30 років незалежності України. Том 1. До 18 серпня 1991 року

Виматюкавшись, ми покликали Миколу (академік М. Доллежаль) і за два тижні підготували пропозиції по Томську-7 (Сибірська АЕС).

Цей об’єкт спочатку призначався тільки для напрацювання збройового плутонію на уран-графітових реакторах. Справа в тому, що такі реактори, крім головного завдання, попутно виробляють значну кількість теплової енергії. І якщо до такого реактора прив’язати «хвіст» (турбіна і генератор) або, за Жванецьким – динамку, то вироблення електричної енергії буде позитивним побічним ефектом.

М. Хрущов. Фото: John Fitzgerald Kennedy Library

Доповіли помічникам і були запрошені до Хрущова на дачу. Товариш по чарці він був чудовий, але як глава держави Хрущов прагнув робити все і зараз, незважаючи на здоровий глузд і витрати, що часто призводило до безглуздих рішень, які згодом ставали катастрофою»[85].

Отже, якщо вірити академіку А. Александрову, реактор РБМК з’явився на світ у результаті жорсткого тиску «згори», створювався дуже швидкими темпами під гаслом «наздогнати і перегнати», і був побічним продуктом воєнного виробництва. Характерно, що всі оці «родимі плями» супроводжували цей реактор практично весь час його подальшого життя та функціонування і значною мірою стали причинами Чорнобильської катастрофи у 1986 р.

5. Відсутність у технічній документації усієї відомої розробникам інформації про можливі небезпечні режими роботи реактора, а також закладені в інструкціях по експлуатації «міни уповільненої дії». Як показало подальше розслідування причин Чорнобильської катастрофи, у технологічному регламенті та інструкціях не були вказані ті обмеження, незнания яких потім поставили у провину персоналові. Оператори потрапили у режим, який не був описаний і не був заборонений жодним із діючих до моменту аварії документів[86]. За свідченням М. Карпана, який на час аварії в 1986 р. був заступником головного інженера Чорнобильської АЕС з науки та ядерної безпеки, між діями персоналу і катастрофічними наслідками аварії, звичайно, вбачається певний зв’язок. Однак, для того, щоб пов’язувати ці наслідки з провиною персоналу, відповідно до закону має бути встановлений факт, що персонал, здійснюючи порушення у ситуації, яка склалася, міг і повинен був передбачити такі наслідки. Матеріали карної справи № 19–73 («Порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах») тим часом свідчать (т. 34, а. с. 205; т. 50. а. с. 150), що «існуюча на момент аварії нормативно-технічна документація не давала для цього персоналу необхідної і достатньої інформації» (виділено – О. Б.). Те ж саме підтверджують і дослідження нормативно-технічної документації, проведені експертними групами під керівництвом професора Б. Дубовського та В. Тарасенка. [87]

Ось як характеризує стан з технічною документацією на атомних електростанціях СРСР та обставини, у яких змушені були діяти їх працівники, академік В. Комаров, який очолював експертну комісію при генпрокуратурі СРСР, що розслідувала причини і шукала винуватців Чорнобильської катастрофи: «Я працював в Міненерго і там виявив, що єдиної інструкції по експлуатації АЕС не було взагалі! На одному блоці знаходиться 41 тисяча датчиків. Однак первинних датчиків, рецептори яких безпосередньо знаходяться в зоні проходження фізичних процесів, всього кілька десятків. Коли, виймаючи стрижні, виводять реактор на проєктну потужність, характеристики і величина нейтронного потоку стають відомі тільки починаючи з 3 % потужності. Від 0 до 3 % потужності оператори розганяли реактор наосліп! Такою була загальна обстановка в атомній галузі безпосередньо перед аварією»[88].

Недоліки у технічній документації були не лише у матеріалах, що стосувалася безпосередньо реактора. У довідках КДБ вказується, що фахівці відзначали невідповідність технічної документації, що надходить на АЕС, вимогам пожежної безпеки. Зокрема, Управлінням пожежної охорони УВС Київського облвиконкому в травні 1984 р. в робочих кресленнях споруджуваного 5 енергоблоку виявлено 47 невідповідностей чинним протипожежним нормам[89].

За свідченням президента Союзу Чорнобилю України Юрія Андрєєва, який 26 квітня 1986 року, коли трапилась катастрофа, керував зміною операторів Чорнобильської АЕС, того трагічного дня відбувався не експеримент, а планові випробування захисту від максимальної проєктної аварії. За проєктом їх треба було провести з початку монтажу, але обладнання в повному обсязі не надійшло, і цей захист треба було вводити в дію вже під час експлуатації. А перед цим треба було випробувати захисну систему. Саме тому, на думку Ю. Андреєєва, «причина всієї аварії – в програмі випробувань». Підстави для такого висновку Юрію Борисовичу дало власне розслідування: у 2000 р. він наклав програму випробувань на очевидну версію причин аварії. «Я побачив, – згадує президент Союзу Чорнобилю України, – що якщо виконувати програму випробувань буквально, від першого до останнього пункту, то аварії уникнути неможливо – реактор закипає, циркуляція води по технологічним каналам припиняється, і реактор плавиться, пар виходить в межреакторний простір, і від тиску пари, як з каструлі, дах реактора викидається в повітря разом з паливом. Звичайно, розуміння того, що вибух планувався, мене просто вразило. І з часом враження того, що аварія була невипадковою, що її певною мірою готували, тільки міцніли. В Україні підготувати таку аварію було неможливо – не було фахівців такого рівня, щоб продумати всі ці режими роботи. Тим паче, як з’ясувалося після аварії, розробники реактора знали про небезпечні режими роботи реактора, а у випробування були закладені саме ці небезпечні режими… (виділено – О. Б.) [90]До речі, складання недолугих інструкцій – це теж певною мірою «людський фактор», але трохи іншого рівня. У цьому контексті не випадково, що через 20 років після засудження операторів ЧАЕС було виправдано. У звіті було зазначено, що більшість дій операторів, які раніше радянська влада назвала порушеннями, насправді відповідали прийнятим в той час правилам.

6. Відсутність адекватної реакції на попередні аварійні зупинки енергоблоків. За період експлуатації станції у 1977–1981 років на Чорнобильькій АЕС відбулося 29 аварійних зупинок, 8 з них відбулися з вини обслуговуючого персоналу[91]. Лише в 1983–1985 роках сталося 5 аварій і 63 відмови основного обладнання[92].

До Чорнобильської катастрофи 1986 р. на АЕС СРСР трапились дві серйозні аварії. У 1975 році на Ленінградській АЕС розгерметизувався канал на такому ж реакторі, як в Чорнобилі. Вода перестала надходити в технологічний канал, відбулося руйнування тепловивідної збірки, радіоактивні речовини вирвалися в реакторний цех. Реактор був заглушений, протягом доби його продували аварійним запасом азоту. Ця радіоактивна суміш через вентиляційну трубу висотою 150 метрів вилетіла в атмосферу. Всього було викинуто півтора мільйона кюрі високоактивних радіонуклідів. Як пізніше писали публіцисти: «Це був міні-Чорнобиль. Тільки там рвонув весь реактор і потім загорівся. Тут «свиснув» один з тисячі шестисот дев’яносто трьох каналів. Всього одна трубочка-сопілочка того органу, який фахівці називають РБМК-1000»[93], але це попередження не захотіли почути… Комісія зі співробітників Інституту атомної енергії імені Курчатова розібралася в тому, що трапилося, і розробила рекомендації щодо підвищення надійності реактора, в тому числі і з таких важливих питань, як зменшення парового коефіцієнта реактивності, створення швидкодіючої системи аварійного захисту (реально ці рекомендації почали реалізовуватися лише після Чорнобильської катастрофи).

У 1982 р. на Чорнобильській АЕС під час завантаження реактора технологічним паливом було виявлено вкрай небезпечне явище – стрижні аварійного захисту при своєму русі вниз протягом п’яти секунд вносили в реактор не негативну, а позитивну реактивність. За цих обставин комісія з фізичного пуску абсолютно безпідставно визнала можливим допустити реактор до експлуатації. З комісією погодився і інспектор Держатоменергонагляду. Однак науковий керівник, розуміючи масштаб загроз і небезпек, написав листа головному конструктору про необхідність усунення дефектів. У відповідь Конструктор аж до грудня 1984 р. розробляв технічне завдання, яке так і не було реалізоване…[94]

Ці аварії фахівець з великим досвідом роботи в галузі ядерної безпеки, доктор технічних наук, професор Б. Дубовський назвав «репетицією аварії на ЧАЕС 26 квітня 1986 р. – зважаючи на ідентичність причин усіх цих трьох аварій на аналогічних реакторах РБМК-1000. На його думку, лише завдяки щасливому випадку аварії 1975 і 1982 років не мали тяжких наслідків (подібних до того, що сталося в Чорнобилі), але стали грізним попередженням, яке не сприйняло керівництво галузі, а сам факт цих аварій був невиправдано свого часу засекречений…[95]

Інформація про аварії та зупинки детально описувалась і терміново передавалася до вищих партійних та урядових структур. Якою ж була реакція керівництва? У цьому плані показовою є ситуація з інформацією Прип’ятського міськвідділу КДБ про витік радіаційних речовин на ЧАЕС, що була передана до ЦК компартії. Ці матеріали невдовзі були кваліфіковані партійними органами як дезінформація, а низка співробітників КДБ за подання цієї доповідної отримала службові стягнення[96].

Інтегрально характеризуючи реакцію керівництва різних рівнів та відомств на повідомлення про аварії та проблеми АЕС, Голова Ради Міністрів СРСР М. Рижков на засіданні Політбюро ЦК КПРС 3 червня 1986 р. на якому розглядалося питання Чорнобильської катастрофи, чітко поставив діагноз: «Були недоліки… і все затушовувалося, йшло кудись, щоб запобігти розголосу. У начальства притупилася відповідальність»[97].

7. Ігнорування рекомендацій та попереджень вчених. Влітку 1980 р. президент АН УРСР академік Б. Є. Патон направив до Ради Міністрів УРСР листа про недоцільність спорудження ЧАЕС-2, а через рік на засіданні Президії Ради міністрів УРСР була заслухана його доповідь «Про можливі еколого-економічні наслідки розміщення, будівництва та експлуатації в Українській РСР атомних енергооб’єктів». І хоча після цього демаршу відомого науковця, який викликав негативну реакцію союзних владних структур, було припинено спорудження Одеської АТЕЦ, а згодом – і Кримської АЕС, відмовлено у затвердженні плану розміщення майданчиків під будівництво Харківської АТЕЦ і АЕС у Донецькій області та ряду інших планованих об’єктів атомної енергетики в Україні[98], будівництво додаткових блоків на Чорнобильській АЕС продовжилося… Чорнобильська катастрофа не була несподіванкою для українських вчених. Зокрема науковці Інституту геохімії навколишнього середовища НАН та МНС України, Е. В. Соботович разом з В. М. Шестопаловим, Є. О. Яковлєвим, Г. В. Лисиченком та іншими в березні 1986 р. зробили доповідь на засіданні Відділення наук про Землю АН УРСР на тему «Оцінка вірогідності катастрофи на Українських АЕС», де йшлося про можливість крупномасштабної аварії на першому блоці ЧАЕС. Тоді присутні члени Відділення досить агресивно сприйняли цей виступ і заборонили публікувати його висновки[99]. Втім, доповідачі помилилися лише блоком…

8. Чітка військово-політична орієнтація ядерного комплексу та практика управління ядерно-енергетичною галуззю, що склалася у СРСР. «Ядерна енергетика виросла з надр військово-промислового комплексу, успадкувавши його секретність, – акцентує у своїх спогадах генерал-майор у відставці Ю. Петров, який під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС був керівником першої оперативно-слідчої групи КДБ УРСР. – У Радянському Союзі було відсутнє ядерне законодавство. Жорстка військово-політична орієнтація ядерного комплексу мала одну мету – створення нового типу озброєнь. При цьому питання безпеки розглядалися як другорядні, і їх вирішення кожного разу відкладалося на майбутнє, а фінансування відповідних науково-дослідних інститутів велося за залишковим принципом». [100]

Практично аналогічні думки стосовно підпорядкованості цивільної ядерної енергетики військовій висловлює і безпосередній учасник чорнобильських подій, міністр енергетики України В. Скляров, який досить чітко поставив діагноз причин Чорнобильської катастрофи: «Винна вся система. Доллежаль і Александров створювали атомну бомбу. Енергетичне виробництво стало своєрідним «ширпотребом» воєнного. Коли з’ясувалося, що боєголовок виробили дуже багато, то стали шукати «мирне» застосування могутньої технології. Плутонієвий реактор, званий в просторіччі «Іван», швиденько перетворився в РБМК. Творці реактора перебували під потужним тиском правлячих кіл і дуже поспішали. Тому на світ Божий з’явилася конструкція, яка базувалася на помилковій концепції безпеки і рано чи пізно повинна була привести країну до катастрофи…»[101].

9. Домінування економічних інтересів над факторами безпеки у стратегії розвитку АЕС на території СРСР. у 60–70 роках ХХ ст. на урядовому рівні у сфері атомної енергетики було прийнято рішення про використання реакторів РБМК-1000, не обладнаних пристроєм локалізації аварії, так званими контейнерами (бетонними ковпаками). Це рішення було обумовлене в першу чергу економічними міркуваннями – з метою здешевлення будівництва АЕС з реакторами даного типу. Аналізуючи причини аварії на ЧАЕС, академік В. Легасов акцентував: «Працівники станції зробили ряд грубих помилок, конструктору тисячу разів говорили про похибки реактора, але він не хотів додаткової роботи. Але головні злочинці – це не персонал і навіть не конструктор, а керівники Держплану. Їм же доводили: небезпечно і злочинно будувати атомні станції без ковпаків, але на це з великої дзвіниці плювали, бо ковпак на 30 % здорожував кожну станцію»[102].

10. Розбалансованість та криза усієї діючої в СРСР командно-адміністративної системи. М. Горбачов на засіданні Політбюро ЦК КПРС 3 червня 1986 р. на якому розглядалося питання Чорнобильської катастрофи, емоційно констатував гостру кризу системи: «Скільки у нас різних вотчин склалося в країні! У результаті ми не отримували інформації про те, що відбувається… Від ЦК все було засекречено. Партійний працівник у цю сферу і не смів лізти. Навіть питання розміщення АЕС вирішував не уряд. І в питанні про те, який реактор запустити, диктатура теж належала не Уряду. У всій системі панував дух угодництва, підлабузництва, груповщини, гоніння на інакомислячих, показуха, особисті зв’язки і різні клани навколо різних керівників»[103]. Інтегрально оцінив суть проблеми академік В. Легасов: «Після того, коли побував на Чорнобильській станції, я зробив однозначний висновок, що Чорнобильська аварія – це апофеоз, вершина всього того неправильного господарювання, яке здійснювалося в нашій країні протягом багатьох десятків років»[104].

У контексті трагічних явищ, пов’язаних з Чорнобильською катастрофою, знаковою подією є першотравнева демонстрація у місті Києві. Для того, щоб зрозуміти логіку і мотиви тих, хто давав дозвіл на її проведення, звернемося до спогадів Б. Качури, який на той час був членом Політбюро ЦК КПУ: «До 30 червня не було нiякої загрози Києву. Так сталося, що вiтер до цього дня… був у зовсiм iншому напрямку… найбiльша така, важка ситуацiя була в Бiлорусiї… i тiльки в другiй половинi дня 30‐го повернув вiтер у напрямку Києва. До п’ятнадцятої години нiякої радiацiї над Києвом не було. I тiльки пiсля цього було дуже короткочасне пiднесення радiацiйної загрози до 1-го мiлiрентгена в районi Києва. Щодо 1 травня, так за весь день… i пiсля цього на всi останнi днi радiацiйна ситуацiя не пiднiмалась вище, ніж 0,8 мiлiрентгена. Тобто, якщо подивитись на тi нормативи, якi на той час були, так люди, якi були весь час на вулицi, не одну годину чи там двi, а весь час, вони б могли отримати дозову нагрузку не вище, чим 1,1 рентгена, ну, це при нормi, яка допускається в таких випадках не бiльше десяти… Ми не ставили питання про те, від Полiтбюро не було, бути чи не бути демонстрацiї, не виникало такого питання, розумiєте, приймати рiшення про демонстрацiю, ми прийняли його ще 11‐го числа, задалеко до аварiї. А от рiшення про вiдмiну ми не ставили, щоб його прийняти, тим бiльше, що, дiйсно, нiякої загрози для людей у цей час не було. Але ж якби, отримавши таку iнформацiю, десь вночі, що завтра не виходити i так далi, це б визвало дуже серйознi наслiдки»[105]

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Див. Если по совести: Сборник статей. / Сост. В. Канунниковой. – М. 1988; Обратного хода нет: (Перестройка в народном хозяйстве: общие проблемы, практика, истоки) / Под общ. Ред. Г. Х. Попова. – М. 1989; Постижение: Социология. Социальная политика. Экономическая реформа / Ред-сост. Ф. М. Бородкин, Л. Я. Косалс, Р. В. Рывкина. – М. 1989; Исторический опыт и перестройка. – М. 1989; Нуйкин А. Идеалы или интересы? – М. 1990; Драма обновления / Сост. и общ. ред. М. И. Мелкумяна. – М. 1990 та ін.

2

Волобуєв О. В. Кулешов С. В. Очищение. История и перестройка. – М. 1989. – С. 7.

3

Камінський А. На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні. – Мюнхен, 199О.

4

Україна багатопартійна. Програмні документи нових партій. – К. 1991.

5

Гарань О. В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. – К. 1993.

6

Литвин В. М. Украина: политика, политики, власть. На фоне политического портрета Л. Кравчука. – К. 1997.

7

Слюсаренко А., Томенко М. Нові політичні партії України: Довідник. – К. 1990; Слюсаренко А., Томенко М. Спроба класифікації політичних партій України // Політологічні читання. – 1992. – № 1. – С. 102–109; В. Литвин. Про сучасні українські партії, їхніх прихильників та лідерів // Там же. – С. 62—101; Гарань О. Багатопартійність на Україні: формування, проблеми, перспективи / Україна багатопартійна. Програмні документи нових партій. – К. 1991 р. Білоус А. Політичні об’єднання України. – К. 1993; Гарань О. В. З історії формування політичного спектра України (літо 1988 – літо 1991 р) / Україна ХХ ст. Проблеми національного відродження: Збірник наукових праць, – К. 1993; Майборода О. М. Про підходи до розв’язання національного питання в Україні за умов багатопартійності // Там же. – С. 146–163; Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією / За ред. О. Гараня, О. Майбороди. – К. 2000.

8

Луканов Ю. Куди піде рухівський «тризуб» // Сучасність. – 1992. – № 5. – С. 100–107; Чорновіл В. М. Народний рух України (короткий соціально-політичний довідник) // Народний рух України: місце в історії та політиці. – К. 1994; Ковтун В. Г. Історія Народного Руху України. – К. 1995.

9

Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. – Одеса, 1997.

10

Русначенко А. М. Пробудження. Робітничий рух на Україні 1989–1993 рр. – К. 1995; Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990 рр. – К. 1998.

11

Чемерис В. Президент. – К. 1994; Михальченко М. Андрущенко В. Беловежье. Л. Кравчук. Украина 1991–1995. – К. 1996.

12

Корнієвський О. Яку шик В. Молодіжний рух та політичні об’єднання в сучасній Україні. – К. 1997; Кулік В. Голобуцька Т. Голобуцький О. Молода Україна: сучасний організований молодіжний рух та неформальна ініціатива: Дослідження. – К. 2000.

13

Доній О. Синельников О. Історія УСС мовою документів і фактів (1989–1999). – К. 1999.

14

Грабовський С. Ставрояні С. Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К. 1995; Історія України: нове бачення. У двох томах. – К. 1996; Історія України / Під ред. В. А. Смолія. – К. 1997.

15

Алексєєв Ю. М. Кульчицький С. В. Слюсаренко А. Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985–1999 рр… – К. 2000.

16

Кремень В. Г. Табачник Д. В. Ткаченко В. М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К. 1996; Кремень В. Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. – К. 1998; Політичні структури та процеси в сучасній Україні / Під. ред. Ф. М. Рудича. – К. 1995; Журавський В. С. Україна політична: переступити через прірву. – К. 1995; Михальченко М. І. Журавський В. С. Танчер В. В. Соціально-політична трансформація України: реальність, міфологеми, проблеми вибору. – К. 1997; Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. – К. 1999; Даниленко В. М. Україна в 1985–1991 рр. остання глава радянської історії. – К. Інститут історії України НАН України, 2018.

17

Новітня історія України (1900–2000): Підручник / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. П. Дрожжин та ін. – К. 2000. – С. 537.

18

Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України 1988–1991 – https://oralhistory.org.ua/category/interview-ua/

19

Див. Гарань О. В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. – К. 1993. – С. 8; Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990 рр. – К. 1998. – С. 19.

20

Горбачев, Михаил. Первый и последний президент Советского Союза. – https://lenta. ru/lib/14161628/full. htm; Ольга Вандышева, Лариса Кафтан. Чё же мы такое наперестроили? 20 лет назад Генеральным секретарем ЦК КПСС стал Михаил Горбачев. – Комсомольская правда, 11. 03. 2005

21

Ноу-хау Горбачева. – Огонек, 14. 03. 2005

22

Опыт словаря нового мышления. – М. 1989. – С. 481.

23

Нещадин А. Российское реформирование: общее и особенное // Власть-1997. – № 1. – С. 52–54.

24

Мигранян А. М. Россия в поисках идентичности (1985–1995). – М. 1997. – С. 192.

25

Грабовський С. Ставрояні С. Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К. 1995. – С. 446–447; Грабовський С. Шкляр Л. Від колонії до незалежної держави: початок шляху // Розбудова держави. – 1996. – № 2. – С. 11.

26

Кремінь В. Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. – К. 1998. – С. 145.

27

Рыжков Н. И. Перестройка: история предательств. – М. 1992. – С. 361–364.

28

Широнин В. Под колпаком контразведки. Тайная подоплека перестройки. – М. 1996. – С. 65—111.

29

Политическая история: Россия – СССР – Российская Федерация: в 2 т. – Т. 2. – М. 1996. – С. 610; Деркач А. Веретенников С. Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее. Украина: четыре года пути. – К. 1995. – С. 49–51.

30

Бордюгов Г. А. Козлов В. А. История и конъюнктура: Субъективные заметки об истории советского общества. – М. 1992. – С. 49; Нагорна Л. «Термідор» по-горбачовськи: крах ілюзій // Перебудова: задум і результати в Україні (до 10-річчя проголошеного курсу на реформи): Матеріали науково-теоретичного семінару. – К. 1996. – С. 6–7.

31

Нещадин А. Российское реформирование: общее и особенное // Власть. – 1997. – № 1. – С. 52–55.

32

Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГОУ), ф. 1, оп. 32, спр. 2642 / Інтерв’ю В. Щербицького кореспонденту американського агентства Асошейтед Прес від 29 березня 1989 р. арк. 70.

33

Інтерв’ю з Леонідом Кравчуком, Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України 1988–1991, касета 1. – https://oralhistory.org.ua/interview-ua/510/

34

Литвин В. М. Украина: политика, политики, власть. – К. 1997. – С. 104.

35

Див. Мочерний С. Основні причини соціально-економічної кризи в Україні та шляхи її подолання // Економіка України. – 1995. – № 2. – С. 50; Мочерный С. Сущность и структура економического суверенитета Украины // Экономика Украины. – 1992. – № 11. – С. 7; Пирожков С. Поповкін В. Сучасна економічна кон’юнктура в Україні // Політологічні читання. – 1995. – № 1. – С. 39.

36

Пригожин А. И. Перестройка: переходные процессы и механизмы. – М. 1990. – С. 55; Данилов А. Н. Переходное общество: проблемы системной трансформации. – Минск, 1997. – С. 10.