Ніоба

Син обернувся враз до матери та завваживши стомлений вираз в її обличчю, немов відгадав течію її думок.

– Де дівся знов нині Андрушка? – спитав, – на дворі розпочинається заметільниця. Гляньте, мамо, завтра будуть дороги знов завіяні. Мені здається, що йому було вчора замало пиятики, і він хоче собі ще нині надолужити. Це ж підлота крайня! – скипів, – зважаючи на те, що ви тут ледве ще день-два зостанетеся! – Йосип кинув сердито цигаркою об землю, заклав руки на плечі й задержався на хвилинку в ході, коло вікна замовк сердито.

Стара мати прокинулася на його слова, мов сполохана, та лиш на те, щоб у дальшій хвилині, немов зламана, перехилитися вперед. Від тону, в якому брат про брата говорив, заболіло їй серце, хоча вона відчула добре правду синових слів і мусіла йому ту правду признати.

Одначе!..

Що знав він з того, що знала вона, що відчувала вона!

Що знав він!

Тут існувало стільки тисячів і тисячів ланцюгів, котрі самі з себе укладалися, викликаючи мимоволі все, що опісля за кожним разом витворювалося й нещастя з собою приволікало! Але кожного разу, коли котре з дітей, або навіть сам батько, висловлювався зневажливо, або з докором про п’яницю, падала її душа геть закривавлена, обличчям додолу. Її біль був червоний, як кров, і жадна людська душа не хотіла її в тім пожаліти й зрозуміти. Це була її кривава тайна, при тій безталанній дитині її найтяжча драма, котра не хотіла ніколи кінчатися й усе щораз трагічніше поновлялася.

Здавалося, жадне з її дітей не держало її душу в такім болючім руху, як цей слабосилий чоловік! І який був він при всім своїм нещастю добрий! Як рідко траплялося, щоб яке гостре або нездержливе слово вихоплювалося з його уст! Лиш коли був зачеплений або вражений по п’яному, тратив всю свою, йому властиву, доброту й терпливість, хапав, що в руки попадалося, хоча б і сокиру. В таких хвилинах дрижала навіть сама перед ним, хоч могла його іноді як шовк круг пальця обвивати.

Тепер сиділа все ще неповорушно й мовчала. Нараз обізвався син:

Мамо, – сказав, – я би хотів оці всі листи, що я їх упорядкував, з собою забрати, бо лишати їх тут нема рації: Андруша ледве чи буде їх коли читати; я взагалі сумніваюся, чи він ще читати й писати вміє, особливо ж писати. Хіба що може ще коли підписується. Йому бували, оскільки я собі ще давніші літа пригадую, книжка й перо завсігди дуже немилі. Чи він читає подеколи що-небудь?

Календаря… – відповіла мати несміливо.

Все ж таки? Ну, на таке воно в нього й показує!

В душі старенької матері задрижало болючо. Скільки разів бував понижений, вона все за нього терпіла.

Скажіть, будьте ласкаві, мамо, куди то він нині поїхав знов? Він, як бачу, фурман тілом і душею!

Це він і є. Коні в його єдина річ, до котрої він справді з усеї душі прив’язаний. До якої міри, скажу тобі такий приклад. Одного разу обіцяв йому батько купити доброго й дорогого коня, коли утримається цілий рік від усяких напитків, – і він утримався. Як неймовірно воно здається, мій сину, а він витримав обіцяний цілий час! Але за те, коли кінь стояв уже в стайні, допився він так страшенно, що його очі аж позапухали, і він три дні з стріхи в стайні не злазив. Там був його сховок для спання після таких пригод. Потім поділив собі час на три частини: пильна праця, кінь і корчма…

Мамо, як давно напивається властиво той чоловік?

Стара мати похитала сумно головою й відповідала ніби виправдуючись:

Ти думаєш, Йосипе, що Андрушка п’є справді так багато? Він потребує лише один келишок, і вже готовий; він цього ніколи не признає, але про це знають усі, тому то й бувала та буває в господарці через нього утрата й шкода. Одну частину проп’є він сам, а три витуманять та вкрадуть у нього добрі його товариші, або хто вже там має в намірі загарбати в нього те, що кому якраз треба… А розпився він властиво з того часу, коли був в одного лісничого за помічника. Батько через рік після твого від’їзду, коли пересвідчився, що його школою й книжкою нема що мучити, віддав його до одного знайомого лісничого, котрий якраз потребував молодого хлопця на практику; а він, пробувши там ледве рік, закохався в сестру лісничого, старшу якусь дівчину, і давай мучити її, щоб вийшла за нього.

Дівчина, розуміється, про таку річ і слухати не хотіла; раз – він був від неї молодший, а по-друге, за кого й було там виходити заміж?.. Тож замість усякої надії просто відмовила йому, наказуючи доволі суворо поводитися на службі, як слід, добиватися кусника хліба, а вже потім і женитися, з ким там йому захочеться; «а мені дайте спокій», – ніби відказала.

Він взяв собі ту її, – як сам оповідав, – погірдливу відмову так до серця, що почав ночами напиватися, щоб свій жаль забути…

А що там не обходилося без товариства, а перед тим усім гострішого догляду не було, то допився він уже там так сильно, що батько, не вижидаючи на його поправку у лісничого, поїхав сам по нього й забрав з собою додому. Наскільки це було ліпше, що він зостався опісля вдома, а не між чужими, я нині добре розсудити не можу. Знаю лиш тільки, що він тут не гамував себе більше, ніж там. До того вічне товаришування з простими сільськими парубками, до котрих його вже більше тягнуло, як до інтелігенції, а зрештою і в добре лихо затягнуло, – і поволі, поволі дійшло до того, що він став уникати ліпшого товариства цілком, а від батька, котрий з ним немилосердно суворо поводився, почав ховатися, мов від свого ворога. Звертав це все на суворість батька, котрий, щоправда, раз у раз ловив його на неправді й пиятиці, і так виходило, що хоч як бажали ми йому добра й іншого життя, він все-таки мав свої причини ходити до корчми, крадькома чи одверто, і напиватися. Пізніше почав гніватися, що батько надто багато втручається йому в господарство й не дає самому господарські справи провадити, – і знов була причина між приятелів ходити і всякі жалі запивати… На всякі умовляння й благання батькові й мої не марнувати в такий огидний спосіб найкращі літа й здоровля та майно, що йому віддано в руки, виправдувався тим, що в нього нема ні жінки, ні дитини, для котрих мав би маєтки збивати, та що він доволі вже літній, щоб знав, що становить для нього щастя, а що нещастя.

Він, мовляв, працює тяжко, утримує батька й матір, – бідний батько почав уже щораз більше занепадати на здоровлі, – працею своїх рук, причім показував з гордістю мозолі на своїх дійсно натруджених руках; не робив нікому якого-небудь закиду, – нехай же дадуть і йому вже раз спокій. Скільки йому до життя потрібно, мовляв, він собі завжди годен заробити, хоча б йому лише кінь і батіг зосталися. На тім кінчав своє виправдування.

Звичайно намагався батькові як найшвидше з очей зникнути, або мовчав так уперто, що іноді можеш до нього й годину як хочеш говорити, а він а ні пів словечком не обізветься. Чудно поводився він іноді!

Ніколи не мав він сили, – ба навіть ще й тепер він такий, – відмовити кому-небудь у якомусь проханню: як його про щось прошено, він завсігди буде старатися бажання кожного сповнити, чи кого-небудь в одній або в другій справі поратувати. Таке серце в нього!

Глянь, в якій одежі він ходить, – чи на ньому є хоч одна річ, що дійсно йому належить. Боже, борони! І це в нього хтось видурив, і той за гірше заміняв, і той на вічне віддання випозичив, а він у самому лахміттю або з других перебраному зостався.

– Доки я живу й можу, я все стараюся, щоб він мав чисту білизну на собі і яку таку одежину на тілі, – але як я колись заплющу очі, то він один зостанеться, справді, сиротою і безпомічним, хоч яка в нього борода сива й він себе старим називає. В того п’яниці є щось вічно неповнолітнє й дитяче, що показує йому світ завсігди гарним і в рожевому світлі! І, може, в тім і криється його безталанне щастя!.. Але я не помру через нього спокійно, бо не маю його на кого зоставити. Він моя найнещасливіша дитина, хоч і яка розшарпана та покалічена доля всіх інших…

Андруша! Андруша! – застогнала раптом мати вголос і її очі зайшлися слізьми, – то ти вибрав собі найгіршу долю. А дитиною мав ти такі чудово ніжні губенята і умів так любо та щиро коло матери пеститися. А проте не проклинало ні одно з дітей свою матір, лиш ти один! Ти однісінький… Господи Боже, змилосердися над нами!

Підстарший син обернувся з переляком до матери.

Як, мамо?! – крикнув з незахованим переляком, – цей негідник зважився вас проклинати? Чому ви мені про це ніколи давніше не писали?

– Тихо, тихо, мій сину! – заспокоювала старенька з ледве помітним гірким усміхом, – це вже така давня застаріла пісня, що я її вже й сама забула! А все ж таки після всіх таких тяжких хвилин сиділа біля його постелі й усипляла молитвами до Спасителя. Особливо ж одного разу, а він проказував молитви за мною. Так, так, мій сину; ти цього не розумієш, як і багато, багато дечого іншого не розумієш. Андруша молився, хоча б по п’яному, а все-таки проказував молитви за мною, і, мов сама засинаючи, примовила пів голосом, – молився, синку, зо мною…

Але, бійся Бога, мамо! – вигукнув з жахом, обурено, син, – того чоловіка, маючи його таким перед собою, був би я не знаю що… а ви могли його – молитвами до сну заспокоювати?! Ви ж мали безпритомну звірину коло себе!

Тихо, тихо, мій сину! – заспокоювала старенька мати, як і раніше, лише цим разом невимовно лагідним голосом, – це вже така давня й застаріла пісня, що я її й сама більше не тямлю. Хто б ще й згадував та зворушався там нею! Тодішня ніч, коли воно все скоїлося, пожерла все… Це ж була тихесенька, ясна, місячна, зимова й морозиста ніч, а смерть все коло моїх вікон виблискувала косою. Чи ти думаєш, що чоловік не радий, коли може перед нею двері зачинити, а того, на кого вона замірялася, молитвами до сну покласти? Ти не знаєш нічого про такі ночі, і тому тобі бракує розуміння й лагідности в осуді таких річей, в осуді твого безталанного брата!

Але, мамо, – батько! Чи він жив ще тоді?

Жив. Це трапилося якраз перед самою його смертю і він перебував тоді вже з твоїми обома сестрами, Лідою й Оленкою, у твого шурина в місті, під лікарським доглядом, а я була тут сама одна, в оцій самій постелі, з Андрушкою…

Як воно сталося, мамо? Як сталося? Прошу, розкажіть мені! – просив зворушений син і, підійшовши скоро й близько до неї, сів і глядів неспокійним поглядом на білоголову матір. – Це мусите мені, мамо, оповісти, це я мушу знати, це я Андруші не подарую, – нехай він безталанний, нехай і я не щасливіший, але цього я йому ніколи не дарую. Він звірюка, а до звірів треба підступати з батогом.

Та тут підняла стара мати, погрожуючи, палець.

Мій сину, мій сину! – сказала, – коли я помру, я на тебе Андрушу не полишу. Він уже тепер ані для світу, ані для людей. Я ще Богу дякую, що його душа не запропастилася цілковито. Морально він не збивався, хоч і як він себе змарнував. Але й він має свої шляхетні хвилини. Не смій ніколи поводитися з ним жорстоко! П’яниця він, отой мій син, слабої волі, немічний, котрий ще до того став брехливим, лякаючися гострого й пильного ока свого батька, але в нім нема нічого злого, жорстокого.

– Я не мав на думці, мамо, що йому все жорстокого трактування треба. Над ним треба лиш сильнішої руки, котра б ним конче в його власнім інтересі кермувала. Мені його жаль, і я думаю, що найсильніше, що в нім є, це його нахил до пиття. Він був би в силі навіть щось значного зробити, коли б йому в нагороду обіцяно необмежену волю напитися. Але все ж таки, мамо, все ж! Як його уста не всохли, коли ображав тебе так нечувано, то я не можу собі порадити!.. Отже тоді була також хвилина, в котрій була повинна одна «зміїна» голова відбитися! Я не хочу нічого більше казати і далекий від того, щоб зробити вам, батькові, або кому-небудь на світі, який закид за нього; але мені все здається, що коли б він був за молодих літ дістався під керму в сильніші руки, ніж ваші, з нього були б люди вийшли. Але ви були всі разом занадто добрі й поблажливі до нього; ви, мамо, і батько, і сестри, особливо ж ви й сестри, а це все через страх перед батьком і «сценами». Це я сам по собі знаю. Зате маєте тепер такі сцени, котрих, правда, не видно на театральних сценах, але вони не менше мороз на тілі викликають…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Notes

1

Уніятський парахвіяльний священик, настоятель.

2

Полк.

3

Підряд, один за одним.

4

Поки.

5

Смертних, умирущих.

6

Між іншим.

7

Вітаю, поздоровляю з новим фахом.

8

Галицькі, буковинські українці.

9

Попувати.

10

Після цього.

11

Страждати, мучитися.

12

Мені шкода.

13

Твоє стало зверху.

14

Раптом.

15

Єдину.

16

Егоїстичних, себелюбних.

17

Протягом усього, за все.

18

Вікарний, другий священик.

19

Служби.

20

П’яницю.