Самсон і Надія

– Вам кого? – Голос старого тремтів високими нотками.

– Бабукіна Олександра.

– Олександр Валентинович на службі. Він буде близько сьомої!

– Так? – Самсон зрадів. – Тоді я його почекаю.

– Чекайте, звичайно! Ось там! – Із дверей висунулася рука й провела напрямок ліворуч. – На розі Чеховського провулку радянська їдальня є. Там топлять!

7

Радянських їдалень по центру міста відкрилося вже штук п’ятнадцять. Про це Самсон від удови двірника знав. Як і те, що годували там держслужбовців із особливими талонами і що до цих обідніх талонів хліб не входив.

Усередині його зустрів апетитний запах трохи підгорілої пшоняної каші. Він обережно підійшов до куховарки, що стояла по інший бік від столу видачі.

– Ви без талонів годуєте? – запитав.

– Ви за списком губвиконкому? – запитала вона й почала шукати очима щось під столом видачі, мабуть, цей список.

– Ні, я так, просто зголоднів.

Вона глянула на приміщення їдальні, у якому в цей час тільки одна жінка голосно їла суп.

– Добре, – зітхнувши, тихо сказала. – Пшоняна каша з підливою і чай. Шість п’ятдесят.

– Це якими? – обережно поцікавився Самсон.

– А які у вас є?

– «Керенки».

– Тоді двадцять, – перейшла вона на шепіт.

Пшоняну кашу з густою коричневою підливою жувалася важко, але вона виявилася смачною. На кінчику ручки ложки з дивного сірого і легкого металу, може, з нечистого алюмінію, була видавлена п’ятикутна зірка. Вона весь час відволікала Самсона від їжі, йому хотілося її розгледіти. Та й рука, яка звикла до важкого та благородного столового начиння, тримала ложку невпевнено, навіть поблажливо. А до цього ще додавалося відчуття, що в ложки свій кислувато-іржавий присмак, який залишався на губах після кожного її дотику. Присмак Самсон запивав чаєм. Чай своєю солодкістю допомагав пропихати кашу глибше в глотку, у горло, у стравохід. У міру спустошення тарілки з синім написом по краю «Советская столовая» шлунок Самсона наповнювався вагою і спокоєм. Думки поступово відходили від їжі й починали «задивлятися» на інші теми. Згадалася Надія, яка спочатку, перед зустріччю, уявлялася йому тендітною, тонкою, легкою. Після зустрічі, яка перевернула це уявлення на протилежне, розчарування не настало. В її спортивній тілистості й навіть у тому, як на ній насилу застібався чорний каракулевий кожушок, у всьому цьому ввижалася йому неймовірна, майже акробатична стійкість до повсякденного життя, що втратило цю стійкість, та до його викликів і проблем.

«Як же тепер я їй кімнату дам, якщо до мене червоноармійці вселилися? – замислився Самсон не без гіркоти. – Може, переведуть їх куди незабаром? Не може ж армія по квартирах громадян жити!»

Сашко Бабукін зустрів його з підозрою, але до квартири впустив. Звичайно, після двох революцій 1917-го і після кривавого 1918-го кожен чоловік, який зустрічав знайомого, навіть друга, якого останні два роки не бачив, не без страшних передчуттів розпитував, що той робив у цей час смути й крові.

– Ти ж усе там живеш? На Жилянській? – запитав Бабукін обережно, поправляючи опущені вниз тонкі кінчики вусів, відрощених якось по-особливому, не так, як він їх раніше носив. Раніше вони тонкими гострими китицями обабіч носа трохи вгору дивилися.

– Так, там же, – Самсон присів на запропонований стілець біля шахового столика. – Тільки тепер сам. Батька недавно вбили, а мама з Вірочкою від легеневої інфекції померли.

– Горе ж яке!.. – задумливо мовив Бабукін і пожував товсті губи.

Сам він зберіг дебелість тіла, незважаючи на продовольчі кризи, які з дивовижною регулярністю змінювали одна одну назвами, але не змістом. Хлібна криза була змінена молочною й масляною, та була змінена м’ясною, м’ясна – круп’яною і знову хлібною.

– А до тебе на постій нікого нова влада не привела? – озирнувся поглядом по широкій вітальні Самсон, зупинивши свою увагу на високому підлоговому годиннику, час на якому не міг відповідати дійсному.

– Ні, Радомицький уберіг від цього. Видав охоронну грамоту, що звільняє від реквізицій, мобілізацій тощо!

Самсон, почувши прізвище ще одного з колишніх товаришів, підвів голову, з цікавістю у вічі Сашкові Бабукіну подивився, ніби прохаючи про продовження.

– Він же тепер начальник на залізниці! – додав господар квартири. – А залізничники, вони від усього поганого звільнені!

– Так ти тепер залізничник?

– Я – ні, що ти! Я на електростанції.

Самсон задер голову й подивився на електричну лампочку, єдину, що світила з чотириріжкової люстри.

– Он як! – здивувався він. – Пощастило тобі! І освіта стала в нагоді!

– Де там пощастило! – відмахнувся рукою Бабукін. – Ось ти платиш за світло?

– Ні, – відповів Самсон. – Так рахунків же не надсилають!

– Ніхто з громадян за світло не платить! Тільки місто за трамвай доплачує і з паливом допомагає! А палива вже майже немає! Ми ж на дровах тепер електрику робимо! Ще дві баржі з дровами на Дніпрі залишились, а потім що? Мости дерев’яні розбирати?

– Атож, – гість співчутливо закивав. – Я ж і сам бачу, світло тільки ввечері, та й то не завжди, вода – вранці й увечері, та й не щодня!.. Я про інше хотів порадитися. Може, у тебе там якась робота для мене знайдеться? Ну щоб справою займатися.

– Роботи багато, – посміхнувся Бабукін. – І зарплата хороша. Тільки її не платять.

– Як не платять?

– Так, не платять. Талони дають, картки, бони якісь на відріз сукна. А грошей майже немає, тому що громадяни за світло не платять… Хочеш таку роботу? Тоді влаштую!

– Треба подумати… – Самсон знітився, і господар у відповідь на це ще раз усміхнувся, тільки тепер з гіркотою.

– Думай-думай! І не поспішай! Зараз поспішати мусять тільки ті, хто фанерні пам’ятники ставлять!

– А їм чого поспішати?

– А їм платять грошима за кожну голову пам’ятника! За двоголовий бюст – подвійно! Художники тепер у привілеях! Не те що інженери!..

8

Зайшовши в коридор, Самсон спочатку натрапив на військові ящики, а потім, у темряві, і на гвинтівку, що до стіни приставлена була, як мітла. Вона впала й вистрілила. Від переляку Самсон навкарачки присів і почув крізь гуркіт, як усередині квартири з гуркотом двері зачинилися.

Дочекавшись тиші, він іще раз клацнув електричним вимикачем лише для того, аби переконатися, що світла дійсно немає. Потім пройшов до вітальні, знайшов у звичному місці сірники та свічку. З нею в руці озирнувся, намагаючись зрозуміти: куди червоноармійці поділися? Там їх не було, і він заглянув до батьківського кабінету. І побачив їх у кутку просто на підлозі, сидять із переляканими, а тому при свічці ще більш драматичними обличчями.

– Ти це що? – тремтячим голосом запитав Антон, підводячись.

– Темно, – відповів винувато Самсон. – Вона впала й вистрілила.

– Це ти гвинтівку зарядженою залишив? – Антон обернувся і злобно зиркнув на товариша.

– А чого я? Я не заряджав! – відповів Федір, теж піднімаючись із підлоги.

Самсон їх уже не слухав, він намагався зрозуміти, як вони на ніч у цьому кабінеті розмістяться, де тільки канапа й стоїть.

– Може, вам краще у вітальні спати? – запитав він.

– Велика дуже! – відповів Федір, почухавши неголену щоку. – Оборону важко тримати!

– Яку оборону? – не зрозумів Самсон.

– Ну, якщо нападуть. Треба бути завжди готовим, щоб оборону тримати. Тут менша, зручніше.

– А як же ви будете оборону тримати, якщо гвинтівки в коридорі?

Не помітивши в питанні іронії, червоноармійці перезирнулися.

– Нє, на ніч сюди заберемо, – сказав Антон. – Тільки нам тут матрац треба й теплі покривала.

Знайшов їм у комірчині Самсон два вузькі матраци, зі скрині постільну білизну витягнув. Навіть одну велику подушку дістав, що сильно пахла сапокарболем[2].

Вийшла на підлозі кабінету лежанка, при якій, звичайно, головами вони в письмовий стіл упирались, а ногами – в канапу.

– Ну йдіть, ми тепер спати будемо! – почав Антон випроваджувати господаря, коли на підлогу постіль розкладено було.

Самсон і пішов. Підтопив свою грубку трохи, прислухаючись до шелесту з батьківського кабінету. Потім спати ліг.

Сон довго не приходив, заважав йому сумовитий вітер за вікном. Але коли вітер стих, поплив повільно Самсон у царство Морфея. Уже й хвилі його теплі щоками відчув, як раптом десь поруч шепіт пролунав:

– Ти той, посунься! – Голос явно Антону належав.

– Я ж і так скраю, куди ще? – прошепотів у відповідь другий червоноармієць.

– Матрац же сирий, його б на грубці спершу пропарити!

– Так у них тут грубки нікудишні, простінкові, тільки повітря гріти!

– Це точно! І то не гріють! Та він просто дрова на нас шкодує!

Виразність почутого насторожила Самсона, і він розплющив очі. Перевірив рукою пов’язку – та сповзла, оголивши вушну раковину.

– Може, убити його? – прошепотів Федір. – Непотрібна людина, а квартира багата, якщо пошукати, знайдемо чимало!

– Спи, Федю, – відповів другий. – Тобі б тільки вбивати! А коли заборонять, а ти вже звик? Куди підеш? На дорогу?

– Та чого звик? Не звик я! Усе одно болісно вбитих бачити!

– А комісар що сказав учора? Не пам’ятаєш? Ніяких випадково вбитих!

Самсон поправив пов’язку, обережно сів на ліжку, весь на слух перетворився. Стало йому остаточно зрозуміло, що це його ж відрізане вухо, яке там, у шухляді письмового столу в батьківському кабінеті лежить, його про небезпеку попереджає. Інакше як би він цей шепіт почув?

«Тікати?» – подумав він і відразу заперечливо головою хитнув. Нíкуди було тікати. Можна було б до вдови спуститись, у неї до ранку посидіти. Вона пустить. Але потім що? Таж це його дім, його квартира! Чому він мусить тікати? Може, взяти гвинтівку і знищити їх? Тільки як перевірити, що в ній, у тій, що не впала і не вистрілила, патрон є? І якщо є один патрон, а цих двоє, то другий потім його самого вб’є. Вони ж убивати вміють, в армії цього вчать. А може, в їхню армію тільки тих беруть, хто вже сам убивати навчився? Он скільки трупів вулицями Києва рік тому лежало? Та й пізніше теж. І коли батька вбили…

Самсон обережно встав із ліжка. Холодна дерев’яна підлога вколола голі ступні. Він намацав капці, вліз у них, і ступням тепліше стало.

– Не треба його вбивати, – знову прошепотів Антон, і Самсон на мить вдячність до нього відчув.

– Я ж тіки так, запропонував, – дав задній хід Федір і голосно позіхнув.

– Ти ж не хочеш в одній квартирі з трупом жити? – вів далі високий червоноармієць. – А винести й на вулиці кинути вже не положено. Двірник помітить і поскаржиться, та й патрулі ходять…

– Холодно якось, і ці воші, суки, кусаються! Їм, напевно, теж холодно! – Федір знову позіхнув.

– Чого це їм холодно? Ти ж іще живий, іще теплий!

Після цього замовкли вони, а ще через хвилину почув Самсон хропіння. Злякався спочатку, що тепер до ранку це хропіння чути буде, але, мабуть, хропун повернувся зручніше, і стало в голові у Самсона тихо.

Він вийшов до вітальні, постояв у темряві. Зіщулився через холодне повітря. А потім одягнувся і зі свічкою в одній руці та з порожнім мішком у другій до підвалу по дрова спустився. Набрав їх десятка півтора та обережно, переступивши знову через рипучу першу сходинку, піднявся до себе.

Затопив камінну піч, від якої тепло й на його спальню йшло. А потім вирішив і другу піч у вітальні затопити, ту, що задньою стінкою кабінет батька обігрівала. Туди навіть більше дров не пошкодував, думаючи, що в теплі червоноармійці довше просплять і, можливо, у хорошому та мирному настрої прокинуться.

Ті вийшли вранці з кабінету дійсно добросердними. Попирхали по черзі, умиваючись у ванній кімнаті, – водопровід, на подив, працював. Потім, ні слова не сказавши, пішли, закинувши на плечі гвинтівки.

При денному світлі помітив Самсон, що куля, увечері з гвинтівки вилетівши, розщепила товсті дубові двері з коридору до вітальні й там же застрягла. Пошкодження дверей виявилося неприємним для ока, але малопомітним, тому що було воно внизу, за вершок від підлоги.

Повертаючись думками від учорашнього випадкового пострілу гвинтівки до життя, зрозумів Самсон, що настала п’ятниця, і саме в п’ятницю кликав його лікар Ватрухін, аби очі почистити.

Цього разу замкнув він за собою двері, вважаючи, що червоноармійська служба тільки до вечора закінчується. У стьобаній ватяній куртці та в брудних пом’ятих штанях, аби не привертати на вулиці уваги, вирушив Самсон до лікаря.

По Жилянській чулося хлюпання води під чобітьми перехожих. Мерзлі сміттєві кучугури пахли сильніше, а це означало, що весна знову почала відвойовувати в зими свій календарний простір. Березень знехотя наближався до квітня. Десь недалеко пролунав дзвінок трамвая, а через мить і сам він виринув із Володимирської та задзвенів по Жилянській до своєї кінцевої зупинки.

На розі з Ковальською Самсона зупинив стукіт молотків. Він здивувався, озирнувся й побачив робітника, що стоїть на дерев’яній драбині, приставленій до будинку. Поверх назви «Ковальська» він прибивав шматок фанери з чорним написом «Ул. Пролетарская».

Перед будинком лікаря Самсон відчув неспокій раніше, ніж зрозумів його причину. З фасаду над дверима пропала довга вивіска, яка сповіщала, що в цій будівлі приймає лікар із захворювань очей. Серце в Самсона стислося, і з пам’яті виринув нічний шепіт Федора: «Може, убити його?»

Страшні передчуття, однак, не повернули Самсона назад, переміг він їх і постукав у двері ввічливо, як годиться.

Літня прислуга лікаря впустила візитера відразу. Вигляд у неї був поганенький, бліда обличчям, а навколо очей мала темні кола, що свідчили про безсонні ночі.

– Ага, – зрадів, побачивши Самсона, лікар. – Не забули! Ну проходьте, проходьте! Тут поки що Тонечка прибирає.

Прислуга дійсно почала підмітати з підлоги розбите скло. Сам Ватрухін одягнений був у домашній теплий халат, але на плечах і на грудях до халата причепилася тирса і якесь інше теслярське сміття.

– У мене тут уночі неприємна пригода сталася, – заговорив лікар Ватрухін, почавши обтрушувати халат, на який сам, здавалося, звернув увагу тільки зараз – завдяки пильному погляду Самсона. – Увірвалися до будинку два солдати, з ліжка підняли! Один кричав: «Лікуй!» і гвинтівку наставляв. Виявилося, що він своєму товаришеві під час політичної суперечки око багнетом виколов! А тут моя вивіска, як на зло! І він цього бідолаху з оком, яке витекло, до мене штовхає! І кричить: «Лікуй, сволото!» Я ж йому намагаюся пояснити, що лікувати ж уже нема чого! Але потім повів до кабінету, обробив рану, той волає, цей багнетом мене в бік поколює, квапить. Я пояснюю, що тут уже все, тільки треба стежити, щоб сепсису не було, у сухості очну ямку тримати. А він мені продовжує: «Лікуй, а то я тебе вилікую!» А в медичній шафі, як на зло, очний протез лежав, декоративно-рекламний. На згадку про покійного товариша-протезиста. Цей солдат із гвинтівкою багнетом скло в шафі розбив, схопив око й мені тицяє: «Вставляй йому! Рятуй мого товариша!» Я йому пояснюю, що очі роблять за розміром і після того, як очниця заживе. Словом, забрав він очний протез, у кишеню шинелі запхав і пообіцяв повернутися та каменя на камені не залишити. Повів свого товариша. Я тоді двох двірників із сусідніх будинків підняв, скинули ми втрьох із будинку вивіску, і взяли двірники її в оплату праці для розпалювання! Ну гаразд, я вже відсапався від цих неприємностей. Тільки замок дверей пошкодили ще, треба полагодити. Показуйте ваші очі!

Звільнив лікар рогівку ока Самсона від чужорідної частинки, саму сітківку гарненько оглянув.

– Ну тепер червоного вам менше бачиться? – запитав.

– Менше, – відповів Самсон.

– А бинт ви так і не прали! – похитав головою лікар. – Я ж не можу вам більше новий пов’язувати – медичної користі він вам більше не несе!

– Та нічого, я двірничку попрошу, вона випере, – відповів Самсон. – Усе часу не було. Думав на роботу влаштуватися, тільки поки що не знайшов.

– На роботу? До них? – невпевнено спитав Ватрухін. Але потім голос його трохи пом’якшав. – А може, і треба! Кажуть, що працювати у них легше, ніж за царя. Ніхто нікого не експлуатує. Ніхто над головою не стоїть і не перевіряє. Зарплата, картки, талони… Я теж думав у клініку влаштуватися, в Олександрівську. Прийшов, а там двадцятирічний студент мені каже, що медицина тепер безкоштовна, а значить, і лікар мусить без зарплати лікувати. Мовляв, лікарі достатньо за царя заробили! Я що – громадянин ворожого класу, третьої категорії, півфунта хліба всього належить! А мали другу категорію дати, я ж не купець! Але ж ні, виявилося, що експлуататор! Прислугу маю. А я ж їй казав: «Ідіть, Тонечко, ви вільні! Настав ваш час!» А вона мені: «Ні, Миколо Миколайовичу, куди я піду? Нíкуди мені! Я у вас залишуся!» Ех, хоча б лад у місті навели! Бандитів би та солдатів прибрали, і то вже легше жилося б!

Лікар зітхнув. Згадана Тонечка тут же в дверях кабінету з’явилася, повернулася після того, як прибране з підлоги бите скло винесла.

– Я вам чаю заварю, – сказала твердо.

– Зроби, зроби! – погодився лікар. – Чай – це ті ліки, в яких побічних дій не буває!

9

У ніч на суботу шепіт червоноармійців Самсона не турбував. Почув він тільки скаргу Федора на те, що він за мамою сумує і що без його селянських рук мамі з землею не впоратися.

Ну а вранці через брудне віконце до спальні сонце заглянуло, підкресливши своїми променями і те, що шибки брудні, і загальний безлад, за який батьки, якби були живі, вишпетили б Самсона по повній. Жваво й радісно закаркали надворі дзвінкі київські ворони.

Вийшовши до вітальні, Самсон подумав, що червоноармійці ще сплять, бо було тихо. Взяв у комірчині віник із совком, підмів спальню.

Тут із коридору чемний у двері стук почувся.

Проходячи до виходу, зауважив Самсон, що гвинтівок під стіною немає.

Відчинив незамкнені двері.

– Ось, усім мешканцям сказали «указівку» роздати, – сунула йому в руки вдова двірника жовтуватий папірець. – А ще сьогодні суботник для обов’язкового прибирання з вулиць сміттєвих заметів! О десятій ранку.

Новина про суботник не могла затьмарити гарного, сонячного настрою. Але ось «указівка», надрукована з економією друкарської фарби, змусила задуматися.

«Громадяни жителі, з 22-го березня цього року по місту Києву буде проводитися реквізиція зайвих меблів для облаштовування радянських установ. Реквізиція буде проводитися червоноармійцями і представниками губвиконкому в присутності уповноважених будинкового комітету. Замість меблів буде виданий документ, який підтвердить список реквізованного з печаткою і підписом.

Не підлягають реквізиції необхідні для проживания меблі з розрахунку: стілець і ліжко на кожного члена сім'ї або мешканця, одна шафа, один обідній і один письмовий стіл на сім'ю. Кухонні меблі, не згадані вище, реквізиції не підлягають.

Голова губвиконкому, факсимільний підпис, печать».

Перечитавши «указівку» двічі, Самсон вирішив провідати письмовий стіл батька та обережно увійшов до кабінету. Червоноармійців уже не було, але матраци з постільною білизною скособочено лежали на підлозі, та й речі їхні так само тут валялися. І запах їхній стояв непорушно, як стовп, – дивна суміш із затхлості, тютюнового диму та машинного чи збройового мастила.

Насамперед Самсон перевірив верхню шухляду столу. Бляшанка лежала на місці, як й інші папери та їхній сімейний паспорт. У нижній шухляді панував колишній порядок – німецький тримач олівців ліворуч, оплачені старі рахунки поряд із ним, несплачені старі рахунки правіше.

Витягнув Самсон несплачені рахунки, погортав. Усі вони стосувалися 1917 року. Тут і від київського водогону, і від електростанції, і від магазину мінеральних вод, який давно закрився, і за окуляри з кістяною оправою, і від аптекаря за живильну мазь для п’ят…

Поклав він рахунки на місце, витягнув із глибини столу пляшечку з маззю «Лаинъ». Батько нею лікував екземи на ногах. Покрутив у руках, поклав назад і шухляду засунув.

Нахилився над столом, відчинив вікно, бажаючи вивітрити трохи червоноармійський дух. До батьківського кабінету ввірвався гучний і балакучий вуличний гамір, незвичний для суботи. По той бік Жилянської двоє літніх добре одягнених чоловіків намагалися відколювати від їхнього сміттєвого замету краї – один лопатою, а другий – короткуватим ломом.

«Суботник!» – згадав Самсон і причинив вікно, але не повністю, щоб кабінет і вулиця могли обмінятися повітрям.

Убравшись у найнепоказніший одяг, він спустився вниз, де сусід Овецький якраз отримував від вдови двірника великий важкий лом.

Самсону дісталася вугільна лопата, не надто зручна для розбивання заметів. Але вибору не було. По всій Жилянській стояв весняний гамір. Сонце на подив непохитно трималося на небі та підточувало своїми променями мерзлі замети. По бруківці проїздили то автомобілі, то екіпажі та вози. Візники матюкалися, коли під копита їхніх коней летіли шматки брудного льоду та чорного снігу. Мороз, що раніше зберігав замерзлий сморід безладно перезимованого міста, відступав, а значить повітря наповнювалося сміттєвим смородом. Але наповнювалося ним воно повільно, і люди встигали звикати до запахів кислого квасу та торішньої цвілі, а потім і до інших запахів, і жоден із долучених до повітря запахів не змушував городянок занудьгувати за трояндами на дачі та перекинуті пудреницями. Вони також старанно дробили замети біля своїх будинків і, здається, навіть раділи можливостими вихідної, суботньої фізичної праці, яку вже оголошувано кілька разів «святковою», хоча Самсону так і не вдалося для себе визначити, чи може фізична праця бути святковою і, якщо може, то як її треба правильно святкувати?

За п’ятдесят аршинів у напрямку Кузнецької біля чималого замету працювали кілька жінок, і ось вони працювали дійсно святково, майже пританцьовуючи. Самсон поглядав у їхній бік щоразу, коли долинали до нього крізь інший, ближчий шум, веселі, завзяті голоси.

Іноді повз них проходили червоноармійські патрулі, які зупинялися ненадовго біля кожного розбираного замету, оглядали учасників суботника, між собою крізь вуса та чорні зуби коментували або жартували, про що говорив іноді сонячний, а іноді й зловтішний блиск у їхніх очах. При появі патрулів суботник, звичайно, прискорювався, і навіть слабосилий сусід Овецький, якому за статурою належало б тримати в руці скоріше віник, ніж лом, приступав до розбивання замету з новими силами.

Черговий патруль висловив жестами й хитанням голови невпевненість у тому, що для Самсона та його сусіда цей день закінчиться перемогою.

Із заздрістю подивився Самсон знову вдалину, у бік Кузнецької, на веселий жіночий суботник, біля якого вже й замету майже не було. І тут здалося йому, що серед дзвінкоголосих суботниць він упізнав Надію.

Опустив він лопату на кругляк і вирішив пройтися, перевірити, чи не обдурили його очі.

І дійсно, там виявилася Надія, а сама будівля, біля якої дівчата сміттєвий замет прибирали, була не чим іншим, як радянською статистичною установою, де вона працювала.

– Ну як у вас? – поцікавилася вона привітно, упізнавши прибульця.

– Мучимося, – зізнався Самсон. – Нас же тільки двоє, навіть двірничка не вийшла на допомогу!

– А ми допоможемо! Ми такі! – пустотливо вигукнула Надія й озирнулася на подруг. Ті закивали.

Повернувся Самсон до свого дому в супроводі розохочених суботньою працею красунь. Замиготіли в руках у них лопати – новенькі, сталеві. Сусід Овецький навіть відійшов і вирішив відсапатись, а Самсон узяв у нього лом і заходився встромляти його важким вістрям у замет. Робота загорілась. І в вікні першого поверху з’явилося здивоване обличчя вдови двірника. І на обличчі її засвітилася усмішка, добра, привітна.

– Що ж це вас так мало вийшло? – запитала, не припиняючи роботи, Надія.

– Так нас тут мало! Гузєєви з третього поверху ще на початку лютого в Одесу поїхали, а дружина сусідова дитину няньчить, – відповів Самсон.

– Отож, ви ж мешканці, а в нас – установа, людей багато! Ой, подивіться! – раптово відволіклася вона, дивлячись за спину якогось хлопця.

До їхнього замету жвавим кроком підійшли, голосно й весело перемовляючись своєю мовою, четверо китайських червоноармійців. Вони жестами попросили дівчат-суботниць відійти, скинули з плечей гвинтівки й заходилися наносити замету відчутні багнетні удари. Розкришивши верхню частину мерзлої гірки, вони привітно помахали руками й пішли собі.

Роботи тепер залишалося небагато. Розібравши замет ущент і його осколками встеливши всю бруківку, розійшовсь їхній суботник по домівках. Тільки Надія та Самсон виявилися запрошеними до вдови двірника на чай. Вона їх просто з вікна покликала. А після чаю запропонував Самсон дівчині в Купецький сад прогулятися. Вона охоче погодилася, тим більше, що сад лежав просто на її щоденній дорозі з дому на роботу й назад.