Привиди серед нас

За результатами графологічної експертизи[7], записку написав чоловік. Гострі кути літер свідчили про завзятість, непоступливість та різкий характер автора. Тільки вся ця інформація аж ніяк не допомогла у тому, щоб установити і впіймати особу, яка це послання написала.

Нині для них з’явилося чимало викликів: довідатися, хто написав записку та привіз кінцівку; чию, власне, ногу привезли до міськвідділу й навіщо; яке відношення усе це мало до вбивства Скляра. І, звісно, найголовніше: хто вбив Єгора Скляра.

Перехоплення невідомого, що привіз ногу, відбувалося не лише у місті, а й районі та області загалом. За попередніми даними, до поліції він приїхав краденим стареньким Renault, зайшов до міськвідділу зі складеною навпіл брудною тканиною на плечі, що імітувала мішок, і відразу продемонстрував «дарунок». Усе відбувалося тихо, він не зронив жодного слова, лише якусь мить мовчки дивився на чергових. Відтак спокійно вийшов і зник, залишивши не лише кінцівку, а й авто. Скидалося на те, що невідомий зовсім не переймався тим, що може бути затриманим.

Поліція мала відеозапис його появи у міськвідділі і купу відбитків пальців, знайдених у машині. Водночас жодних доказів того, що вони належать саме цьому чоловіку: у поліцейській базі відповідностей не знайшлося.

– Не думаю, що він не усвідомлював, що потрапить на камери й ми матимемо запис із його зовнішністю, – озвався Войтюк. – А навіть якби й не це, чимало поліцейських бачили його і без проблем би склали фоторобот. Ви коли-небудь зустрічали злочинця, який сам привозить частину трупа до поліції й зовсім не криється?

– Найбільше мене турбує те, що це все якось пов’язане з Єгором. І мене страшенно дратує, що я ніяк не можу збагнути, як саме, – задумливо промовила Власта.

– У мене від усього цього дах зриває, – зізнався Женя, втомлено розтираючи обличчя. У животі гучно забурчало – він не їв од самого ранку.

– Одне ми знаємо точно, – промовила Власта. – Той, хто привіз цю кінцівку, знає, хто і чому вбив Єгора. Або ж він і є вбивцею.

– Або ж це просто божевільний, який вирішив скористатися ситуацією з Єгором, і потролити поліцію, – Кир’ях почухав ретельно поголене підборіддя.

Урешті йому набридло безрезультатно витріщатися на цидулку й він усівся за свій стіл. Зазвичай, розмірковуючи над справами, вони любили заварити кави, проте сьогодні цього бажання не виникло. Кир’ях із жалем кинув погляд на старенький електрочайник і пачку кави, яку лише кілька днів тому приніс Єгор – він був затятим любителем цього напою. Ба більше: відучив їх пити маккаву. Лише якісна арабіка. А його до цього привчила Таня.

«Як там вона?» – Женя збагнув, що так і не висловив дівчині свої співчуття.

– Що відомо про вбитого? – поцікавилася Власта.

– Ні-чо-го, – Льоша виглядав роздратованим. Оперативник вкинув до рота цукерку, нервово розкусив і прожував. Він часто гриз їх, коли чимось переймався. Кабінетом ширився недоречний запах різноманітних льодяників: барбарисових, дюшесових та евкаліптових. – Експертиза встановила, що кінцівку відтяли чимось дуже гострим, найімовірніше, сокирою. Це поки все, що ми маємо, – розвів руками. – Інші частини тіла не знайдено.

– Жах! – не втрималася патрульна, втомлено похитала головою, відтак подивилася на годинник: донька саме мала повернутися додому від репетитора з англійської.

Цього року Катя перейшла до одинадцятого класу й тепер посилено готувалася до ЗНО.

– Ну, в нас немає іншого варіанту, окрім як розплутати цей клубок. Ми мусимо знайти того, хто вбив Єгора, – рішуче заявив Кир’ях.

Двері кабінету несподівано розчинилися, й на порозі з’явився Гусейнов.

* * *

Рівне. Середа, 2 вересня 2020 року. 19:30

Цього дня Таня прокинулася рано. Звично повернула голову праворуч – туди, де колись спав Єгор. Зараз мав би з’явитися Маркіз: коли чув, що обоє прокинулися – він потягувався, відтак радісно підбігав, добряче виспаний за ніч на їхніх ногах. Кіт хотів їсти й робив усе, аби це зрозуміли.

Вона не змогла залишити тварину в себе – Маркіз нагадував їй про нареченого. Коли Власта довідалася, що Таня планує віддати кота до притулку, відразу зголосилася забрати. Своїм колегам та друзям Таня не зізналася, що передала кота патрульній. Надто вже їй набридли нашіптування, що дружба між Єгором та Властою не така вже й невинна. Частенько Єгор заходив до патрульної у гості, заприятелював із її донькою. Натхненним бігав містом, вишукуючи для малої подарунок на день народження. Подруги вмовляли Таню вплинути на ці «дивні» стосунки Єгора з людиною, із якою мав чимало спільного: від улюбленої роботи до поглядів на життя.

Сьогодні – вперше за багато років – їй страшенно захотілося курити. Цю шкідливу звичку вона кинула майже десять років тому, і, хоч спершу було важко, потім з цим не виникало жодних проблем. І ось знову.

До того ж вона відчула смак кокаїну, на який свого часу «підсадив» кавалер. Пригадала, як легко і добре ставало після нього. Проблеми зникали й відчувалося блаженство. Вони частенько ним балувалися після вечері у дорогому ресторані. Тоді їй, кухарці з дешевенької забігайлівки, ці вечори у розкішному ресторані зі смачними, гарно оформленими стравами та забезпеченим чоловіком поруч, який не втомлювався сипати компліментами, видавалися раєм. Саме тоді вона зрозуміла, що прагне працювати у такому ж красивому закладі, і навіть більше – самій заснувати подібний. У той час, поряд із коханим багатим чоловіком, їй це здавалося більш ніж реальним. Вона лишила хлопця, з яким саме зустрічалася тоді, і цілковито захопилася новим життям.

А потім довелося повернутися до реальності. Бо, як виявилося, її грошовитий кавалер мав зовсім інші плани на життя. Хто-хто, а Таня у ці плани не входила.

Дівчина залишилася ні з чим. Ба гірше: тепер вона не мала доступу до дорогого наркотику, відтак була змушена перейти на дешевий. Її вигнали з роботи; люди, яких вважала друзями, лишили; натомість з’явилися нові знайомі – переважно наркомани та дрібні злочинці. Одного разу вона заледве уникнула ув’язнення за одну з крадіжок, які вони час від часу влаштовували, аби знайти гроші на нові дози. То була одна з перших справ Єгора, і він би кинув її за ґрати, якби потерпіла не забрала заяву (серед крадіїв виявився її син). Ще за кілька місяців Таня мало не померла від передозування.

Тоді, роздивляючись укриті грибком стіни лікарняної палати, відчуваючи на собі зневагу медперсоналу і навіть острах, пригадуючи своє, хай бідне, проте гідне життя до появи наркотиків, вона вирішила, що більше так не житиме. Реабілітація проходила важко, але поряд були батьки – їхня підтримка зіграла вирішальну роль. Ще за кілька місяців Таня спромоглася знайти роботу кухарки, знову повернувшись до улюбленої справи.

Коли, багато років по тому, доля знову звела її з Єгором, він її не впізнав. На той час вона вже працювала у дорогому ресторані, мала прекрасний квітучий вигляд. Вона б ніколи не нагадала Єгорові, де та за яких обставин вони вперше зустрілися. Тільки несподівано втрутився Адріян Скляр, який звідкись дізнався про її минуле. Таня люто зненавиділа старого за те, що насмілився посягнути на її так важко здобуте благополуччя. На щастя, Єгор проігнорував батькові вмовляння покинути колишню наркоманку. Він став першою людиною її нового життя, яка довідалася про її минуле і не покинула її. Ба більше: він став першим, кого вона підпустила не лише до свого тіла, а й до душі.

І ось тепер людина, яка мало не зруйнувала її життя кілька років тому, сидить перед нею і ставить запитання.

– Таню, подумайте добре. Можливо, Єгор щось згадував у розмовах? Можливо, хтось йому погрожував? Щось мусило бути, – наполягав сивочолий чоловік в окулярах.

Його маленькі очиці прискіпливо роздивлялися худеньку темноволосу дівчину, яка сиділа перед ним. Сьогодні без макіяжу, з почервонілими від сліз очима та носом. Таня нервово заламувала пальці, уникаючи погляду. Він достеменно не знав, скільки їй років, однак йому було відомо, що вона не набагато молодша від сина. Колись вони з Єгором планували одружитися. Тоді він так і не схвалив вибір сина, а коли ці двоє розійшлися, подумки зрадів. Він ніколи не довіряв цій жінці. А тепер – виявляється, вони помирилися. Адріян Скляр стиснув вуста у тоненьку, мов волосина, лінію.

Дівчина тим часом заперечно похитала головою. Як не намагалася, нічого подібного у пам’яті не зринало. Їй страшенно хотілося, щоби непроханий співрозмовник нарешті пішов. Сьогодні їй дозволили взяти відгул, і все, чого бажалося, – повернутися у ліжко й ні про що не думати. Ліжко, яке ще досі зберігало у собі запах і тепло Єгора.

У першій половині дня Таня стійко витримала дзвінки, вислуховуючи співчуття від різних людей. Телефонували навіть колеги Єгора, яких вона майже не знала. Навіть ті, які, як вона вважала, не мають її номера: зокрема кілька з Луцька, Антон Гусейнов і Тарас Нагай. Після обіду Таня вимкнула мобільний і спробувала заспокоїтися.

Адріян Скляр заявився без дзвінка.

– Ви не сварилися останнім часом?

Таня звела здивований погляд на батька Єгора. Світло відбивалося від скелець його окулярів, однак ворожі й безжальні очі вона бачила чудово. Від цієї людини віяло крижаним холодом.

– До чого це запитання? – у її карих очах умить спалахнула неприхована неприязнь.

Адріян Скляр аж ніяк не збентежився через виклик у поставленому запитанні. Навпаки: своїм прискіпливим спогляданням укотре за зустріч змусив дівчину знітитися. Таня на мить відвела очі, а потім так і не наважилася на новий прямий погляд – дивилася повз нього. Дівчина чекала на відповідь, але так і не отримала її. Натомість укотре переконалася, що Єгорові мало бути дуже несолодко з цією людиною.

«Не дивно, що вони не були близькими», – спало на думку.

– Ми не сварилися, – холодно промовила Таня.

Скляр-старший вичікувально мовчав. Чоловік уважно роздивлявся її обличчя, не оминаючи жоден міліметр. Таня ж тим часом затялася розпізнати у ньому бодай щось, що нагадало б Єгора. Якась риса у характері, якась схожість в обличчі, жестах чи міміці.

Марно.

Навіть зовнішність у двох чоловіків виявилася різною: Єгор був рудим й сірооким, а чоловік перед нею, – колись безумовно брюнет, – із чорними, мов непроглядна темрява, очима.

І знову холод пройшов у неї поза спиною. Запанувала незручна для неї мовчанка. Таню продовжували безцеремонно роздивлятися. Кам’яне обличчя колишнього слідчого жодного разу не здригнулося, його зміїні очі не кліпали. Зрештою, у кутику рота її співрозмовника з’явилася презирлива посмішка. Поряд із цим чоловіком ставало дедалі більше незатишно.

«Не хотілося б потрапити до нього на допит за офіційних обставин. Щастя, що він уже на пенсії.»

– Були якісь підозрілі дзвінки? Можливо, вам здавалося, що Єгор щось приховує від вас? Тетяно, мені необхідна будь-яка інформація, яка б, на ваш погляд, могла пролити світло на те, хто міг бажати йому смерті. Будь-що, що якось відрізняло ваш плин життя від звичного. Розумієте мене? – він говорив спокійно, але настирливо.

Зрештою Таня зраділа цим запитанням. Краще вони, аніж терпіти мовчанку, а головне – незручну тишу.

– Дзвінків не пригадую. І що, на ваш погляд, мав приховувати від мене Єгор?

«Будь-що, що якось відрізняло ваш плин життя від звичного, – замислилася Таня. – Було. Таке однозначно було. Але тобі, старий шкарбан, я цього не розповідатиму».

– Скажімо, проблеми на службі, – підказав Адріян Скляр. – Можливо, мій син вам щось розповідав про якісь розслідування?

– Єгор ніколи не ділився зі мною робочими питаннями. Він узагалі всі проблеми тримав у собі. Мучився з ними сам, замість того, щоб ділитися ними із близькими. Не знаєте, часом, хто привчив його до цього?

– Чоловік не повинен нікого обтяжувати своїми проблемами. Тим паче жінку, – сухо промовив колишній слідчий. – На те він і чоловік.

– Навіщо ж тоді питаєте, чи він чимось зі мною ділився? – уїдливо поцікавилася Таня.

Адріян Скляр важко зітхнув, а відтак пояснив, мов малій нерозумній дитині:

– Мій син завжди був занадто м’якотілим. Путнього чоловіка з нього так і не вийшло.

* * *

Рівне. Середа, 2 вересня 2020 року. 19:45

– Власто, а що ви тут робите? – Гусейнов неспішно всівся, відтак звів на неї глузливий погляд.

Не очікуючи цього запитання, патрульна витріщилася на слідчого: тон його насторожував.

– Ви маєте щось проти моєї присутності? – видобула з себе Власта.

– Ну, що ви, проти вас я абсолютно нічого не маю, – повільно почав Антон Гусейнов. – Але ви не маєте права брати участь у розслідуванні, – він зручніше вмостився; крісло під його вагою неприємно заскрипіло. – Ви ж тут для цього, чи не так? Думаю, вам уже встигли розповісти чимало зайвого, так? – у голосі з’явилися нотки невдоволення – Гусейнов перевів погляд на обох оперативників.

Запанувала ніякова мовчанка. Троє приятелів перезирнулися, кожен намагався осягнути несподіваний поворот подій. Власті не дозволено брати участь у розслідуванні? Теоретично, звісно, так. У неї зовсім інші повноваження в поліції. Але ж… Гусейнов прекрасно знає, що вони з Єгором приятелювали й Власта неодноразово допомагала не лише порадами, а й активними діями. Так само як і вони чимало допомагали їй зі свого боку. А тепер, коли Єгора вбили, як можна заборонити їй проводити розслідування разом із ними?

Гусейнов підвівся, налив у чайник води й заходився готувати каву.

– Хтось складе мені компанію? – увічливо поцікавився. – Можливо, ви, Власто? Це смачна кава, витончена. Її приніс Єгор.

Власта заперечно похитала головою. Згадка про Єгора боляче вколола, до горла підкотився клубок – вона б і ковтка цієї кави не спромоглася зробити.

Поки Гусейнов, мов король, не поспішаючи, готував собі каву, Войтюк з огидою роздивлявся слідчого. За останні кілька місяців Гусейнов добряче погладшав. Розлучившись багато років тому, цей чоловік так і не навчився дбати про себе самостійно. Як наслідок – його одяг завжди виглядав прим’ятим та неохайним; каштанове волосся, де-не-де посріблене сивиною, милося рідко, а на плечах частенько можна було побачити лупу. Гусейнов багато курив і за день випивав до десяти горняток кави, що не могло не вплинути на стан зубів. До того ж від нього часто смерділо потом та дешевими цигарками.

Він та Єгор – дві разючі протилежності. Як у зовнішньому вигляді (Єгор ще той чистоплюй), так і у веденні справ. Якщо Єгора недолюблювали за різкий характер та суворість, то Антона – через його лінь та халатність. А ще його вважали заздрісником. Не дивно, що Власта обурилася, довідавшись, кому доручили головувати над розслідуванням.

Усі чудово знали, що Гусейнов сам попіклувався, аби справу доручили саме йому. Вдале її розкриття (а вона вже встигла набути чималого розголосу) обіцяло золоті гори й довгоочікуване просування по службі.

Кабінетом ширився запашний аромат Єгорової кави. Гусейнов не без задоволення сьорбнув, глузливо роздивляючись кожного. Його розповніле обличчя так і світилося щастям та усвідомленням того, що життя вдалося.

* * *

Рівне. Середа, 2 вересня 2020 року. 21:38

Власта відімкнула двері й переступила поріг, одночасно намацуючи вимикач – темно, хоч в око стрель. Лише тоненька лінія світла навколо дверей доньчиної кімнати свідчила про те, що вдома вона не одна.

Патрульна зазирнула до дитячої й переконалася, що припущення правильні: Катя не зустріла її на порозі, адже знову слухає у навушниках музику. Єдиний, хто відчув її повернення, – Маркіз, однак він ніколи не вважав за потрібне її зустрічати. Кіт байдуже подивився на неї й повернувся до сну. Саме у кімнаті Каті розмістили хатинку, яку Єгор придбав, щойно у нього з’явився кіт. Перші дні свого перебування тут Маркіз не лишав домівку, зроблену у вигляді вігваму, старанно уникаючи будь-кого. Це вперше Власта бачила його не в хатинці, а на ліжку доньки. Зважаючи на те, як Катя переймалася за улюбленця Єгора, Власта зовсім не здивувалася. Малá носилася з ним, мов з дитиною. Не тому, що вважала його милим красивим створінням.

Це – кіт Єгора. І тим все сказано.

Можливо, у Маркіза скоро з’явиться апетит? Із вгодованого кота він знову перетворювався на худого та нещасного. Таким, яким свого часу Єгор забрав його до себе, після того, як від нього відмовилися власники.

Власта підійшла ззаду й обійняла доньку за плечі.

– Мам! Не роби так більше! У мене мало серце з грудей не вистрибнуло! – обурилася малá, розвернувши стілець на колесиках і дістаючи з правого вуха безпровідний навушник.

– А скільки я тебе просила не вмикати музику на повну гучність? – усміхнулася патрульна. – Шкідливо для вух, пам’ятаєш?

– Мам, я вже доросла. Припини мене вчити.

Катя дістала з лівого вуха навушник і склала обидва на столі. Нещодавно Артем подарував їй новіші з мікрофоном, проте дівчинка вперто користувалася саме цими. Їх їй презентував Єгор на минулий день народження. Інколи Власті здавалося, що ставлення доньки до Артема змінилося, проте щоразу, коли запитувала прямо, отримувала ухильну відповідь.

– Ти була з Артемом? – донька вичікувально глянула на матір своїми великими сірими очима. Щоразу дивлячись у них, Власта згадувала колишнього чоловіка – зовнішністю Катя дуже подібна на батька.

Донька виглядала змученою, під очима вже який день не сходили синці – Власта підозрювала, що дівчинка погано спить. Та хіба ж вона зізнається? На столі Власта зауважила розкидані зошити та підручники.

«І що в цієї дитини на думці?»

– Ні, я була на роботі. Склади все акуратно на столі, будь ласка… Ти вже вечеряла?

– А коли я на тебе чекала? – звела малá ображений погляд. Не тому, що Власта, як завжди, повернулася пізно зі служби – до цього вже звикла. Чим старшою вона ставала, тим більше її дратувало, що матір постійно вчить, як треба робити.

– Катю, не ображайся, що я пізно, – Власта сіла на ліжко, погладила кота. – Розслідування проходить непросто.

– Щось дізналися? – Катя пересіла ближче до матері.

– Ти знаєш, все глухо. Жодних зачіпок, – повела плечима.

Ще раніше Власта вирішила не вдаватися у подробиці. Не розповідати ж дитині про частину трупа, яку сьогодні доставили до міськвідділу.

– Єгор би щось знайшов. Неодмінно. Якби то він брався за справу. Він був крутий.

– Знаю, сонце, – Власта обійняла доньку за плечі. – Він крутий.

Обійнявшись, вони посиділи мовчки кілька хвилин, кожна думаючи про своє.

– Може, сходимо у цирк? Бачила рекламу – скоро до міста приїжджає.

– Мам, я тобі казала, я не ходитиму до цирку, у якому використовують тварин. Інша річ – ті, де самі люди виконують усі трюки, як «Цирк дю Солей»[8]. Ось це – я розумію. Ось це – цирк.

– Вони ніколи не приїдуть до Рівного, – мовила Власта, водночас думаючи про те, що ставлення до цирку – ще одна річ, яку Катя перейняла від Єгора.

«Не думала я, що він настільки вплине на її життя».

– Зате у нашому місті є трупа, яка вирішила їх наслідувати, – у них круті номери й вони не використовують тварин. Здається, вони назвалися «Соломон» чи щось таке. Колись вони неодмінно прославляться на увесь світ.

– До них можна приходити на виступ?

– Вони влаштовують вуличні виступи, коли їм заманеться. Треба потрапити.

– Чесно кажучи, не надто уявляю цирк без тварин.

– У тебе застаріле мислення, мам.

– Ну, гаразд, якось сходимо, – примирливо сказала. – Ти не хочеш приглушити світло? – Катя «завелася» і Власта розсудливо вирішила змінити тему. – У тебе всі лампи горять. Не занадто яскраво? Особливо для пори, коли час лягати?

Катя насупилася, тож Власта й тут вирішила не наполягати. Зрештою, яскраве світло – ще одна звичка Єгора. Коли він відчував брак світла, очі й голова починали боліти, він гірше бачив.

– Ви знову посварилися з Артемом?

– Ні, – здивувалася Власта доньчиним здогадам. – Чому ти так вирішила?

– Ви часто сваритеся. Не хочеш розповісти, що між вами відбувається?

– Катю, у нас все добре. Справді, – й, аби чимшвидше змінити тему, Власта мовила: – Нам потрібно нарешті прикріпити москітну сітку на твоє вікно, – кивнула у бік відчиненого вікна.

– Ми могли б залишити стару, – байдуже зауважила донька.

– Ту, яку подер Маркіз, коли ганявся за метеликом, що невідомо звідки тут узявся? – Власта промовила це з роздратуванням, однак одразу змусила себе заспокоїтися й усміхнутися.

«Тільки чергової суперечки з Катею мені не вистачало.»

Патрульна прибрала з доньчиного чола неслухняне світле пасмо. На мить відволіклася, замислившись про те, якою стала її дитина. Катя щосили намагалася виглядати по-дорослому: щоранку старанно наносила макіяж, часто змінювала одяг, обмінюючись із подружками спідницями, футболками абощо, продумувала прикраси до створеного образу, проте обличчя її й досі було дитячим. Власта усміхнулася, милуючись малόю.

– Ну, гаразд, – зітхнула патрульна. – Піду, перекушу. Складеш компанію? – Власта підвелася.

– Ні, мам, не хочеться. Я не голодна.

– Ти взагалі щось їла?

Катя кивнула, вкладаючи навушники назад до вух і вмикаючи музику. Ця поза мала своє значення: «Я в танку»[9]. Нею часто послуговувався і Єгор.

Власта залишила доньку й подалася на кухню. Запитання Каті про їхні стосунки з Артемом спантеличило. А й справді: що поміж ними зараз? Без сумнівів, зовсім не те, що від самого початку. І чи взагалі щось було спочатку?

Ось питання, яке турбувало її останнім часом.

* * *

Рівне. Середа, 2 вересня 2020 року. 22:11

Невисокий худорлявий чоловік засвітив єдину лампу. Точніше, то була єдина у люстрі лампочка, що давала світло. За кращих часів працювали усі п’ять. Чолов’яга без брів та вій усівся на скрипучий диван, прихопивши зі столу клаптик паперу. Для зручності підклав під нього старий журнал. Довгими брудними нігтями підхопив з дивана тоненький стержень від кулькової ручки й замислився над новим посланням.

Із відчиненого балкона повіяло осінньою прохолодою, однак чоловік у самому лише спідньому навіть вусом не повів. Він звик до будь-якої погоди. Вікна в орендованому ним помешканні не зачинялися ні влітку, ні взимку.

Так він просидів добру годину, пишучи й закреслюючи численні слова на зім’ятому папірці. Кілька разів змінив стержні – усі до одного заледве шкрябали.

«Цікаво, чи розгадали вони перше послання? Чи збагнули, що це своєрідна підказка?»

Він подумав про те, який нахабний і водночас ідеальний план він має честь утілити в життя. А ще про те, що це відповідь не лише за себе, а й за багатьох інших, хто колись постраждав так само як і він.

Його банькаті очі, не кліпаючи, витріщалися на списаний клаптик. Він завмер, усвідомивши, що врешті склав у голові бажаний текст. Кістлява рука зависла над папірцем, а вже за кілька секунд швидко почала шкрябати новий, остаточний варіант. Відтак кілька разів перечитав написане, закреслив одне зі слів, замінив на нове. Знову перечитав і тепер лишився задоволеним – посміхнувся своєму новому творінню.

Його сухі, незвиклі до посмішок губи потріскалися до крові. Він облизав їх, відчув солоний металевий присмак, та аж ніяк не звернув на нього уваги.

Тепер лишилося придумати, як доставити записку до поліції.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 07:31

Льоша Войтюк по-хлоп’ячому всміхнувся повідомленню у вайбері. То дружина: не встигнув він лишити домівку – скинула фото доньки, яка кумедно вправляється зі сніданком.

Молодий оперативник відправив картинку LOL[10], ще ширше всміхнувся й уклав телефон до кишені штанів. Усі проблеми вмить відходили на задній план, коли думав про доньку.

Войтюк пропустив сусідку, яка саме заходила до під’їзду, й вискочив на вулицю. Кинув погляд на будівництво багатоповерхівки, що велося поряд. Роботи проводилися і вночі, частенько не даючи змоги добре відіспатися. Зараз там гучно перемовлялися кілька чоловіків у вимащених цементом робах. Хай як його дратувала ситуація, сам будинок, зображення якого він бачив на плані будівництва, страшенно подобався. Інколи він переймався, чи не поспішили вони взяти у кредит гроші на банальне однокімнатне помешкання у занедбаній радянській будівлі. Проте на цьому наполягала Таня – надто вже хотілося мати власну домівку, де господинею буде лише вона. Їхнє подружнє життя починалося у квартирі батьків Тані, потім вони орендували житло, а після її численних умовлянь нещодавно придбали своє.

Батьки не схвалили рішення молодої пари, навіть зараз будь-яка згадка про кредит могла викликати суперечку між двома поколіннями. Спершу Льоша переймався, проте Таня резонно нагадала, що це не перша розбіжність у поглядах. Войтюк більш-менш заспокоївся.

Багато років тому їхні батьки були проти раннього одруження своїх дітей, тим паче, що Тані на той час виповнилося лише вісімнадцять. Найбільше претензій було до Льоші. Його батько вимагав, щоби той спершу закінчив юридичний, знайшов гарну роботу і лиш опісля створював сім’ю. Знаючи впертість власних батьків, Льоша вирішив удатися до хитрощів. Йому не вартувало особливих зусиль умовити майбутню дружину на авантюру. Пара слухняно погодилася із вмовляннями зачекати, проте за пів року оголосили, що чекають дитину. А позаяк живіт уже встигнув трішки вирости, то батьки самі наполягли на якнайшвидшому весіллі.