Полная версия
30 років незалежності України. Том 1. До 18 серпня 1991 року
Це дослідження має на меті вивчити і проаналізувати досвід та уроки суспільно-політичних трансформацій в Україні у добу перебудови. У відповідності з цією метою, автор ставить перед собою такі завдання:
✓ охарактеризувати причини, суть, характерні риси та особливості феномену перебудови;
✓ оцінити місце і роль гласності та демократизації у контексті суспільно-політичних перетворень;
✓ проаналізувати тенденції розвитку основних напрямків національного відродження;
✓ розкрити ключові моменти процесу зародження та становлення народної опозиції;
✓ з’ясувати динаміку, основні форми та особливості протистояння офіційної влади та опозиції;
✓ відобразити хід та наслідки трансформаційних змін у владних структурах;
✓ виявити та проаналізувати нові тенденції у розвитку громадської думки та суспільної свідомості;
✓ визначити специфіку, характерні риси та проблеми початкового етапу формування багатопартійної системи;
✓ узагальнити досвід спроби здійснення системної модернізації суспільства.
Джерельна база роботи органічно включає різноманітні опубліковані матеріали (стенографічні звіти та матеріали з’їздів, пленумів ЦК КПУ, ЦК КПРС, сесій та з’їздів Верховної Ради УРСР, Верховної Ради СРСР, статистичні збірники та довідники, збірники документів, мемуари тощо) та архівні документи. Характерною рисою дослідження є те, що саме архівні документи громадських об’єднань України – Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), – абсолютна більшість з яких вперше вводиться до наукового обігу, складають його джерельну основу. За тематичною та видовою ознаками їх умовно можна поділити на:
1. Документи партійних структур КПРС та КПУ – директивні (постанови Політбюро та Секретаріату ЦК КПУ, матеріали до виступів та орієнтировки, підготовлені ідеологічним відділом ЦК КПУ, записки та резолюції партійних лідерів); аналітичні (довідки-прогнози про розвиток суспільно-політичних процесів у республіці, матеріали соціологічних досліджень громадської думки, доповідні записки контрольної групи КПК при ЦК КПРС); інформаційні (доповідні записки та інформації про хід виконання постанов обкомів партії в ЦК КПУ та ЦК КПУ в ЦК КПРС, про оперативну ситуацію в республіці, стенограми засідань Політбюро ЦК КПУ).
2. Матеріали державних органів та наукових установ (доповідні записки та інформації керівників державних структур – Верховної Ради УРСР, КДБ УРСР, прокуратури, міністерств та відомств, місцевих виконкомів тощо; інформації та довідки наукових установ республіки).
3. Листи та заяви трудящих та політичних діячів на адресу ЦК КПУ та ЦК КПРС.
4. Матеріали некомуністичних громадсько-політичних об’єднань (заяви, декларації, листи та телеграми опозиційних організацій та структур, протоколи засідань опозиційних партій, резолюції мітингів, стенограми мітингів та прес-конференцій, тексти виступів представників опозиції під час антирежимних акцій).
Ведучи мову про джерела, варто зробити декілька акцентів. Слова «дослідження» і «розслідування» мають один корінь – «слід». І мене завжди дивував один парадокс: чому розслідування по гарячих слідах – це норма і круто, а наукове дослідження… воно найчастіше починається, коли помирають усі свідки (або хоча б більшість)… коли(чомусь?) зникають чи знищуються важливі документи та докази… а вже тоді… нарешті щось починає вивчатися та аналізуватися, тому що «Велике бачиться на відстані…» Чого тут більше? Боязні діючої (на той час) влади, «щоб не зашкодили її стратегічному курсу»? Чи небажання історика брати на себе хоча дуже умовну, але все ж роль слідчого/судді при живих свідках і зацікавленій у певних результатах владі? Приємно, що усна історія в останній час кардинально змінила ситуацію. Зараз є дивовижна і унікальна можливість не лише уточнити у живих свідків елементи та подробиці якихось процесів та явищ, а й задокументувати ці деталі. Прикладів може бути дуже багато, але найяскравіший – це проєкт «Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України 1988–1991»[18].
Ці різноманітні за жанром та характером інформації джерела, значна частина яких висвітлює суспільно-політичні процеси в різних регіонах республіки, на нашу думку, дозволяють подолати серйозну ваду попередніх досліджень – «києвоцентризм» (тобто надання виключного пріоритету висвітленню подій у столиці), на яку неодноразово вказували науковці[19].
Врешті-решт, без належної відповіді ще й донині залишається ціла низка питань, які ведуть свій родовід з парадоксального, суперечливого, але такого доленосного періоду у житті СРСР у цілому та України, зокрема.
У чому полягає глибинна суть «перебудови»? Це невдала спроба модернізації навздогін чи помилка (зрада?) керівництва держави? Які реальні причини Чорнобильської катастрофи? Чому зазнала краху Комуністична партія, яка майже сімдесят років міцно тримала владу? Як вдалось домовитися організаторам Руху, які мали різні погляди, про об’єднання? Чому лідери союзних республік не знайшли спільної мови стосовно моделі оновленого Союзу? Чому не вдався серпневий путч? Чому приватизацію називають «наша дивна революція»? Чим пояснити, що у березні 1991 р. населення України підтримало ідею «оновленого Союзу», а у грудні цього ж року активно і переконливо проголосувало за державну незалежність України? Підписання Біловезької угоди було спонтанним чи спланованим? Чи справді «слов’янська трійка» розпустила/розвалила СРСР? Чи мали юридичне право лідери України, Білорусі та Росії прийняти рішення про припинення існування Радянського Союзу, як «суб’єкта міжнародного права та геополітичної реальності»? Що сталося з Радянським Союзом? Розпад, розвал чи переділ? І врешті-решт Україна стала незалежною закономірно чи випадково?
Питання… питання… питання…
Таємниці… таємниці… таємниці…
Автор, свідомо уникаючи однобічних та необґрунтованих тверджень, безумовно не претендує на вичерпність і всебічність висвітлення проблеми, але щиро сподівається, що його скромний доробок дозволить науковцям бодай частково заповнити «білі плями» новітньої історії України, розкриє нові аспекти відомих сюжетів, надасть імпульсу процесу вивчення політичної історії доби перебудови; дасть змогу діючим політикам, зрозумівши уроки досвіду попередників, уникнути прикрих помилок, обґрунтованіше та оптимальніше визначити тактику і стратегію сучасних суспільно-політичних трансформацій; допоможе пересічному жителю республіки не лише певною мірою зрозуміти основні тенденції нинішнього політичного процесу, а й усвідомити своє місце і роль у суспільно-політичному житті країни, піднятися до розуміння того, що він є громадянином України.
Розділ І
«Революція згори»: поглиблення суспільно-політичної кризи та спроби її подолання (квітень1985 – літо 1988 років)
1. «Перебудова»: що це було?
Найнебезпечнішій момент для поганого режиму – коли він починає реформуватися.
Алексіс ТоквільРеформа – це щось невизначене, що необхідно зробити, нікому невідомо, яким чином, невідомо коли, і яке ніхто не знає, чим завершиться.
Т. М. РидЯкий дурень придумав оце слово «перебудова»?.
В. ЩербицькийНа початку 80-х років дедалі помітнішими ставали симптоми та прояви суспільно-політичної кризи в СРСР, що надзвичайного гостро ставило питання про необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Поява на політичному олімпі М. Горбачова, який після смерті К. Черненка обійняв посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, зародила в масах ілюзорну надію на реальність позитивних зрушень у країні. Характерними рисами іміджу нового партійного лідера були підкреслена демократичність, енергійність, рішучість, бажання і готовність іти на радикальні суспільні зміни, що вигідно контрастувало з інертністю та консерватизмом більшості його попередників. Розпочатий під керівництвом Горбачова процес оновлення одержав назву «перебудова».
Якже з’явився термін «перебудова»? За свідченням екс-голови Верховної Ради СРСР Анатолія Лук’янова, його авторство належить Ю. Андропову, який планував здійснити суспільні зміни у СРСР шляхом Китаю. На думку публіциста Отто Лациса, автором терміну «перебудова» міг бути академік Абел Аганбегян, який писав тексти для виступів М. Горбачова[20]. Втім, авторство авторством, а суть є суттю. У рік 20-річчя перебудови журнал «Огоньок», дав дуже красномовну відповідь на те, що є сенсом і змістом «перебудови»: «Цей термін не має перекладу на інші мови, та й в російській його точний зміст не зовсім ясний. «Перебудова» – це не модернізація, не реконструкція, не реформування, не перетворення, а одночасно і те, і друге, і третє, причому проводиться незрозуміло яким чином»[21]. Суть і зміст поняття «перебудова» за час реалізації реформ перетерпіли таку складну трансформацію, що навіть у радянсько-французькому політологічному словнику нового мислення, який побачив світ у 1989 р. зазначається: «…серед усіх найбільш поширених сьогодні слів у світі немає, можливо, ні одного іншого з такою невизначеною суттю, з таким же розпливчатим змістом, як «перебудова»[22].
М. Горбачов
Анатолій Лук’янов. Фото: duma. gov. ru
Ю. Андропов
Для розуміння феномена перебудови необхідно чітко виділити та усвідомити головні передумови її виникнення. Варто підкреслити, що цей процес був глибоко закономірним, а не випадковим: спрацював цілий комплекс факторів, які зробили цю масштабну трансформацію суспільства необхідною і можливою. Перша група факторів (симптоми системної кризи) підштовхувала до радикальних змін у суспільстві, а друга – робила можливими ці зміни, створювала сприятливий ґрунт та атмосферу для суспільних трансформацій.
Які ж фактори робили необхідним початок перебудови у 1985 році?
Міжнародна сфера:
✓ реальна загроза стадіального відставання: у той час, як світ вже вступав, у постіндустріальну стадію розвитку, СРСР ще не пройшов індустріальної;
✓ загострення міжблокового протистояння; ескалація гонки озброєнь, що підривала економіку та посилювала соціальну напругу у державі;
✓ участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані, яка вела до міжнародної ізоляції Радянського Союзу, значних матеріальних, демографічних та моральних втрат.
Політична сфера:
✓ підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження їхньої реальної влади, що зумовлювали прогресуюче відчуження народу від владних структур, формування психологічного клімату колективної пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів перед особистими;
✓ ігнорування принципу розподілу влад, яке мало наслідком невиправдану концентрацію влади, зловживання нею, обмеження демократичних засад;
✓ узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою, яка не дозволила створити у владних структурах системи взаємних стримувань та противаг, що мала гарантувати та забезпечити незалежність кожної з гілок влади від інших, їх взаємний контроль, а також підконтрольність їх народу, суспільству;
✓ максимальне обмеження самостійності суспільних організацій, їх фактичне одержавлення, що блокувало розбудову та розвиток громадянського суспільства;
✓ обмеження гласності та інформованості суспільства, яке не давало змоги громадянам об’єктивно оцінити розвиток суспільних процесів, здійснювати конструктивний діалог з владою, гальмувало гармонійне формування політичної свідомості;
✓ зміцнення політичного монополізму КПРС, що, незважаючи на збільшення розриву між партією та народом, фактичний застій партійної теоретичної думки, зростання у партії відсотка осіб літнього віку та інші негативні тенденції, посилювало у суспільстві недовіру до влади, потяг до подвійних стандартів та подвійної моралі.
Соціально-економічна сфера:
✓ затухаючий економічний розвиток, падіння основних економічних показників, що мало наслідком прогресуючу втрату економічних позицій СРСР на міжнародній арені, хронічне відставання від провідних капіталістичних країн за принциповими економічними показниками та серйозне загострення соціально-економічних проблем всередині держави (уповільнення темпів зростання реальних доходів населення; загострення житлової проблеми; падіння рівня охорони здоров’я тощо);
✓ розростання бюрократичного апарату, яке вело до посилення відомчої роз’єднаності та збільшення ступеня витратності виробництва;
✓ посилення деформацій структури розташування продуктивних сил, яке зумовлювало ускладнення процесу економічного управління, погіршення екологічної ситуації та певне загострення протиріч між регіонами;
✓ зростаюче домінування «зрівнялівки» в оплаті праці, що вело до катастрофічної втрати трудящими масами стимулу до праці;
✓ поглиблення кризи організації праці, яке мало наслідком необґрунтовані фінансові витрати, розбазарювання сировини, нераціональне використання робочої сили тощо;
✓ катастрофічне старіння основних виробничих фондів, що зумовлювало консервацію рутинного технологічного рівня, а відтак низький рівень продуктивності праці, погіршення якості та конкуренто здатності вітчизняної продукції на світових ринках;
✓ загострення екологічних проблем, яке призвело до різкого зростання техногенного навантаження на природу та посилення негативних процесів у демографічній сфері;
✓ спрощений підхід до вирішення національного питання, який накопичував критичну масу міжетнічних протиріч;
✓ ускладнення демографічної ситуації, що знаходило свій вияв у процесах депопуляції (зниженні природного приросту), старінні населення, деформованій структурі зайнятості робочої сили, прогресуючому падінні відсотку сільського населення у демографічній структурі тощо.
Духовна сфера:
✓ встановлення ідеологічного диктату у гуманітарній сфері, який деформував духовний розвиток суспільства, обмежував радянському народу доступ до всього масиву надбань світової культури, стримував його поступальний повноцінний культурний розвиток;
✓ блокування розвитку релігії, яке було суттєвим порушенням прав людини, визнаних усією світовою спільнотою;
✓ посилення процесу русифікації, що гальмувало розвиток мов народів СРСР, а відтак суттєво стримувало поступ національних культур та формування національної свідомості.
Якщо перераховані процеси та явища свідчили про нагальну необхідність глибоких суспільних змін в СРСР у середині 80-х років, то цілий комплекс факторів у цей час робив таку трансформацію можливою:
✓ міжнародна розрядка 70-х років, Гельсінський процес надали імпульсу більш тісним та інтенсивним міждержавним контактам, започаткували обмін ідеями, що виходили за рамки суто технічної інформації і ставили під сумнів базові засади комуністичного будівництва, чим суттєво підривали ідейну монолітність радянського суспільства;
✓ прихід до влади у Радянському Союзі команди реформаторів на чолі з М. Горбачовим давав потенціальну можливість розпочати реформи «згори», не чекаючи остаточного визрівання умов для цього процесу «знизу»;
✓ накопичення суспільством у попередній період певного досвіду здійснення реформ (реформи М. Хрущова, О. Косигіна тощо) озброювало правлячу еліту навиками масштабного суспільного реформування та застерігало від можливих помилок;
✓ дисидентський рух, який концентрував та організовував опозиційні сили, зберігав прогресивні суспільні ідеали, був потенційним стрижнем широкої народної опозиції, яка в перспективі могла стати своєрідним гарантом незворотності реформаційного курсу, каталізатором радикальних суспільних змін;
О. Косигін. Фото: Yoichi Okamoto, LBJ Library
✓ наростання в країні невдоволення існуючими порядками, моральна готовність частини суспільства до реформ свідчили, що для глибоких, масштабних трансформацій радянського суспільства є значна соціальна база.
Характеристика основних причин, умов та обставин початку перебудови створює ґрунт для з’ясування суті цього процесу. На жаль, серед істориків, політологів і політиків немає єдиної думки з цього питання. Широкий спектр оцінок та визначень викликаний, очевидно, тим, що вчені вбачають у різних факторах та чинниках (від політичних до моральних) основний першопоштовх перебудовчих процесів. На сьогоднішній день при характеристиці суті перебудови переважають такі оцінки та підходи:
• Наздоганяюча модернізація системи, об’єктивно обумовлена необхідністю переходу до сучасного індустріального суспільства[23].
• Захисна модернізація як відповідь на зовнішній виклик[24].
• Традиційна реформа, що мала на меті «європеїзацію» СРСР шляхом запозичення західних технологій без запровадження (чи з декоративною імітацією) західних громадських інститутів[25]
• Революція «згори», яка у ході перебудови була зім’ята революцією «знизу»[26].
• Стратегічна помилка (зрада) керівництва держави[27].
• Акція (змова), ретельно спланована західними спецслужбами з метою перемоги у змаганні двох систем[28].
• «Революція еліт», в основі якої лежав конфлікт у правлячій елітній верстві[29].
• «Самотермідоризація» (певний відкат, відступ) як засіб стабілізації суспільства[30].
На нашу думку, жоден з цих підходів самостійно не дозволяє всебічно пояснити суть феномена перебудови, оскільки базується на якомусь одному факторі з політичної, економічної, моральної чи інших сфер. Разом з тим більшість з них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді. Виходячи з цього, можна дати таке комплексне визначення суті і змісту трансформаційних процесів у СРСР у другій половині 80-х років: «перебудова» – це спроба реформаторської частини радянського керівництва шляхом «революції згори» здійснити наздоганяючу системну модернізацію суспільства, яка була зумовлена, з одного боку, зовнішнім викликом (загрозою поразки у змаганні систем, наростанням реального відставання СРСР від провідних капіталістичних країн за ключовими економічними показниками тощо), з іншого – загостренням внутрішніх проблем у державі (затухаючий економічний розвиток; посилення застійних явищ у політичній сфері; утвердження ідеологічного диктату у культурі, який викликав протидію громадськості; загострення боротьби реформаторської та консервативної течій у керівництві держави та ін…
Світовий досвід переконливо свідчить, що характерними рисами наздоганяючої модернізації є:
✓ поява нових прогресивних явищ та процесів завдяки силовій модернізації – «революції згори», а не еволюції «знизу»;
✓ вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень, фрагментарне врахування світового досвіду суспільних трансформацій;
✓ пріоритетність трансформування окремих сфер, напрямів та галузей, яка у перспективі веде до деформацій суспільної структури;
✓ збереження на тривалий час багатоукладності в економіці, паралельне існування нового, набираючого силу укладу та попередніх укладів, які не досягли піку свого розвитку та цілком не вичерпали свої можливості, що робило можливим контрреформи;
✓ відсутність, як правило, у моделі наздоганяючої модернізації внутрішніх джерел розвитку (вона могла рухатися вперед по інерції, а потім руйнуватися в міру накопичення внутрішніх протиріч);
✓ порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруги у суспільстві[31].
Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється у намаганні встановлення державного контролю за всіма сферами суспільного життя, активному втручанні державних структур у хід реформ. Історія свідчить, що реалізація такого сценарію на практиці веде до зростання авторитарності влади, посилення централізму, збільшення ролі чиновництва, бюрократизації управління тощо.
Безумовно, міжнародна обстановка, характер існуючої влади, динаміка та послідовність суспільних перетворень, досвід та уроки попередніх трансформацій суспільства, ментальність народу наклали певний відбиток на перебудовчі процеси другої половини 80-х років, зумовивши їхню специфіку та своєрідність. Неупереджений аналіз суспільно-політичних трансформацій в Україні у квітні 1985 – серпні 1991 років дає можливість дійти висновку, що перебудова у нашій республіці тривалий час розгорталася на основі розроблених у союзному центрі моделей та шаблонів. «Говорити про перебудову, так би мовити, «по-українськи» – підкреслював кореспондентові американського агентства Ассошіейтед-Прес (березень 1989 р. лідер КПУ В. Щербицький, – заняття і неконструктивне, і неблагородне. Характер перебудовчих процесів у всіх регіонах країни загальний, тому він обумовлений єдиною теорією і політикою оновлення»[32]. (До речі, справжнє ставлення В. Щербицького до перебудови суттєво відрізнялося від сказаного в офіційному інтерв’ю. Відповідаючи в одному з інтерв’ю часів незалежності на питання «Чи вважав Щербицький перебудову і реформи Горбачова тимчасовим явищем?», Л. Кравчук підкреслював: «Безумовно. Безумовно. Однозначно. Вiн вважав, що це хвороба, яка має пройти. Це була його позицiя, i тому… я пам’ятаю такий факт. Я завжди брав участь у пiдготовцi якихось документiв… Ну, я написав: дуже важливо, що в партiї починається перебудова. I загалом перебудова стає гаслом дня. Зiбрались у Щербицького. Вiн читає те, що написали. Дiйшов до цього слова «перебудова», i дивиться на мене, каже: «Який дурень придумав оце слово «перебудова» і де ви його взяли?» Я кажу: «Це Горбачов, Володимир Васильович». Вiн знiяковiв: «Ну, все одно, це слово потрiбно замiнити». Тобто, розумiєте, вiн настiльки не сприймав цього всього, що вiн не мiг навiть з цим словом примиритись. Ось в чому суть»)[33].
Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький зустрічає Індіру Ганді. Київ 1982 рік.
Фото: А. Т. Бормотов
Думку про шаблонну/централізовану моделі перебудови підкреслюють і сучасні політологи. Зокрема, В. Литвин зазначає: «Фактично до 24 серпня 1991 р. керівництво країною здійснювалось з Москви, де концентрувався перший ешелон політичної еліти. а її друга лава на рівні республіканського керівництва виступала свого роду ретранслятором рішень центру…» [34].
Відсутність власної «української» моделі здійснення перебудови, на нашу думку, зумовлена такими факторами:
✓ Через тотальне одержавлення економіки (загальносоюзні міністерства та відомства розпоряджалися 95 % усієї власності, розташованої в Україні) та панування в економіці принципу незавершеності (майже 80 % усього республіканського виробництва не мало закінченого технологічного циклу) Україна фактично знаходилася в економічній залежності від союзного центру[35].
В. Литвин. Фото: Toms Norde, Valsts kanceleja.
✓ Централізм, який домінував у партійно-державних структурах, обумовив прерогативу центру на прийняття ключових рішень та жорстку вертикаль управління, що базувалася на принципі «наказ – виконання».
✓ Серед української номенклатури панував «синдром виконавця», що блокувало ініціативу та активність не тільки формальної еліти, а й широких народних мас.
✓ Опозиційні сили на початковому етапі перебудови були погано організованими та розпорошеними.
✓ На міжнародній арені Україна завжди знаходилася у тіні Росії і сприймалась світовим співтовариством виключно як невід’ємна частина СРСР.
У своїй сукупності ці та інші фактори не дозволили створити якісно відмінну, власну, українську модель перебудови.
Помітно вплинув на розвиток суспільно-політичних процесів у СРСР в цілому та Україні, зокрема, фактор «оксамитових революцій» 1989 р. у Східній Європі. В його основі лежали процеси радикальної трансформації політичної системи, становлення нової регіональної ідентичності та зміни зовнішньо-політичного вектору цілої групи країн соціалістичного табору. «Оксамитові революції» 1989 р. зумовили низку глибинних зрушень не лише в архітектоніці стосунків світового співтовариства, а й значною мірою підкорегували динаміку суспільно-політичного розвитку радянських республік. Вплив цих виявів народної активності країн соціалістичної співдружності на ситуацію в Радянському Союзі знайшов своє втілення у різних сферах суспільного життя.
«Оксамитова революція» в Празі
У політичній сфері проголошені в СРСР гасла демократизації та гласності, що мали значний резонанс у країнах Східної Європи, зумовили більшу відкритість у роботі владних структур, примусили номенклатуру бути більш публічною, частково розкрили природу та механізм прийняття політичних рішень. Однак, навіть цього було достатньо для практично обвального процесу десакралізації правлячої комуністичної еліти соціалістичного табору, яка за відсутності підтримки «старшого брата» демонструвала різке зниження функціональності управлінських структур та ефективності їхніх рішень, а відтак – прогресуюче зростання ступеня неконтрольованості та некерованості державних та суспільних процесів, що не лише деморалізуюче впливало на радянську партійно-державну номенклатуру та підбадьорювало опозиційні їй сили в СРСР, а й гостро ставило під знак запитання функціональні можливості діючої соціалістичної системи.
