Привиди серед нас

Попри побоювання старших, що надто ранні стосунки можуть виявитися нетривкими, шлюб Льоші й Тані досі залишався міцним. За всі роки у них не виникло серйозних суперечностей. Єдине, у чому не помилилися батьки молодого подружжя, – що ті неодмінно матимуть фінансові складнощі, особливо після народження дитини.

Пізніше ще одним шоком для батьків Войтюка стала його відмова від перспективної кар’єри юриста (хресний Тані працював у суді й міг тому посприяти). Натомість Льоша надумав податися у поліцейські. На той час він уже був одруженим самостійним чоловіком, тож цього разу йому майже не суперечили. Таня підтримала його, а для Льоші це було набагато важливішим за схвалення батьків. Ось уже шість років він працював у правоохоронних органах.

На вайбер надійшло нове фото доньки. Льоша всміхнувся, проте цього разу не відписав. Вересневі ранки стали несподівано швидко холодними, тож він поспішав до автівки – старенької Lada, яка колись належала батькові. Той подарував її на весілля, ще вісім років тому.

Оперативник привітався із сусідом, перекинувся кількома словами з приятелем із сусіднього будинку й знову пришвидшився: автівку вчора довелося припаркувати доволі далеченько від під’їзду. А все тому, що останнім часом машин побільшало, а путньої автостоянки біля старого панельного будинку у радянські часи не передбачили.

Він так і крокував – швидко й на позір безтурботно, аж поки у полі зору не з’явилася машина. Точніше, її прочинений багажник. Льоша вкляк, намагаючись збагнути, чи міг минулого вечора забути зачинити його. Та проблема ховалася у тому, що ось уже кілька днів він навіть не користувався ним.

Оперативник уважно роззирнувся, але не помітив нікого підозрілого. Лише школярі, що прямують до школи, молоді батьки, які ведуть крихітних дітей до дитсадка, та численні перехожі, які, як і він, ідуть на роботу чи навчання. Тиха спокійна вулиця.

Все, як і щоранку.

Льоша наказав собі заспокоїтися, утім про всяк випадок відкрив кобуру, перевіряючи швидкодоступність зброї. Повільно підійшов до машини.

Знов уважно роздивився, привітався зі стареньким сусідом, що важко перевалювався з ноги на ногу при ходьбі, рухаючись у напрямку запинки.

Обережно простягнув руку й різко відчинив багажник.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 07:36

Йому часто казали, що він страшенно блідий. Неодноразово радили перевіритися у лікаря. Він лише байдуже стенав плечима. Нетактовні знайомі прискіпливо роздивлялися його зовнішність, тому він обмежив коло свого спілкування. З часом кількість тих, з ким він був готовий спілкуватися, скоротилася до нуля. Це його аж ніяк не бентежило. Навпаки.

Чоловік мовчки роздивлявся поліцейського, який стовбичив перед своєю автівкою та стурбовано витріщався на прочинений багажник – наслідок банального пранку, метою якого було поки що просто налякати. І хоч дивився він на Войтюка, його внутрішній голос щоразу прокручував думку про те, що сімейство Склярів мусить збагнути, що вони не всесильні. І, тим паче не такі вже й тямущі слідчі, якими себе вважають.

Зрештою, як і їхні друзі.

Високе старе дерево бездоганно приховувало невідомого від допитливих очей. Він підвів банькаті очі у небо, мружачись від сонця, що все більше пригрівало. Скидалося на те, що попри прохолодний ранок, день обіцяє погідність.

Сонце він недолюблював.

Байдуже роздивився перехожих, які проминули його зовсім недалеко. Відтак розвернувся й рішуче попрямував геть. Його похилі плечі у чорній зношеній куртці зі шкірозамінника швидко віддалялися й зрештою зникли, коли чоловік нарешті завернув за ріг, оминувши шлагбаум.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 07:53

Перед міськвідділом, як завжди зранку, було велелюдно. Територія поволі заповнювалася службовими автівками. Хтось із поліцейських – у формі чи ж у штатському – саме приїхав на службу, а хтось збирався додому після нічної зміни.

Олексій Войтюк зупинив свою стареньку Lada поряд із Toyota Prius. Утомленим поглядом молодий оперативник провів двох патрульних, що саме вийшли з машини, тримаючи за лікті п’яну жінку. Затримана вигукувала нерозбірливу лайку, щосили пручалася й навіть кілька разів спробувала копнути дебелого копа – того, що крокував праворуч.

Войтюк переглянув надіслану дружиною світлину доньки, силувано всміхнувся. Думки про сім’ю заспокоювали – щоразу, рятуючись од негативу, що часто спіткав на службі, він переглядав фотографії або ж читав переписку із Танею. Такий підхід рятував завжди.

Окрім сьогоднішнього ранку.

Мало йому прикрого інциденту із багажником, то ще й батько Єгора телефонував кілька хвилин тому – призначив зустріч.

«Навіщо цьому стариганю знадобилося балакати зі мною?»

Льоші відразу стало цікаво, чи телефонував Скляр-старший до Кир’яха чи когось іще зі служби.

«Що, Льоша, карма? – глузливо запитав самого себе. – Так швидко почала діяти?»

Льоша не вважав себе настільки старим та побитим життям, щоб сумніватися у тому, чи відкривав учора багажник. Він його точно не чіпав. Якби то була спроба пограбування – неодмінно викрали б новий набір інструментів, який Войтюку недавно подарували на день народження. Той вартував чималеньких коштів.

Якщо не заради наживи, то навіщо комусь було лізти туди?

Хіба невідомі просто не встигли здійснити крадіжку. Хтось сполохав?

«Що ж, цілком може бути.»

Заходячи до міськвідділу, Льоша мимоволі озирнувся й уважно роздивився. Йому здалося, що він відчув на собі чийсь ворожий погляд.

Холодний ворожий погляд на своїй, коротко стриженій потилиці.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 08:31

– Ти зможеш сьогодні завезти мене на службу? – Власта поклала посуд до мийки, переклала мобільний з лівої руки у праву, відтак квапливо вигнала з кухні кота, який, скориставшись її неуважністю, застрибнув на обідній стіл.

Патрульна скривилася, відразу пошкодувавши про власну різкість. Відколи Маркіза забрали сюди, певно, це вперше він прийшов до неї на кухню. Раніше кіт належав сусідам Єгора. Скляр забрав тварину до себе, коли господарі покинули її, переїхавши до іншого міста. Тепер Власта – його нова власниця, вже третя. Отже, Маркіза полишали двічі.

«І як поясниш тварині, що Єгор би ніколи не залишив її навмисне?»

По той бік слухавки чулися чоловічі голоси, хтось голосно розсміявся й гукнув Артема.

– Не знаю, сонце. Поки нічого не можу сказати, – мовив бойфренд, відтак відповів комусь: – Зараз, зачекай.

Власта закусила нижню губу: останнім часом вона все рідше бачила Артема. Робота забирала увесь його час. У слухавці додалися голоси – отже, вже в офісі. Артем мав будівельну фірму. Рік тому йому вдалося підписати кілька вигідних контрактів з поляками й, щоби не втратити шансу розкрутити фірму на міжнародному рівні, доводилося чимало працювати. Вони обговорили, коли зможуть побачитися, відтак попрощалися, побажавши одне одному гарного дня.

Трохи поміркувавши, Власта знову зателефонувала. Цього разу потрібна їй людина не відповіла. Патрульна дослухала гудки до завершення й замислилась, чи не повторити спробу.

«Побачить, що я телефонувала – передзвонить», – заспокоїла себе.

Без ентузіазму Власта кинула погляд на посуд, що залишився після сніданку. Сьогодні Катина черга його мити, проте донька запізнювалася до школи.

– А нехай тобі! – вилаялася, виявивши, що закінчилися екопакети для сміття (донька суворо заборонила купувати звичайні).

«Не життя, а малина! – Власта відчула, що починає серйозно дратуватися. – Ну, гаразд, зі сміттям потім розберуся.»

Вона керувалася правилом: життя у бруді проблемам не зарадить. Власта страшенно не любила неохайну кухню. Вже за кілька хвилин посуд був вимитий та висушений, а ще за двадцять і сама кухня сяяла так, немов уранці сюди ніхто не заходив. Тим паче роздратований підліток, який запізнювався до школи. Незібраність та дратівливість не були властивими доньці, проте дівчинка все ще страшенно переймалася через смерть Єгора.

Минуло кілька років, відколи Власта розлучилася, перед тим проживши у шлюбі цілих тринадцять. А віднедавна Властине особисте життя налагодилося: вона зустріла Артема. Саме донька примудрилася їх познайомити. Патрульна багато часу проводила на службі – кожна зміна тривала по дванадцять годин, не враховуючи часу на добирання туди-назад, часу на шикування, проходження медогляду та отримання й здавання зброї. І це, якщо не брати до уваги затяжні виклики, які могли суттєво подовжити зміну, а також численні збори. Катя дочасно стала самостійною: дівчинка готувала, прибирала і навчалася без сторонньої допомоги. Втім, вона все ще залишалася дитиною.

Події, що трапилися у Львові, вибили з колії й Власту. Цими днями їй вартувало чималих зусиль змусити себе робити бодай щось. Усі думки займало бажання знайти того, хто хотів смерті Єгору. Її страшенно переймало, що Гусейнов заборонив їй брати участь у розслідуванні.

На початку десятої Власта із задоволенням виявила, що встигає на йогу. Ще кілька років тому вона би ніколи не повірила, що так любитиме повільні розмірені тренування. Це в той час як улюбленими іграми завжди був активний баскетбол, навіть футбол. Йога допомагала заспокоїтися після важких змін або ж морально підготуватися до наступних. Попереду на неї чекали дві нічні зміни, а також розслідування справи Єгора. Попри заборону Гусейнова, Кир’ях та Войтюк обіцяли тримати її в курсі справи. Та й сама вона не мала наміру пливти за течією.

Збадьорившись планами, Власта почимчикувала до кімнати – збиратися. Краєм вуха почула кроки на сходовому майданчику. Як завжди в цей час, відчинилися двері сусідньої квартири, й голова сімейства – хлопець років двадцяти п’яти – побіг сходами донизу. За кілька хвилин його дружина поведе сина до дитсадка. Все знову затихло, проте ненадовго. Тепер Власта почула, як згори збігала такса, гавканням підганяючи господаря.

Ця вранішня пора ніколи не була спокійною: хтось прямував на роботу, хтось на навчання. Рівне поки залишалося у жовтій карантинній зоні, тож плин життя практично не змінився. А якщо говорити відверто, то ніхто особливо не дотримувався карантинних обмежень.

Власта завмерла: скидалося на те, що хтось постукав у двері. Здалося? Чи знову сусідський малюк не втримався від того, щоб не зачепити її помешкання? Поки матір зачиняла двері, той частенько бешкетував.

Стукіт повторився. Націлений, упевнений і вимогливий. Отже, невипадковий.

Власта здивувалася неочікуваному гостеві. Патрульна завмерла, дослухаючись. Усе повторилося знову, лише цього разу гучніше й ще більш вимогливо. Так, ніби хтось уперто наполягав, що йому зобов’язані відчинити.

Власта здивувалася, коли всередині все стислося від напруги, а поза спиною пробіг неприємний холодок. Страх? Чого б це? Чому вона раптом злякалася якогось непроханого гостя?

Зрештою, мусила визнати, що страшенно зраділа, коли стукіт припинився. Власта зачекала ще трохи: за дверима – лише тиша. Навшпиньках підійшла до дверей і дослухалася.

Жодного шереху.

Власта зітхнула з полегшенням, плечі її розслабилися й вона навіть слабко посміхнулася. Лише в думках зринало претензійне запитання: а чому ти, власне, так злякалася? Якби Власта могла побачити себе збоку, то ще більше б здивувалася: її обличчя побіліло як молоко.

Коли патрульна вже розверталася від дверей, гучний неприємний стукіт укотре змусив підскочити від несподіванки. Розсердившись передовсім на себе, – за малодушність, – Власта швидко двічі повернула ключ і розчахнула двері.

Від подиву в неї мало не відпала щелепа.

Перед нею стояв блідий капловухий молодик із банькатими очима. До болю схожий на того, що зовсім недавно приніс до міськвідділу відтяту ногу. Він мовчки витріщався своїми порожніми очицями. Мимоволі у Власти зринуло питання: він її взагалі бачить? Однак чоловік дивився саме на неї. Відтак мовчки простягнув папірець, що тримав своїми кістлявими пальцями, і майже силоміць уклав їй у руку.

Не вагаючись, Власта потягнула його за правицю, яка передавала послання, різко заламавши її йому за спину. Чоловік на диво не зронив жодного звуку, хоч вона чудово знала: цей прийом болючий.

«Чому він прийшов так відкрито? На що розраховував?»

Власта зненацька відчула страшну лють і ненависть до цього невідомого, уся втома і переживання налягли з новими силами. Патрульна притисла німого молодика до стіни, все більше заламуючи руку. Вперше в житті вона зненавиділа устав: патрульним не дозволялося у позаслужбовий час мати ні кайданок, ні зброї. Тож, щоби не впустити підозрюваного, їй не лишалося нічого, окрім як оглушити його. І саме тоді, коли вона мала намір «відключити» його, вгативши обличчям об стіну, патрульна на щось наступила п’ятою й частково втратила рівновагу.

Власта не втрималася й скрикнула, побачивши посинілу знекровлену чоловічу руку, що валялася в її передпокої. Розгубившись, патрульна мимоволі послабила хватку, а вже за мить відчула поштовх. Настільки сильний, що відкинув її до протилежної стіни. Велике дзеркало, об яке вона боляче вдарилася, загрозливо задрижало, а підозрюваний кинувся навтьоки.

Коли патрульна вилетіла за ним на вулицю, то зрозуміла, що той уже безслідно зник.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 09:50

– Тобто? Ти хочеш сказати, що це не він приніс руку? – вкотре перепитав Войтюк.

– Льошо, скільки можна повторювати? Не він!

Власта знервовано ходила кімнатою, час від часу кидаючи погляд на криміналістів, які безцеремонно окупували помешкання й вивчали кожен його сантиметр. А надто саму кінцівку, що хтозна-звідки тут опинилася.

– Господи, добре, що Катя всього цього не бачить! – Власта притлумила нудоту, що вкотре підступила до горла.

– Думаю, нам варто залишити їх у твоєму помешканні, – кивнув Кир’ях на експертів, від яких тхнуло міцним запахом цигарок; Жені раптом шалено захотілося курити. Оперативник змусив себе відмовитися від цього задоволення. Натомість знову принюхався і цього разу розпізнав ще один запах: ледь уловимий аромат цукерок. Звісно, ними бавилася не Власта. Катя – ось хто справжній любитель солодкого з-поміж усіх його знайомих. – Ми можемо ненавмисне затоптати важливі сліди. Можна випити кави десь неподалік?

– Женю, до мене у квартиру ніхто не заходив. Які сліди? Він стояв на порозі, вклав мені у руку папірець, а я його відразу спробувала затримати.

– Але ж ця рука якось опинилася у твоїй квартирі, – заперечив Женя. – Як інакше вона могла сюди потрапити, якщо нікого чужого тут не було?

– Власто, можливо, до тебе ще вранці хтось приходив? Ну, не знаю, листоноша, скажімо. Чи просто сусід? Чи майстер якийсь?

– І я не помітила, як мені на поріг поклали людську кінцівку? Льошо, нікого тут не було. Окрім мене та Каті. Навіть Артем уже кілька днів не приходив.

– Ну, Власто, так не буває, – заявив Кир’ях. – Хтось мусив принести цю руку. Не з повітря ж вона з’явилася. Можливо, ти не помітила, як він її підкинув? Може, він заздалегідь поклав її на порозі, потім подзвонив у двері, а ти від шоку, що він заявився до тебе додому, не зауважила? Власто, вона вже лежала на порозі і, поки ви боролися, він непомітно штовхнув її ногою тобі у помешкання. Ось і все, – розвів руками. – Власне, це єдине логічне пояснення. Ти у цій ситуації справді могла не помітити. Існує чимало дуже вправних людей. Знаєш, скільки я таких зустрічав за тридцять років служби? Такі люди здатні поцупити будь-що у будь-кого просто з-під носа. Чому не можна так само щось підкинути?

Власта замислилася: чи могла вона так схвилюватися, що не помітила, як незнайомець підкинув руку? Якщо все так, як каже Женя, то виходить, вона стала жертвою добре продуманого плану. Вдруге цей чоловік приніс частину трупа поліції, а потім, скориставшись розгубленістю, втік. Урешті він не міг не розуміти, що його знають в обличчя і спробують впіймати. Отже, фокус з рукою – добре продуманий хід?

Усе більше деталей вранішнього інциденту поставало перед очима. Вона згадала, як одразу її налякав цей настирливий, нетактовний стукіт. Як підійшла до дверей і дослухалася. У цей час кінцівки, без сумнівів, на підлозі її передпокою не було. Стукіт повторився, і вона, роздратована наглістю непроханого гостя та власною боягузливістю, відчинила двері. А що тоді? Тоді всі думки вмить випарувалися. Окрім однієї: перед нею саме той, хто щось знає про вбивство Єгора. Чи дивилася вона собі під ноги? Звісно, ні.

Пояснення Кир’яха видавалося все більше логічним. До того ж воно її заспокоювало. Ця рука більше ніяк не могла потрапити до її помешкання. Власта знову скоса зирнула на посинілу огидну кінцівку – її саме пакували до прозорого пластикового пакета. Бордова кров зсохлася у місці відрізу. Вона не сумнівалася: від тіла її відчикрижили тією ж гострою сокирою, що і ногу. Кому належали ці кінцівки?

«От, дурепа! Власто, невже ти справді могла подумати, що вбивця заявиться до поліцейської додому без жодного плану з порятунку? Власто, ти мусила бути уважнішою! Ти мусила відразу збагнути, що для тебе підготували пастку! От, дурепа! Власто, як ти могла не помітити людської кінцівки, що лежала на твоєму порозі?»

Патрульна звела погляд на Кир’яха. Той досі стояв перед нею, чекаючи її відповіді. Як завжди, спокійний і розважливий. Мабуть, найбільш розважливий з усіх поліцейських, яких вона будь-коли зустрічала. Що то – досвід!

Власта зітхнула, відтак не втрималася – кинулася Кир’яху в обійми й розревілася.

– Ну, все-все, припини, – по-батьківському спробував заспокоїти її Женя. – Хлопці, – звернувся до криміналістів, які з роззявленими ротами витріщилися на них, – продовжуйте працювати. Що, ніколи не бачили жіночої істерики?

Сльози котилися обличчям, потроху надаючи Власті полегшення. Кир’ях з Войтюком утомлено перезирнулися.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 10:00

– Ти добре мене зрозумів? – уточнив Адріян Скляр, зупинивши погляд на крихітній вазочці з квітами, що раз на кілька днів розносив по номерах готельний персонал, аби створити красу та домашній затишок. Троянди всохли ще вчора, проте їх досі ніхто не замінив.

– Я візьмуся за це негайно ж, не переймайся, – запевнив тихий, однак упевнений чоловічий голос.

Адріян Скляр посміхнувся кутиком рота – єдиний вид посмішки, на який був здатен. Він ретельно витер губи серветкою, зім’яв її та відкинув убік.

«А щоб тобі!» – вилаявся, коли білий зіжмаканий папір покотився задалеко і зрештою впав на підлогу з протилежного боку столу. Колишній слідчий хотів був підвестися, щоби підняти, та в цю мить озвався його співрозмовник:

– Скажи мені ще раз останнє прізвище.

– Криштальська. Тетяна Криштальська. Вона – колишня наркоманка. Але мені потрібно знати не лише її минуле, але й те, чим вона живе зараз. Місця, де вона буває, з ким спілкується, на що витрачає гроші, як у неї з фінансами. Все. Так само і про інших. І не забувай: усе це терміново, – відсунув подалі тарілки, з яких ще кілька хвилин тому смакував готельним сніданком № 2.

Чоловік у слухавці мугикнув, записуючи завдання. Не вперше колишній слідчий звертався до нього, цікавлячись інформацією, яку цілком легко дістати, коли ти працюєш у поліції. Натомість Скляр регулярно віддячував йому вартісними порадами під час розслідування різноманітних справ, переважно кримінальних. Антін Дуборіз був єдиним, з кого колишній слідчий ніколи не брав платню за свої консультації, очікуючи натомість швидкої реакції на власні запити.

Із Дуборізом вони встигли пропрацювати у поліції вісім років, перш ніж Адріян Скляр пішов у заслужену відпустку. Однак і після цього співпраця не припинилася. Їхні стосунки не можна було назвати дружніми, радше робочими. З Дуборіза – його можливості оперативника, зі Скляра – багаторічний досвід і талант розшукувати найхитріших злочинців. Крім того, цього разу Дуборіз мав ще одну вагому причину допомагати Скляреві: сам начальник поліції Луцька, хороший приятель Скляра, прохав про це.

– У Дніпро, як незалежний консультант, я так розумію, ти не поїдеш? – обережно поцікавився Антін Дуборіз.

– Ні, передай, що не поїду, – Скляр скривився, відчувши запах барбарисових цукерок, що непрохано долинув з відчиненого вікна за його спиною. – Аванс я поверну – надішлю на той самий рахунок, звідки мені його відправили. І, будь ласка, не турбуйте мене жодними проханнями про консультації. Поки не завершу справу сина, я не братимусь за нові розслідування.

Адріян Скляр підвівся й пройшовся готельним номером. Без поспіху він обійшов стіл і пошукав поглядом зіжмакану серветку.

«Куди вона поділася? – насупився. – Та біс із нею: прибиратимуть номер – знайдуть і викинуть.»

– Всьо, я зрозумів, – тим часом відповів його співрозмовник.

Антін Дуборіз поставив ще кілька уточнювальних запитань, відтак пообіцяв виконати усе за максимально короткий термін.

Телефонну розмову Адріян Скляр завершив цілковито задоволеним. Перед тим як залишити номер, він зачинив вікна (ніколи не лишав їх відчиненими, йдучи з готельного номера), дістав із вази всохлі квіти та з огидою викинув. Його голова була настільки зайнятою складанням наступних планів, що він так і не звернув уваги: зіжмакана серветка якимсь дивом уже опинилася у смітничці разом з іншим непотребом.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 10:30

– Дякую, – мовила Власта, відводячи погляд, щоб офіціантка не помітила її заплаканих очей.

На стіл перед нею поставили білий чайничок із трав’яним чаєм та горня з блюдцем, поклали стіки з цукром. Поряд із чаєм одразу запарували дві порції американо, які замовили Кир’ях та Войтюк. Кав’ярня, в яку вони зазирнули, розташовувалася у сусідній багатоповерхівці. Приміщення розраховане лише на чотири маленькі столики, проте виявилося порожнім, коли вони прийшли. Цей заклад Єгор вважав ідеальним місцем для усамітнення, і саме сюди вони з Властою частенько приходили кавувати. Вдома у Власти досі порядкувала слідчо-оперативна група, тож вона вклала Маркіза у котячу переноску й дозволила хлопцям привести себе сюди.

– Давай я за тобою догляну, – всміхнувся Женя, наливаючи у Властине горня гарячого запашного чаю. – М-мм… Пахне ромашкою, мелісою і ще чимось, не можу збагнути.

– Не знала, що ти тямиш у травах.

Власта з удячністю подивилася на Кир’яха й сумно посміхнулася. Його очі були червоними від утоми, під ними темніли кола, а ще патрульна помітила, що він неголений. Його дружина, Майя, ніколи не дозволяла такої сваволі, тож це могло свідчити лише про одне: Женя не був удома від учорашнього ранку.

– Тобі багато чого про нього невідомо, запевняю тебе, – пожартував тим часом Войтюк.

Якби патрульна краще знала Льошу, а Кир’ях не відволікся, випадково проливши чай, то хтось із них обов’язково помітив би, що молодий оперативник сьогодні почувається не у своїй тарілці.

– Ти мав нічне чергування? – запитала патрульна у Жені, коли той насипав цукор у свою каву.

– Є таке, а що?

– Тобто, ти не спав уже більше як добу?

Кир’ях відмахнувся, мовляв, не вперше, а відтак усе ж поцікавився у Войтюка, чому той постійно вовтузиться й не може спокійно всістися. Льоша завмер, до цієї миті він не помічав, що його поведінка так впадає в око. Молодий оперативник по-хлоп’ячому посміхнувся й урешті змусив себе заспокоїтися. Й усе б нічого, якби не те нав’язливе відчуття якогось лоскоту чи холодку, що безцеремонно розташувалося на його потилиці ще зранку. Так, ніби щомиті хтось супроводжує його, куди б він не подався.

– Ти когось чекаєш? – поцікавився Женя, коли Льоша, не втримавшись, укотре озирнувся.

– Я? Ні, ні. Нікого не чекаю. Вибач, то все нерви, – мляво всміхнувся Войтюк. – Скажіть, ви вірите у передчуття? – несподівано запитав. Він хотів сказати «карму», та, на щастя, вчасно стримався.

– Передчуття? – питання Войтюка виявилося таким несподіваним для Власти, що відразу ж повернуло неспокій.

– Льошо, не давай своїм страхам і негативним відчуттям себе захопити. Те саме стосується і тебе, Власто. Я розумію, що за ці дні чимало сталося. Але повірте мені, старому слідчому. Я знаю, що кажу. Ви ще молоді й лише недавно у поліції, проте саме в цей час усе й починається.

Власта та Льоша звели на Женю зацікавлені погляди.

– Через два роки, відколи я перевівся у відділ розслідування злочинів проти життя та здоров’я особи, мене так плющило, що ви собі не уявляєте. Я не спав, я мучився, я боявся. Мені на кожному кроці ввижалися вбивці. Знаєте, скільки разів мені погрожували розправою за час моєї служби у поліції?

– Ну, якщо мені вже неодноразово погрожували за ті шість років, що я тут, то можу уявити, скільки разів ти з цим стикався, – Льоша знову мимоволі зиркнув у вікно: жодних підозрілих осіб. Слова Жені – мов бальзам на душу. А раптом він справді накручує себе?