гнате? Їйбогу, хлопці, Гнат танцює!.. От так-так!

– Танцюю! Козака сипте!

Цимбали сипнули козака. Гнат підняв поли і пішов ходором.

Дам лиха закаблукам,Дам лиха закаблам!

Вибиває Гнат, притупує кривою, як може. Вона тепер ніби й не крива. Випросталася і суче, як скажена. Піт виступив на чоло, інші хлопці й собі пустилися в тан. Вигукують, підскакують мало не до стелі. От так Гнат! От так, хлопці, загуляв! Не знали ви ще добре Гната.

– Поля! – вигукують. – Поля козакам!..

І коли сорочка стала, що хоч скидай та викручуй, Гнат зупинився. Обтерся, до дівчат звертається:

– Дорогі мої, куріпочки, кохані перепілочки. Дуже мені мило, дуже мені втішно! Бачу вас і серце радіє, ноги не стоять на місці. Погуляти з вами – все одно що чути себе в раю на найпочеснішому місці. Але все-таки мушу вас, кохані, залишити. Мушу піти додому, бо там важне діло маю. Покликав мене брат, мушу послухати! – Гнат докінчив свою мову і мов громом усіх покрив.

– І де ж то, парубче, чувано і де ж то видано, щоб перед вечерею та втікати з колодки!

Ганна не знає, звідки підбігти, що вдіяти, щоб не пустити Гната.

– Та бре, Гнате. Не до брата йдеш. Не вірю.

– Давай, Ганно, давай шапку. Мушу йти.

На стіл подавали смаженю, а Гнат відходив. Музики вдарили марша, Ганна спустила голову.

Зайшов додому, забрав обидві пляшки і подався на цілу ніч на другу половину кутка, за яр.

VIII.

Ніч і мороз. Тиша. Сріблиться від місяця сніг. Стріхи хат ніби дбайливо пообкладав ватою. З коминів рине дим та тяжко-тяжко десь під саме небо зводиться.

Гнат не йде. Чого б він мав тепер ходити, коли в нього відросли крила, і він може літати. Гнат летить через сад, яр, минув копанки, знайомий перелаз, ось і під гору мчить. Стежка втоптана, слизька. Душно стає Гнатові.

Підходить до Домашиної хати, не молодик він, а серце броварії виробляє. Не вгамувати його, не втримати. У всіх вікнах просторої мурованої хати світло. Вештаються люди, чути музики, спів, гармидер. Зупинився, відсапнув, зняв шапку і підправив чуба.

Підняв голову, випнув черево і сміливо вперед. Увійшов таки… Не встиг через поріг, а до нього Домаха:

– А, добривечір! З Водохрищами будь здоров, голубе! А чого-то ти нас забув? А чого так пізно? Прошу, прошу! Заходь…

Гнат прямує до столу і виймає одну за одною пляшки. Коло столу сам Мартин з хутора і його син Роман.

– На свята зі шкіл приїхали? – запитав його Гнат.

Треба ж ученим наперед віддати шану. Це Гнат добре розуміє. Не вперше між людьми.

Мартин місце коло себе робить.

– Сідай, Гнате. – Налий чарку… Випий та закуси… А на другу ж як? Ну-ну, перехили й на другу. Диви, ми вже тут і по десятій хильнули. Де так забарився?

Вихилив і другу. Божу Трійцю довелося також ушанувати. З’явилася розчервоніла Марія. Від несподіванки Гнат мало не оскандалив себе. З’явилася й засліпила. Язик не повертається, вся кров кинулася в лице. А їй смішно. Стоїть і сміється. Ох, ті бісові очі! Огні!..

– Не думала, що ти такий прошений. Знав же, що в нас колодка, а оминув…

Гнат мовчить. Що в таких випадках скажеш? На щастя, Мартин умішався.

– А у вас, мабуть, і помолотили?

– Та ніби вже…

– А я от ніяк не впораюсь. Конюшина лишилась. А як цього року яблука? На нашому кутку черва зжерла цвіт і нічого не було. А он на Горбах дерева не видержали. Як-то воно дивно створено. Тут так, а там так…

– У нас, – вставляє Гнат, – слава Богу, нічого було, та продали, бачте, так к бісовій матері. За безцін восени віддали купцям. Дай тепер, то сипнули б грошиків.

– Кінчали покої? – з підсміхом Мартин.

– Ет, які там покої. От хатчина така собі…

– Тепла? Не мокріють кути? У мене, трясця ма, як поставив, три роки по кутах мокрота стояла.

– Ми в кути добру цеглу дали і хундамент перелили смолою.

– Це добре. А мої, різало ма, не догадалися…

Далі пішло про худобу, коні. Мартин похвалив Кухарчуківських жеребців. Такі коники хоч під губернатора. А тимчасом перед очима пройшли вареники, смажена капуста, печеня, млинці, голубці… Доходило до каші, і Гнат почав бастувати. Не йде далі. Не помогло й розпускання пояса. Випито було також не мало. Гнат почав досить гамірно підпускати свої дотепи. Почав і до Марії підлабузнюватись та бісики в усмішках підшивати дівці. Музики тнули свою: «свині в ріпі, свині в ріпі, ой годино моя!» Парубки з дівчатами йшли навколо трусячка. Душно. Дівочі хустинки не встигають обтирати піт.

Гнат тримається бундючно. Хотів піймати на самоті Марію і два рази вже виходив на двір. У темних сінях таки нарешті наткнувся на неї. Не пручалася і не тікала. Навіть за руку взяла, а Гнатові здається, що йому всі царства на світі подаровано, що він багатий ніби сам цар. Шкода, що от нема чого казати. Стоїш і дивишся та ще дихаєш. А думав – усе скажеш. От тобі й скажеш…

– Де-то волочився? – питає вона.

– Та де ж… Отак… Сюди-туди…

– Добре мені сюди-туди. Думаєш, не знаю? За Ганною волочишся?

Гнат не стерпить брехні.

– Брехня! – твердо й рішуче заперечив. – Ніколи з Ганною нічого не мав!..

– А нащо ж ляпають язиками?

– Коли б знав хто, ой, Маріє!.. – урвав і замовчав.

По хвилинці:

– Слухай, Маріє! Не можу так далі… Або-або… Кажи.

Засміялася. Не розуміє, мовляв. А розуміє, капосна, гаразд.

– Будеш, Маріє, моєю? Будеш? Або ж…

– Або ж що?…

– Побачиш що. Це, Маріє, не жарт! Не можу далі терпіти цього…

– Ну, й ти нетерплячий. А що Одарка. Не бійся, почує – з хати вижене. Лає мене, ні? О, напевно… Я знаю сама, люди гуторять…

– Ти скажи мені лише слово…

Перебила:

– Слово, слово! Яка дівка отак візьме тобі і випалить: «Голубчику, а бери мене… А приходь!» Це може лише твоя Ганна… Та ж парубок… Але ходім до хати. Холодно…

Коли Гнат відходив, Домаха вузлик гостинців нав’язала.

– Це, чуєш, від неї. Це вона… То знаєш, як то є… Дівча молоде, дурне. Добре воно, але ще молоде… Пручається, соромиться… А ти не цурайся. Не цурайся… Заходь частіше. Вона тепер не на хуторі. Я взяла її до себе… Заходь!…

Марія теплу хустку на плечі накинула і провела його через сад. Хотів постояти, та холоднеча.

IX.

А Марія все-таки листів від Корнія чекає. Ночі! Ох, ви дівочі ночі! Пришли, подай вістку, не покинь!.. Чи чуєш ти? Не чуєш і не бачиш! Гуляєш у далеких краях, забув, перестав навіть думати. Дні, тижні і місяці і хоч би один листочок. Не проспала кілька ночей і випила з Гнатом могорич.

А дівчата-цокотухи вже давно по селу виспівують: «А Гнатуньо грушки тряс, Маруся збирала, а Маруся не йшла заміж, Гнатуня чекала»… Марія чує співи, і видається їй, що її ховають, що виряджають на смерть.

Відгуляли бучні заручини. Михайло та Одарка, як старші, пішли на оглядини.

– То, чуєте, куманю, які там оглядини. Що там у сироти оглядати. Але вперся. Що не робили, що не говорили… Де там… Ні й ні! Хоч ти йому, людоньки, кіл на голові теши. Ну, хай. Не мені, а собі бере!.. – гуторила на вулиці Одарка.

Але на заручинах, коли приїхав сам Мартин, коли на стіл поставили і слив’яночки, і вишнівочки, та коли варенички підсмажені подали, та ковбаска запахла, о, тоді Одарка іншої заспівала. Підпила, загомоніла:

– То, чуєте, сватуню, вуха мені сусіди протуркали. А що, а куда… А я, чуєте, кажу: аби Бог здоров’ячко дав та мир до господи. Працею люди щастя собі добувають…

– То, кумо, що вже до праці, то знаєте… У мене народ не дармує. У мене – як праця, то праця. А, як самі знаєте, держу її сьомий рік. Золота дівка. Що не похопить, горить у руках. Дайбоздоров’я!

Хай буде все на здоров’я, – і свати випивали. – «Ой, Гнатуню молодий, веди коні до води; поки коні напоїш, з Марусею постоїш», – защебетали дружки.

Одарка пригублює та пригублює наливку і до кінця так напригублювалася, що й за оглядини забула. Домаха з невісткою ведуть її по коморах.

– І це її, і це… Ось тут кожушок… Купили, чуєте, бирок і дали кушнірові виправити. Ліпше, коли сам вибереш, і сам за всим приглянеш… На ярмарку такий тендит пішов, що Господи. Що не візьмеш, у руках розлазиться.

Знайшли й подушки і гуні. Оглянули н корівку. Стоїть і пожовує собі спокійно. Ось тобі воли і корови, думає Гнат, а Одарка що має казати. Не сподівалася навіть. Казали, вона тобі в Мартина, як дома. Як рідну шанує. Правда, виходить. Про головне поки що замовчується. Краще, коли молодий не знає, що дістане. Більше любитиме жінку.

М’ясниці цього року малі, тож треба спішитися. Віталося, турбувалося. Гнат хотів показати, що він допне, а Мартин також не осоромить себе. Докаже, що з нього господар не на жарт. До Марії дівчата бігають. Рідні не має, то кожна хотіла б за дружку бути. А, Маріє, те, а, Маріє, сє… Радять, метушаться. А якого вони віночка виплетуть, а як зачешуть косу…

Збиралися молодиці, і цілими ночами йшли наради, кого за першу сваху, кого за другу, хто буде дружком, хто піде в придани. Посаженою матір’ю одноголосно має бути Домаха. Вона ж їй була як рідна мати. Не може Марія поскаржитися на Домаху, свою стару господиню. Христя Мартинова, то, чуєте, вже гостріша. У тієї язичок, і Марія не раз вислухала сповідь. Щож до Домахи, то гріх щось погане сказати. Лагідна й справедлива. Де треба, нажене, де треба, погладить і помаже. А сироті того треба. Ласки, доброго слова і все.

Згадала Марія, що має десь хресних батьків, але вони так мало в житті піклувалися своєю хрещеницею, що Марія майже не знала їх. Але все-таки пішла просити їх на весілля, і хресний батько став за посаженого. Треба комусь на шлюб благословити.

Спекли коровай. Дівчата обсіли роєм стола, виспівують та вбирають різку. Приїхала з міста Мартинова дочка і причепурила молоду по-панськи. Білий вельон, довгий, аж по землі волочиться. Марія трохи соромилась, але відчувала приємність і знала, що їй будуть заздрити товаришки.