Самсон і Надія

Сонце вже сховалося за хмари, але повітря ще було теплим. Два трамваї стояли на трамвайному кільці колишньої Царської площі. Біля них галасував натовп, який бажав стати пасажирами. На сходах, що ведуть до панорамного майданчика та до літнього театру, було людно. Самсон у гімназичному пальті – після чаю він забіг додому, щоб перевдягнутись, – і Надія в своєму каракулевому кожушку опинилися в цій розгуляній юрбі наче серед споріднених душ, які радіють сонячній суботі.

– Дивно, як тут не відчувається історії! – сказала раптом дівчина.

– Якої історії? – уточнив Самсон.

– Тієї, яка зараз змінює світ! Не відчувається війни! Але ж наша армія зараз готується до вирішального бою! Проти всіх ворогів! Розумієте? – вона подивилася допитливо на хлопця.

Самсон кивнув.

– Я про ворогів розумію, – сказав він. – Але ось червоноармійці, які в мене на постої, за селом тужать, за землею! Не можна так багато людей від землі відривати…

– Так, у селян зараз думки тільки про майбутні посіви, – погодилася Надія. – Але саме це й має змусити їх перемогти ворога! Щоб швидше додому повернутися! Робітники теж хочуть повернутися на заводи і в сім’ї! Це нетерпіння перемоги має нам допомогти!

Самсон зітхнув. Вони підходили до краю оглядового майданчика. Відчувалося наближення сутінків, і ті, що гуляли в парку, повертали вже назад до сходового спуску біля колишніх купецьких зборів. Коли вони з Надією зупинилися на краю майданчика, поруч уже нікого не було.

– Ви свій будинок звідси бачите? – поцікавився Самсон.

– Ні, – похитала головою Надія. – А бачите, як красиво дим із димарів іде?

– Бачу! – відповів Самсон.

– Мені так подобається, коли взимку повітря пахне пічним димом! – мрійливо мовила Надія. – Але для цього треба на дачі їхати, там це повітря таке чисте! А ще недавно дим із димарів стовпчиком здіймався, і ніби небо ці стовпчики підпирали! А тепер його відразу вітром звіює!

– Ну так раніше вугілля палили, а вугільний дим – він щільніший, стійкіший, – пояснив Самсон. – Тепер ось дровами топлять, а подекуди навіть книгами! А дров’яний дим – він легкий, безформний. Його найменший подув вітру звіює!

– Ой! Ліхтарі засвітилися! – зраділа Надія та показала рукою вниз, на вуличні вогники Подолу. – Цікаво, як тепер електрику для ліхтарів отримують?

– Теж із дров, – посміхнувся Самсон. – Тільки дров не дуже-то вистачає! Товариш із електростанції скаржився, що запаси закінчуються! Ну от як закінчаться дров’яні запаси, то й згаснуть ліхтарі!

– Ну ви й скажете! – махнула рукою Надія. – Стільки лісів навколо Києва!

– Так, лісів багато, а лісорубів немає, їх в армію мобілізували!

– Нічого, треба буде – оголосять суботник, видадуть кожному по сокирі й на дев’ятнадцятому трамваї в ліс повезуть! – впевнено сказала дівчина.

– І вам видадуть?

– І мені видадуть? Чим я гірша! – Вона обернулася до Самсона й обдарувала його самовпевненою усмішкою. – Ой, я ж забула! – нахилилася вона до своєї сумочки, що висіла на зігнутому лікті. Розкрила її, витягла з хрускотом щось, загорнуте в газету. Розгорнула, і в руках у неї виявилося щось дивне, схоже на якусь випічку, що скоріше за все нагадувало хліб у вигляді молотка. – Ви, Самсоне, більше солодке любите чи солоне? – запитала вона.

– Солодке, – зізнався хлопець.

Надія відламала «ударну» частину булки-молотка, а собі залишила «ручку».

– Нам «Червона пекарня» для суботника в подарунок спекла! Теж у свій суботник! У молотковій частині – повидло сливове, а в ручці – тушкована капуста! – засміялася вона.

Надія смачно відкусила свій шматок булки, і очі її засвітилися радістю. Самсон обережно свою частину булки теж відкусив, але за один укус до повидла не добрався.

10

Повернувшись без пригод із Подолу на Жилянську, Самсон побачив перед парадним будинку вистелену сіном підводу. Візник якраз розгортав брезент і розкладав його поверх соломи. Подвійні двері парадного повільно розчинились, і з них спиною висунувся червоноармієць, який щось ніс. Через мить Самсона взяв острах, бо побачив він, що його постояльці, Антон і Федір, винесли на вулицю батьківський письмовий стіл й опустили його поряд із підводою. Слідом за ними вийшов із парадного ще один військовий, старший, у шкіряній куртці замість шинелі.

– Вибачте, – підскочив до них Самсон, – що це ви собі дозволяєте? Це мій стіл!

– Ми ж говорили, він заважає, – винуватим голосом спробував пояснити Федір.

– Громадянине, ваш стіл реквізовано! – обернувся до Самсона чоловік у куртці. – Двірник мав вас попередити. У нас ні на чому справи вести! Вантажте!

Червоноармійці піднатужились і перевернули стіл на підводу, опустивши його на брезент стільницею. Самсон чітко почув, як задзвеніло-заторохтіло, як монети в гаманці, усе, що лежало у висувних шухлядах.

– Так там же мої речі! Документи! – закричав він, відчуваючи в цю мить таку ж свою безпорадність, як тоді на дорозі, коли вбили батька.

– Шухляди опечатано, нічого не пропаде! – нервово сказав, обернувшись, чоловік у шкіряній куртці.

– Та як же нічого не пропаде! Куди ви його забираєте?

– В установу міліції, на Тарасівську!

– У поліцію? – здивувався Самсон і згадав, як його самого з університетським товаришем доставляли туди два роки тому жандарми за участь у маніфестації біля пам’ятника Олександру Другому на Царській площі. Їх спробували звинуватити в крадіжці срібних вінків з огорожі пам’ятника, однак вінки знайшлися швидко – виявилося, що їх украли робітники арсенальних майстерень. Так що навіть переночувати їм у відділенні поліції не довелося, але саму жандармську обстановку він добре запам’ятав: пухкі шкіряні дивани неймовірної ваги та масивності, такі ж робочі столи, завалені теками, лампи з мармуровими ніжками на столах.

– Так там же повно меблів! – Самсон скинув на чоловіка в куртці раптової рішучості погляд.

– Розграбували, а те, що не змогли через двері винести, сокирами порубали! – відповів той, потім, повернувшись до візника, крикнув: – Чого стоїш! Паняй!

Шморгонув візник коня і лівий повідець натягнув. Почала підвода розвертатися, скриплячи колесами та викидаючи з-під них під ноги тим, що стояли, окрушини сміттєвого замету.

Антон і Федір, потупцювавши на місці, повернулися в парадне. Самсон, провівши їх поглядом, обернувся вслід підводі, побачив, як застрибнув на неї чоловік у куртці. Може, з хвилину відчув він себе знову насильно позбавленим важливої частини свого тіла, але потім штовхнула його якась сила в спину й рушив він поспішним кроком за підводою, покрокував, не дивлячись під ноги. А коли підводу швидше кінь потягнув, то майже перейшов Самсон на біг, аби не відстати та не втратити зоровий контакт із батьківським письмовим столом. І здалося йому в цю мить, що біжить він за труною свого батька, яку підвода на Щекавицьке кладовище везе.

Незабаром підвода біля знайомої цегляної будівлі зупинилася. Чоловік у куртці зайшов усередину, а вийшов уже не сам, а з трьома солдатами. Зняли вони стіл і, як лежав він угору ніжками, так і занесли вони його в приміщення. Візник зіскочив із козел, заглянув у відчинені двері, крикнув щось про оплату за транспорт. Вийшов на його крик той самий чоловік у куртці, дав візникові в руку папірець розміром з «керенку», але не гроші. Той покрутив його перед очима, подивився запитливо на представника міліцейської установи, очима матюкнувсь і махнув рукою.

Провівши порожню підводу поглядом, осмілів Самсон настільки, що сам до порога установи підійшов і всередину ступив.

– Куди? – суворо запитав червоноармієць, який стояв одразу за дверима, тримаючи правою рукою за ствол гвинтівку, уперту прикладом у підлогу.

– Тут щойно мій стіл занесли, – спробував пояснити Самсон. – А куди далі, я не побачив.

– Стіл туди занесли, – кивнув червоноармієць на дерев’яні сходи з красивими червоними поручнями.

– Можна? – запитав Самсон.

– Ага, – відповів черговий червоноармієць, шанобливо глянувши на перебинтовану голову візитера.

Він вибіг по сходах і зіткнувся нагорі віч-на-віч із чоловіком у старому зеленому френчі та в синіх формених штанях. І френч, і штани були від різних уніформ, тому скласти їх воєдино в думках Самсону не вдалося, а під роздратованим утомленим поглядом цього чоловіка й поготів часу на це не залишалося.

– Що вам тут? – запитав із хрипотою чоловік.

Коротко, але плутано пояснив йому Самсон мету візиту, а також на ходу пригадав отриману «вказівку» про реквізицію зайвих меблів, де докладно описувалося, що один письмовий стіл на сім’ю не є зайвим, а також повідомлялося, що в обмін на вилучені меблі видавався документ. Документа ж йому теж ніякого не дали, а стіл реквізували явно за скаргою двох постояльців, яким цей предмет меблів спати заважав.

Вислухавши візитера, поманив його чоловік до кімнати й показав на знайомий стіл, у якого дійсно шухляди опломбовано було мастиковими печатками.

– Він? – уточнив чоловік.

– Він! – кивнув Самсон.

– Ну так сідайте й пишіть реляцію в деталях про всю подію! – сказав чоловік. І сам же приніс два аркуші паперу й товстий, незаструганий олівець.

Слово, вжите відносно до необхідного паперу, викликало повагу й довіру. У Самсона промайнула навіть надія на позитивний результат цієї справи.

Він посунув до столу з кута порожньої кімнати самотній стілець, сів, подивився критично на стелю, звідки ледь світила тьмяна лампа.

Чоловік мовчки приніс з іншого приміщення настільну лампу, увімкнув.

Тут уже нічого не залишалося Самсону, крім як реляцію писати.

– Спочатку про себе напишіть, прізвище, короткі біографічні відомості та адресу! – підказав чоловік.

Виклався в документі Самсон по повній. Не забув і про смерть батька згадати, думаючи, що це також характеризує його самого з позитивного боку, тому що жертва рідко буває негативним життєвим персонажем.

Отримав у руки чоловік через недовгий час два списані акуратним почерком аркуші.

– Ви тепер додому повертайтеся! – зітхнувши, сказав він. – Я вранці прочитаю.

– Чому не тепер?

– Очі втомилися, треба їм відпочинок дати. А ви вранці приходьте, до десятої! Я тут і живу, так що зустріну! Скажете, що до Найдена!

– А його не відвезуть? – кивнув Самсон на стіл.

– Обіцяю! – твердо запевнив його чоловік із дивним прізвищем.

Поправив Самсон бинт на голові, підтягнув автоматично рухом рук і вийшов до сходів.

Незачинені двері квартири якось відразу нагадали господареві, який повернувся, що не є господарем він тут уже. Дві гвинтівки з насадженими на дуло багнетами стояли під стіною, як мітли у двірницькій. Поряд із ними – туго набитий мішок. Самсон увімкнув світло, лампочка спалахнула й майже відразу згасла, її слабке сяйво тремтіло, як вогник свічки. Хлопець заглянув усередину мішка, витягнув із нього клапоть тканини, виявилася викройка жилетки з грубими крейдовими лініями майбутнього шва. Стало зрозуміло, що червоноармійці дарма часу не гаяли й навідалися до кравця. Холодне сире повітря війнуло в обличчя з вітальні, змусивши Самсона, не роздягаючись, вирушити по дрова до підвалу.

Затопивши грубку, яка обігрівала спальню, обернувся він і на іншу, яка задньою стінкою кабінет батька гріла. У тому кабінеті зараз спали на підлозі два червоноармійці, що звільнили свій спальний простір найпідлішим чином!

Злість заклекотіла в думках Самсона, але він загасив її і все одно їхню грубку затопив, тільки дров цього разу на них усвідомлено пошкодував.

Не спалося йому вночі. Кілька разів здавалося, що він таємний, змовницький їхній шепіт чує. Підходив навшпиньки до дверей кабінету, ліве, єдине своє вухо до неї прикладав, але нічого, крім тиші й поодинокого, випадкового хропіння, почути не міг.

А вдосвіта уявив собі, що при зіткненні з ними сам-на-сам обов’язково висловить їм у вічі неприємні свої думки. А вони, як простий народ, на це поясненнями відповісти не зможуть, а тільки насильством. Що йому тоді? Протиставляти нові думки новому насильству? Провокувати їх на ще більше насильство? Ні!

Вирішив Самсон зранку піти з дому, щоб до десятої, нагулявшись, прибути на Тарасівську до товариша Найдена.

Спускаючись до виходу, він спеціально на першу рипучу сходинку наступив. Як знав, що на її вереск вдова двірника вигляне. І вона виглянула, покликала до себе, чай зробила.

Словом, замість гуляння просидів він у вдови понад годину в теплій кухні, яка буяла запахами простого життя. Розповів про те, як із Надією в Купецькому саду гуляли, а про стіл не розповів і здивувався навіть, що не спитала вона його про стіл. Не могла ж вона не бачити, як червоноармійці його з парадного виносили? Але не торкнулася їхня чайна бесіда злощасного столу. А тим часом вулиця за вікном прокинулася, зашуміла.

– Ти якщо щось заховати хочеш, можеш мені на зберігання дати, – сказала наостанок вдова. – Завтра знову по домівках ходитимуть! Постільну повинність на мешканців накладати! Так ти дивись, прибережи те, що зберегти хочеш!

11

– Василю, чаю зроби! – крикнув товариш Найден комусь, побачивши вчорашнього заклопотаного письмовим столом візитера, що піднімається сходами з червоними поручнями.

Завів Самсона Найден до того ж кабінету, і вразився хлопець відразу змінам, які сталися за ніч, – тепер крім його столу та стільця під другою стіною стояла книжкова шафа без книг, а обабіч – два масивні купецькі крісла. Перед правим із них – шаховий столик.

– Сідайте! – вказав Найден саме на це крісло, біля якого столик стояв. – Зараз чаю поп’ємо!

Самсон обережно опустився, і прийняло його крісло, мов якусь значну особу. Посадило воно його в себе м’яко й шанобливо. Так, що навіть сам він себе на мить важливим відчув.

– Прочитав я вашу реляцію, – видихнув задумливо Найден. – Добре пишете!

У кабінетне приміщення зайшов із двома кухлями чаю сутулий, сивуватий підстарок. Простягнув один кухоль Найдену, який опустився в друге крісло, а другий – Самсону.

– Добре пишете, – повторив Найден, коли Василь вийшов. – Давно так легко не читав! І думки вмієте висловлювати точно й детально!

– Дякую, – відповів Самсон на вихвалки, чекаючи від мовця якнайшвидшого переходу до суті питання.

Суть питання теж прозвучала, але візитера не втішила.

– Змушений накласти на вашу реляцію відмову, – після паузи сказав Найден сумно. – Відповідального співробітника, який реквізував стіл, покараємо за дві провини за посадою: за реквізицію того, що не підлягає реквізиції, і за невидачу документа про реквізований стіл. Але стіл, – Найден кинув на згаданий предмет розмови замислений погляд, – стіл нам дуже потрібен. Справ усе більше, а працювати немає за чим, та й майже нікому…

Він повернувся тепер обличчям до Самсона й подивився на нього вичікувально.

Самсон знітився. Зрозумів він, що даремно ввечері напередодні так старався виводити олівцем по паперу переконливі думки.

– Я бачу, він вам дорогий, – співчутливо додав Найден.

– Це стіл батька, у шухляді його… наш сімейний паспорт…

– Ну, ці документи скоро не матимуть сенсу, видамо нові, – Найден відпив гарячого чаю і, мабуть, обпік губу об вінця кухля, скривився.

– А ви до денікінців як ставилися? – запитав, відвернувшись від опіку.

– Ніяк, погано.

– А до гетьмана?

– Як усі, – обережно відповів Самсон. – Так само, як і до його німців!

– Ага, – закивав Найден. – А директорії співчували?

– Чому? – здивувався хлопець питанню.

– А нашій, робітничій владі?

Самсон подивився раптом на співрозмовника з реальною жалістю в погляді.

– Вам співчуваю, – сказав він, маючи на увазі саме цього втомленого, не виспаного співрозмовника з майже втраченими через спосіб життя рисами обличчя.

Найден помовчав, потім підійшов до столу, узяв написану напередодні реляцію, знов опустився в крісло.

– Я можу вам допомогти, тільки якщо ви захочете допомогти нам, – сказав він.

– Це як же?

– Ми мусимо зупинити вуличний бандитизм і безлад. Нам потрібні рішучі, – при цьому Найден кинув погляд на пошарпану бинтову пов’язку Самсона, – рішучі й грамотні люди… Якщо ви погодитеся, цей стіл буде вашим робочим столом! І весь кабінет буде вашим! Ми тут іще канапу поставимо, щоб можна було відпочити, не покидаючи приміщення!

– Це як? Ким я тут буду? – Самсон роззирнувся на всі боки, приміряючись до кабінету.

– Ну за посадою – це ми вирішимо, а по службі будете боротися з грабунками, будете на варті порядку! Усім, чим зможемо, ми вас забезпечимо. Талони в радянську їдальню я вам зможу хоч завтра видати, якщо погодитеся!

Самсон трохи затримався з відповіддю. У його пам’яті знову блиснула шабля, якою вбили батька, і друга шабля, що відсікла його вухо, вухо, яке лежить тепер тут, у цьому кабінеті, у верхній лівій шухляді батьківського столу. Виходило так, що сам стіл переїхав із квартири до міліцейської установи, щоб помститися за смерть господаря, щоб узяти участь у боротьбі за лад, якого тепер не було ніде, навіть у самій його, Самсона, квартирі, де лежали вкрадені та награбовані Антоном і Федором речі.

– А зброю дасте? – Він подивився на співбесідника пильно, майже вимогливо.

– Звичайно!

– Я згоден, – сказав Самсон, і тут же його губи пересохли. Захотілося чаю, уже трохи прохололого, а значить, не такого пекучого.

– Правильно, – кивнув Найден. – Зараз я принесу папір, і ми все оформимо за правилами.

– І можна буде з шухляд речі забрати?

– Це ж ваш стіл, можете забрати, можете зберігати. Тільки опечатування має товариш Пасічний зняти. Він опечатував, він і розпечатувати має.

12

– Надійка про вас розповідала, – всміхнувся при рукостисканні Трохим Сигізмундович, невисокий, трохи сутулий чоловік років п’ятдесяти, з животиком, заарештованим жилеткою, одягненою поверх білої сорочки, і з накинутим на плечі пледом. – У нас із донечкою дуже довірчі стосунки! Проходьте! Милочко, постав чаю! – це він уже крикнув дружині, яка тут же вибігла з кімнати, щоб виконати доручення.

Батько Надії посадив Самсона на м’який стілець, сам сів на канапу поряд.

– Вона ось-ось з’явиться, наша Надійка. До тітки побігла, тітонька тут поруч живе!

Відчуваючи за відсутності Надії обережну дистанцію з її вперше зустрінутими батьками, Самсон зволікав із розмовою. Однак розумів, що мовчати неввічливо.

– Холоднувато у вас, – він роззирнувся на всі боки в пошуках грубки. Побачив її в протилежному кутку, вибудувану стовпчиком і вкриту смарагдового кольору кахлями.

– Невже у вас тепліше? – здивувався Трохим Сигізмундович і закинув на ноги бічні краї накинутого пледа. – Ми майже звикли! Але весни чекаємо з нетерпінням!

– Не тепліше, – Самсон зіщулився, потер долоні одна об одну, немов бажаючи їх нагріти, глянув на двері, у які вийшла послана поставити чай господиня, – але весна ось-ось буде! Недарма в місті вже й сміття прибирають.

Батько Надії закивав.

– У вас дача є? – запитав.

– Дача? – здивувався запитанню Самсон. – Була, під Васильковим… Навіть не знаю, що там тепер!

– Давно не їздили?

У Самсона стислося серце. З жахом він подумав, що про літнє родинне гніздо, яким була протягом солодких років його дитинства їхня дача, він уже років зо два не згадував! Та й від батька про неї не чув після того, як удвох вони залишилися. Пригадалася тут довга дорога туди кінним екіпажем, татові списки необхідних на літнє переселення речей, галочки навпроти кожного упакованого предмета. Господи, невже начебто таке недалеке минуле може здаватися таким далеким, наче вичитав із книг, а не своїм власним?

– Давно, – Самсон кивнув.

– Щось ви посмутніли, юначе, – Трохим Сигізмундович співчутливо заглянув в обличчя гостя. – Чи розграбували її, вашу дачу?

– Навіть не знаю, що там, – зізнався Самсон і почув у власному голосі немов сльози за минулим.

– Нічого, як усе заспокоїться, поїдете, подивитеся! Океан ось може місяцями штормити, а потім усе одно настає штиль, мертву рибу на берег викидає, природа очищається і відпочиває.

Самсон посміхнувся. Мама Надії внесла чайник, заходилася накривати на стіл. У коридорі зацокали про дерев’яній підлозі каблучки, і до кімнати заглянула Надія в каракулевому кожушку та з теплою хусткою на голові.

– Гості? – здивувалася вона, блиснувши очима на Самсона. – Якби я знала, я б раніше прибігла!

– Та я без попередження, – почав виправдовуватися Самсон. – Хотів новиною поділитися!

– Якою новиною? – Вона зняла хустку, повісила її акуратно на спинку стільця, розстебнула кожушок, присіла.

– На службу став, – повідомив хлопець.

– Не може бути! – сплеснула ручками дівчина. – І куди?

– До міліції, Либідський відділок.

– О! Так це у вас там поруч, на Тарасівській! І ходити на службу далеко не треба! – вона всміхнулася.

– На Тарасівській? – повторив батько Надії. Обернувся до дружини, що вже наповнювала чашки чаєм. – А пам’ятаєш, ми туди до Савельєвих у гості ходили?

– Не до Савельєвих, а до Трушкіних, – поправила дружина. – Савельєви на Назар’євській жили, а Трушкіни біля Маріїнського притулку, на Паньківській.

– Ах так! – закивав глава родини. – Усе я завжди плутаю!

Із пледом на спині перекочував Трохим Сигізмундович за стіл. Усі розсілися дружним колом.

Самсон, бачачи, що до чаю нічого не запропоновано, відчув легкий голод. Але тут зашуміло щось у його голові. Немов птах, ляскаючи крилами, спробував крізь оголену вушну раковину й крізь пов’язку всередину, в голову влетіти. Затулив він праву скроню долонею, звернувши на себе увагу і батька, і матері Надії.

– Рана не зажила ще? – співчутливо запитав Трохим Сигізмундович.

– Іноді болить, – відповів Самсон, опускаючи руку й ніяковіючи.

А тут знову шум почув і ніби озирнувся в пошуках того, хто цей шум виробляв. І знову зловив на собі збентежений від цікавості погляд господині.

І на фоні цього незрозумілого шуму прозвучали голосно, немов не поруч, а просто всередині його голови два постріли, від чого він підхопився й чомусь до вікна кинувся. Виглянув на вулицю з висоти другого поверху, не бачачи на ній ніякого руху і взагалі нікого.

– Ви чули? – запитав Самсон, ні до кого конкретно не звертаючись.

– Що чули? – уточнив батько.

– Постріли!

– Не було, – відповіла Надія стурбовано. – Я не чула.

У голові Самсона продовжували нагромаджуватися шуми, важко зрушили поруч меблі з протяжним скрипом по дерев’яній підлозі. Він уже почав здогадуватися, звідки все це чує. І від цього зробилося йому страшно, страшно й незручно перед сім’єю Надії.

– Вибачте, мені треба бігти! – Він повернувся до вікна спиною, подивився на двері в коридор і пройшов туди поспішним кроком. Зістрибнув по дерев’яних сходах до виходу з будинку. І по вулиці дійсно побіг, відчуваючи в ногах і силу, і втому, і намагаючись не наступати на розкидані по бруківці мерзлі окрушини сміттєвих заметів, із якими, схоже, суботник напередодні боровся по всьому місту. Після декількох хвилин бігу він зменшив мимоволі крок, відчув, що навалюється на його плечі тягар, якого йому не знести. І тут побачив попереду на узбіччі прольотку з візником. Застрибнув.

– Жени до міліції на Тарасівську! – крикнув нерухомому телепню, що сидів на передній лавці.

Той, у шапці з опущеними вухами, обернувся, і побачив Самсон його ворожі очі, і скривлений рот, і рідкувату борідку.

– Не поїду! – прошипів він. – Я свою гніду вашими талончиками з печаттю не нагодую! Мені на овес треба працювати!

Витягнув Самсон із кишені пальта «керенку»-сороковку. Товста кисть візника висунулася з довгої труби широкого рукава мішкуватої, у безлічі складок, підперезаної червоним поясом темно-синьої чумарки, вихопила «керенку», і тут же немов плечі у візника піднялися, а насправді підвів він тільки праву руку та шмагонув свою гніду, прикрикнувши: – Но! Но!

І застукали колеса дрожок по бруківці, а Самсон, намагаючись відсапатися, роззирався на всі боки і вперед теж заглядав.

Коли тільки закричав візник: «Тпру!», натягнувши поводи, а коняка ще не зупинилася, зістрибнув уже Самсон на дорогу й у відчинені двері міліцейської установи забіг. І відразу по сходах нагору, перехоплюючи лівою рукою червоні перила. Зупинився біля дверей кабінету, який йому Найден визначив. Перед його столом ниць червоноармієць лежав. Праворуч, на підлозі, спершись спиною об низ крісла, лежав сам Найден, прикриваючи долонею рану над серцем, через яку верхня частина френча потемніла, наситившись кров’ю. Два червоноармійця, які стояли чомусь бездіяльно зліва, покосилися на Самсона. А він кинувся до Найдена.

Конец ознакомительного фрагмента.