Галицька сага. Невиправдані надії

– Слава Богу! – привітався він.

– Навіки слава, Костю! – відказав Василь Вовк і потис йому руку.

Те саме зробив Данило Солтис.

– Кого ти привіз до Катерини? – запитав старий Вовк, киваючи головою на обійстя навпроти.

– Та не до цьотки вони приїхали!

– А до кого тоди?

– До Маруськи!

Василь недовірливо скривився:

– Розказуй!

– Та тут і розказувати нема чого! Поїхав я до Камінки, щоб пізнати, чи треба мені виходити на роботу, чи вже за нової влади я вже непотребний.

– І як? – запитав Данило.

– Та шо! Сказали, що поки що до мене у нової влади претензій нема, казали, робіть далі, але вже ліс буде не панський, а народний, то й відноситися я маю до него, як до народного.

– Як то? – запитав Василь Вовк.

– А я знаю? – знизав плечима Кость. – Я й до того відносивсьи до него як до спільного, але тілько кивнув головою. Буду ставитисьи, як до народного. То вже й хотів розвернутисьи, щоб встигнути на потяг, як мене затримали ті двоє і запитали, чи знаю я таку Марію Макуху. Ну скажу вам, що спочатку я навіть сказав, що нє, не знаю, але потім пригадав, що то таки наша Маруська Білецька, а по чоловікові вона таки Макуха!

– І що далі? – допитувався Василь.

– Та що далі! Сказали, щоб я показав, де вона живе, а заодно і підвезли додому! – закінчив Кость.

– А чого хотіли, не сказали? – запитав Данило.

– Та нє! Питали про те, як ми жили за панської Польщі, про нашого війта, чи не сильно гнобив він нас, а про то, чого хочуть від нашої Маруськи, не говорили!

– Може, якісь звістки про їхнього Степка привезли? – припустив Данило.

– Ну, якщо так, то видно, вже нема Степка на світі, а то би сам приїхав до матері, – зробив висновок Василь.

Про це ж запитала й Катерина Білецька, тільки побачивши на своєму обійсті двох незнайомих чоловіків. Почувши відповідь цивільного, жінка важко опустилася на лавку. Зі слів прибулих виходило, що Степан Білецький у тридцять шостому році був нелегально перекинутий у Польщу, щоб наблизити день возз’єднання з Радянською Україною, але був упізнаний якимось українським націоналістом і виданий польській поліції. Намагаючись дізнатися від нього про мету переходу кордону, поляки перестаралися і від отриманих побоїв комуніст Степан Білецький помер.

Від таких слів у Катерини опустилися руки. Вона не плакала – всі сльози у неї закінчилися, ще коли чекала свого чоловіка Тому з австрійського полону, лише повторювала:

– Бідний мій Степанку! Не зовижу більше тебе!

У такому стані її застала Марія, що саме вийшла з хати. Побачивши незнайомих і застиглу матір, вона кинулася до неї.

– Що сьи стало, мамо? – запитала вона.

– Нема більше нашого Степана, доню! Забили єго, як твого чоловіка! – відказала Катерина.

Марія нарешті підвела очі на чоловіків.

– Хто ви такі? – запитала вона. – Що вам треба?

– Ми до вас, Маріє Фомівно! – сказав цивільний. – Мене звати Георгій Руденко, а зі мною товариш Таланов. Нам дуже шкода, що ми принесли вам таку тяжку новину. Ми знаємо про вашого чоловіка, котрий також віддав своє молоде життя за те, щоб ви жили в єдиній сім’ї радянських народів.

– Що вам треба? – повторила своє запитання Марія.

– Ми пропонуєм вам, товаришко Макуха, стати нашим представником у навколишніх селах.

Марія з-під лоба подивилася на Руденка.

– То є як? Війтом, чи що?

– Війта вже не буде! Замість нього буде голова сільської ради, і ми хочемо, щоб ним були ви, товаришко Макухо!

– Але ж я не вмію керувати! – розгублено відказала Марія.

– Це нестрашно! Вам у допомогу ми пришлемо людину, котра буде секретарем партійного осередку.

– А у нас немає комуністів! – повідомила жінка.

На це Руденко усміхнувся.

– Вы будете первой! – замість нього відповів військовий.

– Головне, щоб ви захотіли, – мовив Руденко. – Нам дуже важливо, щоб місцевими людьми керувала віддана нам людина!..

Секретарем ще поки що відсутнього партійного осередку новоствореної Вишівської сільської ради виявився сорокарічний виходець з Миколаєва. Звали його Андріан Котельников. Побачивши безпорадну Марію Макуху, що сиділа у кімнаті, котру ще місяць тому займав війт Макар Пашко (чому той був невимовно радий, адже вже давно хотів піти на спочинок), новий парторг вирішив поки що не просто допомагати, а керувати самому, звичайно не забуваючи, що номінально головою сільради є вона. І найпершим рішенням нового парторга стало розпорядження зібрати населення місцевих сіл на мітинг.

– Де ви зазвичай збираєтесь? – запитав Котельников.

Його російська мова була незвичною для Марії, але тим не менше зрозумілою.

– Біля церкви після відправи, – повідомила вона.

– Забудьте про церкву! – категорично відказав Котельников. – Відтепер ніяких зв’язків із цим розсадником мракобісся бути не може! У Радянському Союзі церква відділена від держави, тобто від нас із вами, товаришко Макуха! Ми з вами держава!

– Але ми не Радянський Союз! – обережно заперечила Марія.

– Ось тому і треба зібрати людей! – зауважив Котельников. – Тимчасове управління Львова виступило з ініціативою скликати Народні Збори Західної України.

– А що то таке?

– Народні Збори мають вирішити нагальні проблеми, які стоять перед всіма: затвердити передачу поміщицьких земель селянським комітетам, вирішити питання про владу, націоналізацію банків і великої промисловості, і головне – про входження Західної України до складу УРСР.

Марія слухала Андріана Котельникова і їй пригадалося, що подібне говорив її брат Степан далекого двадцятого року, коли востаннє приїжджав до рідної хати.

– А до чого тут я? – запитала вона.

– Ці питання будуть вирішувати вибрані народом делегати, – говорив Котельников. – І від цієї території таким делегатом будете ви, товаришко Макуха!

Почувши таке, Марія відсахнулася.

– Я?

– Так, саме ви! А чому ви дивуєтесь? Хто більше за вас постраждав від польських панів і буржуазних націоналістів? Кому, як не вам: вдові комуніста, сестрі комуніста, який загинув, щоб радянська влада прийшла на цю землю, дочці людини, яка так настраждалася за те, що була радянофілом, вирішувати долю Західної України?

– А якщо мене не виберуть? – засумнівалася Марія.

Андріан Котельников поблажливо усміхнувся.

– За це не переживайте, – сказав він. – Виберуть!

Щоб не було ніяких неприємностей і незручностей – прийдуть люди до нової сільради на мітинг чи ні, – вирішили поїхати у кожне село й спокійно, серед меншої кількості людей донести до них звістку про вибори. Марія Макуха все ж побоювалася, як сприймуть люди, котрі знали її давно, заклик голосувати за неї, але Андріан Котельников завірив, що все буде добре, і навіть запропонував почати збирати мітинги з її рідного Перетина.

Зібралися на сільському майдані між рідним обійстям Марії і Вовків. Ніхто нікого не змушував прийти, але того погожого дня тут зібралися всі. І навіть прийшли Гутмани, котрим, природньо, було цікаво дізнатися, що буде далі з їхнім склепом, тим більше що крам, припасений ще з літа, вже закінчується, а звідки роздобути новий, невідомо.

– Шановні односельці! – несміливо почала Марія Макуха. – Ми зібрали вас тут, бо товариш Котельников хоче сказати вам щось важливе.

Андріан Котельников зробив крок уперед.

– Товариші перетинці! – почав він. – Виконуючи наказ нашого вождя і вчителя товариша Сталіна, непереможна Червона армія сімнадцятого вересня перейшла річку Збруч, котра віками розділяла український народ, і визволила вас від панського гніту. Назавжди знищено кордони між Західною і Радянською Україною. Радянська влада позбавила народи Західної України жаху, нещастя і війни. Трудящі Західної України назавжди покінчили з проклятим минулим. Віднині немає місця поміщикам-паразитам і дармоїдам. Земля буде належати тому, хто сам її обробляє!

Хоч Котельников говорив російською мовою, основне перетинці все ж зрозуміли. Вони мовчки слухали оратора і переводили погляди від нього на Марію, котра почувалася незручно у новій ролі голови сільської ради. Дещо збоку, не поряд дочки, але й не у загальному натовпі, стояла Катерина Білецька. Вона лише тепер, здавалося, відійшла від звістки про смерть сина Степана і навіть раділа від того, що її Марія, нарешті, стала великою людиною.

А Котельников продовжував:

– Коли у вас раніше були вибори, ви кого вибирали? Адвокатів, попів і поміщиків! Чи були серед них такі, як ви, робочі люди? Не було! Чи могли ви просто так прийти до того, кого вибрали, зі своєю бідою? Не могли, бо пани сиділи далеко у Варшаві. Зараз все змінилося. Не пани і не попи будуть вирішувати, як вам далі жити, а ви самі виберете людину, робочу людину, котра виросла з вами, котру ви можете бачити кожен день, і вона не буде ховатися від вас. Але то має бути справжня робоча людина, а не якийсь там юрист! Двадцять другого жовтня будуть вибори делегатів до Українських Народних Зборів. На них вибрані вами делегати передадуть справжнім трударям поміщицькі землі й землі осадників і звернуться до товариша Сталіна з проханням приєднати Західну Україну до Української Радянської Соціалістичної Республіки, щоб спільно з радянськими народами будувати світле майбутнє!

Андріан Котельников на мить замовк потім закінчив свій виступ словами:

– Селяни, пам’ятайте! Неділя, двадцять друге жовтня є день виборів до Українських Народних Зборів! Всі, як один чоловік, візьмемо участь у виборах депутатів до Українських Народних Зборів! Оберемо до Українських Народних Зборів кращих представників трудової інтелігенції!

Він знову дещо помовчав, потім заговорив знов.

– Може, у вас є якісь запитання?

Перетинці мовчали. Вони ще пам’ятали, що подібні запитання і, головне, відповіді на них іноді вони відчували на своїх спинах.

– Ну, запитуйте! Не бійтеся! Вам уже нема чого бояться! – заохочував парторг. – Тепер вже прийшла своя влада!

Тут наперед вийшов Василь Вовк. Не те що він найменше боявся, просто у свій вік йому вже було однаково, що буде потім.

– От, пане, ви говорити про кращих представників! – сказав Вовк. – То, може, ви нам покажете їх?

– А чого ж, покажу! – з готовністю мовив Котельников. – От тільки, шановний, я не пан, а такий самий, як ви, робочий чоловік. Я колись працював на заводі, де робили великі кораблі, а коли почув, що на визволених землях потрібні люди, партія направила мене до вас, для допомоги. Бо товариш Сталін розуміє, що затравлене польськими панами українське населення Галичини саме не може будувати соціалістичне суспільство. Йому потрібна допомога. А на ваше питання я відповім: так є! Це ваша односельчанка Марія Макуха, якій нова влада довірила бути головою сільської ради.

Усі перевели погляд на Марію і намагалися упізнати у ній «кращого представника трудової інтелігенції». Напевне, пошуки у перетинців не увінчалися успіхом, і Марія це помітила з їхніх виразів облич. Їй стало незатишно.

– А ще хто? – не вгавав колишній коваль.

– А навіщо вам іще когось? – здивувався Котельников. – Уся Західна Україна поділена на округи. Від одного такого округу буде вибраний один делегат. З нашого округу таким делегатом я пропоную вибрати Марію Фотівну Макуху.

– То які ж то вибори? – озвався Яків Смоляр. – То як перед Адамом поставили Єву і сказали вибирати собі жінку!

Натовпом пішов смішок. А Смоляр підсумував:

– Нє, то не є вибори!

На тому й розійшлися. Перш ніж поїхати в інші села, Марія запросила Котельникова до хати трохи відпочити. Вже в хаті за столом, який нашвидкуруч наставила Катерина, Андріан скрушно сказав:

– Так, багато залишилося сміття в головах ваших сусідів, товаришко Макухо! Тут роботи й роботи! А ті двоє, що питали? Хто вони?

– Бувший коваль Василь Вовк і гайовий Яків Смоляр, – мовила Марія, підсуваючи перед парторгом миску з бульбою.

– Гайовий? – здивувався Котельников. – Що значить «гайовий»?

– Лісничий по-вашому.

– Він служив полякам?

– Так, слідкував за лісом, а коли став старий, то передав свойому синові Костю…

Увесь час, що залишався перед виборами, Котельников і Марія роз’їжджали селами й містечками, де агітували за себе. Марія Макуха вже перестала ніяковіти перед людьми, що прийшли їх слухати, і наприкінці навіть сама спробувала виступати, щоправда, у неї це виходило не так переконливо, як у Андріана Котельникова.

Так непомітно підійшов день виборів. Щоб люди не забули про те, що треба прийти проголосувати, напередодні до кожної хати завітали міліціонери, молоді чоловіки, у яких люди упізнали тих, хто зазвичай не мав власної землі і працював у наймах, і нагадали обов’язково прийти до сільської ради. Зрештою, у виборах взяло участь багато людей з парафії. Прийшов і Василь Вовк з Ориною та невісткою Софією.

Відколи забрали до війська чоловіка Богдана, з котрим Софія не встигла прожити й десять днів, молода дружина спочатку навіть не знала, як бути. Для неї обійстя Ребриків не встигло стати своїм, тим більше що вони з Богданом планували переїхати на львівську квартиру. На плебані залишався самотньо жити її батько Петро Лісович. До нього й прийшла за порадою Софія.

Вислухавши дочку, священник сказав:

– Те, що ти прийшла до мене, я тобі дякую, але зараз твоє місце коло свекрів. Їм так само треба підтримки. А коли вернеться твій чоловік, то куда він перше піде? Певно, що додому! Прийде – а тебе там нема!

– Ви точно знаєте, що прийде? – зі сльозами на очах перепитала Софія.

– На все воля Божа! На все воля Божа! Тобі треба вірити й чекати! Молитися й чекати!

Так Софія залишилася у Ребриків, але кожної неділі після відправи відвідувала батька, щоб нагодувати його. Петро Лісович був дуже радий таким приходам дочки, та й, зрештою, і нові свати також не забували його.

Василь Вовк побачив довгу чергу здебільшого чоловіків, так що Орина навіть хотіла забрати невістку й піти звідси, але Василь сказав, що однаково вони будуть чекати на нього біля коней.

– Сьи подивите, які тепер вибори! – мовив він.

Йому самому було цікаво, чим теперішні вибори відрізняються від тих, до яких він звик за «панської Польщі». Саме ця цікавість, а не бажання вибрати «кращого представника трудової інтелігенції», привела сюди старого Вовка. Найперше, що він побачив над входом у будинок (навіть попри те, що очі вже стали підводити його), був великий червоний плакат з білим написом «Трудящі Західної України! Жодного голосу ворогам народу – приспішникам панів, поміщиків і капіталістів!». Василь знизав плечима. За своє життя він знав лише одного «пана і поміщика» – осадника Адама Павловського, але навряд чи він прочитає його прізвище на тому листкові, який йому вручать!

Як з’ясувалося зовсім скоро, процедура голосування була навіть простішою, ніж він сподівався. Коли Вовки зайшли до виборчої дільниці, то отримали з рук юнака, з котрим до того ніколи й не розмовляли по-справжньому, невеличкі прямокутні аркуші.

– Підійдіть до кабінки і вкладіть картку в конверт, – сказав юнак і показав в інший бік кімнати. – Якщо хочете, можете викреслити прізвище кандидата.

Василь Вовк подивився на отриманий папір, примружив очі й ледве розгледів напис. Макуха Марія Фомівна. Старий коваль іще пам’ятав, як під час останніх виборів до польського Сейму він довго думав, кого саме залишити у списку на бюлетені. Тепер же йому лишилося тільки вкласти аркуш у конверт, тим більше що у кабінці не було чим закреслити єдине прізвище.

Василь зробив так, як йому сказали, підійшов до урни, біля якої сидів якийсь військовий, і подав тому конверт. Той усміхнувся й опустив його в урну.

Василь не став чекати своїх жінок, вийшов з будинку і вже надворі запалив файку. За цим заняттям його застав зять Данило Солтис.

– Ну що, тату, вибрали делегата, який буде вирішувати, як нам жити? – їдко запитав той.

– А ти нє? – незлобно відповів Василь.

– І я вибрав! Викреслив Маруську до чортової матері!

Василь здивовано подивився на Данила.

– Чим викреслив? Там же навіть волука[10] не було?

Данило хитро усміхнувся і дістав з кишені пів олівця.

– Ти знав, що не буде чим писати? – здивувався Василь. – Але як?

– Кость підказав. Він першим проголосував, ще перед тим як до церкви піти, то й повів мені. Ну, і волуко дав, – пояснив Данило. – Але, тату, нікому то не кажіть!

– Та й ти, Даню, менше патякай язиком! – відказав Василь Вовк, помітивши, що підходять Орина з Софією.

Вже наступного дня по всіх селах сільради люди могли прочитати, що вибори делегатів Українських Народних Зборів відбулися; у них взяло участь 96,5 % виборців, за кандидата віддали голоси 91,8 %. Таким чином делегатом від округу обрали Марію Макуху. Прочитавши таке, дехто скрушно хитав головою. Вони знали, що далеко не «96,5 %» людей прийшли до будинку сільської ради, а проти голови сільської ради проголосувало аж ніяк не «8,2 %» – приклад Данила Солтиса наслідували багато виборців, особливо тих, хто голосував уже наприкінці. Зіставивши такі факти, багато хто зрозумів, що нічим добрим це не закінчиться. Треба бути обережним і по можливості мовчати.

Народні Збори відбувалися двадцять шостого жовтня в міському театрі Львова з великою помпою. Коли Марія Макуха зайшла до зали театру, то навіть зупинилася в нерішучості. Вона уперше переступила поріг міського театру, у якому ніколи не була і навіть не мріяла побувати тут раніше. Оглянувшись, Марія дещо заспокоїлась, бо помітила серед делегатів таких, як і вона, простих жінок, для яких уперше було побувати не те що у театрі, але й, напевне, приїхати до Львова.

Марія Макуха сиділа у партері (хоч жінка й не знала такого слова), а на сцені розташувалася президія. Кирило Студинський, котрого одноголосно обрали головою Зборів, представив делегатам президію. Так Марія Макуха (і не лише вона) уперше побачили Микиту Хрущова, письменника Олександра Корнійчука і командувача Українського фронту генерала Семена Тимошенка.

Не гаючи зайвого часу, таки на першому засіданні Народні Збори винесли постанову «просити Верховну Раду СССР прийняти Західню Україну до складу СССР і включити її в склад Української Радянської Соціялістичної Республіки».

За неї проголосували одноголосно.

Потім були виступи, де усі підтримували все, що було прийнято Зборами і що треба було прийняти. Деякою віддушиною були слова композитора Станіслава Людкевича:

– Нас освободили, і нема на то ради…

Дивним було те, що ніяких дій щодо знаного композитора за таке нова влада не вжила. Серед львів’ян ходили чутки, що «визволителі» почули інші слова Людкевича:

– Нас освободили, и мы этому рады!

6

Вони нас вітають, цілують, а ось почнуть отримувати по 200 грамів на трудодень, як ми у колгоспах, тоді дізнаються, що таке радянська влада.

На плебанії, де жив настоятель церкви великомучениці Варвари у Бобровицях протоієрей Петро Лісович, горіло світло. У пічці весело потріскували дрова. Біля дверцят, на підлозі, лежала чималенька купка полінець. Сьогодні вони також опиняться у пічці. А це і не дивно – такий мороз надворі! Ні отець Петро, ні навіть старші люди, з котрими він розмовляв, не пам’ятають таких морозів. Бували ночі, коли можна було надворі чути тріск – це тріщали наскрізь промерзлі стовбури фруктових дерев. Петро Лісович особливо переживав за свій сад. Лише два роки тому той дав перший урожай. Тепер невідомо, чи переживуть дерева цю зиму. А яблуні у нього були елітні, за ними отець Петро спеціально їздив аж в сусіднє воєводство, дотримувався усіх приписів, котрі вичитав у часописах. Якою ж була його радість, коли він побачив перше яблуко. Воно було ще маленьке, непоказне, зморщене, та й не провисіло на яблуні довго, впало від вітру, але яке воно було смачне! Вже наступного року сад дав більший урожай і яблука вже були саме такими, які він сподівався отримати. Що ж, напевне, весною він не дорахується багатьох дерев. Справді, цьогорічна зима запам’ятається людям надовго. Три дні тому він хоронив стару жінку. Для того щоб викопати могилу, гробарям довелося промучитися два дні, аж потім вже здогадалися розводити у ямі вогонь, щоб хоч так встигнути до визначеного часу.

Так, зима тридцять дев’ятого року була не схожа на попередні. І погодою, хоч і раніше були морози, і подіями, що ураганом налетіли на Галичину. Лише місяць тому голова Вишівської сільської ради Марія Макуха повідомила радісну звістку, що в Києві сесія Верховної Ради УРСР, котра зібралася спеціально, ухвалила рішення приєднати Західну Україну і возз’єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі. Цю звістку, на думку голови, безперечно історичну, люди сприйняли байдуже, що аж ніяк не могло залишитися непоміченим секретарем партійного осередку Андріаном Котельниковим.

– Невже ви не розумієте, які відкриваються перспективи перед вами, простими людьми? – майже ображено запитав він. – Ви зараз громадяни найпершої в світі соціалістичної держави! Як співається у пісні: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек».

Але ніхто такої пісні не пам’ятав, хоч фільм «Цирк» у місцевому клубі, перетвореному з читальні «Просвіта», все ж показували.

(Тут отець Петро Лісович, попри свою неприязнь до нової влади, все ж не міг не відзначити, що агітацію вона організувала відмінно. Час від часу у клубі показували фільми, котрим передували кіножурнали. З них місцеві селяни дізнавалися про щасливе життя при радянській владі, про міць Червоної армії, про те, як зовсім скоро житимуть вони самі.)

Ніхто навіть не підозрював, наскільки швидко настануть такі зміни. Першою ластівкою «нового життя» стало попередження Якова Смоляра. Однієї неділі після відправи колишній гайовий затримався у церкві, й отець Петро здогадався, що у того до нього є розмова. Оскільки це відбувалося постійно, парафіяни завжди запитували його поради, тому отець і не здивувався Якову. Щоправда, розмова аж ніяк не принесла йому заспокоєння.

– Добре, що ви залишилися, Якове, – мовив, привітавшись, Петро Лісович. – Я вже декілька неділь не бачу ні вашого сина, ні Оксани. Сподіваюся, у них все добре?

Яків Смоляр похмурнів:

– Та здорові, отче, але не можуть ходити до церкви.

– Чого б це?

– Кость зараз їхній лісничий, а невістка – вчителька у школі. То їм заборонили ходити до церкви.

Отець Петро нахмурив брови. Він іще пам’ятав той день, коли йому повідомили, що віднині школа відділена від церкви, тому в новій радянській школі не місце предмету релігії. Тепер же до цього додалася заборона вчителям відвідувати службу.

А Яків продовжував:

– То все новий директор школи! Він зібрав усіх вчителів і змусив підписатися під папером, що вони попереджені: якщо їх зобачать у церкві чи на якихось релігійних святочних зібраннях, то зразу будуть звільнені з роботи. А далі ви самі знаєте, отче!

Петро Лісович знав. Попри свою думку, він усе ж відзначив, що спочатку позитивні зрушення все ж були і вони стосувалися саме школи. Найперше, що було зроблено: місцева школа одразу стала семиліткою і – нарешті – українською. З усіх вчителів лишилася одна Оксана Смоляр, решта були поляками, тому й були змушені залишити школу. Натомість приїхали нові вчителі, здебільшого молодь зі Східної України. Щоправда, навіть така сумнівна ейфорія минула досить скоро, коли у школі з’явився новий директор. Геннадій В’ячеславович Лагутін був корінним росіянином, до приєднання Західної України працював у Москві, вчителем не був, працював у Наркомпросі[11], але за наказом приїхав сюди. Звичайно, посада директора сільської школи аж ніяк не була підвищенням, але Лагутін на перше місце ставив свою приналежність до більшовицької партії, а вже потім можливість розмірковувати над своїм становищем. До того ж, бажання робити це у нього не було. Зате була мета: перетворити цю територію на взірець прихильності до радянської влади.

Саме про директора Геннадія Лагутіна і прийшов застерегти Яків Смоляр.

– Отче, хочу вас попередити: Оксана просила переказати вам, що директор хоче закрити нашу церкву.

Почуте не стало новиною для Петра Лісовича. Він знав, що, окрім відділення школи від церкви, були закриті усі католицькі газети та журнали, у монастирів забирали землі, з котрих ті отримували доходи, заборонили священникам відвідувати шпиталі. Хоч питання закриття греко-католицьких церков і не стояло як головне і повсюдне, все ж у деяких парафіях особливо завзяті директори та комуністи на свій страх і ризик намагалися зробити це самостійно.

– Директор школи казав, що ви, отче, маєте дуже великий вплив на людей, – продовжував Яків.

Отець Петро гмикнув. Що ж, похвала противника іноді навіть приємна! Але не у цьому випадку.

– Отче, будьте осторожні! – говорив Яків Смоляр. – Ви ж знаєте, що тепер люди сьи боють і переживають за себе.

– Всьо буде добре, Якове! Йдіть додому і подякуйте Оксані за те, що попередила, – сказав Лісович. – Будемо сподіватися, що Господь не допустить цього.