Через перевал

«А чи дасте мені слово, панове? – запитала всіх, не зводячи при тому закоханого погляду з Корнила. – Я за минулу ніч написала жмуток еротичних поезій – пальчики оближете!»

Звісно, Еліта хотіла почути згоду від Корнила, якого попросили вести вечір, однак йому добре було сидіти біля гарячої дівчини, яка чимраз щільніше притискалася до нього стегном, ніби силкувалася виштовхнути його з крісла, – в такій пікантній ситуації йому зовсім не хотілося брати на себе функцію ведучого, хоча це йому, як маститому критикові, й належалося.

З паузи скористався Теодор, він викотився на се- редину кола і, звівши вгору обидві руки, театрально заволав:

«Initio! Іnitiamus![5] Розпочинаємо літературний вечір українських бардів, витворних майстрів слова, адораторів муз і ґрацій, однак перше слово я з найвищою приємністю надаю нашій чарівній польській гості, вродливішій від морських сирен, які, можливо, в цих морях спокушали колись співами хороброго Улісса, – пані Еліті Пре!»

Дівчина підвелася, обтягнула шовкову білу блузочку, декольте при цьому розширилось, й рожевий жолобець між персами збіг униз, загубившись у глибині пазушини; Корнило примлівав і баламутним поглядом впивався у її вгнуте лоно. А Еліта розпалювала його невтримне бажання завуальованими поетичними метафорами, що символізували солодке проникнення в її плоть могутнього чоловічого тіла, і вже не стало в неї власного, а тільки чужа твердь; вона вся перемінилася в свого коханця, і не він нею, а вона ним цілком володіла, мучила, розпікала, поки той не впокорився їй, вибухнувши гарячим струменем своєї потужності, й вона нарешті з вампіра стала знову звичайною жінкою – була втихомирена, ласкава й оновлена силою рідного вже їй тіла.

«Sic itur ad astra!»[6] – вклав бельбас Теодор у латинський афоризм найвищу похвалу польській поетесі, та їй і без того присутні дружно заплескали.

Тарас нахилився до Северина й прошепотів:

«Знаменита, досконала й майстерно закамуфльована еротика».

«Мені ще треба звикати до такої відвертості в поезії», – відказав Майстер, проте мав збуджений вираз обличчя, й Тарас це помітив.

«Ви звикли сприймати лише класичну музику життя, Майстре. А є ще імпровізації, гра без нот, і її виконують люди з новим слухом».

«Ти людина нової цивілізації, Тарасе. Вона вривається в наше особисте життя, і я бачу, як руйнуються старі цінності, до яких старше покоління звикло. Я – людина тисячоліття, що минає, реліквія цивілізації старої й серед вас, молодих, – анахронізм… На тих нових людей я дивлюся, як європеєць на китайців, не розрізняючи їхніх облич. І ще на наших очах розпадаються ідеології, які ми вважали святими, я не чую патріотизму в новітній поезії: вона чужа, індиферентна, космополітична. А втім, ці новонароджені стилі – ефемерні й нетривкі: скільки модерністських напрямів з’явилося останнім часом, і всі вони опинилися в глухому закуті…»

«Але й залишають своє насіння. І ви, напевне, доживете, Майстре, до народження філіґранного модерного реалізму, ще й самі напишете в такому стилі твір – і вам здаватиметься, начебто писали його не ви…»

Поки Тарас з Северином розмовляли, Еліта прочитала ще кілька поезій, і їм стало шкода, що не почули; поетеса зробила вишуканий кніксен і випурхнула з кола під щедрі оплески, знову сіла біля Корнила й закрила долонями обличчя – чи то втішена успіхом, а чи засоромлена еротичною відвертістю своїх віршів.

А тоді на середину вийшов сягнистим кроком не знайомий Северинові дивак: він був до пояса голий, тільки шию мав пов’язану картатою апашкою, а голову покривала брудна, з обвислими крисами, панама; він назвав себе Степаном, дістав з кишені штанів рулон паперу, розгорнув і почав читати.

Презентував Степан оповідання, яке розпочиналося словами: «Його знудило, і він виригав в унітаз…» А далі автор скрупульозно досліджував тривання післяалкогольного блювання, дбайливо добирав слова, які й у тверезого могли викликати судому, й Майстер навіть вловив запах горілчаного перегару; Степан так захопився блювотним процесом, що нібито й забув, для чого писалася ця довга препозиція, врешті він таки повідомив, про що йдеться в оповіданні: то їхав до Праги молодий поет на обговорення своєї книжки…

Й думав Северин – побоявся знову розпочинати з Тарасом розмову з приводу почутого: ось як, по-твоєму, має виглядати людина нової цивілізації – неохайна, нахабна, бридка! Та це ще пів біди, я ж добре пам’ятаю, як народжувалися нацисти й комуністи, а то теж були нові люди, та представляли вони режими, які несли світові тоталітарне спустошення.

А що такі, як цей, принесуть людству: розпад психосфери, розладнаної в божевільнях, тирлях наркоманів і борделях?.. Ти чуєш, Тарасе, що він читає: поета замучили докори сумління, бо спав з рідною матір’ю і через те запив! Слухаєш і не виганяєш його втришия з чесної компанії, бо він, мовляв, відтворює в своїх писаннях божевілля світу, спричинене некерованою демократією, адже мусить хтось це відтворювати – такий стан речей! А ти ще скажеш мені: це лише початок нового світогляду, і його треба перетерпіти, зціпивши зуби, а вже опісля, в майбутньому, народиться реалістична література сучасного стилю… Ця нова людина, мовляв, намагається вловити в хаосі нашого життя невідомі досі звуки – ти ж не раз чув, Северине, як музиканти настроюють інструменти перед початком опери – хіба то не хаос? Але є він предтечею величної гармонії!

Не згоден я, не згоден! Хіба ти не чуєш, приятелю, як цей модерний нувориш пропаґує культ ницої, малої людини? Ти віриш у майбутній вимарш нової армії літераторів, але ж не подумав, яким має бути в тому війську вояк-карлик, збоченець, содоміт? Таж історію завжди творили великі люди – кришталево чистого ідеалізму і героїчного світогляду… Ні, я не хочу опинитися в дурдомі нової цивілізації!

«Хочу повернутися назад – хоча б у ґренландську патріархальну», – промовив Северин уголос.

«Заспокойтеся, Майстре, – відказав Тарас. – Новеліст уже зійшов з подіуму. Ви що – не помітили, як наш тихенький Анатолій виштовхав його з кола?.. Але чому ви раптом заговорили про Ґренландію?»

Северин не відповів. Розглянувся по читальній залі: Саламіни не було, і йому стало сумно.

«Будьте філософом, Северине: на стику цивілізацій завжди вибухає творчість, однак вибухи ті не конче пахнуть селітрою – деколи й клоакою відгонять… Та я вірю, що наш Сервантес уже прийшов у світ».

«Дай-то, Боже. Але поки що… Ну скажи, як можна після Лесі Українки поважно сприймати подібне маразматичне белькотіння?»

«Усі ставлять у приклад Лесю, – посміхнувся Тарас. – Проте більшість розуміє її приблизно так, як Кассандру троянці… Але постривайте: ми заговорилися, а Данило з Шешор уже стоїть перед нами, готовий читати свою поезію. Сподіваюся, цього разу ви не будете розчаровані».

Северин чекав виступу цього поета, він завжди ждав несподіванки від Данила – буйночубого гуцула з переламаним носом: цей дефект дивно вирізьблював на його обличчі образ бувалого опришка з непоступливою вдачею, тугим характером, та водночас його суворість здавалася напускною – в очах поета ясніли доброта й прихований біль. Майстер любив Данила, мов сина, а його поезія – свіжа, із зухвалими метафорами, що огортали зміст недомовленістю, заглибленою сутністю, перебільшеною значимістю, залишалася в пам’яті закарбована, ніби вирізьблена в камені.

Страх перед банальною однозначністю вірша тепер не діймав Майстра: Данилова поезія не лежала на поверхні, а мала лише глибину, в якій розкривалася суть твору; хтось грає за лісом на скрипці, спасіте його, чи скрипку з-за пралісу чути, та швидше з могили, вони відійшли в свою землю до роду свого, ми всі з того лісу – стугонить поезія невигойним болем, і чому ти, поете, опришку затятий, стоїш з опущеними руками, немов над гробом, й сльоза збирається в заглибині твого скаліченого носа, хто бив тебе, скажи; повідж, хто грає на скрипці, з чиїх могил долинав до тебе той плач, брата чи вітця, але ти не скажеш, за тебе говорить смичок, на друзки зі жалю ламається скрипка; – нас тяжко шукав Сатана, ми вийшли з потоків і впали з потоками в праліс, вони нам не дали піднятись, ви чуєте скрипку, уперше з-за пралісу чути; – і я, переповнений болем, вчуваю, як у жилах гуде його лють…

Спасибі, Даниле, що не розтлумачував – повів лише смичком по струнах і розтяв до крові пам’ять.

І я почув звуки дзвону, то Данило прочитав ще одного вірша – про замовклий благовіст, що в своєму билі затаїв віщий голос… А коли він озветься? Чи, може, вже десь залунав, тільки люд ще не чує – звук його крізь простори пробивається, та я вже ловлю новизну, і звучить дзвін не знайомими досі переливами, провіщаючи Великдень.

А що, власне, сталося на світі, що так голосно заталаніли нові мелодії й нечуваний хаос звуків? Усе те змішується, стає несприйнятним, незрозумілим, проте таки вилунюється з того шумовиння музика, що сповіщає перелом епох, – й таке природне для мене це благовістя? Адже коли ламаються старі устої й настає нова доба, то мусять зазвучати й нові ноти: я відчуваю справжній модерн у твоїх віршах, Даниле, і знаю: прийде когорта таких, як ти. Нова поезія гряде в новий час, і осипається з неї непотріб, немов окалина із зігнутої залізної штаби – щоб явити світові чистий метал людського слова!

Данило тихо зійшов з подіуму, і тихо було в читальному залі: вечір поезії закінчився – хто ж бо міг перевершити нині Данилів біль і надію?

Теодорові забракло слів на похвалу чи на огуду Данилової поезії, він не міг вирішити, як оцінити її вартість, приглядався до облич присутніх, щоб відчитати на них позитивне або ж негативне враження, – йому, зрештою, було все одно, яку репліку вигукнути: осудливу чи похвальну, аби тільки продовжити вечір і не втратити такої милої для нього функції керівника; він стояв з підведеною рукою й невизначено вертів вказівним пальцем, ніби просвердлював повітря, а тим часом хлопці з групи евентуалістів встановили кінопроєктор, загасили світло й тим самим усунули Теодора від керівництва; на стіну впав світляний квадрат і на ньому розпочалося дивне дійство.

На екрані з’явилися примари, в яких можна було впізнати есеїста Віктора, романіста Юрія, драматурга Олександра й молодших поетів, які назвали себе евентуалістами: у всіх обличчя були розмальовані крикливими барвами, білі ребра виступали на оголених постатях, які завзято вимахували електрогітарами, спрямовуючи грифи на публіку, ніби тримали в руках не музичні інструменти, а шмайсери; ті потойбічні тіні викрикували речитативом щось схоже на похоронне голосіння, причому виконували різні гімнастичні вправи, спиналися по драбинках, зависали головами вниз, падали й, качаючись по землі, корчилися, потім схоплювались і видавали з горла глухі загробні звуки… Майстер Северин ніколи б і не здогадався, що мало означати це шалене шоу, якби в кінці фільму не з’явилися на екрані зловісні титри: «Танок смерті».

«Мистецтво може бути й глупе, аби лише дарувало задоволення», – почув Северин у темноті невпевнений голос. Він впізнав його й відповів: «Можна отримати задоволення й від глупоти? Вперше таке чую».

Тарасової відповіді Майстер не діждався: вдарила раптом музика, зблисло світло; посередині кола виправляли танець життя закохані Еліта й Корнило.

Вони танцювали красиво й гаряче, обоє були вродливі й натхненні, їхня енергія запалювала присутніх, проте ніхто не смів заважати витворному еротичному танцеві; пара танцювала довго й до знемоги, та врешті, взявшись за руки, танцюристи прожогом вибігли з бібліотечної кімнати.

До Северина повернувся добрий настрій: він із заздрістю провів поглядом буйну пару, яка боялася втратити бодай хвильку шаленства, яке чекало обох, напевне, в Корниловій каюті; йому згадалася дівчинка з м’ячиком, котрої жадав усе життя, й може, тому нинішній вечір здався враз прекрасним у своїй розмаїтості, і щезло з пам’яті прикре враження від вульґарного просторікування новеліста-деґраданта, в душі втишилася м’яким болем Данилова поезія – Майстра пройняло відчуття втіхи від того, що буйна радість молодого життя перемогла танок смерті.

Тарас помітив, як міняється настрій у старшого приятеля, взяв його за лікоть і спитав:

«Ну як? Тільки не бурчіть…»

Северин відказав, напускаючи на себе невдоволення, яке нестримно спливало з його душі й він ніби насильно його затримував:

«Та коли ви перестанете бавитися в мистецтво?»

«А хіба мистецтво – не гра?»

«Ні, то будівля, а ви скидаєте гамузом на купу будівельний матеріал і хочете, щоб у ту розвалюху хтось зайшов та ще й почувався там затишно».

«Ви підходите до межі, на якій вам швидко розвидниться, й тоді зрозумієте нарешті, Майстре, що архітектурні ансамблі тільки тоді цікаві, коли в них поєднуються різні стилі… Та вийдіть же хоч раз із своєї традиційної казарми!»

«Пріч від мене, Сатано! – хіба не так сказав Ісус спокусникові, коли той обіцяв Месії за гріх відступництва подарувати цілий світ?»

«Але Ісус таки відібрав у диявола той світ і нам його передав, бо він – прекрасний!»

Вийшли на палубу: теплохід вертав до румунського порту Констанца. Северин мовчав, і Тарас боявся порушити те нетривке порозуміння, яке щойно зайшло між ними.

«Ви й далі хочете в Ґренландію, Майстре?» – запитав згодом.

«Так. Тільки не для втечі, а щоб дізнатися, якою була людина на початку цивілізації, що ось нині завершується».

V

У Констанці учасникам круїзу дали цілий вільний день, ніхто не запрошував на екскурсії, тож Майстер Северин мав можливість знову усамітнитися; він довго блукав набережною, аж поки не зупинився перед пам’ятником Ові-дієві, що стояв над самою гаванню.

Перший в історії світових літератур письменник, який помер на вигнанні. Перший… А скільки їх можна нарахувати сьогодні – особливо українських!

Майстер стояв перед скульптурою й пильно вдивлявся в неї, немов хотів відчитати в скорботних рисах поетового обличчя душевну муку вигнанця, який все своє невільне життя, марно сподіваючись на милосердя цезаря, гірко усвідомлював, що доведеться йому померти серед диких ґетів, – він панічно боявся цього, а тому ламав свій хребет принизливими «Листами з Понту» до Авґуста, благаючи, щоб той вгамував гнів і дозволив йому повернутися в рідні пенати.

Ба ні: цезарі добиваються каяття від поетів для профанації ідей, ними ж проголошених, а не заради помилування навіть морально зламаних співців. Владці бояться їх і мертвих, бо ж вдячні нащадки ставлять своїм пророкам пам’ятники – й стоять вони набагато довше, ніж триває життя тирана й створена ним імперська система.

Але живим вороття таки немає: в журбі й очікуванні волі пружно нахилився вперед Овідій, немов намагався відірватися від землі й злетіти в небо. Даремно: автор несамовитих «Метаморфоз» не зміг здійснити чуда над собою й перемінився з туги не в птаха, навіть не у вовкулаку, який зміг би лісовими путівцями добратися до рідного краю, а в камінь, щоб не зрушитися з місця ніколи.

А за що? Та за те, що своїми «Метаморфозами» осмислив вічне життя не в усталених назавше формах, чим перелякав на смерть Авґуста, який вважав себе безсмертним, – чи ж не так само злякали Сталіна українські поети, прорікаючи вічність нації й тимчасовість створеного ним рабства?

«Тому сучасні українські письменники, – думав Северин, – діти і внуки діячів нашого культурного відродження 20—30-х років, які гинули в кривавих застінках НКВС, в шахтах Колими й Воркути, конали на хрестах ганьби, задихаючись фізично неушкодженими, а значна їх частина врятувалася в екзилі, – мали визнати Овідія символом ностальгійного розпачу за батьківщиною, символом мужності й покаянних зламів – усіх прикмет, властивих вигнанцям, яким ми й досі не зуміли скласти належної ціни: їхнім терпінням і витримці в стані найчорнішої печалі».

Майстер стояв, вдивляючись в обличчя римського поета, і завважив ураз, як змінюється його образ й висвітлюються на граніті один за одним знайомі лики – це ж нині повертаються в Україну, в граніті, бронзі й фоліантах, поети, які вмирали на чужині й на своїй землі. Може, то зупинився на перепочинок, повертаючись додому, хтось із наших страждальців. І Євген Маланюк, Улас Самчук, Іван Багряний – провісники нинішньої переломної епохи… А може, це не вигнаний і не вбитий, а поставлений на коліна Павло Тичина, який своїми колаборантськими віршами вимолював, як і Овідій, пощади в тирана, й тиран подарував йому життя, бо потрібні йому були не лише трупи, а й скалічені співці, перемінені з ґеніїв у посміховиська, – і ніхто нині на своїх знаменах не запише жодного рядка зганьбленого поета. А записали б – і замайоріли б змережані високою поезією штандарти, якби тиран зробив із співця мученика, а не блазня!

І ще подумав Майстер: а що буде з Україною в майбутньому?

Чому ж будучність так чорно закрита перед людиною – може, то для примусу відшукати себе самого в невідомості або – для можливості самостійно застосовувати власний спосіб боротьби за свободу? Бо чи ж би я карався в непосильній праці весь свій вік, якби думав, що та свобода й без мене прийде – мовляв, хто я такий? А якби всі були впевнені, що й без них настане воля, то чи б настала? А ні… Мудрий Господь у мистецтві керування світом!

А все ж, чому із своїм богоданим розумом не можу передбачити, що відбудеться в моїй Україні, коли мене не стане? Це мучить, сердить, доводить до богохульства, та найгірше те, що – як душу витолочать сумніви – я, немов останній боягуз, полегшено зітхаю: адже мене колись не буде і я не бачитиму найстрашнішого – вимирання людства з причин немудрої людської діяльності… Чому Ти, о Господи, дав мені розум, любов, доброту, працьовитість, а позбавив дару провидіння: зробив Ти це для мого добра, а чи для свого спокою? Скажи мені хоч уві сні, заспокой мене, Боже!..

Северин кинув поглядом на море, що вихоплювалось із гавані та заток у безмежну далину й десь там зливалося з небом. Далеко, біля свого причалу, дрімав під ласкавим осіннім сонцем маленький, схожий на горіхову лушпайку, білий теплохід «Ренесанс», і подумалося Майстрові, що то виплив на три моря біблійний ковчег або ж міфічний корабель арґонавтів, з якого п’ятсот письменників спостерігають, як потоп заливає останню імперію, й вона занурюється в каламутні вири. Європейську еліту з тридцяти країн забрав цей ковчег на свій борт, щоб вона припливла в нову епоху й дала життя новітній культурі.

Гей, та чи це мудро вчинено? Зібрати докупи стільки мислячого люду й кинути під можливі бурі й шторми?.. Тільки краєчком зачепила пам’ять згадка про затонулий крейсер у Тихому океані – тоді, як Северин служив на Камчатці. Про те ніхто нікого не інформував, совєтчина все тримала в таємниці, а матроси шепталися, розказуючи один одному про страшну трагедію, й Северина морозила єдина думка: як довго жили моряки у тьмі кромішній на дні океану?

Відігнав згадку, не треба біди накликати… А втім, експеримент на «Ренесансі» доволі промовистий: письменники знову стали в перші шереги для боротьби – тепер за духовність людства – і, як завше, ризикують своїм життям…

«Пане Северине, – почув Майстер жіночий голос, – ви так задумалися… А я хочу нарешті запросити вас на кафемик».

«О Саламіно, дорога! – Северин обняв Йоганну. – Як добре, що ви підійшли… Бо мене домучують не потрібні нікому роздуми, а позбутися їх не маю сил».

Йшли до центру міста мовчки. Позаду, над гаванню, залишився камінний Овідій, і розбурхані ним думки гасли в душі Северина – їм не було місця в присутності красуні з чужого, незнайомого краю, й ту межу між відчуженими світами не важилися переступати ні Майстер, ні Йоганна: обоє були несумісні в часі, що звів їх на кораблі з незмірно віддалених географічних широт.

Проте Йоганна спробувала здолати час, який їх розмежовував, – вона поставила Северинові тривіальне питання, завше гірке й образливе для нього:

«Ви з Росії?»

«Ні, я з України», – відповів, як міг, спокійно, і все ж терпко.

«Не чула про таку державу…»

«Вона дуже молода, їй всього кілька літ віку… А до проголошення своєї незалежності три з половиною століття перебувала під окупацією Росії. Та росіянами ми не були ніколи».

«Розумію… І мова ваша інша?»

Северин промовчав. Він міг би роз’яснити Саламіні, як історія помстилася Київській Русі-Україні, котра у свій час загарбала землі, де жили угро-фінські племена – мордва і чудь білоглаза, слов’янізувала їх за допомогою церковних книг, і той чужий народ, який став згодом спадкоємцем татарських ханів, відплатився русичам – захопив їхній край… Северин міг би розповісти Саламіні й про московську завойовницьку ідеологію, яку виплекали напівбожевільні блаженні… Майстер зумів би її переконати, що імперська ідеологія московитів не має нічого спільного з українською демократичною: на північній межі світів зустрілася кочівна орда з хліборобським народом, і ніколи не буде злагоди між цими етносами… І ще сказав би Майстер Саламіні й вельми для нього оптимістичне: зажерлива московська держава штовхає свій власний народ до катастрофи, постійно розпалюючи й гасячи пожежі у власній імперії кров’ю своїх громадян…

Проте нічого не сказав. Адже вони обоє – вихідці з вельми віддалених між собою світів, і порозумітися їм буде нелегко. Але ж і необхідно, якщо вже так сталося, що розділені товщею часу й простору діти різних цивілізацій зустрілися віч-на-віч на ковчезі «Ренесанс» – певне, в наближенні минулого з сучасним полягав весь сенс експерименту цього круїзу: прокладається зв’язок між епохами на переломі тисячоліть і долається вакуум, який з різних причин виник між мешканцями однієї планети.

«Ви спершу розкажіть про свій край, Саламіно, – промовив по хвилі Северин. – Здається він мені непорочно чистим, екзотичним, сповненим прикмет первісної цивілізації – наша мене до краю втомила».

«Не люблю терміну “цивілізація”, – відказала Йоганна. – Боюся його сутності, яка за своєю природою руйнівна».

«Опір новому – процес натуральний. Коли на зміну сільськогосподарській цивілізації приходила індустріальна, лудити ламали машини. Проте нічого не добилися: індустріалізація таки прийшла й запанувала в світі. А нині наступає новий час…»

«Й руйнує милі нашому серцю традиції: на очах вмирають фольклор, народний одяг, якого я демонстративно не скидаю, звичаї, вірування, і це породжує не тільки апатію серед людей, а й новітнє хамство».

«А що вдієте? – Майстер впіймав себе на тому, що говорить з голосу Тараса. Й це також закономірно: Тарас стосовно мене стоїть на такій самій світоглядній віддалі, як я – від Саламіни. – Куди втечете, чей не важитеся на самогубство. Мусите звикати до перемін у житті, як звикають батьки до становища приймаків у своїх рідних дітей: навіть якщо й конфліктують, то неминуче програють…. Ще донедавна в нас на знак протесту проти дезінтеґрації московської імперії ретрогради вивішували, де лиш могли, портрети Сталіна. Та врешті їх познімали…»

Йоганна квасно посміхнулася, капітулюючи перед арґументами Северина. Однак ще не здавалася.

«Електроніка начебто інтелектуалізує людину, – сказала. – Але особисто я дурнішаю від усвідомлення, що машина мудріша за мене».

«Та водночас стаєте розумнішою: адже ті машини створили такі самі люди, як ви».

«То одиниці… А що сталося б з не посвяченими в новітню мудрість, коли б хтось із тих виняткових одиниць вимкнув універсальну вилку з розетки?»

«Марно хвилюєтеся: комп’ютерними секретами опановують нині учні молодших класів… Досягнення науки неминуче підвищуватиме рівень нашого розуму так само, як техніка – силу м’язів».

«І все ж мені жаль за живою суспільною пам’яттю, яка постійно освіжувалася, збагачувалась при передачі досвіду з покоління в покоління. Нині передають дискетки, й стають вони все більше й більше схожі на вилучені з обігу монети».

«Й вам не залишається нічого іншого, як шукати серед них монет високої золотої проби. Бо згідно з вашим мисленням, то й книги начебто нічого вже не варті – тільки фольклор».

«Я людина з епохи іншої, ніж ви, пане Северине, і серед вашої верстви почуваюся анахронізмом», – почув Майстер ті самі слова резиґнації, які не так давно мовив Тарасові.

І це також закономірність, подумав Северин. Сказав:

«Парадоксальним є те, що я, дискутуючи з вами, сам собі заперечую. Та досить мудрувати. Ось перед нами затишна кав’ярня: зайдемо, і я слухатиму тільки вас. Я теж хочу втекти від нової цивілізації, яка безцеремонно наступає мені на п’яти…»

Зайшли до кав’ярні, зайняли вільний столик. Северин пильно придивлявся до Саламіни, намагаючись збагнути таємницю її вроди – зовсім інакшої, ніж досі доводилося бачити, сприймати, любуватися й любити. Сувора мужність, вигартувана в заполярних широтах, приховувала ніжні риси її обличчя, що спокусливо проникали крізь засмаглість шкіри, різнотонну гру очних райдужок; кутики губів укроювалися в ніжні щоки й немовби стримували непокірну усмішку, рухливі брови раз у раз виринали з-під чорної гривки волосся – Саламіна розповідала про себе і про свій край, незримо наближаючись до співрозмовника, і він уловлював її подих, приймав теплоту погляду й розгадував таїну цієї чужої жінки, яка ставала для нього щораз приємнішою й ближчою.