Ніоба

Я розумію, сину, – тягнула вона далі, – що істоту, для котрої стільки пожертвувалося, як ти пожертвував… і все надаремне, можна, помимо всяких її хиб, завше любити; але що твоя мужеська честь і гідність зносили так довго всякі особисті зневаги з її боку терпливо, я, при твоїй колишній гордості й палкій вдачі, не розумію… І, по-правді кажучи, – простити тобі не можу!

На це розповів він їй цілий ряд сцен, які йому вчиняла і які зносив терпливо задля сина, щоб не розлучити його з матір’ю, до котрої був, ще в перших літах свого каліцтва, мов мала дитина прив’язаний. Не хотів, отже, його виривати з обставин, котрі, будь-що-будь, все-таки, завдяки її маєтку, були для хлопця корисними і більше уможливлювали вигідніше життя, ніж коли б він, розлучившися з нею, забрав його з собою й удержував з власної праці. А без нього він не мав би сили жити. Він же в нього його дитина, хоч і нещасна, без вини нещасна, але його дитина, син дорогий його! Чи мати його тепер розуміла?

Розуміла.

Мати мала право йому за те докоряти, мала сотню разів право, – відповів він з поважною покірністю, – і був би навіть дивувався, коли б вона йому цього, остаточно зрозумівши його нужденне життя, не зробила.

Всі, що його в життю коли-небудь шанували й цінили, ба навіть любили, мали те питання проти нього в душі, але ніколи йому не було так гірко при тім питанню, як уперше перед нею, матір’ю, котру і батька колись так сильно вразив. А вдруге, – він усміхнувся гірко, – коли це питання пішло до нього око в око, з молодих дівочих уст!

Так дивно іноді укладається нам життя, мамо, – розповідав він далі, – що чоловік, переживши десятки літ, доперва приходить до пізнання, що він у світі і в життю ніщо інше, як тільки якийсь автомат або низки випадків, або якої одної могутньої сили, що ним орудує, і чоловік проти неї, в своїй немічній вдачі – ніщо.

Одна далека своячка Рут, його жінки, – оповідав далі похмуро, – вихрещена вже, і при тім учителька, перебувала одного разу довше в їх домі, готуючись до останнього свого іспиту. Була вона, мамо, тонка й чутлива вдача, і я помічав часто, як вона терпіла під час сцен, що відбувалися між нами, і як уникала залишитися з нами обома на самоті, щоб не бути свідком прикрих і не раз дуже бурхливих сцен між нами. Була б напевне й скоріше від нас утекла, але що лагодилася, як кажу, до іспиту і Рут її мало не силоміць при собі держала, то зосталася вона в нас довше.

Чи ви слухаєте, мамо, що я вам розказую? – спитав син нараз[14], коли вона сиділа непорушно, вслухаючись уже тепер більше в дорогий їй голос сина, ніж у його слова.

Слухайте, – додав відтак живіше. – Мені хочеться цей дрібненький скарбик, що я його від часу того одружіння з Рут у життю найшов, із кимсь поділити. Він такий ніжний і малий, що хіба в ваше святе перемучене серце, що ніколи не зрадило й не зрадить, на віки заховаю, – і більш нічого.

Все, що нам життя в своїм бігу дає, все воно не те, що нам дійсно потрібне, а, звичайно, щось інше. Тільки тоді, коли нашу житьову енергію вже зламано, і ми наново свою долю перебудувати не годні, – кидає воно нам квітки на груди, мов на розраду за наші гіркі розчарування. Слухайте, мамо!

Мати слухала.

– Одного разу зібралося, – оповідав далі, – в їх домі численне товариство, і гості бавилися до того, що розгулялися.

Дівчина, про котру він згадував, не гуляла, відмовляючись, що гуляти не вміє, і вступила до сусідньої кімнати, де якраз непомічений знаходився він. Він підсунув їй крісло і дивився мовчки хвилину на неї. Вона мала щось симпатичного в своїх рисах для нього, щось тонкого і доброго, хоча, по правді, не можна було її гарною назвати. Лиш очі її він любив, хоч і вони завсігди проти нього зоріли, неначе з хорої душі, щó він їй не раз говорив, а вона його за те висміювала.

Нараз, без усяких інтродукцій, ставить йому таке питання:

Чи вам щось важить одвертість жінки?

Він здивувався на таке питання.

Ну, як же? Так, чи ні? – спитала, звертаючи свої милі оченята на його уста.

Ну, – відповів він, ухиляючися від прямої відповіди, – власне, мало що поклав би на те. Жінка не буває ніколи одвертою, хіба в дуже рідких і критичних моментах. Звичайно вона удає, бо акторство лежить в її натурі.

Може, правда й на вашому боці, – відповіла вона задумано, одвертаючи очі від нього, а відтак сказала: чи думаєте, Йосипе, що воно мусить так бути, що тільки мужчині вільно про свою любов заявляти жінці, тим часом коли їй це не личить?..

Ні, відповів він, я цього не думаю, тільки воно не в звичаю, щоб…

«Порядні», – впала вона йому іронично в слово.

Так, – говорив він далі, бодай в звичайному розумінню слова, «порядні» жінки це робили. І воно може, з деяких причин, і ліпше так. Великим, значним жінкам, це, щоправда, сказати б минається безкарно. Вони це нам, як історія іноді учить, доводили. Але такі жінки відповідали і відповідають взагалі самі за себе і за свою «добру славу». Для звичайних же смертельних, воно, справді, ліпше так, як тепер буває. Але, – перебив він враз сам себе, глянувши мимоволі на її ніжне серйозне лице, – чому ви так питаєте? Чи маєте замір якому мужчині свою любов виявити? (Тут усміхнувся, хтозна чому, вимушено).

І вона усміхнулася. Але відтак спитала, та цим разом уже цілком поважно:

Чи думаєте, Йосипе, що така річ має принизити честь дівчини?

Ні, – відповів він, – цього б я не сказав. – Честь – ні. Але в кожному разі – гордість її. Вона цим виступає проти звичаю, а в деякому розумінню й проти виховання; тому все-таки такий крок упокорює її. Але такий вчинок, на мою думку, позбавляє її чести. В моїх очах такого роду упокорення – то щось гарне й велике; розуміється, коли воно походить від шляхетної жінки, яку власне маємо на думці. Мені уявляється воно так, неначеб вона клала йому букет білих лілій до ніг.

Які він може підняти, або ні, – відповіла дівчина живо, швидко спускаючи погляд.

Цілком слушно. – Він гадає, що таке упокорення гідне пошанування; тільки правдива й велика любов може так покоритися. Поверховне чуття завсігди викликає опір і примхи. – Але скажіть мені, мила дівчино, – спитав її після того, – чи хочете ви такий крок учинити?..

Вона відвернула свій погляд від його, і почала щось неначе по столі очима шукати.

Я б це вчинила, бо любов зовсім не є щось страшне, як її часто уявляють. Але мужчина, бачите, – сказала, – що його я маю на думці, той мужчина мені забоязкий, щоб міг прийняти таке виявлення. Подумайте собі тільки: він має семиголову змію за жінку, котра його з природи чудово успособлену душу мучить і нищить і той боягуз не має ніколи настільки відваги, щоб покарати її хоч один раз.

Він пильно подивився на неї. Вона ж не могла тут його на думці мати!.. Одначе вона мала справді на думці його. При останніх своїх словах зблідла так сильно, неначеб з її лиця зникла остання краплина крови.

Що вчинили б на місці того чоловіка ви? – спитав він її, замість усякої відповіді.

Я?.. Я б їй за кожний раз після зневаги, що ображала б мою честь і гідність, відбила одну з її зміїних голів!

При тих словах дівчина махнула, спалахнувши очима, так сильно рукою, що коло нього мов холодом повіяло.

Так! – вона відітхнула глибоко, неначеб у тій хвилі відбила одну зі зміїних голів. І постоявши ще хвилину непорушно на місці, вони дивилися протягом тої хвилини розгорілими очима одно на одне.

Далі обізвалася вона ледве чутно.

Але він, окрім того, може дізнатися, що я його з усієї моєї душі любила. Це може він. Я хотіла йому тільки це виявити. Це було мені потрібно! І я думаю, що я не согрішила тут ані проти добрих звичаїв, ані проти гідности жіночої. А щодо упокорення, – додала вона, – то я годна його перенести. В мене честі і гордости доволі, – о, доволі! При тім піднеслася на пальцях так високо, що майже його перевищила, стиснула брови мов з фізичного болю, і не кинувши на його більше ані жодного погляду, пішла.

Вона пішла, а він зостався неначе громом прибитий на місці. Через хвилину стало йому в душі ясно, мов його блискавка пронизала. А тоді став шукати її очима.

Вона стояла в другій кімнаті, висока й ніжна, оперта плечима до стіни й слухала молодого чоловіка, про котрого знав він з певністю, що той її любив.

– Ні, мамо, – сказав, – вона не мала на своїй голівці корони, але я був би й без того кинувся їй до ніг і поцілував їх. Чому не притиснув я її зараз після її гордого признання до своїх грудей? Її душа належала мені. Одначе були це її велика інтелігентність та гідність душевна, що поклали мені палець на уста й наказали мовчати. І я мовчав, мамо, від тої хвилини до сьогоднішньої днини; запізно послав мені її Бог на мій шлях!.. А коли незабаром Рут справила мені сцену, що про неї я тобі згадував, то мені здавалося й здається, що це була біла рука дівчини, котра підвела раптом мою правицю і відбила одну зі зміїних голів. Так, мамо, так чудно укладаються іноді пригоди в життю, і, вірте мені, оця одна хвилина самим спогадом ставала мені не раз пізніше правдивою розрадою на мою зранену душу. Оці молоді уста поставили мені те саме питання, що й ви, мамо, хоч і з іншим змістом, і дівчина та мала слушність робити мені закид за мою боязкість. Вона б таких зневаг від свого чоловіка, коли б його мала, ніколи не зносила б! Була б уже скорше або йому, або собі якого лиха заподіяла. Її характер можна було порівняти з афоризмом, котрий мені з ваших уст і досі в пам’яті задержався: «так, або не так, – одна лінія, одна ціль». І такі люди доходять завсігди до своєї мети. Але ми, мамо, ми всі проти них – каліки.

Старенька мати кивнула головою і згадала знов свої діти. Всі дванадцятеро, всі вони були свого роду каліки…

Скажи мені, сину, – спитала, коли син, немовби відпочиваючи після якихось спогадів, що його мучили, мовчав, – чи ти ніколи не відчував, як я тебе любила та які муки переносила за тебе, заким ти став таким безталанним? Я все твоє горе серцем наперед відчувала, і тільки Господь один знав, скільки мук я за тебе натерпілася!.. Господь один… А тепер я стара і немічна і не можу тобі вже ні в чім стати помічною, – ти сам це бачиш.

– О, моя мамо! – відповів він їй, зворушений, схиляючись і цілуючи щиро їй руку, – тисячами разів відчував я, скільки ви за мене натерпілися, і що правда була з самого початку на вашому боці, так що ваш жаль і гнів проти мене був самий правдивий! Ваша й батькова любов була сама безкорисна й ясновидюча, але все, що сталося, вже минулося й не може повернутися…І оце я повернув назад до батьківщини й до вас, – правда, вже не той Йосип, що вийшов з дому, гордий і певний свого щастя, та все-таки – вашим сином. Обоє ми нещасливі, ані я, ані Рут, хоч і як вона намагається своєю безжурною вдачею заглушити порожнечу свого серця, котре все кривавиться, коли вона бачить нещасного сина. Все ж вона нещаслива!

Мати не відповідала. Не хотіла. Бачила, що все ще любив ту жінку в поодиноких, неспостережених хвилинах; але вона вже не хотіла більше нічого про неї з його уст чути. Відчувала, що коли б їй мала ще яка прикрість в життю трапитися, то вона пішла тільки від «невірної», бо за свої діти вона вже давно витерпіла…

IV

Опісля став син просити матір переїхати до нього. А коли вона, мало не жахаючися, відмовилася, пояснюючи це неможливою для неї невісткою, котру й на очі не хотіла бачити, став він покликуватися на свого нещасного сина. Не її зневаги бажав він, – виправдувався, – ані жадного упокорення з боку його та немилої для неї його жінки; вона відокремлено в нього житиме, спокійно та в пошані, відвідуватимуть її тільки він та його нещасний хлопець, – а більш нічого. Для нього бажав він її: Рут так само буде їй вдячна за її приїзд, бо вона рада б бачити коло сина когось щирого й прихильного до нещасного. В тій одній точці вона не кривить душею.

– Змилосердіться, мамо! – молив, – і не відкидайте мого прохання! В мене, за обов’язками фаху, мало часу, і бідний сліпий живе мовби під шкляною вазою. Коли б він ще не мав свого інструмента, котрим, сказати б, дише, та свого учителя, що вчить його, то я справді не знаю, що сталося б з його душею, бо товаришів у нього жадних нема.

Він потребує живої, щирої опіки, безнастанного лагідного товариства, і для нього зробите це, мамо, коли приїдете, а не для мене. Забудьте тяжкий жаль, який справив я вам колись, згляньтеся на мою безталанну долю! Думаєте, мамо, – мовляв дальше, – що бачити свою одніську[15] дитину сліпцем, бажається ще чого в життю? Іноді мені так тяжко на душі, що коли б не безталанний мій син, я б своє життя давно закінчив. Але на кого мені його лишити? На гурт самолюбних[16] жидів? Скоріше вже потягнув би і його з собою в могилу. Ви, мамо, з вашою доброю душею, що через[17] ціле своє життя зазнавала лиш терпіння, ви будете йому найліпшою товаришкою – і, знаючи це одно з моїх уст про вас, він вас дожидає. Змилосердіться, мамо, над моїм і його великим горем! О, господи! – вирвалося гірко з його грудей, коли вона все іде не обзивалася, – до чого дожив я в своїм життю, розпочавши його такими надіями на щастя! Краще волів би я спочивати в чорній землі замість мого старшого брата, ніж дивитися на нещастя своєї безвинної дитини!..

Так розпочав і благав матір, доки не виблагав, чого хотів.

На його останні гіркі слова мати усміхнулася. Але її усмішки син не зрозумів.

Він бачив, що вона лиш з болю усміхнулася, і що того, котрого так гірко згадав, – свого старшого покійного брата, – вона, хоч минуло стільки років, не забула.

Лиши його в супокою! – обізвалась врешті якось твердо, – лиши його в супокою! Господь потребує також чогось доброго, і я цим потішала себе довгі літа; дай йому спокій!

Він одійшов на самому початку праці й житьових мук, – почала вже знов вона йому оповідати. – Нехай буде йому земля пером! Я за ним так само побивалася, як опісля за тобою. Але в той час, коли ти міг бути врятований, і боровся проти розлуки з твоєю недолею, мовби проти смерти, він лежав сам, безпомічний, у великому чужому місті, мов та мурашка, і боровся з недугою, далеко від батька й матери.

Тиф пожер Івана, – закинув Йосип більш до себе.

– Тиф, – повторила мати. – Відтак, помовчавши хвилину, неначе відпочиваючи, як перше син, з болючого спомину по дорогім померлим, дала вже опісля внутрішньому бажанню волю виговоритись перед кимсь по довгім часі німого терпіння – і тягнула далі:

– Він був по третім правничім іспиті. Це либонь ти сам знаєш, бо тоді ти належав ще до нас. Вижидав лише по іспиті грошей на подорож додому, щоб тут дома, коло нас, відпочити якийсь час. Тож і ми всі вижидали нетерпеливо, радуючись уже вперед тією хвилиною, в котрій зможемо притиснути ту щиру й чесну дитину до серця. В тиждень перед його смертю приснився мені сон, якого ніколи не забуду, хоч би мені Господь дав ще раз стільки горя перенести! Так запам’ятала я собі той сон у всіх подробицях. Не смійся, сину, з мене старої, але слухай: мені вже тепер не до байок!

Снилося мені, отже, що я була десь у малім гостиннім покою нашого приходства, обтирала комоди й інші меблі з порохів, особливо ж старе бюрко до писання, яке батько казав внести зі свого покою для хлопця, щоб мав усе вигідно; так дуже любив і шанував він свого найстаршого сина. І коли ж я отак по кімнаті туди й сюди вештаюся, влітає нараз громадка чорних круків вікном всередину і, вважай мій сину, ділиться вона на чотири часті. Одна частина сідає на ліжку в головах, друга на ліжко в ноги, третя на пульті над столиком, а четверта кинулася, закрякавши, до дверей. При оцім видовищі я остовпіла, і моє серце з якогось болісного почуття защеміло так, що я, як стояла, опустилася навколішки й почала, молитись. Саме посередині молитви відчинилися двері й увійшов Іван. Весело й живо, з пачкою книг під рукою, як, мабуть, часто за часів студентських ходив, і приступивши, так прямо до мене, заговорив: «Мамо дорога, добра наша мамо! Завсігди молитеся ви за нас, маєте щось для нас у бога випрошувати! Моліться, матінко, моліться до Господа й подякуйте, що я вже позбувся своїх іспитів. Цим разом приходилось мені тяженько працювати. Але вже тепер я готов і свобідний і прибув до вас, бо довго приходилося мені ждати на те, щоб свобідно між вами відидхнути».

Він говорив живо й радісно, одначе, між його словами я вибухла сильним плачем і плачучи, аж збудилась. Слідуючого дня оповіла я сон батькові. Ти знаєш, батько не терпів ніколи, щоб у його домі піддержувано забобони, як і, взагалі всяку містику, лаючи й осуджуючи за те строго; одначе, вислухавши мій сон, замовк і споважнів. В кінці сказав: «Жінки все більше вгадують чуттям, ніж ми; вони як тії діти або звірята. Борони нас, Боже, перед нещастям! Але щоби це могло відноситися до Івана, я зовсім не думаю; покинь і ти таку неспокійну гадку. Хлопчисько здоровий й молодий, мудрий й загартований, і коли його бог стереже, то нічого лихого йому не трапиться!» Так потішав він мене, і з тим я пішла собі. Через чотири дні потім прийшов лист від одного з його приятелів з вісткою, що Іван лежить тяжко хорий на тиф… все інше ти й сам знаєш. Знаєш, як батько вибрався зараз сам у дорогу й поїхав. Як то все ще в тодішніх часах двигалося звільна вперед. Тоді залізниця не йшла ще, як тепер, впрост від нас до Відня. Треба було вперед ще три дні кіньми до Л. їхати, і тільки вже звідти залізницею. А коли врешті добився до місця, було все надаремне. Іван лежав уже в агонії, не пізнав його, і таки перенісся нещасний на тамтой світ. Перейшов від нас усіх, немов на дно моря потонув… Ані його мати, ані ви, всі інші дорогі діти, не могли йти за його домовиною й відпровадити до вічного спочину.

Бідний батько! Сам стояв він при смертельнім ложі свойого найстаршого сина, свого любимця, всеї своєї надії. Сам один. І, може, тепер зможеш собі уявити, що він тоді втерпів! А, одначе, він це переніс. Був сильний духом, до життя добре пристосований, і мудрий чоловік! А все ж таки, коли опісля утратив і тебе, на котрого неначе всі надії по Йвані переніс, покладаючись на твою поміч у вихованню своїх молодших дітей, мов на другого батька їх, – подалася його душа. Тоді хотів, з розпачу й першого шаленого болю, голову об стіну розбити. Та Господь Бог охоронив його. Але вже те лихо, що його ще після того всього з іншими дітьми спіткало, – гризло його й підмулювало, а вже Андруша, – вона кивнула головою в той бік, де знаходилося мале господарське обійстя, – підтяв його останні сили…

Всього надіявся він по нім – і все не було добре, чого сподівався; але що з-поміж гурту його обдарованих і гарних дітей вийде один крайній п’яниця… Не надіявся ніколи, а воно прийшло…

Стара замовкла й сперлася спиною. Її руки склалися мимоволі до молитви, але її уста не молилися.

По втраті чоловіка й по драмах, що після його смерти наступили, вона втратила свою давню, до подиву витривалу силу й енергію. Стала втомлена й тиха; дістала гострі риси лиця, а лінія болю, що вибігала півлуком з-за ніздрів і злучалася з кутиками уст, загострилася ще глибше.

А помимо всього, зосталася оця стара жінка гарною, гарною й симпатичною. Це мусів перед нею сидячи й син також завважити. Він не звертав погляду з лиця матери, аж доки не перемогло його нараз якесь дивно-сильне зворушення. Тоді заховав раптом, мов молодий хлопець, голову в подолок матери і якось болісно застогнав.

– Мамо, ти наша дорога мученице! – мовляв він, – за що натерпілися властиво ви стільки в вашому життю за нас! Ви, що бажали завсігди лиш саме добре й шляхетне, і лиш добре робили! Мамо, ви стороже наш! Як вас колись Господь покличе, то, здається, сам спаситель перепровадить вас на тамтой світ!

Біла, як сніг, голова матери схилилася низько над безталанним сином, і обоє мовчали, не ворушачися. Старенька мати рішилася врешті на благання сина переїхати бодай на який час до внука й узяти його під свою опіку.

V

Кілька день перед від’їздом сиділи з сином Йосипом у своїй малій кімнатці. Однак не в кімнаті парахвіяльного будинку, а у власній маленькій, низенькій хатині, котру поставила ще за життя чоловіка, а власне перед недугою його, щоб мали колись свій власний спокійний куточок і не поділяли завше парахвіяльного дому з молодим сотрудником[18]. Її чоловік, що через свою недугу не міг уже свої чини[19] відправляти як слід, відступив сотрудникові добровільно все помешкання, а в додатку й усі прибутки, а сам з жінкою, Андрушою, та двома молодшими доньками, Лідією та Оленою, переселився далеко від села, до малого свого домика, щоб мати цілковитий спокій, як це вимагав стан його здоровля. Тут проживала вдова після його смерти з сином Андрушою, ось досі, себто до повороту підстаршого її сина Йосипа. Убого й запущено виглядало всюди, навкруги малої хатини з обійстям. Малі низенькі кімнати, освічені дрібними вікнами, хоронили ще деякі меблі з давніших, ліпших часів, але знадвору вражав брак господарської руки. Стара, колись така славна господиня, утратила вже свою силу і ледве що могла справлятися з своїми хатніми ділами, а через те, що господарка вимагала так само знадвору хазяйської руки, як і в хаті, а її там не доставало, – падали на перший погляд в око всюди нелад і недбалість.

Молодший від Йосипа син, колись то названий «господарем», Андрушка, був тут самовладець і його панування робило прикре й сумне вражіння цілковитого занепаду. Тимчасом як саме тепер, перед вечером, був син занятий упорядкуванням кореспонденції свого батька з дітьми, – сиділа мати, відпочиваючи недалеко від теплої печі, похиливши голову на груди, як чинила це від смерти мужа несвідомо й мала свойого «пияка»[20] ввесь час перед душею.

Її думки були такі: останніми днями намовляв її Йосип переїхати в його дім задля його нещасного сина; бо навіть горда її невістка, «невірна Рут», упокорилася запросити стару незначну матір свого чоловіка гарним листом, прибути до них і заопікуватися бідним її сином…

Одним словом, неначе завзялися на неї, щоб її вирвати з отцього глухого закутку світу, де неначе непомітно западалася з літами у землю до свого чоловіка. І все було б воно вже добре, вже була б з усім тим помирилася й дала собі раду – вона ж не одно вже перебула на своїм віку, але як мала залишити тут свого молодшого сина, свого «пияка», котрим не займався, окрім неї та її сільської товаришки, старої Катерини, ніхто; про те не думало жадне з них. Тому що його життя було в очах усіх «звихненим», то кожний уважав за зайве займатися його долею, життям. Вона сама одна не забувала про нього, а особливо ж були її думки останніми часами при ньому.

І тепер, як сиділа зі старшим сином, відпочиваючи після хатньої праці (слуги бо вже в них не держалося віддавна), поглядала несупокійно в вікно. На дворі заносилося на завирюху й сніговицю, і вона, вичікуючи Андрушу, терпіла мовчки. Завжди терпіла найглибше, коли мовчала. А присутність старшого сина неначе спиняла й заважала їй в тім терпінні. Вона була звикла все терпіти сама.

Коли ж розбурхані вітром сніжини билися жмутками до вікна, привиджувався їй перед очима п’яниця Андрушка, що ніби він десь бродить в снігу по полях. Боялася завсігди зими: вона була для нещасного п’яниці найгіршою порою в році. Він був слабкий на здоровля і, підпивши трохи, тратив свідомість, блукав годинами по полях, заким приволікався врешті напівзамерзлий до хати, що стояла далеко від села, окроме посеред приляглого до неї поля. Тому переживала зимою, коли він виходив або виїжджав на довше з дому, самі гіркі хвилини несупокою. Він міг десь упасти (уявляла собі), або забрести в снігу (хто його знає, куди він там ходив), міг де небудь у снігу лежати без пам’яти й морозистими ночами замерзнути.

Скільки то ночей перевела вона дожидаючи, ще за життя мужа, як він, все хоруючи, не знав, що навколо нього діялося, а Андрушка за господарськими справунками, до млина, або в ліс, або на закупно в місто виїжджав – і не вертав! Тоді минався вже з його від’їздом і весь її спокій! Ніхто не знав і не бачив усе так добре, що воно з ним буде, як вона. Ніхто не вгадував так добре наперед, як вона. Неначе їй хто все пророчив. Вона знала результати кожного його від’їзду з дому.

Вона одна й Господь Бог знали, які бували в неї ночі через от таке дожидання… Чи привезуть коні його цілого, чи пораненого, чи пошматованого, кров’ю облитого?.. Бо вже й таке з ним траплялось, що привозили його напівмертвого, без свідомости. І як то вона мусіла все перед хорим таїти, залагоджувати, щоб гризотою хорого ще більше не нищити. Всі докори та вговорювання не помагали нічого. Горе і нахил до того в їх нещасному синові були сильніші за всякі постанови з його боку та умовляння й погрози з їхнього боку. Він був навіки пропаща дитина.

Таким уже й постарівся при них у господарстві; і, не зважаючи на науку, перестороги й пильне наглядання батька та її, вийшов з Андруші справжній п’яниця, яких на селі, окрім нього, ледве чи було ще кілька.

VI

У кімнаті панувала глибока тиша. Старенька мати не ворушилася, а Йосип, запаливши собі цигарку, придивлявся задумливо до заметільниці на дворі.

Здавалося, що мовчання було тепер обом пожадане; та ще обоє неначе про те саме думали тої хвилини.