30 років незалежності України. Том 2. Від 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 року

Втім, незважаючи на перераховані суперечності та протиріччя, компроміс у питанні майбутньої долі СРСР було знайдено. Крім того, новоогарьовське зібрання, що відбулося 23 липня 1991 р., не лише схвалило у цілому проєкт Союзного договору і прийняло рішення про доцільність підписання договору у вересні—жовтні 1991 р., маючи на увазі проведення цього підписання на З’їзді народних депутатів СРСР із запрошенням на нього всіх повноважних делегацій. Такий формат був передбачений Постановою Верховної Ради СРСР «Про проєкт Договору про Союз Суверенних держав» від 12 липня 1991 р.[26] Також, за свідченням А. Лук’янова, саме такий порядок укладення Союзного договору був підтриманий М. Горбачовим у стенограмі Ново-Огарьовської зустрічі[27].

Характерно, що у цей момент у голові М. Горбачова очевидно відбувалася боротьба за класичною формулою «його думка – і неправильна», але йому були потрібні формальні учасники/співучасники цього процесу, у ході якого він би «пояснював, пояснював аж сам зрозумів…». Ілюстрацією можуть слугувати свідчення відомого історика Роя Медведева: «26 липня один з помічників Горбачова запросив мене в Кремлівський кабінет президента і генсека. Сюди ж був запрошений і Борис Олійник, відомий український поет і громадський діяч, член ЦК КПРС і один із заступників Голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР. «Я запросив вас сюди, – сказав Михайло Горбачов, – щоб порадитися щодо процедури підписання Союзного договору. Є три можливі варіанти…» І далі Горбачов протягом приблизно 30 хвилин розбирав вголос ці три варіанти. Я подумки обмірковував свою пораду, згадуючи про те, як йшло в 1922 р. підписання найпершого Союзного Договору на з’їзді рад. Але моя порада не знадобилася. Наприкінці свого монологу Горбачов раптом сказав: «Мабуть, другий варіант є найбільш підходящим. Велике спасибі». І простягнув нам руку для прощання. Я був здивований, але Б. Олійник, який зустрічався з Горбачовим не один раз, зробив якийсь особливий жест, показуючи: все як завжди. Ні я, ні Олійник не вимовили в кабінеті Горбачова жодного слова»[28].

Як показав подальший розвиток подій потужним каталізатором історичних (це не перебільшення, а констатація) процесів, що розгорнулися у СРСР у серпні 1991 р., стала малопомітна і маловідома подія – таємна зустріч М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаєва, яка відбулася у ніч з 29 на 30 липня 1991 р. у Ново-Огарьово, що тривала з підтримкою алкоголю до 3 години ночі…. Спонукальним мотивом для М. Горбачова могла бути фраза, яка була сказана Б. Єльциним напередодні на офіційному засіданні: «Не доводьте нас до того, щоб ми вирішили це питання без вас!» У чому ж була суть цієї таємної зустрічі і які були її результати? Ми не знаємо деталей, але з тих джерел, які зараз доступні, можна з впевненістю стверджувати, що це були кулуарні політичні торги.

Які ж їхні наслідки? З одного боку, у результаті цих перемовин М. Горбачов отримав бажане – Б. Єльцин та Н. Назарбаєв погодились не чекати вересня-жовтня 1991 р., як раніше домовлялися, а підписати Союзний договір вже 20 серпня. З іншого боку – М. Горбачов зобов’язувався: по-перше, звільнити з посад значну частину вищої союзної номенклатури (за виразом Б. Єльцина, «одіозного оточення»). Мова йшла про В. Крючкова, Д. Язова, Г. Янаєва, В. Павлова, Б. Пуго, Л. Кравченка… – тобто майже про весь склад майбутнього ДКНС); по-друге, призначити прем’єр-міністром Н. Назарбаєва; по-третє, М. Горбачов погодився з пропозицією Б. Єльцина про включення до договору формулювання про одноканальну систему надходження податкових коштів до бюджетів республік (зі статті 9 проєкту, що стосувалася союзних податків, Б. Єльцин тоді ж власноруч викреслив слова: «зазначені податки і збори вносяться платниками безпосередньо в союзний бюджет»); взяв на себе зобов’язання видати одразу після підписання Договору указ про переведення під юрисдикцію Росії всіх підприємств союзного підпорядкування, розташованих на її території[29].

Що ж змінила зустріч «трійки»?

1. Змінено час та порядок підписання Союзного договору: своєрідними локомотивами майбутніх змін повинні були стати одні з найвпливовіших республік СРСР – Росія і Казахстан, які до цього стояли вичікуючи «на запасних путях», а тепер повинні були стартувати вже 20 серпня 1991 р.

2. Виключено з процесу модернізації СРСР його центральні органи – Верховну Раду СРСР та З’їзд народних депутатів, які точно б не підтримали та не затвердили б запропонований 23 липня 1991 р. текст Союзного договору.

3. Домовлено про серйозні зміни та перестановки у правлячій союзній еліті.

4. Кулуарно змінено певні пункти уже узгодженого 23 липня 1991 р. проєкту Договору.

5. Створено неформальний союз «Горбачов-Єльцин-Назарбаєв».

6. Апробовано та запроваджено у політичний процес модель формально (юридично) нелегітимної для прийняття рішень на союзному рівні «трійки», яка вирішує маштабні проблеми кулуарно.

На перший погляд нарешті сформувався міцний союз трьох лідерів, який уособлював єдність Центру і республік, але насправді це було ніщо інше як ситуативний компроміс. Не випадково, що коли через кілька днів після тієї знакової зустрічі – 2 серпня М. Горбачов у розмові зі своїм помічником А. Черняєвим згадав про її учасників – Б. Єльцина і Н. Назарбаєва, то дав їм не дуже приємну характеристику: «Ох, Толя. До чого ж дрібна, вульгарна, провінційна публіка. Що той, що інший! Дивишся на них і думаєш – з ким, для кого?.. Кинути б усе. Але на них кинути-то доведеться. Втомився я…»[30]

Кінець липня – початок серпня 1991 р. був дуже насичений подіями. Знаковим у контексті перипетій навколо Союзного договору є візит до Києва американського Президента Джорджа Буша, що відбувся вже 1 серпня.

Історія цього візиту доволі цікава. Причин відвідати Україну у Дж. Буша було щонайменше дві. По-перше, динаміка подій засвідчувала, що «українське питання» як і напередодні Другої світової війни починає все більше переміщуватися до центру уваги міжнародної спільноти, адже ставало дедалі зрозумілішим, що без України М. Горбачову не вдасться створити оновленого Союзу і у такій формі зберегти імперію. Крім того, американську сторону турбувало й те, що саме на українській території було зосереджене ударне угруповання стратегічних ракет, які безпосередньо загрожували безпеці США. Як образно і точно про це сказав Ю. Щербак: «Американських стратегів лякала перспектива появи в наших степах махновських тачанок з балістичними ракетами і касетними ядерними боєголовками». Була і друга причина, яка підштовхувала американського Президента до візиту в Київ. Справа у тому, що у 1992 р. мали відбутися чергові президентські вибори. За цих обставин, Дж. Бушу, який палко підтримував М. Горбачова, необхідно було здійснити для врівноваження ситуації широкий жест або кілька кроків у бік радянських республік, адже опоненти постійно його критикували за пасивність у питанні визнання незалежності балтійських республік. Ці фактори і примусили Дж. Буша звернути увагу на Україну.

Коли посол США у СРСР Джек Ф. Метлок формально узгодив, не зустрівши заперечень, поїздку американського Президента до Києва з радянським міністерством закордонних справ і майже скоординував програму цього візиту з українськими дипломатами, раптом з’явилися непередбачені обставини. 21 липня американському послу зателефонували з Вашингтона і повідомили, що радянський повірений у справах приїздив до Білого Дому з таємним повідомленням з канцелярії радянського Президента, в якому зазначалося, що з огляду на напружені відносини між Росією і Україною поїздка Дж. Буша до Києва в даний момент «не є хорошою ідеєю» і була б небажаною. У якості компенсації «за незручності» Дж. Бушу пропонувалося… провести день з М. Горбачовим на одному з курортів Ставропольського краю. За цих обставин американці потрапили у скрутне становище, коли і їхати до Києва не можна – М. Горбачов не рекомендує, і не їхати – це не вихід, оскільки були вже попередні домовленості з українською стороною. Назрівав дипломатичний скандал…

Втім справжній дипломат завжди знайде вихід. Посол США у СРСР Джек Ф. Метлок обрав безпрограшний варіант прихованого шантажу. За попередньою домовленістю з Вашингтоном, він спеціально подзвонив до державного департаменту по відкритому зв’язку, з тим, щоб його почули в КДБ, і сказав: «Чи знають ці хлопці з радянського уряду, що вони роблять? Вони роблять погані речі з українцями і їх засудить громадська думка всюди, включаючи США». І от коли перед радянським урядом з’явилася реальна загроза нести відповідальність за скасування візиту до України роздратований М. Горбачов був змушений на нього погодитися[31].

У своїй вітальній промові під час зустрічі американського Президента в аеропорту Л. Кравчук спробував зорієнтувати Дж. Буша у потрібному для України напрямку: «Ми надаємо вашому приїзду на Україну, пане Президент, винятково великого значення і сподіваємось, що він увійде в історію як важливий крок до нової оцінки ситуації, що склалася в нашій країні і в політичному, і в соціально-економічному плані. Ваш візит відображає ті зміни, які відбулися за останній час у наших країнах, у міжнародних відносинах, у світі в цілому (виділено – О. Б.)». Отже месидж Леоніда Макаровича заключався у тому, що в «умовах змін» Президенту США доцільно зробити «важливий крок» до «нової оцінки ситуації».

У відповідь Дж. Буш висловив гранично дипломатичну обтічну формулу («і нашим – і вашим»), основних принципів і постулатів якої він дотримувався під час усього візиту до Києва: «Ми хочемо далі підтримувати якнайміцніші офіційні відносини з урядом Горбачова, але ми також усвідомлюємо важливість ширших зв’язків з Україною та іншими республіками, з усіма народами Радянського Союзу»[32].

Публічний діалог Л. Кравчука та Дж. Буша продовжився у сесійній залі українського парламенту. Відкриваючи зустріч, вловивши настрої американського Президента стосовно підтримки оновленого Союзу і стабільності, Леонід Макарович однак заявив, що підтримуючи ці ідеї Україна не збирається відмовлятися від проголошеного суверенітету: «Ми хочемо сказати, пане Президент, що люди, які тут зібралися, представляють різні політичні сили, але всі вони об’єднані однією великою ідеєю – ідеєю суверенітету України, розбудови її державності, бажання бути господарем своєї власної долі. Ми хочемо вам також сказати, що Україна є одним з ініціаторів утворення нового союзу – Союзу Суверенних Держав, у якому кожна республіка виступала б як суб’єкт міжнародного права, брала активну участь в усіх справах європейських і світових. І що саме на цих підвалинах суверенітету, єдності, братерства, дружби, співпраці з республіками, з іншими державами об’єднуються всі політичні сили України. І що саме це забезпечує сьогодні нам стабільність (виділено – О. Б.)».[33]

Л. Кравчук

Втім, у американського Президента було своє бачення ситуації і свій план дій, що чітко знайшло свій вияв у його виступі в українському парламенті. Промова була написана кваліфікованим фахівцем – Кондолізою Райс, яка обіймала посаду директора відділу у справах СРСР і Східної Європи Ради національної безпеки США. Втім досить швидко з «легкого пера» журналіста-консерватора Вільяма Сафіра, редактора газети The New York Times, вона отримала назву «котлета по-київськи». Як і слід очікувати, у будь якому журналістському ярлику тут було подвійне дно: з одного боку, брутальна і не зовсім коректна назва спічу Президента США у парламенті іншої держави, з іншого – приховане звинувачення лідера у боягузтві. Як про це згадував у 2004 р. сам В. Сафір: «Я тоді назвав цю промову «котлетою по-київськи». Це настільки розлютило Буша, який помилково сприйняв як звинувачення в боягузтві, а не у колосальному прорахунку (по-англійськи котлета по-київськи називається Chicken Kiev, а слово «chicken» в американському сленгу означає «Боягуз»), що з тих пір він зі мною не розмовляє»[34].

Наврядчи Президента США можна звинувачувати у боягузстві, але у чому ж суть «колосального прорахунку», про який говорив відомий американський журналіст?

Виступаючи у Верховній Раді, Джорж Буш, на перший погляд, дуже точно добирав слова. У сесійній залі українського парламенту з вуст Президента на початку промови дуже багатозначно та актуально прозвучало: «Сьогодні ваш народ відчуває надію на свободу». А от далі… далі, боячись наслідків стихійного розпаду/розвалу СРСР, особливо наслідків цього процесу у сфері ядерних озброєнь та під впливом «схибленого на стабільності» (вислів В. Сафіра) радника по національній безпеці Брента Скоукрофта Джорж Буш оголосив три тези, які і дали в подальшому підставу говорити про «колосальний прорахунок» Президента США:

1. Висловив підтримку М. Горбачову («Відверто кажучи, Президент Горбачов домігся разючих речей і цілями його політики гласності, перебудови і демократизації є свобода, демократія і економічна свобода. Ми будемо підтримувати як можна більш міцні відносини з радянським урядом Президента Горбачова…»).

2. Розмежував поняття «свободи» і «незалежності» та застеріг від «самогубного націоналізму» («І разом із тим свобода – це не те ж саме, що незалежність. Американці не будуть підтримувати тих, хто прагне до незалежності для того, щоб змінити тиранію, нав’язувану здалеку, місцевим деспотизмом. Вони не будуть допомагати тим, хто заохочує самогубний націоналізм, який породжується на міжнаціональній ненависті»).

3. Підтримав ідею оновленого Союзу («Республіки цієї країни (мова йде про СРСР – О. Б.) мають великі торговельні зв’язки, які ніхто не може скасувати одним розчерком пера або новим законом. Незрівнянно більша частина торгівлі, здійснюваної радянськими компаніями, будь то імпорт або експорт, припадає на торгівлю між республіками, і це вам відомо краще, ніж мені. Угода «дев’ять плюс один» вселяє надію на те, що республіки поєднуватимуть більшу автономію з більш активною добровільною взаємодією – політичною, соціальною, культурною та економічною – замість того, щоб ступати на безнадійний шлях ізоляції»)[35].

Всі ці слова були сказані за 23 дні до проголошення незалежності України від Радянського Союзу і за 4 місяці до проведення на Україні референдуму про незалежність.

Характерно, що до тексту майбутньої промови Президента Буша досить критично поставився Джек Ф. Метлок, який на той час був послом США у СРСР. Він мав можливість ознайомитись з цими матеріалами вже під час польоту на борту Боїнга 427 – «літака номер один», що летів за маршрутом Москва – Київ. Перше, що кинулося в очі досвідченому дипломату, це кілька фраз, що звеличували Горбачова, і «виглядали недоречними і непотрібними». Куди краще було б висловити підтримку створенню демократичних інститутів і приєднання країни до світової економіки… Сумніви у Джек Ф. Метлока виникли і з приводу того, чи варто особливо підкреслювати підтримку Сполученими Штатами нового союзного договору, який був наслідком «багатьох політичних компромісів, одних несуттєвих, інших – все ще сумнівних». За цих обставин «іноземному державному діячеві влазити в усе це було самовпевнено і необачно, бо він ризикував створити враження, протилежне бажаному»…

Свої роздуми і сумніви Джек Ф. Метлок висловив тут же у літаку у розмові з одним з укладачів тексту промови:

– Не слід президенту так персоніфікувати, говорячи про «Радянський Союз Горбачова», і не слід давати зрозуміти, що ми проти їхньої незалежності, якщо такий їхній вибір.

– Я вас розумію, – відповів мій співрозмовник, – але не думаю, що зможу прибрати ці фрази. Ми вже видрукували екземпляри для преси. А крім того, це вставив сам президент. Так він хоче, щоб це звучало…[36]

Отже, Джорж Буш не просто прочитав 1 серпня 1991 р. в українському парламенті текст церімоніальної для таких візитів промови, який йому підготували. Американський Президент фактично зробив важливу політичну заяву стосовно актуальних суспільних процесів в СРСР, у якій сам розставив акценти: а) підтримав М. Горбачова; б) закликав Україну до відмови від курсу на незалежність; в) привітав ідею створення оновленого Союзу. Така озвучена позиція Сполучених Штатів Америки створила сприятливий ґрунт для реалізації планів М. Горбачова.

Уже наступного дня – 2 серпня 1991 р. увечері Михайло Сергійович дав інтерв’ю про союзний договір, у якому анонсував модель «перетворення Союзу на основі наступності і оновлення», яка мала реалізовуватися поетапно «на різних швидкостях». У його заяві Центральному телебаченню «Союзний договір відкритий до підписання» сказано: «…Сьогодні я надіслав листа керівникам делегацій уповноважених верховними радами республік з пропозицією відкрити договір для підписання 20 серпня нинішнього року. Лист направлено і республікам, яким ще належить визначити свою позицію. Мається на увазі, що першими договір підпишуть делегації Російської Федерації, Казахстану та Узбекистану. Потім, через певні проміжки часу, представники інших республік, які брали активну участь у розробці та узгодженні договору. Такий порядок дасть можливість Верховній Раді України завершити розгляд проєкту. За цей час відбудеться референдум у Вірменії. Прийме рішення про ставлення до союзного договору Молдова. Зможуть визначитися в цьому життєвому питанні і народи Грузії, Латвії, Литви, Естонії. Отже, ми вступаємо у вирішальний етап перетворення нашої багатонаціональної держави в демократичну федерацію рівноправних радянських суверенних республік». (Поетапна/покрокова формула М. Горбачова була покликана приховати/замаскувати той факт, що до початку серпня 1991 р. з 15 колишніх союзних республік лише 8 погодилися підписати новий союзний договір)[37]. Як відголосок домовленостей М. Горбачова, досягнутих 29–30 липня з Б. Єльциним та Н. Назарбаєвим, у цьому зверненні прозвучала багатозначна фраза-натяк: «Договір передбачає значну реконструкцію органів влади та управління»[38].

20 серпня новий союзний договір повинні були підписати РРФСР, Казахська РСР і Узбецька РСР, а через деякий час і представники інших республік, для яких передбачався наступний порядок: 3 вересня – Білоруська РСР, 17 вересня – Азербайджанська РСР і Таджицька РСР, 1 жовтня – Туркменська РСР і Киргизька РСР, 22 жовтня – Українська РСР, а також імовірно у жовтні Вірменська РСР і Молдавська РСР[39].

М. Горбачов: «Договір передбачає значну реконструкцію органів влади та управління».

У СРСР наступав час великих змін і тектонічних зрушень. І у цей момент М. Горбачов раптово «забув» про проголошену ним же гласність і про її роль у суспільстві. Лише після телезвернення М. Горбачова 2 серпня 1991р. текст Договору про ССД був розісланий керівникам делегацій і вищим посадовим особам Радянського Союзу. При чому на цей документ було накладений гриф «Цілком таємно», з нього заборонялося робити копії, вносити ті чи інші зміни у положення Договору. Чим була викликана така утаємниченість? Справа у тому, що проєкт Союзного договору містив не просто поверхові парадокси, суперечності та протиріччя на кшалт того, що документ узгоджений на ново-огарьовській зустрічі 23 липня 1991 р., називався «Договір про Союз Суверенних Держав» (скорочено ССД), але держава яка засновувалась мала отримати ім’я – «Союз Радянських Суверенних Республік» (СРСР). Причини були набагато глибші… А. Лук’янов у своїх мемуарах наводить висновки та оцінки новоогарьовському проєкту Союзного договору трьох груп незалежних експертів – юристів, істориків, економістів і політологів:

Перша група експертів: «Аналіз тексту договору призводить до того, що Союз не буде володіти суверенітетом тією мірою, яка необхідна для нормального функціонування держави і в силу цього не є федеративною державою. Норми практично всього тексту договору свідчать про конфедерацію, яку автори проєкту, не бажаючи суперечити відкрито результатам референдуму, прагнуть видати за федерацію».

Друга група експертів: «Проект договору створює умови для стимулювання у Союзі відцентрових тенденцій, дія яких може вийти з-під контролю тих, хто візьме на себе зобов’язання по договору. Весь текст проєкту дозволяє засумніватися у щирості бажання авторів сприяти збереженню та оновленню Союзу. проєкт договору свідчить про конфедеративний характер майбутнього Союзу, тоді як 17 березня 1991 р. більшість народу висловилася за збереження і оновлення Союзу Радянських Соціалістичних Республік як федерації рівноправних суверенних республік»

Третя група експертів: «Визнавши федерацію, договір насправді створює не конфедерацію, а просто клуб держав. Він прямим шляхом веде до знищення СРСР. Проводячи цю лінію таємно, неявно, він – подвійно небезпечний, оскільки розмиває усі поняття такою мірою, що виникає державний монстр»[40].

Попри всі можливі варіанти ймовірної заангажованості експертних груп, які теоретично могли б бути близькими до А. Лук’янова та зацікавленими у його прихильності, висновок у них один: запропонований новоогарьовцями проєкт Союзного договору націлений на розбудову не дієздатної федерації (як проголошувалося), а на трансформацію СРСР в аморфну конфедерацію, з подальшою перспективою перетворення її на «простий клуб держав». Цікаво і показово, що оцінки експертів практично співпадають зі свідченнями довіреної особи та радника М. Горбачова Анатолія Черняєва, який у своїх мемуарах засвідчив, що виступаючи 2 серпня 1991 р. стосовно майбутнього підписання Союзного договору Михайло Сергійович, «фактично «засвітив», що мова тепер йде про «вільну конфедерацію незалежних держав»[41].

Саме тому, що офіційно проголошувалось одне («перетворення СРСР у демократичну федерацію»), а по факту мало відбутися інше («створення на базі СРСР конфедерації»), і було обрано такий надзвичайно обмежений формат не обговорення, а «ознайомлення» з проєктом Союзного договору. Після того, як 2 серпня М. Горбачов виступив по телебаченню зі зверненням до народу і оголосив, що Союзний договір «відкритий до підписання», текст договору відправили до республік лише 5 серпня. До Верховної Ради РРФСР він надійшов 10 серпня, а на 20 серпня вже було призначено підписання, після якого договір вступав в силу. Ретельно відпрацьованим був і протокол підписання Договору, який фактично виключав участь у цьому процесі і союзного, і республіканських парламентів; ні слухань, ні голосування в парламенті не передбачалося. Тверезо оцінюючи ситуацію, що склалась, тодішній член Верховної Ради РРФСР В. Шейніс констатував: «Запізнившись з конституційним оновленням Союзу щонайменше на рік, Горбачов та інші члени Ради Федерації небезпідставно поспішали завести корабель у гавань, розуміючи, наскільки небезпечними для нього можуть виявитися навіть легкі хвилі нової дискусії»[42].

Втім цілком уникнути дискусії не вдалося. 15 серпня 1991 р. (за п’ять днів до підписання) у пресі з’явився текст майбутнього Союзного договору (в українській пресі він з’явився взагалі 17 серпня)[43], що викликало значний суспільний резонанс… але часу для розгортання дискусій вже не було… наступав час дій…

Втім, А. Лук’янов вже 16 серпня видав Заяву Голови Верховної Ради СРСР (правда, опублікована вона була чомусь аж 20 серпня).

Ключовими ідеями/вимогами Заяви А. Лук’янова була необхідність чіткого відображення у тексті Союзного договору:

1. У найменуванні та основних принципах результатів Всесоюзного референдуму, в ході якого абсолютна більшість громадян країни підтримала збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік. (Аналогічний підхід до найменування і характеру Союзної держави був сформульований і З’їздом народних депутатів СРСР).

2. Процеса формування єдиного економічного простору, єдиної банківської системи і закріплення за Союзом власності, необхідної для його нормального функціонування як федеративної держави.

3. Припинення так званої «війни законів», шляхом впровадження норми, що не допускає призупинення Союзом РСР республіканських законів, а республіками – союзних законів, і вирішення можливих суперечок шляхом погоджувальних процедур або рішеннями Конституційного суду СРСР.

4. Формулювання/регламентування процесів перехідного періоду, що забезпечує спадкоємність в роботі органів державної влади та управління[44].

Ну а тепер дві цитати щодо «спускових гачків» дуелі, про яку йшла мова у назві цього параграфу:

Б. Єльцин «Все йшло нормально (мова йде про таємну зустріч М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаєва, яка відбулася у ніч з 29 на 30 липня 1991 р. у Ново-Огарьово), але коли торкнулися тем зовсім конфіденційних, я раптом замовк. «Ти що, Борис?» – здивувався Горбачов. Мені складно зараз згадати, яке відчуття у той момент я відчував. Але було незрозуміле відчуття, ніби за спиною хтось стоїть, хтось за тобою невідступно підглядає. Я сказав тоді: «Ходімо на балкон, мені здається, що нас підслуховують». Горбачов не дуже твердо відповів: «Та облиш ти», але все-таки пішов за мною… Мине небагато часу, і я своїми очима побачу розшифровку розмови Президента СРСР, Президента Росії і керівника Казахстану. Після серпневого путчу в кабінеті у Болдіна, начальника апарату Горбачова, слідчі прокуратури знайшли у двох сейфах гори папок з текстами розмов Єльцина. Мене протягом декількох років записували – вранці, вдень, ввечері, вночі, в будь-який час доби. Записали і цю розмову. Може бути, цей запис і став спусковим гачком серпня 91-го року.