Полная версия
Через перевал
«…Я з Ґренландії, як ви вже знаєте, пане Северине, – з найбільшого острова світу, холодну мертвість якого бачить тільки небо. Ніхто ще не здолав того незмірного простору, захаращеного горами й льодовиками, й ніхто досі не спитав Господа, кому й навіщо потрібен цей чужий світ без життя. А то й питати не треба: на зелених окрайцях землі, що облямовують пониззя острова, живуть люди, – які на сам лише вид скель, що нагадують застиглу в мент найвищого кипіння лаву, набирають сил для боротьби з суворою природою. А ті скелі й гори відбиваються в морі, продовжуючи свою вертикаль до безконечності – такої неосяжної, як і горизонталь океану. І тому ми величні й сильні на малих клаптиках живої землі, яка невпинно помножується у двох вимірах, немов у калейдоскопі.
Для нас Ґренландія – весь світ, а все, що поза нею, – то Космос, і ви мені з Космосу явилися, Северине… Я мешкаю в містечку Ґотхоб, біля підніжжя гори Ітіль, з якої видно тільки Бога та блідо-сині айсберги, що, розколюючись, оглушливо гримлять, а в перервах між льодовою канонадою долинає до нас шум прибоїв – то проривається з потойбіччя Божий голос, який застерігає і заспокоює, і привчає до тривання вічної війни між злими й добрими силами Природи.
Ви ніколи не бачили заповнених айсбергами фйордів? Звісно, не бачили – цих материків нефритового кольору: їхні плоскогір’я переломлюються проваллями, льодове громаддя утворює арки, під якими проходять кораблі, а по краях ґотичними шпилями стримлять піднебесні стовпи, як вектори пізнання висоти, як міра небесної безодні, що втягує в себе людський дух, і ми молимося до вишніх сил – заворожені небом.
Я вийшла заміж за данця й живу в яскраво пофарбованому чепурному будинку, а народилася в ескімоському селищі Уманак – в хатині, викладеній із дерну, й провела чи не все своє дитинство у мисливських шатрах із оленячих шкур. Мій батько був каюром – умів правити собаками, і його поважали за це почесне й важке уміння; я змалку знала, як знаходити чаїні яйця на скелях, як ловити з каяка лосося, вміла готувати смачну страву з вівсяної каші й тюленячого м’яса й заправляти олійні лампи під час полярної ночі… Для вас наше життя може здаватися романтикою, а для нас – то тяжка праця, холод і голод: я ще дівчиськом обморожувала обличчя й руки, вичікуючи годинами на льоду, поки з’явиться тюлень. Тому ґренландці вірять переважно у злі сили: в злобних тролів, ерігуметів, що живуть серед льодовиків і є напівлюдьми – напівсобаками, в тарнаргуків-чарівників; добрих сил у нас обмаль, і тому ми запобігаємо перед злими, задобрюємо їх ворожбою, підкуповуємо пожертвами, а присутність християнського Бога відчуваємо лише тоді, коли читаємо Євангеліє або німіємо перед красою ґренландської землі.
Правічна ескімоська релігія – це туга за сонцем, яке нас скупо огріває лише пів року. Ми молимося до нього, кличемо, улещуємо словами… Для нас важливо знати, що воно існує, і ми радіємо, коли бачимо на небі хоча б його відблиски. А ось вам притча… Зморила старого мисливця нестерпна туга за сонцем, він подався каяком на південний острів і, очікуючи з’яви небесного світила, заснув. А коли прокинувся, червоне кружало піднялося над обрієм і засліпило його. І він помер з утіхи…
Тепер ви вже здогадалися, Северине, про що моя поезія?»
Кельнер подав гарячу каву й два келихи з коньяком, Йоганна обтулила долонями філіжанку й тут же опустила руки, зніяковівши.
«Це звичка північних людей – гріти руки за кожної нагоди», – посміхнулася.
Северин накрив своєю великою долонею її дрібну кисть.
«Я грітиму вас…»
«О, я згодна! – Вона нахилилася через столик до Северина й прошепотіла: – У нас любов вільніша, ніж у європейців: те, що у вас називається зрадою, ми вважаємо свободою. Первіснообщинна мораль, і я не думаю, що це погано… Ескімос, наприклад, за люльку може позичити сусідові свою дружину…»
«А потім?»
«А потім – як було й дотоді… Ви знаєте, напевне, що Рокуел Кент жив із Саламіною, а коли до нього приїхала з Америки дружина, коханка вернулася до свого чоловіка…»
«Усе так просто, – проказав Северин. – І жодних тобі моральних кодексів».
«Ми надто близькі до природи, Северине. В цьому наша перевага над вами і наше щастя».
«Я хотів би хоч трохи пожити в Ґренландії. Відпочити від європейських умовностей, фальшу, штучности, шаблону…»
«Приїжджайте, я зустріну вас… І не полишу, поки не повернетеся додому».
«А чи конче треба повертатися? Я ж самотній».
«Усі чужинці вертаються від нас до своїх предківських вогнищ».
«Але чому?»
«Найпотужнішою силою людини є її приналежність до чогось більшого за неї саму. Й через те… Я сподобала собі вас з першого погляду, але в Європі не залишилася б нізащо».
«Чому ви так легко признаєтеся в коханні?»
«Бо воно сильніше за бонтон».
«Люба ви моя… Ви в дитинстві бавилися м’ячиком?»
«Не розумію, яке це може мати для вас значення… Ні, не бавилася, для таких розваг ескімоси не мають часу. Зате в нас діти забавляються прикрашанням моржових бивнів…»
По короткій мовчанці Северин похопився:
«А чи не пора нам на теплохід?»
«Я чула, що нині не будемо відчалювати: десь там у морях заштормило. Однак “Арґо” вже на нас чекає… Пора, адже Язон уже зустрів Медею, правда?» – всміхнулася.
«Зустрів… Але Язон невірний, а Медея мстива».
«Не бійтеся, наші жінки не вміють мстити. Люблять, поки любиться… Й дозволяють чоловікам кохати їх і покидати».
«Вільний ваш край, і я заздрю вам».
«Тішуся вашим визнанням. Але ходімо, бо таки пора».
Йшли до причалу мовчки.
«Ви мене поцілуєте?» – запитала Йоганна, коли ступали на трап.
«Я тебе зацілую, Саламіно…»
«Коли сама прийду до вас?»
«Я буду ждати…»
VI
На морях штормило справді, метеорологічні зведення були невтішні, проте циклон шаленів далеко – десь над Егейським морем, а на Чорному панував штиль, і «Ренесанс» вночі полишив Констанцу.
Другого дня перед обідом прибули до Варни – лише на кілька годин, щоб оглянути унікальний печерний Аладжа-монастир; Майстер Северин тут уже бував – дуже давно, тоді він уперше зміг вирватися за межі імперії. Мав тоді ще чорне до блиску волосся і – жодної зморшки на чолі; а чи впізнала б його нині, сивого й статечного, болгарка Софія, чи він упізнав би її – напевне, дуже поважну жінку? Та чи потрібно впізнавати? То тільки у співжитті подружжя не помічають старості, а як лише відірвуться одне від одного на час – і прокладається між колишніми коханцями нездоланна межа.
А якою була б сьогодні дівчинка з м’ячиком? Може, то й добре, що не зустрів її у зрілому віці, і являється вона йому молодою, ніби час для неї нічого не важить, й Северин, вічно закоханий у її переміни, сам не спостерігає за своїм віком; а певне, старості й немає, поки її відганяє присутність вічно живої жіночої молодості…
Куди ж поділася Саламіна? Вже другий день Северинові не вдається її зустріти; що могло трапитися: дійняло її розчарування після побачення в Констанці, або ж це банальна жіноча гра – відтягувати жадану мить, щоб вона була потім солодшою? Майстра проймало втішне відчуття: та невже він ще раз закохався – може, й востаннє?
На обід прийшов зарання, сподіваючись, що й Саламіна зайде до ресторану, й він попросить її сісти поруч. Сталих місць за столиками учасники круїзу не мали й у такий спосіб швидше зазнайомлювалися; теплохід заходив у лійку Босфору, вже проступили крізь імлу щогли мінаретів над сірими банями стамбульських мечетей – мандрівники швидко всідалися за столиками, щоб встигнути вийти на палубу ще до того, як корабель пришвартується в Золотому Розі; Саламіни не було, й до Северина підсіли Анатолій і норвежка Гелена, одне вільне місце залишилося, і його зайняв чоловік зі шпакуватим, стриженим під щіточку волоссям – він поглянув на сусідів проникливим, аж гейби викличним поглядом і назвався:
«Баріс із Маскви-матушкі… С госпожой Гелєной ми давно знакоми, а ви, как мне кажется, мілиє хохли із нєзалєжной Украіни. Угадал?»
«Не зовсім, – спокійно відказав Анатолій. – Ми все-таки українці й воліли б, аби ви так визначали нашу національність, якщо вже вирішили з нами познайомитись».
Борис був розв’язний, надміру безтурботний, він заливався кондовою поволзькою говіркою:
«Але ж бо ви амбітні, дорогі земляки!.. Та певно, певно, щирі українці! А от я зовсім безболісно реаґую, коли мене хтось та й обізве кацапом. Самоіронія властива лише справді незалежним людям… До речі, я не зовсім добре розумію вашу мову, чи не могли б ви перейти на престижнішу?»
«Вперше чую, що мови є престижні й непрестижні, – теж спокійно мовив Северин. – Але якщо ви так вважаєте, то можемо скористатися англійською…»
«М-да-а… Ну ладно, говоріть по-своєму… А мене останнім часом вельми цікавить ось яке питання: що вам дала незалежність, адже вашому народові зараз важче живеться, ніж при совєтах».
«Незалежність нам дала незалежність, ви здатні це зрозуміти?» – вже почав кипіти Северин.
Анатолій торкнувся долонею плеча колеґи й заговорив тихим безбарвним голосом:
«Пані Гелена вважає мене націоналістом, пригадуєте, пані Краґ, нашу дискусію в “Таверні під Акрополем”? То скажіть тепер, що дала норвежцям незалежність від шведів?»
«Я поки що послухаю, – відказала Гелена. – Хочу з’ясувати для себе самої свої власні переконання. Можливо, нині вони зазнають змін…»
Кельнер приніс перші страви, Борис швидко вимітав тарілку – йому хотілося розмовляти.
«Про норвежців поки що помовчимо, – сказав, витираючи серветкою уста. – У них сама лише література й музика засвідчили про готовність нації до незалежності: Кнут Гамсун, Тар’єй Весос, Едвард Ґріґ… Яко критик, я цікавився вашим красним письменством – і кого надибав серед українських літературних героїв: бандита Чіпку, розбійника Довбуша, деґенерата варнака, п’яного хама козака Голоту!»
«Ми могли б поговорити і про найвищий рівень нашого мистецтва, – відклав ложку Северин. – Але якщо ви вже приземлились до наших негативних персонажів, то подумайте: хіба кращі за них мордерця невинних жінок Раскольніков чи батьковбивця Смердяков? Будьте ж об’єктивні!»
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
І коли ми опиняємося в таверні, то не знаємо, де є земля… (Лат.)
2
Називаюся я Еліта Пре, еротична письменниця, і затямте, українці: я не допущу, аби ми ще раз товклися (пол.).
3
«Хочеш мене? Нема проблем, можемо й тут!» (Пол.)
4
До найвищої слави Бога! (Лат.)
5
Починаю! Починаємо! (Лат.)
6
Дивись завжди на зорі! (Лат.)
