Галицька сага. Невиправдані надії

Звичайно, його спокій щодо Тадеуша не поділяла Катажина. Тільки побачивши чоловіка на порозі, вона одразу вирядила його до Варшави, щоб той повернувся додому з Тадеком. Всякі його спроби заспокоїти дружину розбилися об її тверде переконання: треба їхати! Розуміючи, що їхати треба, інакше це зробить дружина, Михайло наступного дня відправився на вокзал. Там він зустрів розгубленого Романа Зайончковського, із сином котрого і поїхав вчитися до Варшави їх Тадеуш. Видно, пана Зайончковського також відрядила до столиці його дружина. Що ж, удвох буде легше! Зрадів зустрічі і Зайончковський.

Але виїхати зі Слупце їм не довелося. Того дня через станцію не пройшов жоден потяг, а коли увечері один і приїхав, то навіть не зупинився. Так засмучені чоловіки і повернулися додому ні з чим.

Побачивши таку поразку Михайла, Катажина кудись пішла й повернулася вже запізно, повідомивши чоловікові, що була у пані Зайончковської і вони удвох ходили до пана Дембського.

– Він згодився завтра відвести тебе і пана Романа своїм самохудом[9] до Варшави.

– Та то ж такі гроші! – вигукнув Михайло.

– Не більші, ніж безпека нашого сина! – безапеляційно мовила Катажина й повідомила, що треба виїхати завтра зранку.

Але назавтра, коли Михайло Смоляр та Зайончковський прийшли до Дембського, той скрушно повідомив, що із самого ранку у нього були військові й конфіскували самохуд для потреб армії.

Тепер Смолярам залишилося тільки молитися і сподіватися на те, що німці до Варшави не дійдуть, але вже восьмого вересня почалася оборона столиці. Через двадцять днів варшавський гарнізон капітулював.

4

Вдруге штурмувати фортецю Бреста я б не став…

Генерал танкових військ вермахту Гайнц Гудеріан

Для шеренгового Богдана Вовка війна розпочалася другого вересня, коли його та десятки таких же, як і він, новобранців та резервістів посадили у вагони й повезли на північ. Їх встигли вивантажити на залізничній станції міста Брест-над-Бугом, розмістити у казармах, щоб вже пізніше порозподіляти у полки, як на фортецю впали перші авіабомби. Тоді Богдан (і не лише він один) нарешті дізнався, що таке справжня війна. Німецькі літаки скинули з десяток бомб на так званий білий палац, сильно його пошкодивши. На щастя Вовка, він перебував далеко від місця падіння бомб, тому залишився живим. Саме цей наліт німецької авіації на другий день війни на об’єкт, розташований біля протилежного від Німеччини кордону, й змусив командування змінити плани щодо відправлення прибулих кудись далі, а розподілити їх у наявні тут полки. Так шеренговий Вовк став жовніром оперативної групи «Берестя».

Спочатку була муштра, від котрої боліло все тіло, але її новобранці сприйняли як належне. Зрештою, ніхто не заставляв їх ходити плацом до мозолів на ногах. Всі розуміли, що короткого часу, що їм було відведено, недостатньо для того, щоб хоч як навчити резерв ходити більш-менш нормально. Та й не те було зараз головним. Найперше – навчити стріляти. І по можливості влучно. А часу для цього не вистачало.

Несподівано для себе Богдан Вовк потрапив до артилерійської батареї капітана Янішевського, щоправда, ні стріляти, ні наводити гармату на ціль йому поки що не довірили. Завданням новоспеченого каноніра було підносити снаряди і при потребі відсікати піхоту. Про це новобранцю повідомив сам командир батареї. Він критично оглянув з ніг до голови виструнченого перед ним рекрута.

– У війську служили? – запитав він.

– Не служив, – відповів Богдан.

Капітан Янішевський скривився. Вже така відповідь розповіла йому багато що про Вовка. Прикинувши, скільки років може бути «молодому поповненню», він поцікавився.

– Жінка є?

– Є!

– Так от, шеренговий Вовк! Від вас залежить, чи не стане вона вашою вдовою, – безапеляційно сказав капітан. – Стріляти вмієте?

– Так, навчили.

Янішевський знов скривився. Він на власні очі бачив оте навчання й нічого хорошого від новобранців не чекав.

– Коли виникне потреба, ваше завдання буде відсікати піхоту. Бо що є найбільшою небезпекою для канонірів?

Богдан зовсім не по-військовому знизав плечима.

– Танки? – обережно запитав він.

– Танки ми самі підіб’ємо, а ось проти піхоти ми безсилі! І щоб цього не сталося, ви маєте стріляти й стріляти влучно! Зрозуміли?

Цього разу Богдан Вовк відповів за статутом.

– Tak jest!

– От і добре! – відказав капітан Янішевський.

Нагода перевірити, як він уміє стріляти, випала тринадцятого вересня. Саме на батарею капітана Янішевського припав перший німецький удар. Коли споглядач доповів, що від села Чернавчиці наближається німецький загін, підсилений чотирма танками, командир батареї наказав готуватися до бою.

Богдан Вовк стояв в окопі якраз між двома гарматами, обслуга котрих діловито, зі знанням справи готувалася до майбутнього бою. Йому самому належало «відсікати» піхоту, як перед боєм нагадав Янішевський Вовку й іншим жовнірам із прикриття.

Напевне, загін, що наближався з півночі, були звичайною групою розвідки і до його завдання не належало атакувати підсилену піхотою артилерійську батарею. Після шести залпів, що їх встигли зробити три гармати, і зустрівши хоч і безладний, але все ж більш-менш прицільний вогонь прикриття, німецькі танки, навіть не зробивши жодного пострілу хоча б для годиться, повернули назад.

Перший бій захисники Берестейської фортеці виграли.

Зате наступного дня на батарею Янішевського прибув зв’язківець і передав наказ командуючого групою «Берестя»: всім підрозділам, які розташовувалися на зовнішніх укріпленнях, відступити до Цитаделі. З’ясувалося, що наявних сил у генерала Плісовського недостатньо, щоб утримати оборону по всьому периметру. Він і вирішив сконцентрувати всіх за мурами Цитаделі.

Тут Богдан Вовк і прийняв свій перший справжній бій.

Але спочатку була артпідгтовка. До неї командувач частин вермахту Гудеріан вдався після того, як увесь день чотирнадцятого вересня марно намагався прорватися на територію фортеці. Після невдачі німці відступили, а у полудень наступного вдарили по Цитаделі гарматами. Напевне, сюди зібрали всю наявну поблизу артилерію. Принаймні так думалося шеренговому Вовку, коли він ховався від вибухів у казематах Цитаделі.

Вибухи лунали повсюди, між ними майже не було перерви, як і не було на величезному просторі всередині Цитаделі місця, щоб заховатися від них. Коли пролунали перші вибухи, Богдан з переляку перехрестився. Якийсь сержант, що сидів поруч, уважно подивився, як той хреститься, і запитав:

– Русин?

Богданові вже набридло кожен раз виправляти, що ні, він не русин, а українець, але лише кивнув головою, таки так.

– Боїшся померти?

– А пан сержант не боїться? – огризнувся Вовк.

– Боюсь, але не за себе.

– За кого, цікаво?

– За свою Гандзю, – відказав той. – Смерть – то що? Раз – і тебе нема! Ну, добре, нехай не раз! Але тебе нема! Що тут вже буде, тобі вже однаково! А моя Гандзя, мої діти залишаться і будуть плакати. Ото мене найбільше бісить. Жонатий?

– Так! Місяць тому, – для чогось уточнив Богдан Вовк.

– Ну, то, може, й ліпше!

– Чого ліпше?

Ці слова потонули в оглушливому вибуху десь зовсім поруч. Богдан інстинктивно втягнув голову у шию.

– Не переживай! Такі снаряди ці стіни не проб’ють! Росіяни будували добре.

– Росіяни? – здивувався Богдан.

– Вони! Але, як бачиш, користаємо з того ми.

– То все добре, Каролю, але чому нашому русину ліпше від того, що він жонатий так мало? – запитав хтось з-під протилежної від виходу з каземату стіни.

– Та не йому, а його кобіті! – поправив сержант. – Якщо його вб’ють, то вона не буде довго побиватися за ним. Скоро вийде знов заміж!

– Моя Зося не така! – заперечив вражений Богдан.

– Та я не кажу, що така чи не така! Тебе не стане, а як їй все життя самій жити? – примирливо відказав Кароль.

– Та чого ти всіх нас ховаєш? – озвався той самий жовнір. – Може, ще всі виживемо. Чуєш – вже не стріляють!

Всі прислухались. Дійсно, артилерійський обстріл припинився, настала тиша, у якій одразу почули чиїсь кроки по битій цеглі.

Це був їхній командир. Він спустився у каземат, окинув поглядом жовнірів і голосно крикнув:

– Чого чекаєте? Бігом на захисний вал! Зараз буде атака!

Як з’ясувалося невдовзі, біля того місця, де ховався від артилерійського обстрілу поручник, вибухнув снаряд і оглушив його. Через те офіцер і говорив голосно.

– Вже не будуть стріляти? – поцікавився хтось.

– Може і не будуть, а може, просто люфи нагрілися. Треба, щоб остигли, – зі знанням справи відказав Богдан Вовк.

Недаремно ж він один день пробув біля канонірів!

Це одразу підняло його авторитет серед інших жовнірів, але скористатися цим не було змоги. Всі побігли за поручником до східного валу. Як невдовзі стало відомо жовнірам, ще напередодні німецькі частини охопили Берестя в кільце, майже без бою взяли саме місто, і лише фортеця залишилася польською.

Богдан Вовк гепнувся на землю перед розбитими вибухами стінами захисного валу, обережно підвів голову. Спереду, з боку східного передмістя Берестя, наближалася німецька піхота. Йшли відкрито, на повен зріст, без танкового прикриття. Зрештою, танки і не пройдуть – їм ще треба переправитися через канал Мухавець. Через нього до Цитаделі можна перебратися мостом, але невідомо, чи не здогадалися поляки пристріляти його.

Упевненість у тому, що після такого артилерійського обстрілу навряд чи поляки будуть здатні на оборону, й зіграла з німецькими командирами злий жарт, бо як тільки солдати наблизилися, з валів пролунали постріли.

Позавчорашній бій на батареї Янішевського став для Богдана Вовка хорошим уроком, тому він спокійно, неначе нічим більше у житті не займався, цілився у синьо-зелені постаті попереду себе і натискав курок. Поцілив він чи кулі летіли мимо, Богдан не знав, але бачив, як солдати, у кого він цілився, іноді падали на землю, але чи його куля їх вбила, визначити було неможливо. Стріляли всі, і, зрештою, німці зрозуміли, що легкої перемоги не буде: поляки не загинули під час обстрілу, не злякалися вибухів і дали гідну відсіч.

Перша атака тривала недовго, солдати вермахта навіть не змогли наблизитись до рову і відступили. Богдан спостерігав за цим з-за стіни валу, як до нього підійшов поручник.

– Підготуватися до наступної атаки! – крикнув він. – Поранені є?

– Немає, пане поручнику! – відказав Вовк.

Але офіцер пройшов мимо, не відповівши. Напевне, просто не розчув відповіді шеренгового. А Богдан подивився по сторонах. Його товариші як могли укріплювали перед собою захисний вал, щоб наступного бою було зручніше. Він вже зібрався робити те саме, як почув який звук. Здогадка прийшла миттєво.

– Снаряд! – крикнув він і звалився на землю.

Одночасно десь справа на валу в повітря здійнявся стовп землі.

Німецька артилерія стріляла по захисному валу.

Як виявилося, без року тиждень канонір Вовк був правий: попередній обстріл припинився через те, що нагрілися дула гармат, а поки вони остигали, німецькі командири вирішили заодно перевірити, чи не можна за цей час захопити фортецю.

Було зрозуміло, що наступна атака буде не такою примітивною, як попередня…

Протягом цього дня артилерія сім разів зупиняла обстріл території Цитаделі, щоб охололи дула, сім разів польський гарнізон відбивав атаки, причому двічі вони переростали в рукопашні сутички. Зрештою, ціною неймовірних зусиль вермахту вдалося заволодіти гребнем захисного валу, але далі німці просунутися не змогли.

На вечір шістнадцятого вересня генерал Плісовський, поранений під час одного з авіанальотів (а на допомогу артилерії Гудеріан задіяв і авіацію) прийняв рішення залишити Берестейську фортецю.

– Куди ми підемо? – запитав його начальник штабу групи «Берестя» підполковник Горак.

У якомусь бою (він вже й забув їхній лік) його контузило, тому час від часу Горака нудило.

– Підемо на Тересполь.

Генерал Костянтин Плісовський говорив про місто на заході від Берестя. До нього було лише кілька кілометрів.

– Фортецю втримати ми не можемо! – впевнено сказав він. – Що там чути з Варшави?

Перш ніж відповісти, Алоїз Горак вкотре виблював під стіну каземату, де вони перебували.

– Електростанція розбита, але радіо працює, – нарешті сказав він. – Німці захопили Зельонку.

Плісовському не треба було дивитися на мапу, щоб оцінити ситуацію. Місто Зельонка лежало на схід від столиці, і якщо німці вже там, то це могло значити тільки одне: навколо Варшави замкнулося кільце оточення.

– Якщо німці вже тут, то нічого доброго й у Варшаві немає! – мовив Плісовський. – Відходимо! Підполковнику, розпорядіться до третьої години зібрати тут усіх вцілілих.

Командувач фортечної піхоти Юліан Сосабовський повідомив, що на північному острові перебуває маршовий батальйон капітана Вацлава Радзишевського.

– Відправте туди когось, щоб почекали до четвертої години, за потреби прикрили наш відхід, а потім самі відступили до Тересполя! – наказав Плісовський.

– Слухаюсь, пане генерале!

Підполковник Сосабовський поспішив виконувати наказ.

Тим, кому доручено було повідомити рішення генерала Плісовського про відхід, став шеренговий Богдан Вовк. Він уже збирався разом з усіма відправитися на Тереспольське укріплення, щоб вже звідтам рушити до визначеного генералом міста, як несподівано для себе отримав наказ пробратися до незнайомого йому капітана, який невідь-яким чином опинився на північному острові. Але у війську накази не обговорюються, тому Богдан, міцно стискаючи в руці гвинтівку, пригнувшись (хоч це було даремно – темно, хоч в око стрель), побіг на північ. Після вісімнадцятигодинного обстрілу земля нагадувала місячну поверхню, котру він, ще бувши студентом, однієї ночі спостерігав у телескоп, але, на відміну від Місяця, тутешні «кратери» були невидимі й перемішані з битою цеглою. Декілька разів звалившись у вирви і роздерши шкіру на руках, Богдан усе ж добрався до розташування маршового батальйону Вісімдесят другого піхотного полку.

– Стій, хто такий? – зупинив його приглушений, але все ж строгий голос.

Богдан був переконаний, що на нього націлена гвинтівка.

– Наказ до капітана! – повідомив він.

Його провели до якогось укриття, де у світлі блідого вогника він побачив капітана Радзишевського. Це був високий, вже лисуватий з вусиками чоловік років сорока. Незважаючи на те, що три останні дні не вщухали бої, у яких батальйон під його командуванням брав участь, уніформа капітана виглядала напрочуд чистою і навіть блистіли численні ордени та медалі.

При появі Вовка він підвів голову.

– Пане капітан! Пан генерал вирішив залишити фортецю і відступити до Тересполя! Вашому батальйону наказано почекати до четвертої години й відступати самому! – відрапортував Вовк.

Вацлав Радзишевський подивився на годинник. Чверть на третю.

– Добре! – мовив він. – Залиштесь з батальйоном. Відступите з нами!

Але відступу не сталося. Зі свого сховку капітан Радзишевський спостерігав, як уже під ранок у залишену фортецю спочатку обережно, а дедалі сміливіше, заходять німецькі солдати. Вони чекали на чергову відсіч, але невдовзі здогадалися, що фортеця порожня. З північного острова навіть у бінокль було неясно, чи зраділи такому розвитку подій німецькі солдати, але те, що генерал, який приїхав, лиш тільки розвиднилось, був невдоволений, капітан бачив навіть без бінокля.

Зрештою, генерала Гайнца Вільгельма Гудеріана можна було зрозуміти. Десь там, під Варшавою, фюрер відвідав Десяту армію генерал-майора Вальтера фон Райхенау, радів з її успіхів і навіть присвоїв тому звання генерал-полковника, а йому, «швидкому Гайнцу», довелося затриматися у цьому Богом забутому Бресті. Хоч Гудеріан і відзначив мужність та героїзм поляків, це не полегшувало його становище. Він знав, що з Берліна обов’язково прибуде комісія для з’ясування причин того, що сталося.

Капітан Радзишевський зрозумів, що шляхи відступу на захід відрізані, як, власне, і на схід. Залишався єдиний шлях на північ, де темнів форт Сікорського. Якщо вдасться пробратися до нього непоміченим, то можна, зрештою, при потребі прийняти бій, а в кращому випадку навіть вибратися з фортеці. Але необхідно почекати ночі, бо ж не котити вдень на виду озброєних німців єдину вцілілу гармату?

Разом зі своїми новими товаришами по зброї шеренговий Вовк чекав ночі. Він заховався серед куп битої цегли, час від часу поглядаючи на південь. Зрештою, так робили всі жовніри: трохи полежали на битій цегли, потім обережно висунули з укриття голову, поспостерігали за тим, що відбувається на території Цитаделі, й знову чекали.

Так повільно минув день сімнадцятого вересня. Коли на понівечену фортецю опустилася чорна осіння ніч, капітан Радзишевський повів своїх людей до форту, що темнів на півночі.

Побудований у 1869 році, форт був названий на честь головнокомандувача військ Варшавського військового округу генерал-фельдмаршала графа Берга, але за часів Польської Республіки його перейменували на форт Сікорського. Зараз і капітану Радзишевському, і його підлеглим було однаково, яку назву має місце, де вони планують сховатися. Не мешкаючи жодної хвилини, капітан розставив своїх жовнірів так, щоб бути готовим до відбиття атаки.

Але поки що їх ніхто не атакував. Всю увагу німці сконцентрували на території Цитаделі й, напевне, навіть не здогадувалися, що зовсім поряд заховалися залишки польського гарнізону. Зараз у німецьких генералів був інший біль: тіла загиблих солдатів. Їх треба було забрати з території фортеці. Саме під час такої «зачистки» один надто допитливий солдат і помітив на північному форті якийсь рух. Відправлений на розвідку загін був обстріляний з кулемета, і німці зрозуміли, що частина поляків ще знаходиться у фортеці.

Це сталося вже дев’ятнадцятого вересня. Не бажаючи знову зустріти опір польського гарнізону (а про чисельність його генерал Гудеріан не мав жодного уявлення), до форту відправили майора Реннера. Той запропонував капітану Радзишевському почесну капітуляцію.

– Інакше, гер гауптман, наша артилерія зрівняє з землею цей форт, – мовив майор.

Вацлав Радзишевський їдко усміхнувся і перевів погляд з майора вдалину, де продовжували свою справу німецькі солдати допоміжної служби.

– Спробуйте! – відповів він і, приставивши до конфедератки два пальці, зник за брамою форту.

Навчений попередніми днями, генерал Гудеріан не став штурмувати форт. Натомість увесь наступний день його обстрілювала артилерія. Цей артобстріл підлеглі Радзишевського пересиділи у закопаній у вал казармі, тому перенесли його спокійно, без втрат.

Лише надвечір німці зробили обережну спробу перевірити стан оточених, але одразу відступили, зустрівши досить щільний вогонь, до того ж підсилений гарматою.

Богдан Вовк вже звик воювати. Коли потрібно було, він разом з усіма ховався у підземній казармі, коли підходила його черга, стояв (вірніше, лежав) на дозорі, а бувало, і приймав бій. Юнак так і не міг точно сказати, вбив він когось чи його кулі пролетіли мимо, але той факт, що всі атаки ворога захлинулися, дозволяв сподіватися, що в цьому є і його заслуга.

Яким же було здивування капітана Радзишевського, коли увесь день двадцять першого вересня німці не випустили по форту жодного снаряду. Розуміючи, що просто так генерал Гудеріан нічого не робить, капітан наказав посилити пильність. Спокійно минав і наступний день, і оточені вже подумували, що і цього разу промине, але тут Радзишевського викликали на вал. Подивившись на територію Цитаделі, капітан не повірив своїм очам. Німецькі солдати вишикувалися у чіткі чотирикутники й майже стройовим кроком рушили у напрямку до Тереспільських воріт.

«Залишають німці фортецю, – про себе сказав Радзишевський. – А чому залишають? Не подобається мені це!»

Він далі продовжував спостерігати за тим, що відбувалося спереду. Ось його увагу привернули інша група військових, які в’їхали на територію фортеці зі сходу. Вже перший погляд підказав йому, що це не німці. Він бачив, як невідомі солдати невміло розгорнулися у шеренгу й одразу пішли в атаку. Дещо позаду їхали, випускаючи синій дим, три бронеавтомобілі, досить-таки незграбні, як на капітана. Він не спішив віддавати команду, не дізнавшись, проти кого, власне, буде воювати. Коли наступаючі наблизилися на відстань пострілу, Вацлав Радзишевський, нарешті, розпізнав знаки розрізнення.

– Росіяни? – здивувався він. – А вони що тут роблять?

(Ні капітан, ні його підлеглі не знали, що вчорашньому перепочинку вони завдячують саме тому, що в місто Брест зайшли частини Червоної армії. Генерал Гудеріан не хотів псувати цей явно історичний день і показати комбригу Семену Кривошеїну, що нездатний зломити опір поляків. Відірвані від світу оточені не знали, що ось уже п’ять днів, як Польща веде війну не лише з німцями і словаками, а зі сходу у війну вступив Радянський Союз.)

Невідомо, що тут робить Червона армія, але якщо вона наступає на форт Сікорського, значить треба стріляти. І капітан Радзишевський віддав команду до бою.

Він закінчився досить швидко. Перед валами форту Сікорського залишилися лежати з десяток червоноармійців і димів підбитий гарматою бронеавтомобіль. До вечора були спроби ще двічі захопити форт, але і вони не увінчалися успіхом. Невідомо, чи відійшов Семен Кривошеїн від тактики громадянської війни, коли переважала думка: якщо довго бити в одне місце, то воно дасть тріщину, але два наступні дні тривали одноманітні атаки, котрі нічим не завершилися, лише побільшало вбитих перед фортом.

Щоправда, у цих боях Богдан Вовк вже не брав участі. Йому «пощастило» спіймати випадкову кулю вже тоді, коли червоноармійці відступали після невдалої третьої атаки. Він відчув удар у ліве плече – і страшний біль. Після бою його віднесли до підземної казарми, де вже лежали інші поранені. Санітар, критично оглянувши рану Вовка, здивувався, коли помітив, що куля пройшла навиліт. Він лише перев’язав рану і підійшов до іншого пораненого.

А вночі у Богдана піднялася температура і не спадала наступні дні. Він майже не помітив, що червоні командири від безглуздих атак перейшли до артобстрілу непокірного форту, підігнавши важку артилерію. Зваживши всі «за» і «проти», капітан Вацлав Радзишевський прийняв рішення залишити форт. Оскільки важкопоранених нести на собі не було змоги, було вирішено залишити їх тут. Їх, звичайно, залишали на милість переможців, але капітан був переконаний, що Радянський Союз свято дотримається пунктів конвенції про військовополонених.

(Вацлав Радзишевський не знав, що Сталін відмовився підписувати Женевську конвенцію, тим самими прирікши і своїх полонених, і чужих на незавидну долю. Не знав і капітан, що вже через місяць він буде заарештований органами НКВС і навіки зникне у череві радянської каральної машини. Востаннє його ім’я згадується в документах на переведення із Козельського табору до Катині під Смоленськом.)

Шеренговому Богданові Вовку пощастило більше. Потрапивши у полон, він отримав таку необхідну йому медичну допомогу і разом з усіма був відправлений на схід.

Берестейська фортеця повністю перейшла під контроль Червоної армії.

5

Просити Верховну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки з тим, щоб з’єднати український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз’єднанню українського народу.

З декларації «Про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання з УРСР»

Нова влада прийшла у Перетин непомітно. Вулицями Львова, Тарнополя чи Станіславова їхали диковинні легкі танки, які не звиклим до подібного городянам здавалися неймовірною технікою; місцеві комуністи, ті, котрим пощастило залишитися на Західній Україні й не потрапити у молох політичних репресій, організували визволителям радісну зустріч; невідь-звідки з’явилося так багато червоних прапорів, що склалося враження – ми вас довго чекали (як з’ясувалося вже скоро, це були лише нижні частини біло-червоного польського прапора), а у таких селах, як Перетин, Вишів чи Бобровиці, все залишалося так само, як до того.

Першу звістку про нову владу привіз Кость Смолій, вірніше гайовий приїхав разом з нею.

Десь у перших числах жовтня біля брами Білецьких зупинився чорний автомобіль, з котрого вийшов Кость. Разом з ним авто покинуло ще двоє, причому один з прибулих був військовий. Кость показав рукою на хату Білецьких, після чого військовий віддав йому честь і разом з цивільним попрямував до обійстя. Кость вже хотів було піти додому на лісничівку, як почув, що його кличуть. Озирнувся. На обійсті Ребриків стояли Василь Вовк із зятем Данилом й махали йому руками.

Кость озирнувся, подивився, як його попутники говорять з переляканою Катериною Білецькою, і зайшов до Ребриків.